Держава і особистість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Тема:

Держава та особистість

План

1. Правовий статус особистості: поняття, структура, види.

2. Система основних прав і свобод людини і громадянина.

3. Історія ідеї прав людини. Теорія трьох поколінь прав людини.

4. Міжнародні стандарти прав людини. Міжнародні акти про права людини.

5. Форми правового захисту прав людини.

1. Правовий статус особистості: поняття, структура, види

Особистість - це людина, яка наділена соціальними властивостями й якостями. Соціальні властивості особистості розвиваються в зв'язку з розвитком суспільства, й взаємозв'язок особистості та держави змінюється на різних етапах історичного розвитку суспільства.

Складні зв'язки держави і особистості проявляються в наділенні особистості правами, свободами, в покладенні на неї юридичних обов'язків, що і складає правовий статус особистості.

Правовий статус закріплює правове положення особистості в суспільстві. Поняття «правовий статус» й «правове положення» особи в змістовному плані тотожні, хоча в літературі існує декілька підходів до визначення поняття «правовий статус» й включення в його склад різних компонентів.

Одні автори вважають, в структуру правового статусу особистості, крім прав, свобод та обов'язків, необхідно доповнити законними інтересами громадян, інші - юридичною відповідальністю; треті - крім названих елементів включають:

- Правові принципи і норми, що встановлюють цей статус.

- Правосуб'єктність.

- Основні права і свободи.

- Законні інтереси.

- Гарантії дотримання прав.

- Громадянство.

- Юридична відповідальність.

Переконливою є думка Лукашевої Є.А., яка вважає, що вищеперераховані елементи - це або передумови правового статусу (громадянство, правосуб'єктність), або елементи другорядного плану (так юридична відповідальність другорядна по відношенню до обовязків).

Таким чином, правовий статус особистості - це сукупність прав, свобод та юридичних обов'язків особистості.

Правовий статус особистості відображає рівень розвитку суспільства й обумовлений соціально-економічними, політичними, духовними умовами буття. Держава закріплює ті чи інші права й свободи особи, а наповнює їх тим чи іншим змістом, який вона здатна забезпечити. Тому, чим вище рівень соціально-економічного розвитку суспільства, чим більш розвинуті демократичні інститути політичної системи, тим об'ємніше й змістовніше правовий статус особистості та громадянина в даному суспільстві.

Правовий статус особистості включає не тільки основні права і свободи, закріплені конституцією, але й весь комплекс прав і свобод, які передбачені законодавством та міжнародними нормативно-правовими актами.

Види правового статусу особи

Загальний правовий статус - це статус особистості як громадянина держави, члена суспільства. Цей статус визначається Основним Законом. Це єдиний для громадян статус, в ньому не прийнята до уваги специфіка, особливості буття суб'єктів права (переміщення по службі, сімейний стан, стан здоров'я тощо), як і не враховані в ньому існуючі для суб'єктів права (специфічні категорії суб'єктів права - студенти, учасники ВВВ тощо) пільги, права, обов'язки (що відображено в законодавчих актах).

Спеціальний статус - відображає особливості положення певних категорій громадян (іноземних громадян, студентів, пенсіонерів, лікарів, працівників ОВС тощо). Вказані соціальні групи, базуючись на загальному статусі, можуть мати додаткові права, обов'язки, пільги, передбачені законодавством.

Індивідуальний статус - фіксує персоніфіковані властивості особистості (стать., вік, сімейний стан, виконувана робота тощо).

Розглянуті три види правового статусу співвідносяться як загальне, особливе, одиничне. Вони тісно взаємопов'язані та взаємозалежні, нашаровуються один на одного, на практиці нероздільні. Кожен індивід виступає одночасно в усіх вказаних статусах. Загальний правовий статус у всіх один, спеціальних статусів - багато, а індивідуальних рівно стільки, скільки індивідів.

2. Історія ідеї прав людини. Теорія трьох поколінь прав людини

Виникнення поняття «права людини», тобто усвідомлення цієї проблеми, нерозривно пов'язана з появою і розповсюдженням ідей природного права, тобто мається на увазі сукупність правил, які випливають з самої природи буття людини і відображають загальнолюдські уявлення про принципи, на яких мають базуватися взаємовідносини між людьми, а тому є вічними та незмінними, як сама природа.

Ще в 5-4 ст. до н.е. давньогрецькі мислителі (Лікофрон, Антифон) стверджували, що всі люди рівні від народження й мають однакові, обумовлені природою права.

Аристотель одним із основних вважав право на приватну власність, яка відображає природу самої особи.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII-XVIII ст.ст. Ця ідея відбивається у теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи.

XVIII ст. поняття прав людини виникло як окрема категорія. Існувала думка, що природа наділяє людину певними невід'ємними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені уряду, але не повинні ним охоронятися; з того часу права людини стали розглядатися як елементарні передумови гідного людського існування.

Представниками цього періоду є Дж. Локк, який розробив всеосяжну концепцію прав людини, Ж.-Ж. Руссо,розробив концепцію, за якою суверен мав отримувати свою владу згідно «соціального контракту» зі своїми підданими. Ш. Монтеск'є, розвинув концепцію розподілу влади, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам Б. Спіноза, утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини.

Серед перших актів в яких задекларовані права людини є:

1. Велика хартія вольностей (Магна Карта) (1215р.)-- перша «неписана» конституція Англії. Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.

2. Петиція про права (1628 р.).

3. Білль про права (1689 р.).

4. Декларація незалежності США (1776р.) висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». Тобто базується на припущенні, що всі люди є рівними, названі певні невід'ємні права: право на життя, свободу, пошуки щастя.

5. Французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.) виклала «природні, невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини. та інші документи.

Ідею прав людини відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування.

На основі принципу рівності, у французькій Декларації (1789 р.), у Європі з'явилося кілька проектів конституцій, до яких включено класичні права, а також статті, що покладали на уряд обов'язки щодо зайнятості населення, благоустрою; громадського здоров'я, освіти тощо. Соціальні права такого типу були повністю включені до мексиканської Конституції 1917 р., Конституції УНР та ЗУНР (1917-1923 рр.), Конституції Радянської Росії (1918 р.) та Конституції Веймарської Республіки (1919 р.).

У Європі в XIX ст. часто спалахували конфлікти, причиною яких було порушення прав меншин. Це викликало кілька «гуманітарних інтервенцій» та інших міжнародних заходів щодо їх врегулювання. Одним із перших таких заходів була Берлінська угода (1878 р.).

Потреба в міжнародних стандартах прав людини вперше далася взнаки наприкінці XIX ст., коли індустріальні країни почали приймати трудове законодавство, яке суттєво піднесло вартість праці. Наслідком цього стало погіршення конкуруючої спроможності згаданих країн стосовно тих, які не мали такого законодавства. Економічна необхідність примусила координувати свої зусилля, що спричинило появу перших конвенцій, у яких закріплювалися взаємні зобов'язання держави щодо прав своїх громадян. Бернську конвенцію (1906 р.), що забороняла працю жінок у нічну зміну, можна розглядати як першу багатосторонню конвенцію, що ставила за мету захист соціальних прав. Ціла низка конвенцій була прийнята пізніше Міжнародною організацією праці (МОП), заснованою у 1919 р. Хоча класичні права людини були визнані набагато раніше саме соціальні права першими були відображені в міжнародних правових нормах.

Жахливі злочини Другої світової війни поклали край традиційній точці зору, що кожна держава сама вирішує всі питання правового статусу своїх громадян. Після підписання Статуту Організації Об'єднаних Націй 26 червня 1945 р. права людини були віднесені до сфери міжнародного права. Усі члени ООН зобов'язалися вжити заходів щодо захисту прав людини, які були закріплені в ряді статей Статуту. На початку 1946 р. була створена Комісія ООН з прав людини. Відповідна Декларація була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у Парижі 10 грудня 1948 р. пізніше цей день отримав назву «День прав людини».

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини. Карел Васак, перший генеральний секретар Міжнародного інституту прав людини у Страсбурзі, у 1979 р. виділив три «покоління» прав людини.

Перше покоління прав людини -- невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це -- право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, -- Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) - юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини -- поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) -- сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня 1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства - правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права людини -- частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.

Наприкінці XX ст. загострилися глобальні проблеми: тероризм, нарощування озброєнь, забруднення навколишнього середовища і загрозливе вичерпання природних ресурсів; бідність, голод, невиліковні хвороби. Людство все більш усвідомлює себе як цілісне явище, приходить до розуміння того, що подолання кризових явищ залежить від загальних зусиль народів. Юридичним виразом процесу глобалізації стало формування четвертого покоління прав людини. До них відносять закріплені в міжнародних документах права на мир і безпеку, на здорове довкілля, на доступ до економічного, наукового і культурного потенціалу людства, зокрема -- інформаційні права; Деякі учені відносять до четвертого покоління також права, пов'язані із клонуванням та іншими відкриттями в біології.

3. Система основних прав і свобод та обов'язків людини і громадянина

право свобода особистість громадянин

Основні права людини -- гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини	Права громадянина
Позатериторіальні -існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою	Територіальні -- передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави
Загально-соціальні -- належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини)	Спеціально-соціальні (юридичні) - закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа
реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не знаходилася людина	- реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою

Сучасна класифікація прав людини і громадянина дуже різноманітна

За сферами суспільних відносин розрізняють:

а) особисті (громадянські) права -- це можливості людини, надані для забезпечення її фізичної та морально-психологічної індивідуальності. Вони слугують гарантією індивідуальної автономності і свободи, засобом захисту суб'єктів від свавілля з боку держави та інших людей. Серед них -- право на життя; повага до гідності кожного; свобода та особиста недоторканність; недоторканність житла; таємниця листування і телефонних розмов; свобода пересування та вільний вибір місця проживання (статті 29--31, 35, 51--55 Конституції України), їх призначенням є гарантування можливостей фізичного існування та духовного розвитку людини.

Це -- природні права людини, що визнаються та закріплюються державою, гарантують їй певний рівень свободи і забезпечують фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантують невтручання в індивідуальне життя. Особиста свобода гарантує усвідомлення соціальної цінності людини та відповідне ставлення до інших людей, до суспільства у цілому. Правове закріплення цієї свободи надає можливість не лише забезпечити усвідомлене ставлення до неї суб'єкта, а й перешкодити абсолютизації відособленості особи.

Громадянські права і свободи виникають від народження та існують довічно. Вони є невідчужуваними, тобто не можуть бути обмеженими чи скасованими органами влади; не можуть бути передані або подаровані іншим суб'єктам; особа не може відмовитись від цих прав.

Саме щодо зазначеної групи прав у Конституції України встановлені вимоги, відповідно до яких не повинні прийматися закони, які скасовували чи змінювали б громадянські права. Це є важливою гарантією непорушності гідності та свободи людини;

б) політичні права -- можливості громадянина на участь у процесі прийняття та реалізації політичних рішень, діяльності елементів політичної системи, формування представницьких органів влади. Саме до цієї групи прав належать права на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації, на участь в управлінні державними справами;на збори, мітинги, походи, демонстрації; на звернення до органів державної влади та самоврядування; право кожного на свободу думки і слова; право на вільний вираз поглядів та переконань (статті 34-40 Конституції України).

Значення прав: забезпечують можливості людини бути суб'єктом владних відносин. Політичні права і свободи особи визначають рівень політичної свободи в суспільстві і забезпечуються суспільним та державним ладом. Вони пов'язуються з формами реалізації народовладдя та політичним самоврядуванням. Межами здійснення політичних прав є гармонійне поєднання суспільних потреб та особистих інтересів громадян. Здійснення політичних прав має колективний характер, оскільки сприяє управлінню державою.

в) економічні права -- це можливості розпоряджатися предметами матеріального характеру та здобувати засоби для існування і розвитку. Такими є право приватної власності,право на підприємницьку діяльність, право на користування об'єктами права власності українського народу, державної та комунальної власності. Таким чином, призначенням цієї групи прав є сприяння розвиткові ініціативи у реалізації здібностей людини, здобуванні засобів існування шляхом вільного вибору роботи та участі у виробництві матеріальних благ.

г) соціальні права -- можливості громадянина бути повноцінним суб'єктом суспільних відносин і забезпечення йому необхідних для розвитку та існування умов. До цієї групи належать права: на працю, на страйк, на відпочинок, соціальний захист, на житло, достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування; право на безпечне навколишнє середовище. Саме названі права визначають обов'язки держави забезпечити кожному мінімум засобів до існування, соціальної забезпеченості та екологічної безпеки.

д) культурні права -- це можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, її духовного збагачення. Серед них -- право на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати інтелектуальної діяльності; право на свободу думки і слова; право на інформацію; право на свободу світогляду та віросповідань.

є) екологічні права -- можливості (свободи) користуватися природним середовищем як природним середовищем проживання. Це -- права на сприятливе довкілля, охорону здоров'я від його несприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористування та ін. Екологічні права є спорідненими з правом на життя.

е) інформаційні права - можливості користуватися розмаїтістю правових послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях і інформаційному зв'язку (право на доступ до інформації, право на захист від шкідливої інформації тощо).

За змістом:

а) фізичні права, що забезпечують збереження та розвиток людини як складової соціальної структури суспільства і держави. Саме такий характер мають право на життя, особисту недоторканість, свободу пересування, вибір місця проживання, право на безпечне навколишнє середовище.

б) духовні права, які забезпечують реалізацію нематеріальних потреб людини, пов'язаних зі сферою духовно-культурних відносин. Серед них -- право на ім'я, честь, гідність,на справедливий суд.

За статусом, тобто ступенем поширеності права:

а) загальні, що належать у рівній мірі всім громадянам незалежно від їх соціальної, професійної чи іншої належності. Саме такими є конституційні права, які реалізуються за принципами рівності всіх суб'єктів суспільних відносин.

б) спеціальні права, які відображають специфіку статусу різноманітних груп населення. Вони доповнюють, розвивають та конкретизують загальні права і не можуть їм суперечити. Такими, наприклад, є права молоді, пенсіонерів,військовослужбовців, депутатів тощо.

За способом закріплення:

а) конституційні (основні) права, що встановлені та гарантовані Основним Законом держави і мають фундаментальний характер. Вони визначають реальну сутність держави, рівень розвину тості демократичних інститутів і становище особи у державі;

б) галузеві, передбачені поточним законодавством і які є конкретизацією основних прав людини. Вони приймаються на їх основі і детальніше визначають можливості суб'єктів у певній сфері відносин. Так, права, передбачені КЗпІІ України, розширюють та конкретизують конституційне право на працю.

Відповідно до еволюції розвитку права людини розподіляють на:

а) права першого покоління, тобто політичні, громадянські та особисті права, проголошені першими буржуазними революціями у Франції, Англії та США і закріплені відповідними деклараціями;

б) права другого покоління як комплекс соціально-економічних прав, що стали результатом втілення загальнолюдських цінностей та соціально-демократичних ідей і були закріплені у документах ООН;

в) права третього покоління -- це комплекс колективних прав, висунутих країнами, які звільнилися від колоніальної залежності та визначили свою політику як миролюбну,суверенну, незалежну, засновану на принципах самовизначення і територіальної цілісності.

У сучасній юридичній літературі з'явилися ідеї щодо можливості виділення в окрему групу прав четвертого покоління -- прав людства. Серед них називають право на мир, екологічні, інформаційні права, право на ядерну безпеку тощо. Основним призначенням названих прав є забезпечення процесу виживання людства як біологічного виду, збереження цивілізації та подальшої соціалізації людства¹.

Залежно від вміщених у правах аспектів свободи їх класифікують на:

а) негативні права, що визначаються як можливості особи вимагати захисту від будь-якого впливу, в тому числі і державного. Вони запобігають небажаним втручанням у свободу особи і є основою індивідуальної свободи. Ці права абсолютні і забезпечують можливості незалежності від влади(свобода віросповідання, права на власність, особисту свободу та недоторканність, свободу слова тощо), а також можливості на участь у владі (виборче право, право звертатися до органів держави та органів місцевого самоврядування, на участь в управлінні державними справами);

б) позитивні права забезпечують можливості суб'єктів на покращення свого становища та підвищення культурного статусу. Вони забезпечуються державою та залежать від ступеня її розвитку і сутності. Як правило, цю групу складають економічні, культурні та соціальні права. До них належать право на освіту, свободу творчої діяльності, право на соціальну безпеку, на охорону здоров'я та безпечне навколишнє середовище. Реалізація позитивних прав складніша,оскільки пов'язується з наявністю достатніх ресурсів держави. Наповнення цих прав залежить від національного доходу країни та особливостей політичного режиму².

За характером суб'єктів розрізняють:

права громадян держави;

права іноземців;

права осіб без громадянства;

права осіб з подвійним громадянством.

За соціальним статусом:

права людини, що належать суб'єкту від народження та гарантуються суспільством;

права громадянина, які надаються, гарантуються та охороняються державою, до якої належить особа.

Система обов'язків людини і громадянина

Юридичний обов'язок -- гарантована законом міра суспільне необхідної (корисної) і державно доцільної поведінки особи, об'єктивно обумовлена потребами існування та розвитку інших осіб, соціальних груп, націй, людства. Можна сказати, що юридичний обов'язок -- це перепона на шляху сваволі, хаосу, всього того, що заважає нормальному розвитку суспільства.

Обов'язок -- парна категорія з правом, тому що обов'язок служить засобом забезпечення прав. Права людини і громадянина, якими б великими вони не були, усе ж не є безмежними, абсолютними, оскільки їхнє використання не повинно завдавати шкоди іншим людям, суспільству в цілому.

Класифікація обов'язків:

Особисті обов'язки можна поділити на фізичні (наприклад, утримувати неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, шанувати честь, гідність, національні почуття людини).

Економічні обов'язки -- обов'язок віддавати частину свого прибутку у вигляді податку на суспільні потреби та ін.

Політичні обов'язки -- додержуватися конституції і законів, захищати батьківщину та ін.

Соціальні обов'язки -- обов'язок працювати та ін.

Культурні обов'язки « дбайливо ставитися до пам'ятників історії культури людства та ін.

Екологічні обов'язки -- берегти природу; компенсувати збитки, заподіяні забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Зрозуміло, що до обов'язків громадян демократичних держав входить додержання законів, повага до прав і свобод інших осіб, сплата податків, підкорення міліцейським (поліцейським) розпорядженням тощо.

У деяких країнах до числа найважливіших обов'язків громадян належить участь у голосуванні на виборах в органи державної влади і військова повинність. У конституціях окремих держав йдеться й про обов'язок працювати (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.), виховувати дітей (Італія, Росія), піклуватися про своє здоров'я і своєчасно вдаватися до лікувальної допомоги (Уругвай).

У Конституції України обов'язки громадян зафіксовані в статтях 51, 52, 64, 66, 67, 68 та ін. Зокрема, у ст.51 записано: «Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків».

Обов'язками громадян у Конституції України названі:

1) захист Вітчизни, її незалежності і територіальної цілісності;

2) шанування її державних символів;

3) проходження військової служби;

4) незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодування завданих збитків;

5) сплата податків і зборів у розмірах, встановлених законом;

6) додержання Конституції і законів та ін.

Таким чином, використання і здійснення прав і свобод людини і громадянина є невід'ємним від виконання ним обов'язків, законодавчо закріплених державами. Правда, відповідальність за виконання деяких обов'язків не передбачається, і це при тому, що питання про відповідальність за порушення прав і обов'язків особи має найважливіше значення для їхнього практичного здійснення. Без визначення конкретної відповідальності посадових осіб, органів влади та окремих громадян права людини перетворюються не більш ніж на красиву декларацію.

4. Міжнародні стандарти прав людини. Міжнародні акти про права людини

Міжнародні стандарти прав людини -- це зафіксовані в юридичних актах і документах міжнародних організацій (або їх органів) принципи і норми про зміст і обсяг прав людини, що є обов'язковими або рекомендаційними настановами для внутрішньодержавної юридичної практики.

Критерії міжнародних стандартів прав людини: рівень нормативності і загальності; територія дії; коло (обсяг адресатів); ступінь абстрактності вираження; характер обов'язковості (деонтологічний статус).

З моменту визнання цих прав кожна людина одержала певний правовий статус відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом з ним, національного права.

Міжнародне гуманітарне право складається з двох частин: права війни (права збройних конфліктів) і права людини. В англомовному втіленні останнє -- тобто «право прав людини» чи «міжнародне право прав людини».

Міжнародне право прав людини -- сукупність норм і принципів, що визначають єдині для міжнародного співтовариства права і свободи людини і встановлюють зобов'язання держав по закріпленню і гарантуванню тих з них, що ними визнаються. Воно закріплює зобов'язання держав забезпечити всім особам, що знаходяться під їх юрисдикцією, ефективні засоби юридичного захисту за допомогою компетентних органів. Компетентні органи кожної держави, насамперед суди, під час розгляду і вирішення справ у зв'язку з потребами правового (у тому числі судового) захисту використовують міжнародно-правові норми (безпосередньо чи разом з національно-правовими). Застосування міжнародно-правових норм припадає найбільше на Конституційний Суд держави (перевірка конституційності закону, що застосовується або підлягає застосуванню в конкретній справі -- за скаргами на порушення конституційних прав і свобод громадян).

Засоби міжнародного контролю за дотриманням прав людини:

І. Міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів.

ІІ. Міжнародні органи зі спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини.

Міжнародні акти про права людини можна поділити на два види: загальнолюдські (всесвітні, універсальні) та регіонально-континентальні (що поширюються на населення певного континенту як регіону світу).

Загальнолюдські міжнародні акти про права людини:

1. Міжнародний білль прав людини (Хартія прав людини), що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини. Його складає комплекс міжнародних документів: Загальна декларація прав людини .1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 р., Факультативний протокол до останнього;

2. Угоди, спрямовані на запобігання злочинів, що ведуть до грубих масових порушень прав людини, / покарання за них (Конвенція про незастосування строку давнини до військових злочинів проти людства від 26.10.1968 р., Конвенція про запобігання злочинів геноциду і покат: рання за нього від 09.12.1948 р.);

3. Конвенції, спрямовані на захист груп населення, що вимагають особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про охорону материнства 1952 р., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10.12.1977 р., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 р. та ін.). До них належать також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах.

Регіонально-континентальні міжнародні акти з прав людини:

Європейський континент -- Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Європейська соціальна Хартія, Хартія Європейського союзу про основні права та інші.

Європейські міжнародні органи: Європейський суд з прав людини; Комісар Ради Європи з прав людини.

Американський континент -- Американська декларація прав і обов'язків людини, Американська конвенція про права людини (1969 р.).

Американські міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини^

Африканський континент -- Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.).

Африканські міжнародні органи: Африканська комісія з прав людини і народів.

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі з прав людини, повинна керуватися.

Основні міжнародні органи з прав людини:

1. Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН;

2. Комітети ООН з прав людини;

3. Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві;

4. Верховний Комісар ООН з прав людини;

5. Верховний Комісар ООН у справах біженців.

Європейська система захисту прав людини має таку організаційну структуру:

1. Європейський суд з прав людини -- постійно діючий суд у Страсбурзі, утворений державами-учасниками Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. Кількість суддів дорівнює числу держав -- учасниць Конвенції (членів Ради Європи). Судді обираються парламентською асамблеєю Ради Європи на 6 років з правом переобрання". Для розгляду переданих йому справ Європейський суд утворює комітети у складі 3 суддів, палату в складі 7 суддів і Велику Палату в складі 17 суддів. Велика Палата займається питаннями внутрішньо-судової апеляції.

2. Комітет міністрів Ради Європи, що здійснює функції нагляду за виконанням остаточних постанов Європейського суду, складається з міністрів зарубіжних країн-членів РЄ.

Європейський суд з прав людини є суб'єктом формування європейського права як органічного «сплаву» англо-американського і континентального типів правових систем. Його статутна форма (Конвенція про захист прав людини і основних свобод, Статути Комісії і Суду, Процедурні правила роботи Комісії і Суду) має прецедентний зміст. Це пояснюється тим, що Європейський суд має право офіційного тлумачення Конвенції. При розгляді конкретних справ Суд виходить не з первісних намірів держав періоду підготовки Конвенції, а з тих завдань, які ті чи інші права, закріплені в Конвенції, можуть і повинні вирішувати в сучасному суспільстві. У Європейському суді з прав людини підлягають захисту такі права і свободи: право на життя; заборона катувань і нелюдського та принижуючого людську гідність поводження і покарання; заборона рабства, підневільного стану примусової чи обов'язкової праці; право на свободу і безпеку; право на незалежний і неупереджений суд та демократичні процесуальні права; право на повагу особистого і сімейного життя; недоторканність житла і таємниці листування; свобода думки, совісті і релігії; свобода висловлення своєї думки; свобода мирних зборів і асоціацій; право одружуватися; право на діючі засоби захисту порушених прав.

Європейська система захисту прав людини включає дві можливості (два права):

- Право особи подавати індивідуальні петиції (скарги).

- Право держав -- учасниць Європейської системи захисту прав людини ініціювати судочинство зі справ про порушення прав будь-яких людей, включаючи іноземців.

Перш ніж подавати петицію (скаргу), необхідно:

1) попередньо вичерпати усі внутрішні засоби захисту, що відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права;

2) додержати строків давності -- від дня винесення остаточного рішення національною владою має пройти не більш ніж 6 місяців.

Петиція (скарга) повинна бути прийнятною, а саме:

- не може бути анонімною;

- не може повторювати петицію (скаргу), яка раніше вже аналізувалася судом або є предметом іншої процедури міжнародного розгляду;

- не повинна суперечити за змістом положенням Конвенції або Протоколу до неї: у петиції чітко вказується стаття Конвенції, яка, на думку заявника, порушена;

- повинна бути достатньо обґрунтованою та правомірною: додаються докази того, що представниками національної влади порушено право, викладене в статті Конвенції.

До Європейського суду з прав людини (у Страсбурзі) надходять заяви з питань, пов'язаних з розглядом справ судами загальної юрисдикції та арбітражних (господарських) судів країни-заявника. Проте Європейський суд не скасовує ці рішення. У порядку відшкодування матеріальної і моральної шкоди він накладає на державу штрафи за порушення, допущені судовою владою при розгляді справ заявників. Його рішення виконуються державою обов'язково. Размещено на Allbest.ru

...