Міжнародне приватне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття та види джерел міжнародного приватного права

Міжнародне приватне право - цивілістичні відносини громадян та організацій - юридичних осіб за участю “іноземного елементу”. Ці галузі взаємопов'язані. Обидві регулюють міжнародні відносини. За чинною доктриною приватне міжнародне право не повинно суперечити принципам публічного міжнародного права.

Як відомо, поділ правових норм на норми публічного і норми приватного права є традиційним. Ще юрист стародавнього Риму Доміцій Ульпіан зазначав, що публічне право належить до статусу держави, а приватне - до статусу окремих осіб. Цей поділ був сприйнятий правниками країн континентальної Європи і традиція зберігається до цього часу. До публічного права відносять галузі права, які регулюють відносини органів державної влади і громадян та взаємовідносини державних органів між собою, а до приватного - галузі, що регулюють відносини між фізичними особами та організаціями - юридичними особами.

Слід зауважити, що цей поділ вельми умовний. Відомий російський юрист свого часу писав, що римляни зводили відміну приватного від публічного права до різниці охоронюваних інтересів, поділяючи саме інтереси на приватні та загальні. З одного боку, інтереси тільки і існують у окремих людей. Загальний інтерес є ніщо інше як та чи інша сукупність приватних інтересів. В цьому розумінні можна вести розмову про те, що все право встановлено заради охорони інтересів окремих осіб, тобто приватних. З іншого боку, правова охорона надається тим інтересам окремих осіб, які мають більш-менш загальне значення. В такому аспекті можна сказати, що будь-яке право охороняє загальні інтереси.

Однак поділ міжнародного права на публічне і приватне не можна вважати безпідставним. Міжнародне приватне право, як зазначається в літературі, існує в межах національного права і саме цим відрізняється від міжнародного публічного права - єдиного для держав, які є сторонами відповідних міжнародних нормативно-правових актів. Необхідність, зокрема, останнього, як уже зазначено, безперечна. Які відносини потребують урегулювання нормами цього права? Це, передусім, відносини так званого приватного характеру, суб'єкти яких автономні і юридично рівноправні, тобто цивільно-правові.

В цьому випадку “цивільне право” розуміється зазвичай в узагальненому змісті тому, що в різних країнах в залежності від визнаної в них системі використовуються різноманітні терміни. Поряд з “цивільним правом” в деяких країнах зберігається поняття “приватне право”, започатковане ще за часів стародавнього Риму. У США застосовується термін “ділове право” (bisness-law). В країнах дуалістичної системи існує поділ на цивільне і торгове право (ФРН, Франція). В Україні і деяких інших державах крім цивільного виділяються також трудове, сімейне, господарське право.

Відрізняються в різних державах і підходи до складу норм міжнародного приватного права. Дослідники зазначають, що у Франції доктрина відносить до цієї галузі передовсім норми про громадянство, правове становище іноземців у Франції (в'їзд, перебування іноземців, їх майнові та інші права), а також колізії законів і колізії в області юрисдикції.

Німецькі правники зводять міжнародне приватне право до колізійного. Англійські автори, даючи визначення міжнародного приватного права, доходять висновку, що воно є тією частиною права, яка починає діяти, коли питання, що розглядається судом, стосується факту, події чи угоди, які знаходяться в такому тісному зв'язку з іноземною системою права, що виникає необхідність звернутися до цієї системи. Таким чином, у працях англійських, а також американських авторів розглядаються як колізійні питання, так і питання підсудності, тобто правила про те, які спори за участю іноземних елементів мають розглядатися місцевими судами, а які - судами інших держав.

Учасниками приватних відносин виступають здебільшого фізичні і юридичні особи, однак міжнародне приватне право регулює також відносини за участю держави чи інших суб'єктів міжнародного публічного права, якщо другою стороною такого відношення є фізична чи юридична особа.

Як зазначається в літературі, нині на розвиток міжнародного приватного права впливають процеси, пов'язані з міжнародним господарським оборотом. Вони дістають вияв, по-перше, у прагненні розвинутих держав до зближення і, по-друге, у формуванні єдиного європейського економічного простору. А це веде до появи уніфікованих правових норм. Загального визнання набуває поява у правовому просторі відокремленої від національних систем права сукупності юридичних норм, що регулюють міжнародні господарські зв'язки.

Щодо природи норм міжнародного приватного права в літературі висловлювалися різні думки. За однією з них міжнародне приватне права є частиною міжнародного публічного права, за іншою - цього права не існує, а є внутрішнє законодавство, що стосується іноземців. Дехто з правників вважає, що міжнародне приватне право слід розуміти як поєднання внутрішнього законодавства і міжнародного публічного права. Але переважним, мабуть, є погляд, який зводиться до того, що оскільки міжнародне приватне право має свій предмет та методи регулювання, воно є галуззю права. Крім того, це, насамперед, внутрішнє право держави. Тому можна зробити висновок: у нашій державі функціонує така галузь права як міжнародне приватне право України.

Для усвідомлення предмета міжнародного приватного права має значення аналіз його співвідношення з міжнародним економічним правом, яке почало формуватися порівняно недавно. За визначенням, наприклад, М.М. Богуславського, воно являє собою сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права і області міжнародних економічних відносин.

З розвитком міжнародних економічних відносин зростає кількість економічних договорів, розширюється коло міжнародних економічних організацій, які приймають чисельні документи з приводу цієї сфери співробітництва, зростає число правових досліджень з цієї проблематики.

Особливістю приватноправових відносин, яка виводить їх з-під сфери дії базових галузей права (цивільного, шлюбно-сімейного, трудового, цивільно-процесуального) і яка включає в предмет міжнародного приватного права, є наявність “іноземного” або “міжнародного” елемента.

За ознаками, які визначають наявність іноземного елемента у правовідносинах, зазвичай, виділяють три основні групи відносин з іноземним елементом:

- відносини, суб'єктом яких виступає сторона, що є іноземною;

- відносини, в котрих всі учасники належать до однієї держави, але об'єкт, у зв'язку з яким виникають відносини, знаходиться за кордоном;

- відносини, виникнення, зміна або припинення яких пов'язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном.

Найчастіше висувається критерій спеціального суб'єктного складу відносин - участь в них осіб, які мають будь-які іноземні характеристики (громадянство, національність, місце проживання тощо).

Отже, предметом міжнародного приватного права є відносини, пов'язані з питаннями цивільних прав та дієздатності іноземних фізичних осіб та організацій; відносини за зовнішньоекономічними угодами; відносини, пов'язані з правами авторів на твори, видані за кордоном, відносини щодо трудового правового та соціального статусу осіб, які знаходяться на території іноземної держави, працювали на такій території тощо.

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному приватному праву відомі декілька форм юридичного офіційного буття, існування його норм1. Це: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні договори; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.

Іноді джерелом міжнародного приватного права вважають доктрину. Проте у більшості правових систем, зокрема і в Україні, вона не є джерелом міжнародного приватного, та, зрештою, й усіх інших галузей права. Можна вказувати на її допоміжне значення в розвитку й удосконаленні права, у правозастосувальному процесі, особливо, коли мова йде про встановлення змісту норм іноземного права. Наприклад, ст. 157 Основ цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік від 31 травня (далі - Основи Російської Федерації 1991 р.) уповноважувала суд звертатися до доктрини відповідної іноземної держави, якщо виникає необхідність встановити зміст норми іноземного права. Відомі випадки, коли наукова доктрина використовувалася судами СРСР при вирішенні зовнішньоекономічних спорів. Здебільшого правова доктрина як джерело врегулювання приватноправових відносин з "іноземним елементом" використовується у державах з мусульманським правом.

Нині колективна думка юристів усе частіше знаходить своє вираження в документах міжнародних громадських організацій, таких, як: Асоціація міжнародного права та Інститут міжнародного права, в окремих випадках у проектах, які готує Комісія міжнародного права ООН, інші міжурядові організації. Це також висновки окремих учених-юристів, підготовлені з певних питань, що потребують вирішення в національних державних судах, третейських судах (міжнародних комерційних арбітражних судах).

Наявність міжнародних договорів та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого - норми законодавства та судова практика окремих держав, а також санкціоновані державою звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства. Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання - цивільно-правові відносини з "іноземним елементом". Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.

У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, € частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст, 9) . У ст. 19 Закону "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод. Непослідовність виявляється і в тому, що у законодавстві не зазначений статус міжнародних договорів, які не потребують згоди Верховної Ради України.

До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна для України з 13 червня 1986 р.). Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 р. (чинна для України з 26 листопада 1992 р.) . Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права.

2. Специфіка спадкових правовідносин міжнародного характеру. Колізійне регулювання спадкових відносин міжнародного характеру

У межах будь-якого правопорядку природним явищем є смерть фізичних осіб, що припиняє правоздатність людини і відкриває спадщину. Але кожному окремому правопорядку притаманні національні особливості, пов'язані з традиціями, які, в свою чергу, обумовлені дією історичних, етнічних, релігійних та інших факторів, внаслідок чого правове регулювання спадкових відносин надто ускладнюється. До того ж, ці особливості стосуються всіх основних етапів процесу спадкування, починаючи з визначення складу спадщини і закінчуючи процедурою вступу у володіння майном.

У сучасному світі мільйони громадян є суб'єктами спадкових відносин, що виникають незалежно від їхньої країни постійного місця проживання, зокрема, і в Україні. У разі смерті громадянина України за кордоном або якщо його майно чи майнові права знаходяться за межами України виникає низка правових проблем, серед яких важливе місце належить питанням правового регулювання спадкових відносин.

Зміст спадкування, яким би чином воно не визначалось, зводиться до правонаступництва у зв'язку зі смертю фізичної особи. Однак, що конкретно має бути об'єктом правонаступництва, тобто з чого саме складається спадщина, у різних законодавствах вирішується по-різному. У багатьох законодавствах цей об'єкт позначається як все майно, що залишилось після померлого. Дещо інакше склад спадщини визначається у чинному ЦК України (ст. 1218), за яким до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Слід зазначити, що в ст. 1219 ЦК міститься перелік прав та обов'язків, які не входять до складу спадщини, оскільки вони нерозривно пов'язані з особою спадкодавця.

Цивільний кодекс України передбачає, що задля точного і об'єктивного вирішення питання про склад спадщини повинен бути врахований саме момент (година та хвилина) набуття чи припинення прав та обов'язків. Так, якщо після настання смерті спадкодавця, але в один день (добу) з її настанням спадкодавцеві нарахована грошова винагорода або судом було прийнято рішення про конфіскацію його майна, такі акти не породжують юридичних наслідків спадкування.

Особлива ситуація з визначенням складу спадщини має місце в англо-американському праві, якому відомий інститут так званих перших грошей. Наприклад, у США це право на перші долари, за яким один з подружжя, що пережив іншого, успадковує все майно померлого, якщо воно не перебільшує фіксованої вартості, розмір якої коливається від 3 тис. дол. у штаті Нью-Йорк і до 100 тис. дол. в Південній Дакоті. Зрозуміло, інші спадкоємці залучаються до успадкування тільки у випадках, коли спадщина за вартістю перебільшує встановлені відповідним правом суми.

Існування колізій у міжнародному спадкуванні зумовлено наявністю іноземного елемента, відмінностями між національними правопорядками та їхнім плюралізмом, а також взаємодією національних правових систем у галузі спадкового права. Зокрема, спостерігається різний підхід до підстав спадкування, форми та змісту заповіту, заповідальної дієздатності громадянина, скасування заповіту, розподілу спадкового майна тощо. Так, на практиці може виникнути ситуація, коли громадянин України помирає і залишає після себе спадкове майно, що знаходиться як в Україні, так і за її межами. Його спадкоємцями можуть бути громадяни різних держав. У такому випадку виникають колізійні проблеми, які розв'язуються за допомогою колізійних норм, тобто визначається закон держави, який слід застосувати до правовідносин. Виникають колізійні питання щодо спадкування і у випадку, коли особа має подвійне громадянство, або вона є особою без громадянства. Є. Цительман пропонував вирішувати такі колізії шляхом використання першого з отриманих громадянств. У випадку, коли особа не має громадянства, зазначав А. Макаров, необхідно брати до уваги закон дії останнього громадянства або звернутися до доміцилію (місця проживання).

Принцип застосування закону доміцилію у питаннях спадкування набув значного поширення у законодавстві багатьох держав. Так, цей принцип закріплено у ст. 34 Закону Венесуели «Про міжнародне приватне право», ст. 1197 ЦК Узбекистану, ст. 28 ЦК Греції, ст. 1206 ЦК Киргизії, ст. 1133 ЦК Білорусі, ст. 436 ЦК Монголії та ін. Наприклад, у ст. 1224 ЦК РФ, зазначено, що спадкові відносини підпорядковуються праву держави місця останнього постійного проживання спадкодавця. Відповідно до ст. 20 ЦК РФ місцем проживання фізичної особи визнається місце її постійного чи переважного проживання. Аналогічно визначається місце проживання і у ст. 6 ЦК Казахстану.

Колізійні норми щодо спадкування можуть міститися у різних джерелах права. Зокрема, у таких країнах, як Вірменія, Білорусь, Киргизія, Казахстан, Узбекистан, В'єтнам, Греція, Єгипет, Іспанія, Монголія, Португалія, Луїзіана, Франція, Естонія тощо колізійні норми спадкового права зосереджені у цивільному кодексі. Проте у Румунії, Німеччині, Італії, Грузії, Австрії, Угорщині, Польщі, Туреччині, Чехії, Швейцарії колізійні норми спадкування знаходяться не в Цивільному кодексі, а у законах про міжнародне приватне право. В Україні колізійні норми спадкування також розміщені у Законі «Про міжнародне приватне право» (статті 70-72). Проте в Болгарії, Сербії, Чорногорії норми містяться у спеціальних законах - законах про спадкування.

У правових системах різних країн закріплюються такі форми заповіту, як власноручний заповіт - заповіт складається власноручно заповідачем, в так званій олографічній формі, коли власноруч складений заповіт вважається справжнім волевиявленням спадкодавця, яке не потребує жодного посвідчення, при цьому машинописні тексти не допускаються; заповіт у формі публічного акту, тобто складений за участю офіційної особи і часто в присутності свідків, наприклад, у Франції, Японії, Швейцарії; таємний заповіт, складений заповідачем і переданий в запечатаному вигляді на зберігання нотаріусу. Законодавство низки країн допускає усну форму заповіту в особливих обставинах, коли особа не може залишити заповіт у формі, яка передбачена законом (наприклад, особа перебуває у місцевості, з якою немає зв'язку через виняткові обставини). Так, у Каліфорнії був визнаний заповіт, написаний на щаблинах сходів.

В деяких державах для чинності заповіту вимагається нотаріально посвідчена письмова форма спадкового розпорядження. Наприклад, згідно зі ст. 922 Цивільного кодексу Нідерландів, заповіт, укладений підданим Королівства Нідерландів, повинен мати олографічну форму, навіть якщо заповіт укладено за кордоном. В Україні заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання, має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому Цивільним кодексом порядку. Законом гарантується таємниця заповіту або його скасування, яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час. Крім того, подружжя має право скласти спільний заповіт - спадковий договір. Спільні заповіти відомі правовим системам Франції, Англії, ФРН та деяких інших держав. У деяких державах допускаються так звані «взаємні заповіти». Взаємні заповіти, укладені кількома особами, кожен з яких укладає заповіт на користь іншої особи, відомі здебільшого державам правової сім'ї загального права.

Ще однією колізією в міжнародному спадкуванні є колізія стосовно здатності до складання заповіту. Так, у Франції, Швейцарії, Великій Британії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям - 18 років, за правом Німеччини - по досягненні 16 років. Так само вік 16 років дає право складати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна - предмета заповідального розпорядження, а за відсутності родичів до шостого ступеня споріднення, дозволяється заповідати все майно. З 14 років складають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки. Законодавство більшості держав не наділяють здатністю до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.

В різних країнах також неоднаково визначається коло спадкоємців за законом. Історично склалися дві базові системи спадкування згідно із законом: романська система (заснована на розподілі спадкоємців через низхідну, висхідну і бокову лінії на класи, черги або розряди) і система парантел (парантела - це група кровних родичів, які походять від єдиного пращура). Англосаксонська система відрізняється також тим, що Низхідний спадкоємець може отримати спадщину тільки з моменту повноліття. Крім того, особливістю англосаксонської системи спадкового права є те, що серед спадкоємців, згідно із законом формально на першому місці стоїть один із подружжя, що залишився жити. Позашлюбні діти, чиї спадкові права на початку XX ст. цілком заперечувалися, також (за деякими винятками) отримали рівні права з закононародженими дітьми. Законодавством багатьох держав було закріплено норму про можливість батьків спадкувати після позашлюбних дітей так само, як і після їхніх закононароджених дітей. Такі зміни у законодавстві держав Західної Європи були викликані прийняттям у рамках Європейської Ради Конвенції про усиновлення дітей від 24 квітня 1967 року та Конвенції про правовий статус позашлюбних дітей від 15 вересня 1975 року.

Різним є ступінь свободи заповіту. У багатьох країнах свобода заповідача розпоряджатися своїм майном обмежується на користь членів сім'ї. Проте коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, визначається неоднаково, різним є і розмір самої обов'язкової частки. Наприклад, мусульманське право значно обмежує свободу розпорядження майном в заповіті - заповідач може розпорядитися тільки 1/3 частиною свого майна на користь осіб, які не є спадкоємцями за законом.

Необхідно зазначити, що у системі континентального права управління майном і сплата боргів є справою самих спадкоємців, і хоча заповідач може призначити душе прикажчика, і такі призначення зустрічаються нерідко, - це однак не є правилом. Крім того, душеприкажчик континентальної правової системи має більш обмежені функції, ніж англійський душеприкажчик, тому що спадкоємці залишаються відповідальними за борги спадкового майна.

Виконавець заповіту або, відповідно, адміністратор спадщини ліквідовує всі справи спадщини: тільки до нього звертаються кредитори спадкодавця і лише він стягує борги, що належали спадкодавцю. Після ліквідації справ спадщини, адміністратор передає її спадкоємцям згідно із законом, а виконавець заповіту розподіляє спадщину відповідно до заповіту.

Відмінності в правовому регулюванні цього інституту зводяться до такого:

- згідно з законодавством романо-германських країн, у випадку, якщо спадкодавець не має спадкоємців згідно з законом і не залишив заповіту, його майно переходить до держави як до спадкоємця;

- відповідно до англо-американського права, за відсутністю спадкоємців, держава одержує спадкове майно не за правом спадкування, а за правом «окупації» встановлення права власності на безхазяйне майно.

Таким чином, для регулювання відносин спадкування, законодавство зарубіжних країн традиційно використовує такі основні прив'язки:

- особистий закон спадкодавця (на момент складання (скасування) заповіту або на момент смерті);

- закон місця складання заповіту або його скасування;

- закон місцезнаходження спадкового майна (в основному, стосовно нерухомості).

У країнах загального права одержала розповсюдження і така прив'язка, як закон, який має більш тісний зв'язок з приватноправовими відносинами. Застосування такої прив'язки обумовлене специфікою прецедентного права. У континентальних країнах через відсутність прецедентного права ця прив'язка не набула істотного поширення.

Колізійні прив'язки для встановлення застосованого права:

* Закон місця знаходження майна.

* Закон місця складання заповіту.

* Закон місця знаходження нерухомості.

* Закон громадянства спадкодавця у момент його смерті.

* Особистий закон спадкодавця.

* Закон останнього постійного проживання спадкодавця та ін.

міжнародний приватний право колізійний

Список використаної літератури

1. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. / за ред. В.М. Гайворонського, В.П. Жушмана. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 366 С.

2. Тимченко Л.Д. Международное право: учебник. - Х.: Консум, 1999. - С. 5.

3. Скакун О.Ф. Теория государства и права: учебник. - Х.: Кон-сум, 2000. - 398 С.

4. Богуславский М.М. Международное частное право: учеб. для студ. ВУЗов по спец. Юриспруденция. - 2-е изд., перераб. и до-полн. - М.: Международные отношения. - 1994. - 415 С.

5. Звеков В.П. Международное частное право: курс лекций / Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ. - М.: Изд. группа НОРМА - ИНФРА. - 1999. - 667 С.

6. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. -- К.: Україна, 2000.

7. Методологічні проблеми приватного права: Зб. наук. пр. -- К.: Манускрипт, 1996.

8. Міжнародне приватне право: науково-практичний коментар Закону / за заг. ред. д.ю.н., проф. А. Довгерта.- Харків: Одісей, 2008.- 352 с.

9. Степанюк А. Система методів міжнародного приватного права // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 6. - С. 60-63.

10. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. -- К.: Юрінкомінтер, 2000.

11. Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: навчальний посібник/ В.Л. Чубарєв.- К: Атіка, 2008.- 608 с.

Размещено на Allbest.ru