Інститут адвокатури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Інститут адвокатури

м. Харків - 2014

Вступ

Конституція України кожному гарантує право захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 59 Конституції України проголошує наявність в Україні одного з найважливіших правових інститутів - адвокатури, основними завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги. Значною мірою за станом адвокатури й ставленням до неї держави судять про демократичність самої держави.

У будь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Він має діяти не тільки в інтересах клієнта, а й у інтересах права в цілому. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся в серпні 1990 року, вказують на особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яку має поважати й гарантувати уряд під час розробки національного законодавства та його застосування як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами законодавчої та виконавчої влади й суспільством у цілому.

Після здобуття Україною незалежності в українському законодавстві зроблено перші кроки на шляху створення самостійної, незалежної адвокатури. Саме тому дослідження питання адвокатури та її завдань є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовили вибір даної теми дослідження.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні особливостей діяльності адвокатури в Україні, її завдань.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких основних завдань:

1) проаналізувати історію становлення інституту адвокатури в Україні;

2) розкрити поняття та сутність інституту адвокатури;

3) проаналізувати завдання та принципи діяльності адвокатури;

4) розкрити законодавчу базу адвокатської діяльності.

Об'єктом дослідження є походження і основоположні засади інституту адвокатури в Україні.

Предметом курсової роботи є особливості діяльності та правового регулювання адвокатури в Україні.

Ґенеза інституту адвокатури в Україні.

Слово "адвокатура" походить від латинського кореня advocare, advocates ("закликати", "запрошений").

Потреба в появі адвокатури пов'язана з ускладненням суспільних відносин, появою необхідності в особах, які б володіли достатнім рівнем знань з питань застосування правових норм. Громадяни, які не мали спеціальної підготовки, не могли через брак таких знань самостійно захищати свої інтереси в суді, їм була необхідна допомога людини, добре ознайомленої з нормами матеріального права та формами процесу. Саме ці спеціалісти-правознавці одержали назву адвокатів. [5 ; с. 9]

Слід звернути увагу на те, що адвокатура, як і більшість соціальних інститутів, на перших етапах своєї появи та розвитку не існувала в тому вигляді, в якому вона функціонує сьогодні.

Доба Київської Русі

У Київській Русі інститут захисту прав і свобод людини формувався в специфічних умовах. Деякі дослідники історії адвокатури вважають, що за часів Київської Русі ще не було організаційного оформлення та законодавчого закріплення адвокатури як правового інституту.

Інститут захисту та писемне право розвиваються в Київській Русі в особливих історичних умовах общинного співжиття, тобто захист, обвинувачення, покарання ставали функціями общини. Суд як соціальний інститут з'явився пізніше. За такого підходу судове представництво ще не конституюється, оскільки функції представників визначаються звичаєвим правом. Роль захисників, наприклад, виконували рідні та приятелі сторін, "послухи" та "видоки".

Сутяжні справи вирішувалися громадою загалом, тому, власне, всі ставали свідками безпосередньої події, чи свідками порядного життя обвинуваченого. Перших називали "видоками", а других - "послухами". Водночас, поступово формуються процесуальні вимоги, тобто закладаються основи сучасного права. Наприклад, йдеться про те, хто може бути свідком, про їх обов'язкову кількість.

Холопи і закупи та деякі інші категорії членів громад могли бути свідками подій і виступати в суді, однак не мали права виступати свідками порядного життя, тобто не могли бути захисниками.

Процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувалися, то такі дії вважалися умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, а отже, вона ще не формується як правова необхідність.

Свідченням відходу від звичаєвого права слід вважати відмову від кровної помсти, заміну її тілесним чи іншими видами покарання, наприклад штрафом. Іншими словами, йдеться про засади кримінального процесу, поділу на кримінальний та цивільний процеси, хоча тоді цей поділ тільки намічався.

Литовсько-Руська доба

У цей період особливе значення для розвитку права в Україні, зокрема для розвитку адвокатури в Україні, мав Литовський статут, а саме його третя редакція, найбільш систематизований закон, за яким жила держава періоду Литовсько-Руської доби. Основними джерелами Литовського статуту були Руська Правда та Магдебурзьке право. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п'ять артикулів (57--61) дев'ятого розділу. У ньому чітко визначало поняття "адвокатської таємниці": коли захисник намагався передати інформацію протилежній стороні і стати її захисником, він позбавлявся права на адвокатську практику.

Наступний період розвитку права в Україні пов'язаний з появою "Прав, за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.), оскільки множинність і суперечливість законодавчих актів, які діяли на українських землях того періоду, ускладнювали розгляд кримінальних і цивільних справ. У цьому кодексі українського права вперше вживалися терміни "адвокат", "повірений". В його сьомому артикулі давалося визначення поняття "адвокат": "адвокатом, пленіпотентом, патроном, прокуратором й повіреним називається той, хто в чужій справі, за дорученням певної особи замість неї, в суді відстоює її інтереси". [6;с. 46-66]

Судова реформа 1864 р.

Дослідники історії адвокатури зазначають, що як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х - років XIX ст. судової реформи.

Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за Судовими статутами від 20 листопада 1864 р. Присяжний повірений не міг діяти в суді в ролі повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер тощо. Він не міг бути повіреним в один і той же час обох сторін, між якими виник спір, і не мав права переходити в одній і тій же справі від однієї сторони до іншої. За Судовими статутами (ст. 403) присяжний повірений "не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї і навіть після її закінчення". Це стосувалося і приватних повірених, однак їх функції, на відміну від присяжних повірених, були дещо інші.

З судовою реформою 1864 р. пов'язана реформа професійної адвокатури в Російській імперії, зокрема в Україні. Судова реформа проголосила принципи незалежності суддів, гласності, усності та змагальності судового процесу, ліквідувала становий суд. За судовою реформою були введені суд присяжних, адвокатура, мирові суди. Отримавши законодавче закріплення в судових статутах, адвокатура стала новою юридичною установою.

У дореформені часи впродовж декількох століть роль адвокатів виконували приватні особи - повірені або ходатаї у справах. Їх функції не були законодавчо регламентовані, жодні вимоги до них (наприклад, наявність спеціальної освіти) не ставилися. Як правило, їх обов'язки обмежувалися складанням документів й представленням їх до різноманітних інстанцій. І навіть створення у 1832 р. інституту присяжних повірених через становий характер їх діяльності не могло гарантувати новим соціальним станам захист їх інтересів у суді й інших установах.

Судова реформа 1864 р. заклала основи компетентної й самоврядної організації адвокатів. Таким чином сформувалась адвокатська професія.

Адвокати поділялися на дві групи: присяжні повірені, які давали професійну присягу адвокатів, об'єднувалися в корпорації, і приватні повірені, які займались адвокатською практикою індивідуально.

Присяжні повірені відігравали серед адвокатів провідну роль. Ними були представники найбільш освіченої частини суспільства. Професійні об'єднання присяжних повірених організовувалися за територіальною ознакою.

Присяжні повірені об'єднувалися в окрему корпорацію - стан присяжних повірених. Для таких корпорацій було характерним внутрішнє самоуправління у вигляді виборних органів - рад присяжних повірених. До завдань адвокатури крім захисту в кримінальних справах входило представництво сторін у цивільному процесі й надання юридичної допомоги населенню, включаючи безкоштовні консультації для бідних верств населення. [7;с. 17]

Радянська доба

В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. У ньому йшлося про колегії захисників, однак визначення адвокатури не давалося; поняття "адвокатура" та "колегія захисників" не розмежовувалися, поняття "адвокатська таємниця" також не визначалося. У той же час, поняття "захисник" трактувалося ширше, ніж поняття "захисник-адвокат", оскільки до захисту допускалися близькі родичі, представники підприємств, державних установ тощо.

20 жовтня 1929 р. набрав чинності Статут про колективні форми роботи колегії захисників у зв'язку зі скасуванням приватної практики. Діяльність цієї колегії визначалася як професійна. Поняття "адвокатура" не вживалося.

Нове Положення про адвокатуру 1939 р. було моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили поєднувати роботу в державних установах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило їх обирати між роботою в державному секторі та адвокатською діяльністю.

У період війни чисельний склад адвокатури скоротився (за перші два роки війни на 55 %). У цей час перед адвокатурою стояло важливе завдання - надання юридичної допомоги військовослужбовцям, членам їх сімей та інвалідам.

Загалом адвокатура залишалася залежним від держави утворенням.

У 50-х роках XX ст. стала змінюватися позиція законодавця щодо законів, які регламентували права адвокатів. Було прийнято низку заходів, які свідчили про більш ліберальний погляд держави на адвокатуру. Такі зміни пояснювалися загальною зміною політичної ситуації в країні, яка була пов'язана з приходом до влади М.С.Хрущова.

У період з 1960 р. по 1962 р. союзні республіки, у тому числі Україна, прийняли нові Положення про адвокатуру, які все ж таки не дозволяли займатися приватною адвокатською практикою. [8; с. 5-18]

Незалежна Україна

Адвокатура незалежної України почала свій шлях, використавши у якості основного підґрунття всі інституції радянської адвокатури. Обравши шлях до Європи українське суспільство і правові інститути нової, незалежної України змінюють своє значення, свої напрямки та суть, спираючись на першу реально діючу Конституцію України. Відбувається судово-правова реформа. Яка не може обійти стороною й адвокатуру.

19 грудня 1992 Верховна Рада України прийняла Закон "Про адвокатуру" № 2887-XII. Відповідно до Закону адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм різну юридичну допомогу. адвокатура право судовий

5 липня 2012 року Верховна Рада ухвалила Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", внесений президентом. Законом передбачено створення органів адвокатського самоврядування та визначено повноваження рад адвокатів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя (регіонів), кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатур, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Ради адвокатів України. [9; с. 59]

Поняття і сутність інституту адвокатури, її завдання і принципи

Поняття адвокатури розкрито в ст. 2, Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"

Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому законом.

Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.

Адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.

З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування.

Адвокатське самоврядування - гарантоване державою право адвокатів самостійно вирішувати питання організації та діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

У цивілізованих демократичних державах невід'ємним фактором правової системи й основним недержавним інститутом захисту особистості, її прав і свобод є адвокатура. Практично всі міжнародні акти з прав людини, починаючи від Загальної декларації і закінчуючи Основними положеннями про роль адвокатів(прийнятими VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні1990 р.), одним з найважливіших прав кожної особи визнають право на отримання фахової правової допомоги.

Одним з показників рівня демократичності і дотримання прав людини в Україні є існування незалежної адвокатури і ефективного виконання покладених на неї завдань.

Конституція України проголосила найважливішу соціальну функцію адвокатури - забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Роль єдиного незалежного професійного правозахисного інституту, який покликаний захищати права та свободи, представляти законні інтереси особи в державних владних структурах на закріплених законом принципах верховенства права, незалежності, законності, конфіденційності, принципу уникнення конфлікту інтересів реалізується адвокатурою в складній системі правовідносин. Далі докладніше про принципи.

Принцип незалежності адвокатів.

Незалежність адвокатури за світовими стандартами передбачає, насамперед, незалежність від органів державної виконавчої та судової влади, а також громадських об'єднань(політичних партій, організацій тощо).

Цей принцип забезпечується у першу чергу громадсько-самодіяльним(недержавним) характером формування адвокатури як добровільного самостійного незалежного об'єднання професійних юристів, про що вже йшлося.

Він реалізується у цих формах, коли юридична допомога у захисті прав і свобод людей здійснюється представниками незалежної юридичної професії. Адвокат вправі виконувати свої обов'язки без "недоречного втручання", а також володіти кримінальним і цивільним імунітетом від переслідувань за письмові або усні заяви в справі, висловлені при здійсненні своїх професійних обов'язків у суді, трибуналі або іншому юридичному чи адміністративному органі. Незалежність адвокатів, має гарантуватися, що є запорукою надання останнім вільної, справедливої і конфіденціальної юридичної допомоги. Гарантії та засоби запобігання мають використовуватись у такий спосіб, щоб виключити будь-які припущення про таємний зговір з властями або залежність від них юриста, який діє в інтересах осіб, позбавлених волі.

З незалежністю адвокатів тісно пов'язані питання відносин між державою та адвокатурою, які відносяться до числа складних і спірних. Дискусії з цього приводу точаться й сьогодні. [10;c. 473-494]

Принцип верховенства права

Є основоположним для адвокатури як правозахисного органу, який покликаний забезпечувати право як вищий вираз справедливості. Права і свободи людини визначають зміст і призначення адвокатської діяльності, а їх захист є головним завданням. Адвокат повинен сприяти практичній реалізації принципу верховенства права, здійснюючи захисту, представництво та надання інших видів правової допомоги на професійній основі

Принцип законності.

Означає, що організація і діяльність адвокатури визначається законом. Допомогу клієнтові адвокат може надавати виключно законними способами, додержуючись правових приписів Конституції України, чинного законодавства і міжнародно-правових актів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Адвокат не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству. У своєму приватному житті адвокат також зобов'язаний дотримуватися закону, не вчиняти правопорушень і не сприяти умисно їх скоєнню іншими особами.

Принцип конфіденційності.

Є необхідною і щонайважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких є неможливим належне надання правової допомоги. Тому збереження конфіденційності будь-якої інформації, отриманої адвокатом від клієнта, а також про клієнта (зокрема щодо особи) або інших осіб у процесі здійснення адвокатської діяльності, є правом адвоката у відносинах з усіма суб'єктами права, які можуть вимагати розголошення такої інформації, та обов'язком щодо клієнта і тих осіб, кого ця інформація стосується. Деталізується у правилах щодо адвокатської таємниці.

Принцип уникнення конфлікту інтересів.

У адвокатській діяльності проявляється перш за все у конституційних завданнях адвокатури, що до забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги.

Стаття 1 Закону України визначає конфлікт інтересів, як суперечність між особистими інтересами адвоката та його професійними правами і обов'язками, наявність якої може вплинути на об'єктивність, або не упередженість під час виконання адвокатом його професійних обов'язків, а також на вчинення чи невчинення ним дій під час здійснення адвокатської діяльності.

У Правилах адвокатської етики особливо підкреслюється сааме цей аспект адвокатської діяльності, побудований на принципі уникнення конфлікту інтересів, зокрема домінантність інтересів клієнта, компетентність і добросовісність, чесність і порядність адвоката, надання правової допомоги мало забезпеченим громадянам тощо. Так, Правилами встановлено, що у спілкуванні з посадовими особами, службовцями та іншими працівниками клієнта - юридичної особи, пов'язаному з наданням правової допомоги цьому клієнту, стає очевидним, що виникає ситуація конфлікту інтересів, адвокат повинен недвозначно повідомити, що він представляє клієнта - юридичну особу і пояснити свої обов'язки, пов'язані з конфліктом інтересів.

У період дії угоди про надання правової допомоги клієнту юридичній особі адвокат не повинен укладати угод про надання правової допомоги з особами, що перебувають у трудових, цивільно-правових та інших правовідносинах з клієнтом, якщо це може суперечити інтересам клієнта чи юридичної особи (ст. 48 Правил адвокатської етики).

У Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства йдеться про особливу роль адвоката, який "має діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довірено захищати".

Норми Закону забороняють адвокату використовувати свої права всупереч правам, свободам та законним інтересам клієнта; займати у справі позицію в супереч волі клієнта, крім випадків, якщо адвокат впевнений у самообмові клієнта, та невідкладно повідомляти клієнта про виникнення конфлікту інтересів (ст. 21 Закону).

Адвокату, адвокатському бюро або адвокатському об'єднанню забороняється укладати договір про надання правової допомоги у разі виникнення конфлікту інтересів. Зокрема, адвокату забороняється укладати договір про надання правової допомоги і він зобов'язаний відмовитися від виконання договору, укладеного адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням, зокрема, якщо:

- виконання договору може суперечити інтересам адвоката, членів його сім'ї або близьких родичів, адвокатського бюро або адвокатського об'єднання, засновником (учасником) якого він є, професійним обов'язкам адвоката, а також у разі наявності інших обставин, що можуть призвести до конфлікту інтересів;

- адвокат надає правову допомогу іншій особі, інтереси якої можуть суперечити інтересам особи, яка звернулася щодо укладення договору про надання правової допомоги.

Правове регулювання адвокатської діяльності

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань.

Конституція України (ч. 2 ст. 59) проголошує, що "для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура". Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури в Україні, розкриває її роль, завдання та повноваження.

Зазначена норма - це єдина в Конституції норма, в якій зустрічається слово "адвокатура". Втім, ще кілька статей Конституції в тому чи іншому аспекті торкаються діяльності української адвокатури з надання правової допомоги. Так, ч. 4 ст. 29 передбачає право заарештованого чи затриманого користуватися правовою допомогою захисника. Стаття 63Конституції України гарантує підозрюваному, обвинуваченому та підсудному право на захист. Слід також зазначити, що права і свободи, передбачені ст. 29, 59, 63, не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст.64Конституції), тобто право на захист, згідно з Конституцією України, є правом абсолютним, і тому будь-яке втручання у здійснення цього права з боку держави має визнаватися неправомірним.

Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" це базовий акт, який визначає правові засади організації і діяльності в Україні, а саме: поняття адвокатури та адвокатської діяльності, набуття, зупинення та припинення права на заняття адвокатською діяльністю, її організаційні форми, види та гарантії, права і обов'язки адвоката, його дисциплінарну відповідальність, адвокатське самоврядування та ін.

Окрім Конституції України і Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокатська діяльність регулюється цілою низкою нормативно-правових актів.

Укази Президента України:

- "Про Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури і Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури" № 155/93 від 5 травня 1993 р. визначає порядок організації та діяльності кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури;

- З метою посилення гарантій конституційних прав громадян на правову допомогу та захист від обвинувачення, підвищення якості правової допомоги, що надається адвокатами та адвокатськими об'єднаннями прийнято указ Президента України "Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури" № 1240/99 від 30 вересня 1999 р.

Постанови Кабінету Міністрів України:

-" Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань "№ 302 від 27 квітні 1993 р.;

- "Про затвердження порядку оплати праці адвокатів по наданню громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави" № 821 від 14 травня 1999 р.

Інші документи:

- Положення про порядок оплати праці адвокатів за надання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах, затверджене Міністерством юстиції України і Міністерством фінансів України, № 93961255 від 27 листопада 1991 р.;

- Програма складання кваліфікаційних іспитів, затверджена протоколом Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при Кабінеті Міністрів України від 1 жовтня 1999 р. № 6/2;

- Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури, затверджений протоколом Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при Кабінеті Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 6/2. Який визначає правила прийому і вивчення документів, що надійшли до атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від особи, яка має намір займатися адвокатською діяльністю, порядок вирішення питань щодо допуску до складання кваліфікаційних іспитів, прийняття кваліфікаційних іспитів та ухвалення рішень атестаційною палатою, а також інші питання, які випливають із Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженого.

- Надзвичайна важливість функціонального навантаження адвокатури вимагає від адвокатів слідування високим етичним стандартам поведінки; водночас специфіка, комплексний характер обов'язків, що лежать на адвокатурі, обумовлюють необхідність збалансування служіння адвоката інтересам окремого клієнта з інтересами суспільства в цілому, дотриманням принципів законності і верховенства права. Виходячи з наведених міркувань, були вироблені "Правила адвокатської етики", схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. з метою уніфікованого закріплення традицій і досвіду української адвокатури в сфері тлумачення норм адвокатської етики, а також загальновизнаних деонтологічних норм і правил, прийнятих у міжнародному адвокатському співтоваристві.

- Регламент Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, схвалений Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури 19 лютого 2003 р.

Відповідно до ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України". З цього випливає, що діяльність адвокатури в Україні регулюється також і певними нормами відповідних міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 1950), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р. Цей фундаментальний міжнародно-правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які безпосередньо стосуються адвокатури. Так, центральним з цієї точки зору є право кожного захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, за відсутності коштів для оплати правової допомоги, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Крім того. Конвенція містить й інші права, які торкаються адвокатської діяльності: це, по-перше, права, що можуть бути реально здійснені особою лише за професійної участі адвоката, і, по-друге, права людини, які відіграють роль гарантій для здійснення адвокатом своїх професійних повноважень. До першої групи можна віднести, наприклад, право не бути позбавленим волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом; право на справедливий і безсторонній судовий розгляд тощо. До іншої групи належать, зокрема, такі права людини, як презумпція невинуватості; право мати достатньо можливостей та часу для підготовки до захисту; право допитувати свідків обвинувачення та вимагати викликати і допитувати свідків, які можуть свідчити на користь захисту, на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення, та ін.

Відзначимо також такі міжнародні акти:

- Загальний кодекс правил для адвокатів держав Європейського Співтовариства, прийнятий делегацією дванадцяти країн учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі (1988 р.);

- Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН про запобігання злочинам (1990 р.).

Діяльність адвокатури, крім актів, зазначених вище, регулюється також статутами адвокатських об'єднань.

Статут - це документ, який визначає правовий статус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи іншої організації, повноваження її органів управління, права і обов'язки її членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші питання. Слід зазначити, що ні Закон "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", ні Положення про порядок реєстрації адвокатських об'єднань не встановлюють кола питань, які мають обов'язково включатися до статуту адвокатського об'єднання. Не існує також жодних вимог щодо форми статуту. Тому при підготовці статуту до подання на реєстрацію слід враховувати загальні підходи, які склалися на практиці щодо створення подібних документів, та приписів Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", в якій перераховуються питання, що відносяться Законом до компетенції самого адвокатського об'єднання і регулюються статутом відповідного об'єднання [12; 543]

Висновки

Отже, необхідною умовою формування правової держави і громадянського суспільства є вдосконалення захисту прав і свобод громадян і організацій. За своєю природою адвокатура є одним з інститутів демократичного суспільства, оскільки виконує найважливішу громадянську функцію - захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб. Адвокатура, як незалежна громадська організація, певною мірою покликана виконувати роль гаранта в дотриманні суб'єктивних прав громадян і організацій. Все це зумовило інтерес до адвокатської діяльності, викликало суспільну потребу в людях цієї професії.

Потреба в появі адвокатури як специфічної сфери діяльності була пов'язана з ускладненням суспільних відносин, появою необхідності в особах, які б володіли достатнім рівнем знань з питань застосування правових норм. Пересічні громадяни, які не мали спеціальної підготовки, не могли через брак таких знань самостійно захищати свої інтереси в суді, їм була необхідна допомога людини, добре ознайомленої з нормами матеріального права та формами процесу. Саме ці спеціалісти-правознавці одержали назву адвокатів.

Міжнародні документи про адвокатську діяльність передбачають, що уряди країн повинні гарантувати ефективну процедуру і працюючий механізм для реального й однакового доступу до адвокатів усім особам, які мешкають на їхніх територіях. Серйозні вимоги на рівні світових стандартів висувають до осіб, котрих допускають до надання правової допомоги.

Список нормативних актів та літератури

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України.- 1996. - №30.

2. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Верховна Рада України; Закон від 05.07.2012 № 5076-VI

3. Основні положення про роль адвокатів: ООН; Положення, Міжнародний документ від 01.08.1990

4. Конвенція "Про захист прав людини і основоположних свобод" // Рим, 4.XI.1950

5. Яновська О.Г. Адвокатура України: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 280 с.7

6. О.Д. Святоцький, В.В, Медведчук. "Адвокатура: історія і сучасність". Київ "Ін Юре", 1997,с.46-66.

7. Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура в Україні. - К.: "Ін Юре", 1997. - 224 с.

8. Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката: У 2 ч. / Т.Г. Захарченко, С Ф. Сафулько, О.Д. Святоцький та ін.; Зазаг. ред. С.Ф. Сафулька. - К.: Видавничий Дім "ІнЮре", 2008. - Ч. 1. - с. 5-18

9. Фіолевський Д.П. Адвокатура: підруч. / Д.П. Фіолевський. - К.: Алерта Прецедент, 2006, с. 59

10. Організація судових та правоохоронних органів: Підручник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів / І. Є. Марочкін, Н.В. Сібільова, В.П. Тихий та ін. За ред. І. Є. Марочкіна, Н.В. Сібільової. - X.: ТОВ "Одіссей", 2008. - 528 с

11. Організація судових та правоохоронних органів України у схемах: навч. Посіб. / А.В. Лапкін. - Х.: Право, 2014. - 136с

12. Адвокатура України. Фурса С.Я. - У 2 кн. - Кн.1. - КНТ. - 2007. - 940с

Размещено на Allbest.ru