Захист авторських прав

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛИНИ «Інтелектуальна власність»

1. Авторський договір заказу на створення кінофільму

Договір на створення твору. Відповідно до ст. 1112 ЦК України за договором про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності одна сторона (автор - письменник, художник тощо) зобов'язується створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений термін. Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об'єкта замовником. Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором. Умови договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права автора є недійсними.

У залежності від обсягу переданих прав:

а) Договір про передачу невиключних прав. Права, куплені у тому договорі покупцем, є відносними:

вони діють лише до продавця не дають покупцю ніяких прав щодо припинення використання твору третіми особами. Оскільки авторський договір може передбачати передачу різних видів майнових прав, слід враховувати, що деякі з них можуть передаватися як виключні, інші - як невиключні.

б) Договір про передачу виняткових прав. За договором про передачу виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або в повному обсязі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах. Умови договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище автора порівняно з правами, передбаченими законодавством, а також обмежують права автора на створення інших об'єктів, є недійсними. Порівнюючи ці два види авторських договорів, можна зробити такі практичні висновки:

- Найліпшим для автора твору є форма договору, при якій він залишає за собою виключні права на використання твір, тобто авторський договір про передачу невиключних прав;

- Найліпшим для користувача є авторський договір про передачу виключних прав на використання твору, тому що в цьому випадку користувач ставати фактичним власником творчого твору, отримуючи від використання максимальний прибуток, продаючи невиключні права на даний твір іншим особам;

- Навіть у випадку, коли автор твору розлучився зі своїми винятковими правами в результаті договору про передачу виключних прав на твір, він все одно залишається і визнається всіма його автором, а також зберігає разом з особистими немайновими правами деякі інші права, такі як право спостерігати за використанням користувачем прав на твір і виробляти деякі дії щодо осіб, які порушують права користувача, якщо сам користувач цього не робить. Тобто тут на відміну від звичайних норм Цивільного законодавства автор може втручатися у відносини між користувачем і третьою особою.

У галузі кіно і телебачення діють сценарні договори, які можна розділити, виходячи з вигляді твори: кінофільм художній, документальний, науково-популярний, видовий та інших Суть сценарного договору залежить від того, що відносини, які він регламентує. породжуються необхідністю використання тексту, за яким знімається кінофільм, телефільм, робиться радіо або телепередача, проводиться масово-видовищний захід і т.д.

Сценарний договір близький до постановочному, проте здається, що їх головною відмінністю є те, що літературний сценарій доповнюється, змінюється і переробляється, для того, щоб бути максимально наближеними до потреб кінематографу. У той час як постановочний договір регулює відносини виникають між сторонами при публічному виконанні твори.

При передачі твору на зберігання в спеціальний інформаційний орган, укладається договір про депонування рукопису, яким регулюються умови і порядок оприлюднення та подальшого використання твору.

2. Проаналізуйте правовий статус суб'єктів суміжного права

Згідно із ст. 450 Цивільного кодексу України та ст. 36 Закону України “Про авторське право і суміжні права” суб'єктами суміжних прав є: а) виконавці творів, їх спадкоємці та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо виконань; б) виробники фонограм, їх спадкоємці (правонаступники) та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо фонограм; в) виробники відеограм, їх спадкоємці (правонаступники) та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо відеограм; г) організації мовлення та їх правонаступники.

Виконавець, як суб'єкт суміжних прав, це - актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент музичних і музично-драматичних творів. Термін “артист” офіційно не закріплюється українським законодавством для позначення виконавця, як суб'єкта суміжних прав. Однак, виходячи із законодавчої вказівки на те, що виконавець виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, мова іде саме про артистів-виконавців. Причому діяльність таких осіб пов'язана, насамперед, із відтворенням перед глядачами та слухачами літературних, мистецьких або інших творів, а сама сутність виконавської діяльності полягає в інтерпретації оригінального твору автора. У загальному значенні артист визначається як особа, професією якої є публічне виконання творів мистецтва.

Світова практика здійснює поділ артистів-виконавців на різні класи в залежності від значущості творчого внеску у виконання, що впливає на надання таким особам різного рівня правової охорони та забезпечення їх прав інтелектуальної власності.

Так, можна виокремити артистів, що виступають у провідних ролях, артистів, що виконують другорядні або епізодичні ролі, дублерів, статистів, масовку. Цими особами можуть бути актори, умовно музиканти, співаки тощо. Таким чином, в залежності від виду виконавської діяльності, артистів-виконавців можна поділити на акторів, співаків, музикантів, танцюристів, виконавців циркових, естрадних та лялькових номерів, виконавців пантомім тощо. Окрім того, серед артистів-виконавців можна виокремити:

1) провідних артистів-виконавців;

2) звичайних виконавців;

3) артистів-виконавців допоміжного складу.

Закріплення відповідного поділу діючим законодавством має велике практичне значення, особливо коли мова іде про визначення правового статусу кожного артиста-виконавця при здійсненні групового виконання.

Виконавці, як суб'єкти суміжних, є залежними від суб'єктів авторського права, але повинні визнаватися окремими суб'єктами авторського права. Міжнародне та національне законодавство закріплює лише поняття виконавця, однак, при визначенні обсягу та змісту майнових і особистих немайнових прав таких виконавців, слід законодавчо термін “виконавці” замінити термінами: “артисти-виконавці” та “диригенти”. Відповідно, артистів-виконавців доцільно поділяти на: провідних артистів-виконавців (артистів-інтерпретаторів); звичайних виконавців; артистів-виконавців допоміжного складу. Надання правової охорони зазначеним категоріям виконавців повинно залежати від наявності та обсягу творчого внеску у виконавську діяльність, що визначається індивідуально у кожному конкретному випадку. авторський договір інтелектуальний правовий

Міжнародне законодавство, насамперед Римська конвенція від 26 жовтня 1961 року, виробником фонограми визначає фізичну або юридичну особу, яка першою здійснила звуковий запис звучання виконання або інших звуків. Міжнародне законодавство до суб'єктів суміжних прав не включає виробників відеограм, а відеограми не розглядає як об'єкт суміжних прав. Однак, українське законодавство надає цій категорії творчих діячів особливого правового статусу суб'єктів права інтелектуальної власності.

Виробник фонограми визначається як фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис виконання або будь-яких звуків. Виробник відеограми визначається як фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший відеозапис виконання або будь-яких рухомих зображень (як із звуковим супроводом, так і без нього). Таким чином, виробником фонограми (відеограми) може вважатися особа, яка власними зусиллями (або зусиллями власного трудового колективу), коштом та технічними засобами створила фонограму чи відеограму, а також та фізична чи юридична особа, яка ініціювала, тобто замовила створення відповідного запису професійному виготовлювачу.

Первинними cуб'єктами прав на фонограму (відеограму) можуть бути:

1) безпосередні виробники фонограм та відеограм;

2) фізичні або юридичні особи, які виступають замовниками відповідної продукції (замовниками фонограм або відеограм);

3) продюсери (інвестори), які фінансують діяльність щодо створення та виготовлення фонограми з комерційною метою.

Виробники фонограм та відеограм є тією категорією суб'єктів, яка визначена законодавцем. Однак, слід звернути увагу, що єдиними володільцями майнових прав на фонограму (відеограму) вони стають лише за умови створення, виготовлення та самостійного фінансування цього процесу, а також за умови повного дотримання авторських прав авторів та виконавців цих творів. Замовники, як первинні суб'єкти майнових прав на фонограму (відеограму), також здійснюють фінансування процесу створення та виготовлення фонограми, але особа (фізична або юридична) вже здійснює свою діяльність у відповідності із домовленістю, що визначається умовами відповідного договору замовлення. З одного боку, така компанія звукозапису (відеозапису) здійснює свою діяльність у відповідності із своїми професійними вміннями та, у певній мірі, творчими можливостями, з іншого боку, її діяльність обумовлена вимогами замовника фонограми (відеограми). Замовниками, як правило, виступають виконавці авторських творів, автори творів, виконавці та автори авторських творів разом та інші особи. Продюсери також є замовниками, якщо вони не є власниками студій (звукозапису та відеозапису), однак їх участь у процесі створення фонограм (відеограм) завжди пов'язана із отриманням майнових прав з метою одержання у майбутньому прибутків шляхом комерційного використання фонограм (відеограм). Продюсерам можуть належати як майнові права у повному обсязі, так і певна їх частина; можлива домовленість про повну належність всіх майнових прав саме продюсерам, але у відповідних договорах може визначатися порядок розподілу прибутків від комерційного використання фонограм та відеограм.

Можемо вказати на недостатню законодавчу визначеність правового статусу різних категорій первинних суб'єктів майнових прав на фонограми та відеограми. Законодавче закріплення визначення виробників фонограм та відеограм не визначає всіх можливих первинних суб'єктів майнових прав на фонограми (відеограми), а тим більше не окреслює їх правовий статус. Продюсерські відносини є досить розповсюдженим явищем у процесі створення фонограм (відеограм), але Закон України “Про авторське право та суміжні права” не дає визначення цієї категорії суб'єктів, зупиняючись лише на визначенні продюсера аудіовізуального твору. Правове регулювання відносин замовлення створення та виготовлення фонограм та відеограм також має свою специфіку, яка повинна бути визначена у спеціальному авторському законодавстві, наприклад, у зв'язку із значною вартістю процесу створення фонограм, виконавці досить часто погоджуються на досить невигідні для себе умови розподілу майбутніх прибутків від використання фонограми. Таким чином, бажаним є законодавче закріплення порядку розподілу прибутків від комерційного використання фонограм (відеограм) між відповідними суб'єктами (виконавцями, продюсерами, авторами виконуваних творів). Можна навести і інші приклади порушення авторських та суміжних прав, що є лише порушенням природніх, а не позитивних прав. Спеціальне авторське законодавство, на жаль, у багатьох аспектах повторює Цивільний кодекс України та інше законодавство, але не вирішує наявні проблеми правового регулювання багатьох відносин.

Законодавство України закріплює визначення організації мовлення, якою є організація ефірного мовлення чи організація кабельного мовлення. В свою чергу, організація ефірного мовлення визначається як телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів тощо) у будь-якому частотному діапазоні (у тому числі й з використанням супутників). Організація кабельного мовлення здійснює, відповідно аналогічні дії, тільки шляхом передачі на віддаль сигналу за допомогою того чи іншого виду наземного, підземного чи підводного кабелю (провідникового, оптоволоконного чи іншого виду) (ст. 1 Закону України “Про авторське право та суміжні права”).

Дослідники об'єктів та суб'єктів суміжних прав виокремлюють наступні характерні риси діяльності організацій мовлення:

1) специфіка діяльності організацій полягає у використанні спеціальних радіоелектронних та інших технічних засобів мовлення;

2) діяльність базується на спланованій роботі структурно організованої групи спеціалістів;

3) діяльність заснована на особливих джерелах фінансування, пов'язаних з використанням створеного продукту - телерадіопрограм;

4) діяльність в основному пов'язана із залученням для створення програм авторських творів, виконань та фонограм (відеограм), що охороняються авторським та суміжним правом [2, c. 48].

Організація мовлення повинна дотримуватися вимог господарського, цивільного, адміністративного та норм іншого законодавства щодо порядку створення, функціонування та діяльності як суб'єкта права. Тобто, для визнання організації мовлення первинним суб'єктом суміжних прав вона повинна бути створена у відповідності із вимогами загального та спеціального законодавства, мати ліцензію та дотримуватися інших вимог законодавства щодо здійснення своєї діяльності. Організація мовлення повинна здійснювати трансляційну діяльність за допомогою спеціального обладнання. Організація мовлення повинна здійснювати свою діяльність з метою передачі інформації для сприйняття її публікою. Відповідною публікою є телеглядачі та радіослухачі, які можуть сприймати інформацію на загальнодержавному рівні, регіонально або локально (тобто трансляція інформації здійснюється для конкретного кола осіб) тощо. Організація мовлення як первинний суб'єкт суміжного права на передачу (програму) повинна займатися трансляцією лише власної продукцієї. Наявність власної продукції означає здійснення безпосередньої трансляції, а не посередницької діяльності, при цьому матеріал для трансляції може бути створений як студіями-виробниками, що входять до складу організації мовлення, так і третіми особами, такими як кіностудії, інформаційні агенства. Організація мовлення повинна контролювати процес мовлення та нести юридичну відповідальність за правомірність трансляції створених нею чи третіми особами передач (програм). Організація мовлення в процесі здійснення своєї діяльності повинна слідкувати за дотриманням авторських та суміжних прав інших суб'єктів права.

3. Обгрунтуйте процес подачі позову про захист авторських прав

Способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав

1. До завершення розгляду справи по суті суддя одноособово має право винести ухвалу про заборону відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, здавання в майновий найм, прокат, ввезення на митну територію України та інше передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, у тому числі комп'ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, і засобів обходу технічних засобів захисту.

2. За наявності достатніх даних про вчинення такого порушення авторського права і (або) суміжних прав, за яке відповідно до закону передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства або суд зобов'язані вжити заходів для забезпечення розшуку і накладення арешту на:

а) примірники творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також засоби обходження технічних засобів захисту;

б) матеріали й обладнання, призначені для їх виготовлення і відтворення;

в) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення протиправних дій.

3. У разі, якщо відповідач по справі порушення авторського права і (або) суміжних прав відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання у прийнятний строк, робить перешкоди у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправної шкоди особі, яка має авторське право і суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, суд або суддя одноособово мають право за заявою заявника застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача) шляхом:

а) винесення ухвали про огляд приміщень, в яких, як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права і (або) суміжних прав;

б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення

в) накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтверджують наміри вчинення порушення) авторського права і (або) суміжних прав.

Заява про застосування тимчасових заходів розглядається тільки за участю заявника у дводенний строк з дня її подання.

Ухвала суду про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби за участю заявника.

До прийняття ухвали про застосування тимчасових заходів, зазначених в абзаці першому цієї частини, суд має право вимагати від заявника обгрунтування того, що він є суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав і що ці права порушені або невідворотно будуть порушені, а також видати заявнику судову ухвалу щодо внесення застави або еквівалентної гарантії, достатньої для того, щоб запобігти зловживанню тимчасовим заходом. Застава полягає у внесенні на депозит суду заявником чи іншими особами грошей чи передачі інших матеріальних цінностей. Розмір застави (гарантії) визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути меншим від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більшим від розміру заявленої шкоди.

У разі застосування визначених в абзаці першому цієї частини тимчасових заходів відповідач має право вимагати їх зміни чи скасування, а заявник зобов'язаний подати позов до суду про захист порушених авторських чи суміжних прав не пізніше 15 календарних днів від дня застосування тимчасового заходу.

Застава повертається повністю заявникові при відмові суду у прийнятті позову до розгляду чи задоволенні позову повністю або частково. У противному разі застава звертається на виконання рішення про компенсацію шкоди відповідачеві, завданої застосуванням тимчасових заходів.

При скасуванні визначених в абзаці першому цієї частини тимчасових заходів або якщо при розгляді справи з'ясується відсутність факту порушення чи загрози порушення авторського права і (або) суміжних прав, суд має право на клопотання відповідача прийняти судове рішення щодо надання відповідачу належної компенсації позивачем за будь-яку шкоду, завдану цими заходами.

Література

1 Дроб'язко В.С., Дроб'язко Р.В. Право інтелектуальної власності: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 512 с.

2 Право інтелектуальної власності: Академ. курс: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. - 2-ге вид., переробл. та допов. - К.: Концерн „Видавничий дім “Ін Юре”, 2002. - 672 с.

3 Дахно И.И. Право интеллектуальной собственности: Научно-справочное пособие. - К.: ТП-ПРЕСС, 2004. - 224 с.

4 Інтелектуальна власність в Україні. Нормативна база. - 2-ге видання/Рона О.М. - К.:КНТ, 2005. - 400 с.

5 Основи правової охорони інтелектуальної власності в Україні: Підруч. для студ. неюрид. ВНЗ / За заг. ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького, - К.: Концерн „Видавничий дім “Ін Юре”, 2003. - 236 с.

Размещено на Allbest.ru