Правові засоби розв’язання міжнародних спорів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Становлення і розвиток принципу мирного розв`язання міжнародних спорів

Висновки

Практичне завдання

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність. У ХХ столітті заборона застосування збройної сили задля владнання міжнародних конфліктів набула універсального й імперативного значення, отримавши статус норми jus cogens у міжнародному праві. Формальна заборона силових методів розв'язання міжнародних спорів не стала панацеєю: міждержавні збройні конфлікти й натепер є досить поширеним явищем. Проте ця заборона надала потужного імпульсу розвиткові мирних засобів і процедур вирішення міжнародних конфліктів. Тому цей напрям став важливою складовою міжнародних відносин і популярним предметом міжнародно-правових досліджень.

У другій половині ХХ століття одним з найпомітніших процесів у міжнародному праві став розвиток інституту мирного вирішення міжнародних спорів у рамках міжнародних міжурядових організацій, який вніс новий вимір у галузь несилових засобів розв'язання конфліктів.

Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава - як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для того щоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у раціонально організованому переговорному процесі.изначити сучасну систему мирних засобів врегулювання міжнародних спорів.

Становлення і розвиток принципу мирного розв`язання міжнародних спорів

У сучасному міжнародному праві вимога вирішення міжнародних спорів мирними засобами визнається нормою jus cogens і основним принципом загального міжнародного права, сфера дії якого універсальна як за суб'єктами, так і за видами і галузями міждержавних відносин. Але ефективність реалізації цього принципу поки що недостатня. Отже, формальна заборона аґресивної війни і запровадження формального обов'язку мирного вирішення міжнародних суперечок не призводить автоматично до мирних відносин.

Одним із вирішальних чинників, що визначає юридичний зміст цього принципу і практику його застосування, є суверенна рівноправність держав. Стверджується, що в наш час вона продовжує визначати найсуттєвіші характеристики механізму забезпечення ефективності дії норм міжнародного права. Саме суверенітет є ґарантією існування сучасного стану міжнародних відносин, коли залежність політичної долі уряду будь-якої держави від внутрішньої політичної ситуації та громадської думки в цій країні є одним із вирішальних чинників його дій на міжнародній арені. За таких умов одним із ключових питань у вирішенні будь-якого міжнародного спору є проблема зменшення невпевненості та ризику керівництва країни - сторони міжнародного конфлікту щодо результату вирішення спору.

Сучасне міжнародне право вирішує це завдання шляхом надання державам - учасницям конфлікту можливості вільного вибору такого засобу вирішення спору, що найбільше відповідає його характеру, конкретним обставинам спору та іншим чинникам.

Найважливішими чинниками, що впливають на вибір конкретного засобу вирішення спору, є:

- невизначеність змісту значної кількості норм сучасного міжнародного права;

- різниця в релігійних, культурних, ідеологічних та політичних цінностях держав, рівнях їх розвитку;

- диспаритет реальних можливостей, якими володіють сторони конфлікту;

- характер предмету спору;

- роль третьої сторони у вирішенні суперечки та її вплив на свободу дій учасників спору;

- обов'язковість рішення для сторін спору;

- вартість процедури врегулювання та ін[6, с. 285].

З іншого боку, держави нерідко використовують принцип вільного вибору мирних засобів як леґальний засіб для затягування процесу розв'язання конфліктів, прикриття свого небажання як найшвидше їх вирішити. Така поведінка держав є порушенням вимог принципу мирного вирішення спорів. Тому необхідно продовжувати запроваджувати і вдосконалювати механізми, які б спонукали держави до реального вибору конкретного засобу.

Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, беруть на себе зобов'язання здійснювати свою міжнародну діяльність відповідно до основних принципів міжнародного права. Одним із таких принципів є обов'язок держав вирішувати свої «міжнародні спори мирними способами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість» (п. З статті 2 Статуту ООН).

Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраїлю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних країн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в громадянську війну в Югославії, а також збройні конфлікти в Закавказзі, Молдові і Чечні [6, с. 286].

Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і використовує певні механізми у збереженні міжнародного миру і безпеки. Сукупність цих механізмів називається правом міжнародної безпеки. Воно містить у собі правові способи, що відповідають основним принципам міжнародного права, спрямовані на забезпечення миру і застосування державами колективних заходів проти актів агресії, що загрожують миру і безпеці.

До міжнародно-правових способів забезпечення міжнародної безпеки належать: міжнародний право безпека конфлікт

- мирні способи вирішення спорів;

- загальна і регіональна безпека (колективна безпека);

- роззброювання;

- заходи для ослаблення напруженості і припинення гонки озброєнь;

- заходи для запобігання ядерній війні;

- неприєднання та нейтралітет;

- заходи для припинення актів агресії (самооборона);

- дії міжнародних організацій;

- нейтралізація і демілітаризація територій (ліквідація військових баз);

- створення зон миру в різних районах земної кулі;

- заходи для зміцнення довіри між державами[6, с. 287].

Незважаючи на наявний широкий перелік способів підтримки міжнародного миру і безпеки, у міжнародному житті нерідко в результаті зіткнення інтересів виникають конфліктні ситуації між державами.

Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти діляться на:

- ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку його розвитку може загрожувати міжнародному миру і безпеці (наприклад, ситуація з Іраком);

- спір, тобто ситуацію, коли сторони пред'явили одна одній взаємні претензії (наприклад, спір Англії з Іспанією з приводу Гібралтару). У спорі завжди є учасники, у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з предметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права[6, с. 289].

Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (наприклад, претензії Японії на російські острови південної частини Курил). Міжнародний Суд ООН відзначав, що «односторонні претензії не утворюють спору»[6, с. 289].

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфлікту інтересів між двома суб'єктами міжнародного права.

Використання термінів «ситуація» і «спір» є правомірним із позицій сучасного міжнародного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Статуту ООН (положення Глави VI «Мирне вирішення спорів» (статті 33-38) і Глави VII «Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії» (статті 39-51) - багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу [6, с. 290].

Правда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивна характеристика цих термінів. Статут ООН указує лише на те, що ситуації і спори можуть бути двох видів:

1) ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці;

2) ті, що не несуть такої загрози.

Існування міжнародного спору зобов'язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов'язані свої спори вирішувати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнародних договорів, а також ще в цілому ряді галузей міжнародного права.

Основними джерелами цього інституту є:

- Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 року;

- Переглянутий загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 року (у редакції 1949 року);

- Статут ООН;

- Статути регіональних міжнародних організацій;

- Декларація про принципи міжнародного права 1970 року;

- Заключний акт НЕСЄ 1975 року;

- Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 року й інші документи уже ОБСЄ;

Висновки

Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава - як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для того щоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у раціонально організованому переговорному процесі.

Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значення як для економіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світового господарства загалом. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає гостра потреба в співробітництві. Немає необхідності доводити, що відокремлення економіки будь-якої країни від світового господарства не сприяє її соціально-економічному розвитку та зростанню добробуту людей.

Правові засоби вирішення міжнародних спорів та шляхи розв'язання цих конфліктів - багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб'єктами зазначеного процесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, - «третя сторона», тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання.

Аби збільшити можливість розв'язання конфліктів мирним правовим шляхом, треба враховувати й застосовувати деякі об'єктивні чинники: інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей), історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфлікту поширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням посередників можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися практично в будь-якому юридичному конфлікті.

Природним та правильним є рішення, коли для розв'язання юридичних конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3) державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарські суди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що створюються для вирішення конфліктних проблем; 5) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 6) громадські організації (наприклад, комісії з розв'язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов'язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов'язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

Практичне завдання

Посол держави А. скоїв тяжкий злочин у державі перебування Б. та погодився на притягнення його до кримінальної відповідальності за законами цієї країни. На підставі вироку суду держави Б. він був засуджений до 10 років позбавлення волі. Держава А. заявила протест, звинувативши державу Б. у порушенні норм дипломатичного права.

Оцініть законність дій держави Б. Чи обгрунтований протест держави А?

Відповідь:

Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території . Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

Список використаної літератури

1. Акулов С. Міжнародні миротворчі операції як політичний інструмент врегулювання воєнно-політичних конфліктів // Політичний менеджмент. - 2005. - № 2. - С. 165-172

2. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навч. посібник для студ. вузів. - К. : КМ Академія: Алерта, 2003. - 307, с.

3. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: Підручник для студентів вищих навч. закладів. - К. : Алерта, 2005. - 424 с.

4. Баймуратов М. А. Международное право. - Х.: Одиссей, 2000

5. Буткевич В. Г. Соотношение внутригосударственного и международного права К., 1994

6. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право: Навч. посібник. - К. : Юрінком Інтер, 2000. - 638, с.

7. Дмитрієв А. Мирні засоби розв'язання міжнародних спорів в історії міжнародного права // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 11. - С. 123-125

8. Кисельова Т. Підвідомчість Міжнародному комерційному арбітражу спорів за участю держави // Право України. - 2006. - № 8. - С.52-55

9. Клименко Б. М. Мирное решение территориальных споров: громадсько-політична література. - М. : Междунар. отношения, 1982. - 183 с.

10. Кременюк В. Об исследовании международніх конфликтов // США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 2. - С. 45-59

11. Мальський М. З. Теорія міжнародних відносин: Підручник. - К.: Знання, 2007. - 461, с.

12. Международные конфликты современности: збірка наукових праць. - М.: Наука, 1983. - 407 с.

13. Международное право: Учебник. /Отв. Ред. Колосов Ю. М., Кузнецов В. И. М.: Международные отношения, 1998

14. Міжнародне право: Навчальний посібник. - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 335 с.

15. Міжнародне право: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 335 с.

16. Никитин А. Международные конфликты и их урегулирование // Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 2. - С. 4-16

17. Політологія: Підручник / За ред. О .В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - Вид. 2-ге, перероб., доповн. - К. : Академія, 2003. - 526, с.

18. Самвелян Т. Э. Международные споры: становление системы урегулирования в рамках ОБСЕ // Общественные науки и современность. - 1998. - № 2. - С. 69-79

19. Слипачук Т. Доарбитражное урегулирование внешнеєкономических споров и международній коммерческий арбитраж // Діловий вісник. - 2001. - № 7. - С. 15

20. Тамир М. Роль ООН у мирному розв'язанні спорів і конфліктів // Право України. - 2003. - № 1. - С.135-138

Размещено на Allbest.ru