Характеристика законодавчої діяльності Української Центральної Ради

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Соціально-правовий факультет

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Характеристика законодавчої діяльності Української Центральної Ради»

Студента 1 курсу 111 групи

Асатряна Арама Араїковича

галузь знань 0304 «Право»,

напрям підготовки 6.3040101

«Правознавство»

Керівник: к.ю.н., доц. кафедри Долматов І.В.

Одеса - 2016



Зміст

Вступ

Розділ 1. Універсали Центральної Ради - джерела законодавчої діяльності

1.1 Передумови та підготовка конституції УНР

1.2 Характеристика та особливості нормативних актів періоду діяльності Центральної Ради

Розділ 2. Характеристика та особливості законодавчої діяльності УНР в різних сферах життєдіяльності держави

2.1 Законодавство в галузі державного будівництва, податків, громадянства

2.2 Правотворча діяльність у сфері кримінального законодавства

Розділ

3. Законодавча діяльність УНР у сфері земельних відносин

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

За ініціативою Товариства українських поступовців 04.031917 утворили Українську Центральну Раду (УЦР). У короткий час УЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади. Обране 7 березня керівництво Української Центральної Ради очолив Михайло Грушевський, заступниками голови стали Дмитро Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський.

Метою УЦР із самого початку було здійснення віковічних прагнень українського народу - законодавчо закріпити відповідні нормативно-правові засади. Законодавча діяльність Української Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головних етапи (О. і М. Копиленки). Основним здобутком першого етапу, що розпочався рішеннями Всеукраїнського Національного конгресу у квітні 1917 р., стали широковідомі нині Універсали, а його головний результат - утвердження політико-правової лінії українського державотворення на закріплення суверенітету й розбудову соціально орієнтованої держави. На другому етапі, що розпочався з проголошенням УНР, пріоритетом законодавчої діяльності УЦР було вирішення гострих соціальних та інших нагальних проблем у житті країни, а також вироблення основ законодавчого процесу й законодавчої техніки.

Далі ми детально розберемо характеристики та особливості законодавчої діяльності Української Центральної Ради. Законодавчі та нормативні акти, основні положення декларацій та універсалів виданих у часи правління УЦР, їх позитивні та негативні наслідки на положення держави.

Перш за все слід зазначити, що перші нормативно-правові акти періоду Української Центральної Ради мали більше політико-декларативний характер, ніж правовий. Це у певній мірі було виправданим. Першими документами, що мали конституційний характер, були декларації та універсали.

Також слід зазначити, що практично усі конституційні акти Центральної Ради сприяли ся на концепцію суверенної, правової держави, яка ототожнювалися з принципом верховенства права і вважалося одним з найважливіших здобутків людської цивілізації. В основу конституційних актів закладені такі загальновизнані засади, як ствердження суверенітету народу, суверенітету держави, розподілу функцій між окремими органами державної влади і забезпечення основних прав людини. Поєднання верховенства і незалежності означає як право держави на незалежність і свободу від посягань ззовні та зсередини, так і право управляти, панувати, володарювати, вільно приймати рішення, здійснювати функції верховної влади, тобто те, до чого прагнув український народ.

нормативний рада законодавчий декларація



Розділ 1. Універсали Центральної Ради - джерела законодавчої діяльності

Універсали УЦР - це державно-політичні акти, які видала Українська Центральна Рада. Українська Центральна Рада видала чотири Універсали, які визначали етапи Української держави - від автономії до самостійності[1].

Перший Універсал виданий від 10(23) червня 1917 року декларував автономію України у складі Росії, стверджував, що джерелом влади в Україні є український народ, також стверджується, що управляння країною здійснюється шляхом всенародних зборів, тобто сеймом або парламентом.

Крім того, визначалась необхідність розробки закону про розділ поміщицьких земель, та запрошення національних меншин до спільної праці по установі автономії держави[2].

3(16) липня 1917 року був декларований Другий Універсал Центральної Ради, що зафіксував домовленості між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії, який визнав право України на автономію, а УЦР-органом державної влади. Згідно з умовами Центральна Рада змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами та визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність. Центральна рада приймала умови ТУ про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України. Вона взяла зобов'язання розробити проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено, що Тимчасовий уряд дозволяє створенню національних військових частин, але вони залишались під контролем Тимчасового уряду, та залишались у складі єдиної Російської армії[3].

Другий Універсал був неоднозначно сприйнятий українським народом, тому що більше користі з україно-російського договору здобули саме росіяни. Більшість українців розцінювало його як зраду, неодноразово він піддавалася гострій критиці, адже Центральна Рада позбавлялась певної свободи дій - Тимчасовому уряду надавались право на затвердження членів Генерального секретаріату. Отже, другий Універсал справедливо вважають кроком назад у Українській революції та набуті самостійності, але водночас це був компроміс у рішенні багатьох проблем між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії.

7(20) листопада 1917 року був виданий третій Універсал, який перш за все проголосив Українську Народу Республіку, формально нприпиняючи федеративні відношення з Росією.

Вперше ідею проголошення УНР було висунуто Михайлом Грушевським у день відкриття з'їзду[4].

Умови

Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

Скасовується право приватної власності на землю;

УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

Запроваджується 8 годинний робочий день;

Встановлюється державний контроль над виробництвом;

На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

Судова реформа.

Амністія політичних в'язнів.

Погляди на універсал були різними, населення УНР не визнало скасування приватної власності, адже всі земельні ділянки більш п'ятдесяти десятин визнавались державними, тим самим поміщики втратили своє господарство, а селяни не отримали нових земель. Така невдала земельна політика про ізвела до підтримки українськими селянами більшовиків, які по встановлені своєї влади розподіляли землю за кількістю їдців у сім'ї.

9(22) січня 1918 року був виданий четвертий Універсал Центральної Ради, який проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат -- Радою Народних Міністрів.

Постійна армія змінена на міліцію, доручено провести вибори народних рад, встановлена державна монополія на торгівлю, контроль над банками, закон про передачу землі селянам без викупу[5]

Умови IV Універсалу:

УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

1.1 Передумови та підготовка конституції УНР

Процес утворення конституції розпочався відразу ж з проголошенням Першого Універсалу. Була створена конституційна комісія із ста осіб на чолі з М. Грушевським. Передбачалось, що конституцію ухвалить Всеукраїнський Установчий Збір, але революційні події, російська та німецька інтервенція завадили цьому і тому 29 квітня 1919 року, в останній день свого існування Центральна Рада затвердила положення Конституції, але у життя не впровадила, тому що сама припинала свою діяльність[6].

Конституція УНР складається з 83 статей, які об'єднані у 8 розділів:

Розділ I. Загальні постанови.

Розділ II. Права громадян України.

Розділ III. Органи влади Української Народної Республіки.

Розділ IV. Всенародні Збори Української Народної Республіки.

Розділ V. Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки.

Розділ VI. Суд Української Народної Республіки.

Розділ VII. Національні союзи.

Розділ VIII. Про часове припинення громадянських свобод

1.2 Характеристика та особливості нормативних актів періоду діяльності Центральної Ради

Проаналізовано нормативно-правові акти, які регулювали діяльність уряду в період Центральної Ради. Наголошується на тому, що Генеральний секретаріат було наділено реальними урядовими функціями лише після проголошення III Універсалу. Зазначається на неврегульованості, через об'єктивні обставини, статусу уряду.

Певною проблемою на початковому етапі було те, що Тимчасовий уряд, якому підпорядковувалась відповідна виконавча вертикаль влади, був проти самого факту існування Центральної Ради та Генерального секретаріату, а також надання Україні автономії, і тим більше незалежності. І лише суттєва підтримка населення, складна ситуація, в якій опинився Тимчасовий уряд унаслідок революційних подій і низки поразок на фронтах першої світової війни, не дали можливості йому ліквідувати Центральну Раду і Генеральний секретаріат.

Поряд із цим Центральна Рада в силу характеру свого формування, незважаючи на те, що не була обрана на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, все ж таки на той час представляла інтереси практично всіх прошарків суспільства. Проголошення нею утворення УНР, набуття статусу законодавчого органу влади та визначення Генерального секретаріату як уряду України було логічним і правильним кроком.

Цілком логічним було також призначення дати проведення і скликання українських Установчих зборів на 27 грудня 1917 року і відповідно 9 січня 1918 року. Тим самим Центральна Рада підтверджувала свій, а також Генерального секретаріату тимчасовий статус, потребу забезпечення демократичного та правового розвитку України.

Таким чином, за весь час існування Генерального секретаріату, а згодом - Ради Народних Міністрів - не було прийнято нормативних актів, які б належним чином урегулювали діяльність уряду. На початковому етапі діяльності Генерального секретаріату він не був наділений урядовими функціями, і його статус не було визначено.

Тимчасовий уряд під впливом подій, що мали місце, вимушений був лише фактично визнати сам факт існування Генерального секретаріату. Але поряд із цим сам факт його існування, прийняття певних документів, які дали можливість налагодити його діяльність, мали позитивне значення, адже на момент більшовицького перевороту в Петрограді і припинення діяльності Тимчасового уряду Росії в Україні існував орган, якому було надано функції вищого виконавчого органу влади. У свою чергу Центральна Рада набула статусу законодавчого органу. У подальшому, у зв'язку з військовим протистоянням, а також враховуючи інші об'єктивні обставини, питанню правового регулювання діяльності уряду не приділялося належної уваги. І лише наприкінці існування Центральної Ради на конституційному рівні в загальних рисах було закріплено статус уряду.

Розділ 2. Характеристика та особливості законодавчої діяльності УНР в різних сферах життєдіяльності

За В. Винниченком, у 1917 р. була вимога "пристосування до народу, себто українізація всіх органів адміністративного, господарського і культурного життя". Йшлося про українізацію не народу, а про створення потрібних умов для його розвитку, зокрема засобами законодавства.

Першим документом, в якому Центральна Рада визначила, що свою діяльність проводить, "стоячи на принципі українізації всього життя на Україні" стала її Резолюція від 22 квітня 1917 р. у якій говорилось про українізацію як всеосяжний процес усього національного, державотворчого, політичного, соціально-економічного і духовного розвитку українського народу. У такому розумінні українізація проголошувалася "принципом" і "програмою" діяльності Української Центральної Ради.

Варто погодитися з тими дослідниками (В. Шевченко), які наголошують на тому, що у термін "українізація" тоді вкладався широкий зміст: він використовувався як для позначення змісту і форм широкого поступу загалу, так і для визначення напряму, змісту динаміки окремих ділянок народного життя, конкретних структур та осередків. Цією ж Резолюцією передбачалась "українізація війська", яка є "невіддільною частиною сеї програми".

28 квітня 1917 р. УЦР прийняла рішення "в справі українізації школи". 11 травня в наказі делегації Центральної Ради до Тимчасового уряду говорилося про припис "щодо українізації в середній школі". У "Доповідній записці делегації Центральної Ради Тимчасовому уряду Росії та виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів з питань автономії України" (30 травня 1917 р.) йшлося про українізацію освіти, громадських інституцій тощо. На засіданні 27 червня було порушено питання "про українізацію земств і городів, котрі будуть вибирати суддів". 30 червня оприлюднюється заява голови Генерального секретаріату: "Ми все беремо в свої руки, проводимо українізацію установ". І тут висловлюється сподівання, що з оголошенням Першого Універсалу й досягненням угоди з Тимчасовим урядом Росії "процес українізації і автономізації піде незрівнянно швидким темпом".

У згаданій вище Доповідній записці Української Центральної Ради Тимчасовому уряду містилося широке роз'яснення процесу українізації: "домагання національної школи, армії, українізації всього життя на Україні мають у корені головним чином це відроджене та визволене почуття й достоїнство людини". І в подальшому термін "українізація" широко використовувався Центральною Радою. Така її діяльність здобула широке визнання, підтримку як усього народу України , відповідних структур, так і окремих осіб.

Слід зазначити: процес українізації всього життя в Україні Центральна Рада розглядала в тісному зв'язку із забезпеченням широких прав національних меншин. Уже в повідомленні про утворення УЦР читаємо: "Українська Центральна Рада організувалася 4 Марта (так у документі - І. 71), об'єднуючи українські організації на спільних домаганнях територіальної автономії України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей - росіян та інших".

Отже, у діяльності Української Центральної Ради термін "українізація" усталився як відображення напряму і змісту усієї діяльності українських національних сил, зокрема законодавчої діяльності Процесові українізації мали слугувати форми і зміст діяльності тих інституцій, які обслуговують народ: держави, її структур, працівників політичних і громадських організацій, закладів освіти, науки, різних видів мистецтв, ЗМІ тощо. Теоретичні напрацювання і досвід Центральної Ради у справі українізації всього життя в Україні вже не змогли ігнорувати й наступні форми державності, в тому числі і радянська влада.



2.1 Законодавство в галузі державного будівництва, податків, громадянства

Закони про громадянство української народної республіки: закон «Про громадянство УНР» від 2 березня 1918 та закон «Про реєстрацію громадянства УНР» від 4 березня 1918

- конституційні акти, ухвалені Українською Центральною Радою. Згідно з цими законами громадянином Української Народної Республіки вважалась особа, яка народилася, постійно проживала на тер. України та отримала свідоцтво про належність до громадян Української Народної Республіки. Подвійне громадянство виключалося. Громадянам Української Народної Республіки надавалася вся повнота громадян. і політ. прав. Водночас вони зобов'язані були коритися законам, боронити її від ворогів і підтримувати в ній добрий лад, свободу, рівність і справедливість. Закони регламентували порядок вступу до громадянства і виходу з нього, визначення громадянства жінок і дітей, одержання свідоцтва про громадянство, складання обов'язкової присяги («приречення») громадянина Української Народної Республіки. Закони про громадянство Української Народної Республіки сприяли загальному вирішенню правових проблем, пов'язаних із громадянством. Проте низку їх положень було сформульовано таким чином, що залишалася можливість використання їх з недемократичних цілями. Так, усі питання громадянства було віднесено до компетенції МВС, а не найвищого органу державної влади; до осіб, які прагнули набути укр. громадянства, ставилася неконкретизована вимога, щоби вони «не помічені були ніколи в діяльності проти Української держави», а своїм родом занять були тісно пов'язаними з тер. України. Пропонувалася норма, згідно з якою дружина автоматично набувала громадянства свого чоловіка, якщо протягом певного строку вона не заявляла ін. громадянства (або не висловлювала бажання вважатися особою без громадянства). Ставилася вимога про загальнообов'язкову реєстрацію громадянства через процедуру доведення свого права на громадянство з допомогою свідків. За отримання свідоцтва про громадянство необхідно було сплачувати гербовий збір.

Наприкінці квіт. 1918 на розгляд законодавчої комісії УЦР було подано проект (складений за участю Б.Кістяківського та О.Ейхельмана) нового закону про громадянство, оскільки досить багато положень чинних законів виявилися некоректно сформульованими, а деякі з їхніх вимог були практично нездійсненними.

Цей проект, однак, не був ухвалений Центральною Радою через гетьманський переворот 1918. 2 липня 1918 гетьман ухвалив Закон про громадянство Української Держави, основні його положення були запозичені з проекту нового закону про громадянство УНР.

Законодавство Центральної Ради в галузі державного будівництва.

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід'ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. Після проголошення І Універсалу лідери УЦР розпочали організацію роботи над проектом Української Конституції - “Статуту автономної України“. 28 червня було засновано Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Він виконував функцію уряду Генеральний Секретаріат прийняв, зокрема, Декларацію від 27 червня 1917 р., яка зазначала, що УЦР з виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських груп стала найвищим виконавчим і законодавчим органом усього українського народу; з моральної влади вона перетворилась у публічно-правову; Декларація в загальних рисах визначила головні напрями діяльності УЦР і Генерального Секретаріату та повноваження усіх секретарств.

На початку липня пленум УЦР ухвалив рішення про те, що УЦР як орган української революційної демократії складається, головно, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також представників від Генерального Військового комітету, учительської спілки, кооператорів, студентства і духовенства та губерній, великих міст і колоній; було ухвалено й спеціальне рішення про обов'язкове представництво в УЦР національних меншин. У галузі державотворення після проголошення УНР передусім постає проблема розподілу компетенції між УЦР і Генеральним Секретаріатом, що так і не була розв'язана (навіть у Конституції УНР): УЦР як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як виконавчий орган займались одними й тими ж питаннями, з яких приймали, відповідно, закони чи постанови. Але українській справі значно більшої шкоди завдало не протистояння гілок влади, а партійні чвари і суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво.

25 листопада 1917 р. УЦР ухвалила Закон про порядок видання нових законів, що фактично заклав правові основи державного будівництва і передбачав залишення у силі всіх державних органів і установ, що перебували на території Української Народної Республіки до 7 листопада 1917 р. пристосовуючи старий державний механізм до потреб національного самовизначення.

І Універсал передбачав обрання місцевої адміністрації у кожній волості, кожній повітовій чи земській управі, ІІІ Універсал також закріплював місцеве самоврядування.

У сфері податкової політики 1918 р. влада УНР розпочала досить активно. 1 січня 1918 р. Центральна Рада підвищила поштові, телеграфні й телефонні тарифи, а також опублікувала раніше прийнятий Закон “Про дозвіл варіння та продажу пива ”. У його основу, вірогідно, було покладено вироблений російською Держдумою законопроект про боротьбу з пияцтвом, позаяк згідно із законом Центральної Ради і думським проектом міським самоврядуванням надавалося право визначати кількість місць продажу, видавати дозволи на пивні лавки та обов'язкові постанови про торгівлю пивом. Як торгівля пивом, так і його варіння обкладалися промисловим і акцизним збором. Акциз було встановлено в розмірі від 4 до 20 крб. з пуда солоду. Уже 2 січня 1918 р. генеральний секретар М. Ткаченко представив Генеральному Секретаріатові проект Закону “Про порядок державних видатків в 1918 році[7], поки не буде складений і ухвалений державний бюджет”, проект Закону “Про порядок видатків на утримання державних інституцій УНР” та проект Закону “Про перейменування казенних палат на Фінансові палати” . Як не дивно, але державні діячі тогочасної УНР потурбувалися лише про різноманітні видатки і аж ні словом не обмовилися про забезпечення та шляхи отримання прибутків до скарбниці. Тоді ж урядовці постановили встановити прожитковий мінімум в Україні не менше за 200 рублів. При цьому визначалося, що половину запланованої суми має сплачувати держава, а половину - власники підприємств.

Наступні кроки Ради народних міністрів зберегли тенденцію уряду до застосування у податковій сфері засобів щонайменших зусиль в отриманні коштів до держскарбниці, які, щоправда, відігравали чи не найменшу роль у процесі бюджетного накопичення. Так, 3 січня 1918 р. М. Ткаченко доповідав на засіданні уряду про незадовільний фінансовий стан в Україні, а вже 4 січня 1918 р. уряд після прийняття проекту Закону “Про порядок видатків на утримання Центральної Ради і Генерального Секретаріату з їх інституціями та на невідкладні заходи уряду ”[8] постановив винести на розгляд Центральної Ради законопроект про скасування крайніх норм за страховою операцією в ощадкасах. 8 січня 1918 р. уряд затвердив проект Закону “Про зміну закону від 29 вересня 1917 р. про міські прибутки і видатки ”, а 9 січня 1918 р. на розгляд Малої Ради було внесено і прийнято нею без дебатів законопроект про чергове тимчасове збільшення поштово-телеграфного тарифу . Вищенаведене в черговий раз свідчить про поверховий, однобічний і багато в чому популістський та споживацький підхід соціалістичного уряду УНР не лише до податкової, але й до фінансової сфери загалом.

Того ж дня (9 січня) підписано IV Універсал Центральної Ради . 11 січня 1918 р. М. Грушевський зачитав у Малій Раді текст IV Універсалу. В Універсалі зазначалося, зокрема, що урядові ставилося завдання розробити, крім різного роду соціально-економічних законів, також законодавчі акти “про монополію заліза, угля, шкури, тютюну і інших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих класів на користь не трудящих”.

2.2 Правотворча діяльність у сфері кримінального законодавства

В УНР доби Центральної Ради кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство базувалося, з одного боку, на кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві Російської імперії зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом, а з іншого на власних нормативних актах. Останні встановлювали нові кримінальні норми, доповнювали, змінювали чи скасовували вже існуючі. Подекуди видавалися законодавчі акти місцевих органів влади, що визначали, які діяння в певному повіті чи волості є злочинними, і встановлювали міри покарання за них. Мала також місце законодавча ініціатива судових органів, які внаслідок застарілості законодавчої бази самі змушені були вирішувати, які діяння вважати злочином і яку міру покарання за них слід встановлювати.

У галузі кримінального права у добу Центральної Ради майже у повному обсязі діяло Кримінальне уложення (1903). Повністю діяла й постанова Тимчасового уряду (6 липня 1917 р.), яка передбачала позбавлення волі у виправній установі строком до трьох років за публічні заклики до вбивства, розбою, грабежу, погромів та інших тяжких злочинів, а також до насильства над будь-якою частиною населення. Винні у публічних закликах до невиконання законних рішень влади каралися триманням у в'язниці на такий же термін. Особи, які під час війни закликали офіцерів, солдатів та інших військових до невиконання нових законів і розпоряджень військової влади, підлягали покаранню як за державну зраду. Не зазнали змін ні самодержавний тюремний статут, ні тюремна інструкція. Зберігала чинність в Українській Народній Республіці і постанова Тимчасового уряду "Про вжиття заходів проти осіб, що загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці та завоюванням революції 1917року" (2 серпня 1917 р.), згідно з якою військовий міністр за погодженням з міністром внутрішніх справ у позасудовому порядку міг відправити до в'язниці (безстрокова каторга) осіб, діяльність яких, на його думку, підпадала під дію названої постанови, а також депортувати їх за межі України. Також діяла в УНР і ухвала Тимчасового уряду "Про відповідальність за ображення дипломатичних представників іноземних дружніх держав", якими в УНР вважались Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Румунія та інші. Винні в ображанні верховного правителя такої держави, її уряду, посла, посланника дією, словом чи в оприлюднених творах підлягали позбавленню волі строком до трьох років.

З власних нормативних актів кримінально-правового характеру найважливішими в УНР доби Центральної Ради були: III Універсал, що декларував скасування смертної кари (підтверджено Конституцією УНР); "Закон про амністію" (19 листопада 1917 р.), що став правовою основою звільнення усіх засуджених за політичні злочини; "Закон про покарання учасників воєн і повстань проти Української держави" (5 березня 1918 р.), що позбавляв громадянства УНР і висилав за межі України всіх причетних до зазначених у назві закону протиправних діянь. А у разі несанкціонованого повернення покараних осіб передбачалося їх ув'язнення на строк до п'яти років. Обіжник (циркуляр) "Про затримання і притягнення до відповідальності чужинців-спекулянтів, які не мають документів на право в'їзду на територію УНР" (13 квітня 1918 р.), передбачав вжиття усіх заходів щодо недопущення скуповування продуктів і краму у населення УНР і вивезення його за межі держави У цілому всі суспільно небезпечні діяння, які за часів Центральної Ради кваліфікувалися як злочини, дослідники (Е. Кісілюк) поділяють на декілька груп: проти держави (зрада, шпигунство, дії, спрямовані на насильну зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, пропаганда війни); злочини проти власності (крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, умисне знищення або пошкодження майна); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, зґвалтування); господарські (спекуляція, шахрайство, виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними); службові (зловживання владою або службовим становищем) та інші, зокрема хуліганство, незаконне здійснення арешту або обшуку, зберігання зброї.

Щодо покарання, то винних у вчиненні конкретних злочинів карали з урахуванням обставин справи й особи підсудного на основі правосвідомості суддів. При обранні міри покарання бралися до уваги обставини, що обтяжували або пом'якшували відповідальність, а саме: мотиви і мета злочину, а інколи місце та час його вчинення, сімейне становище винного тощо.

У галузі кримінального процесу чільне місце серед російсько-імперських процесуальних законодавчих актів, якими керувалися у цей час судові й правоохоронні органи УНР, належало "Статуту кримінального судочинства" (1864), який складався з чотирьох книг (порядок судочинства в мирових судових установах, порядок судочинства в загальних судах, вилучення із загального порядку кримінального судочинства та особливий порядок судочинства в кримінальних справах на окремих територіях Росії).

Власні кримінально-процесуальні нормативні акти УНР доби УЦР були чинними насамперед у судах "надзвичайного правосуддя": військово-революційних та військових. Останні (вищі, штабові), зокрема, що розглядали кримінальні справи та проступки виключно військових, проводили арешти на свій розсуд, однак мали повідомляти про них старшого військового прокурора і без його відома й дозволу не мали права звільняти заарештованого. У разі неповідомлення або передчасного Звільнення винні притягувалися до відповідальності.

Першою спробою незалежного українського уряду врегулювати кримінальне судочинство була "Інструкція військовому революційному суду" (квітень 1918 р.), яка застосовувалась на практиці й мала велике значення для подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства. Головний процесуальний документ військово-революційних судів визначав їх компетенцію, структуру, процесуальні права й порядок розгляду справ.

До компетенції революційного суду належали злочини (убивство, підпал, зґвалтування, грабіжництво та розбій), вчинені як військовими, так і цивільними особами. Почати справу можна було лише за вказівкою губернського коменданта після відповідного дізнання, яке мало проводитися протягом трьох діб юристами, призначеними також губернським або повітовим комендантом. Під час дізнання треба було встановити, який саме злочин вчинено, хто в ньому підозрюється, чи є свідки, речові докази, знаряддя і сліди злочину. Не мали права брати участі у дізнанні потерпілі, підлеглі злочинцю по службі, його родичі та близькі люди. Особи, що провадили дізнання, могли проводити обшуки і виїмки. Підсудного обов'язково заарештовували. Результати дізнання доповідались повітовому коменданту, а той, у свою чергу, інформував губернського коменданта. Останній вирішував, чи підлягає справа революційному судові, чи має бути надіслана для розгляду у звичайному порядку.

Голова суду призначав день засідання, викликав свідків, експертів і оповіщав сторони. До участі у судовому засіданні допускались захисник (за вибором підсудного або за призначенням губернського чи повітового коменданта), приватний обвинувач і приватний позивач. Неявка будь-кого з них на початок засідання не вважалася за перешкоду для розгляду справи. Головував у суді старший з військових старшин. Інструкція передбачала випадки і порядок усунення будь-кого з суддів і заміну їх запасними. Засідання суду, як правило, були усними й публічними. Але на час окремих судових функцій або на весь час розгляду справи, коли суд вважатиме, що відкрите засідання ображає моральне або релігійне почуття чи ставить потерпілого у важке становище, судове засідання могло бути закритим. За рідкісним винятком засідання суду мали бути безперервними. Сторонам надавалося право подавати докази, усувати на законних підставах свідків і експертів, ставити їм з дозволу голови суду запитання, заперечувати свідкам, давати відповідні пояснення, заперечувати доводи і думки протилежної сторони. Право на останнє слово належало підсудному або його захисникові (оборонцеві).

Керуючи ходом засідання, голова суду стежив за порядком пояснень, усував все те, що безпосередньо не стосувалося справи, не дозволяв ображати учасників процесу, релігію, владу, надавав підсудному всі можливості для виправдання. Того, хто порушував порядок у залі, можна було примусово вивести із засідання чи накласти на нього грошове стягнення до 3 тис. карбованців.

Інструкція докладно регулювала порядок розгляду справи, допиту свідків, фахівців, перекладачів, відкладення засідання тощо. Засідання, як правило, починалося з перевірки особи підсудного і усіх тих, хто має брати у ньому участь, викладення суті обвинувачення і допиту підсудного. Відмова останнього від допиту не вважалась доказом визнання ним своєї вини. Потім починався допит свідків, серед яких не могли бути "божевільні і дурнуваті", а також особи, котрі отримали будь-які відомості у справі, а також присяжні повірені та інші особи, що виконували обов'язки захисників підсудних, обвинувачі. Свідки допитувались окремо і не мали права до допиту спілкуватися між собою. Першим вислуховувався потерпілий, потім - свідки обвинувачення, далі - свідки підсудного. Дозволявся повторний допит свідків, зведення їх віч-на-віч, оголошення письмових показань осіб, які не прибули на засідання суду.

Пояснення сторін вислуховувалися в такому порядку: обвинувач, цивільний позивач або їх представники, захисник і сам підсудний. Після цього судді виходили до окремої кімнати для винесення вироку і до цього моменту не мали права з будь-ким спілкуватися. Питання про винність підсудного вирішувалося за внутрішнім переконанням і лише на тих матеріалах справи, котрі були розглянуті у судовому засіданні. Якщо під час наради в окремій кімнаті виникала потреба додатково з'ясувати будь-які обставини, суд відновлював засідання.

При кваліфікації злочину і призначенні покарання судді керувалися російським кримінальним законодавством, але не могли застосовувати смертну кару. Вирок виносили звичайною більшістю голосів. Додержувалась таємність наради. У вироку підсудний або виправдовувався, або звільнявся від суду за передбаченими законом причинами, або піддавався покаранню. В останньому випадку суд мав право зменшити покарання. Водночас вирішувались питання про майно, відшкодування збитків і судові витрати. У вироку зазначалися рік, місяць та число, коли розглядалася справа, особовий склад суду, обґрунтування вироку про міру покарання та закони, на підставі яких винесено вирок, тощо. Вирок оголошувався іменем Української Народної Республіки[9].

Отже, у період Центральної Ради було розроблено і впроваджено в життя положення кримінального і кримінально-процесуального права, яких потребувало життя. Усі кримінально-правовій кримінально-процесуальні акти, створені й впроваджені в добу Центральної Ради, були тільки першоосновами українського кримінального права і процесу періоду українського національного державотворення (1917-1921 рр.), які, постійно змінюючись і доповнюючись, збагачувалися за змістом та удосконалювалися за формою



Розділ 3. Законодавча діяльність УНР у сфері земельних відносин

Секретар у справах земельних. У першій декларації Генерального Секретаріату від 12.10.1917 було передбачено певні організаційні повноваження Секретаря у справах земельних (дбати про громадське порядкування землями волосними, повітовими і губернськими комітетами та Радами селянських депутатів, дбати про утворення українського Крайового Земельного Комітету, підготувати проект земельного закону)[10].

Скасування права власності на нетрудові землі. 07.11.1917 Центральна Рада оприлюднила третій універсал, яким було проголошено УНР і одночасно скасовано право власності на поміщицькі та інші «нетрудові» землі. 16.11.1917 Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснення, яким підкреслив, що скасування права власності на землю та перехід її до трудящого народу слід розуміти як заборону колишнім власникам від дня публікації Універсалу відчужувати землю. Припинення права власності здійснювалося без викупу, проте певні ділянки могли бути залишені за колишніми власниками. Встановлювалися правила надання землі у трудове користування. Вказувалося, що Універсал проголошував лише загальні підвалини, які мали бути в подальшому законодавчо закріплені.

Земельний закон УНР. 18.01.1918 Українською Центральною Радою ухвалено Земельний Закон. Закон містив 3 розділи та 33 параграфи і передбачав скасування без викупу права власності «на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами в межах Української Народної Республіки», які проголошувалися «добром народу Української Народної Республіки» на користування яким «мають право всі громадяни Української Народної Республіки без різниці полу, віри і національності, з додержанням правил нього закону». Були передбачені правила «порядкування» всіма землями. Встановлювалися засади користування землею: воно було безоплатним за певними винятками закону, могло переходити у спадщину , а в інших випадках передача права дозволялася лише з дозволу громад та земельних комітетів. Встановлювалися достатньо детальні правила «урізання» існуючих великих землеволодінь (розд. ІІІ Закону «Переходові міри») та наділення землею безземельних та малоземельних верств населення.

З огляду на політичну ситуацію та бойові дії, Закон не був реалізований[11].

Закон про землю в УНР. 08.01.1919 Директорія УНР прийняла Закон про землю в УНР. За своєю структурою та змістом Закон був подібний до Земельного закону УНР. Основні відмінності полягали у тому, що центральним органом управління земельними ресурсами стало Народне Міністерство Земельних Справ, було встановлено мінімальний розмір земельної ділянки, яку можна було отримати в процесі перерозподілу; встановлювався також максимальний розмір земель, що залишався у колишніх власників, визначалася доля орендованих земель. Закон не був реалізований.



Висновки

Отже, законодавча діяльність Української Центральної Ради була дуже прогресивна для того часу, закони, дерикторії, універсали та нормативні акти закріплювали захист життя, свобод, та інтересів громадян Української Народної Республіки незалежно від віку, соціального стану, національності, та тощо.

Конституція УНР закріплювала право на свободу слова, слід зазначити, що у той час мало яка європейська держава могла пишатися тим же.

Однак, були і «провальні» законодавчі акти. Вперш за все це положення третього Універсала, в якому затверджувалось скасування приватного права, заможні поміщики лишилися своїх земель в користь держави, але при тому селяни не здобули нових земель та залишилися все в тому ж критично бідному стані.

Також, слід зазначити, що другий Універсал, в якому були положення про договори з Тимчасовим урядом Росії теж був малокорисним для українських громадян, тому що Українська Центральна Рада умовилась на компроміс з Тимчасовим урядом на шкоду незалежності української армії та держави у цілому

Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня 1918, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.

Після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 німецькі війська звільнили окуповані більшовиками українські землі, але одночасно почався конфлікт між ними і УНР через втручання німців у внутрішні справи української держави.

Німецький озброєний відділ навіть вдерся 28 квітня 1918 на засідання УЦР і заарештував двох міністрів УНР.

Список використаної літератури

1. Олег Павлишин. Універсали Української Центральної Ради // Довідник з історії України: У 3-х т. Київ, 1994, 1996, 1999

2. О. М. Мироненко. Перший Універсал Української Центральної Ради // Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.)

3. Другий універсал Української Центральної Ради (робочий варіант), 03 липня 1917 р

4. Третій універсал Української Центральної ради, 7 листопада 1917 р. // ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 4, арк. 9.

5. О. М. Мироненко. Четвертий Універсал Української Центральної Ради // Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.)

6. Грицак Я. Нарис з історії України: формування модерної української нації ХІХ ХХ ст. 2-е видання. -- Київ, 2000.

7. Немановъ Л. М. Финансовая политика Украины (7 ноября 1917 - 4 февраля 1919 г.). - К., 1919. - С. 157.

8. Нова Рада. - 1918. - 13 січня; Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. - 1918. - 13 січня.

9. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. -- Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955--1995.

11. Опубліковано: Клунний Г.В боротьбі за селянство. Земельне законодавство контр-революційних урядів за час революції на Україні.--Харків, 1926. -- С.68-73

10. Музиченко П.П.Історія держави і права України: Навч. посіб. - 2-е вид., випр. і доп.- К.: Знання, 2000. - С.322; Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993. - С.258.

Размещено на Allbest.ru

...