Право на працю, як конституційна гарантія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право на працю, як конституційна гарантія

Вступ

Праця - свідома цілеспрямована діяльність зі створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивідуума і суспільства в цілому. Праця -- основа життя і багатства суспільства, джерело внутрішнього зростання духовних якостей людини. Формуючи суспільне багатство, вона лежить в основі всього суспільного розвитку, є найважливішою умовою існування суспільства, його розвитку і вдосконалення. Вона формує не тільки суспільство, а й людину, спонукає її до здобутку знань і професійних навичок, до взаємодії з іншими людьми, до ускладнення потреб. Праця виступає основною і неодмінною умовою людського буття, як відзначають дослідники, у самій людській природі закладена потреба у праці як необхідна і природна умова існування.

Зважаючи на важливість праці в суспільстві і житті кожної людини, право на працю - одне з фундаментальних прав людини. Право на працю гарантується низкою міжнародних договорів, воно встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Суттєві соціально-економічні й політичні зміни в Україні, спрямовані на побудову суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави, досягаються передусім, наполегливою, сумлінною, творчою працею її громадян. Мета побудови України як цивілізованої держави -- забезпечення добробуту людини, її права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Основним законом кожної держави є конституція. Вона дає наукове осмислення політичних та економічних процесів у країні, закріплює ідею розподілу і організації державної влади, її співвідношення з демократичними інституціями суспільства, визначає права та свободи громадян і створює умови для їх реалізації. Конституція увійшла в суспільне життя, як головний оберіг державності і демократії, гарант незалежності та соборності України. Особливим предметом регулювання Конституції України є закріплення пріоритету прав і свобод людини, які визнаються вищою соціальною цінністю. Усі права і свободи громадян України закріплені в Конституції України. Ці права і свободи визначають правове становище особи і основи правопорядку. В системі загальнолюдських цінностей визначальне місце належить праву на працю, на якому базується економічне і соціальне становище як суспільства в цілому, так і кожного його члена, тому права громадян України на працю прописані у ст. 43 Конституції України.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що держава створює умови для здійснення громадянами права на працю. Для забезпечення реалізації цього конституційного положення у державі створюється спеціальна система нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю.

У Конституції України (ст. 43) зазначається, що кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Конституція України проголошує, що використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законодавством. Конституція України забороняє використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних та шкідливих для їхнього здоров'я роботах, гарантує захист громадян від незакон­ного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

До трудових прав громадян, гарантованих Конституцією нашої держави, можна віднести право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Це право прописане у 44 статті Конституції України. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Ще одним трудовим правом, гарантованим на конституційному рівні, є право кожного, хто працює, на відпочинок (прописане у 45 статті Конституції України). Це право забезпечується наданням днів що­тижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Право на відпочинок займає важливе та суттєве місце у системі принципів сучасного трудового права, а відпустка є способом його реалізації. Закон про відпустки встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Більш детально поняття права на працю та його складові визначено у Кодексі законів про працю України. Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче від встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю через укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, а також у інших формах, визначених законодавством. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади та інші права, встановлені законодавством.

Слід також відзначити, що порушення трудових прав може потягти застосування до порушника кримінальних санкцій. Стаття 172 КК України встановлює кримінальну відповідальність за грубе порушення законодавства про працю. Незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю караються штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років. Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, -- караються штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців. Стаття 173 КК України встановлює кримінальну відповідальність у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або арешту на строк до шести місяців, або позбавлення волі на строк до двох років за грубе порушення угоди про працю службовою особою підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а також окремим громадянином чи уповноваженою ним особою шляхом обману або зловживання довірою або примушення до виконання роботи, не передбаченої угодою.

Основними гарантіями права громадян на працю є (ст. 5-1 Кодексу законів про працю України):

вільний вибір виду діяльності;

безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштування відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуванням суспільних потреб;

надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їхніх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів;

безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; конституція право трудовий

компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Держава є безпосереднім гарантом перед працездатними громадянами, які проживають в Україні, реалізації ними права на працю. Якщо йдеться про гарантії правового захисту від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, то такі гарантії справді перебувають в сфері повноважень і можливостей держави.

Гарантоване державою право вільного вибору виду діяльності в ст. 43 Конституції сформульовано категоричніше, як заборона застосування примусової праці. Однак у трактуванні поняття примусової праці не можна виявляти зайву жорсткість. Згода на роботу, яку працівник вільно вибирає або на яку вільно погоджується, аж ніяк не зводиться до змісту заяви про прийняття на роботу. Це може бути і вступ на навчання за рахунок бюджету в умовах законодавства, що зобов'язує відпрацювати певний термін відповідно до направлення, і подача заяви про прийняття на таку роботу, де з урахуванням особливостей організації праці законодавство передбачає можливість залучення працівників до робіт, що не входять у коло трудових обов'язків за фахом.

В абзаці третьому ст. 5-1 детальніше розкрито зміст державної гарантії зайнятості. Вказано на безплатне сприяння громадянам з боку державної служби зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні. Це не виключає підприємницької діяльності в цій сфері, тобто надання платних послуг у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні, оскільки ст. 5-1 КЗпП України гарантує надання безплатно таких послуг тільки державною службою зайнятості.

Держава гарантує лише сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні, однак не гарантує ні самого підбору, ні працевлаштування.

Абзац четвертий ст. 5-1 КЗпП України поширюється лише на молодих спеціалістів, підготовлених у рамках державного замовлення, однак навіть щодо цієї категорії працівників побічно допускається відмова у прийнятті на роботу з компенсацією замовником витрат на переїзд випускника і членів його сім'ї до місця призначення.

Навчання і перепідготовка безробітних проводиться з урахуванням суспільних потреб у фахівцях тієї чи іншої професії.

Гарантію держави ніяк не можна тлумачити як обов'язок роботодавця. Якщо держава надала працівникам гарантію, то втілення її в життя може здійснюватись: 1) шляхом покладання нормативно-правовим актом, що приймає державний орган відповідно до компетенції, на роботодавця обов'язок здійснити виплату на користь працівника чи надати матеріальні блага; 2) шляхом виплати за рахунок державного бюджету.

Отже, можна зробити висновок, що держава гарантує право громадян України на працю, але в реалізації цього права повинна бути зацікавлена сама особа.

Размещено на Allbest.ru