Конституція Української Народної Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Всім відомо, що Конституція є основним законом життя держави. З нею пов'язане закріплення основних організаційних понять як політичної, так і суспільної системи. Будь яка Конституція - і та, що виступає як єдиний акт, і та, що складається з декількох так званих конституційних законів - закріплює правовий зв'язок між громадянином і державою, є первинним регулятором їх відносин. Загалом доречно буде сказати, що Конституція держави гарантує не лише права й свободи для своїх громадян, а також передбачає і обов'язки людини щодо даної держави.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що саме Конституція 1918 р. є важливою віхою в українському державотворенні та законотворчості, вона (разом з іншими законодавчими актами тієї доби) дозволяє краще зрозуміти ті суспільно-політичні процеси, що відбувалися в той час. Хоча фактично час її дії обмежується декількома годинами, сутність Конституції УНР виявляється, насамперед, у тому, що в ній чи не вперше закріплено право українського народу мати власну державу, дається відповідь на питання, якою ця держава буде, які шляхи її розвитку.

Історію написання та прийняття Конституції УНР, ії основні положення та роль в конституційному процесі досліджували багато видатних істориків та правознавців XX та XXI століття, серед яких на особливу увагу заслуговують Винниченко В., Мироненко О., Прилюк Ю., Томенко М., Яневський Д., Ярош Д., Балакірєва Р., Подковенко Т. Вони не тільки давали історичну оцінку цьому акту, а також визначали як Конституція 1918 р. вплинула на сучасне конституційне право.

На сьогоднішньому етапі розвитку суспільства інтерес до вивчення Конституції УНР не згасає, бо знання своєї історії та вміння рахуватись з її здобутками є запорукою нормального розвитку правової держави.

Метою даної роботи є дослідження Конституції Української Народної Республіки 1918 p., зокрема її основних засад і положень, що мають важливе суспільно-історичне значення.

Завдання дослідження полягають в наступному:

- визначити основні суспільно-політичні процеси, які зумовили прийняття Конституції 1918р.;

- сформувати правовий статус громадянина та форму держави за Конституцією;

- визначити основні засади системи органів державної влади;

- проаналізувати історичне значення Конституції УНР 1918р.;



1. Розробка та прийняття Конституції УНР. Її структура

Насамперед хотілось би розкрити суспільно-політично процеси, які передували прийняттю Конституції УНР.

Відомо, що відродження української державності розпочалось на початку XX століття. Спочатку визвольні суспільно-політичні стримувались політикою самодержавства Російської імперії, проте надалі події розвивались дуже стрімко і зупинити їх було вже неможливо.

Перемога Лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції і повалення самодержавства в Росії призвели до кардинальних змін у суспільно-політичному устрої. Найвищим органом влади до скликання Установчих зборів став Тимчасовий уряд у Петрограді, який проголосив демократичні свободи і розпочав реорганізацію органів управління.

На хвилі народного піднесення і згуртування національних сил у Києві 3--4 березня 1917 р. було створено Центральну Раду. До неї увійшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства та ін. Головою Ради 7 березня було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського. На початку свого існування Рада, претендуючи на роль органу влади загальноукраїнського масштабу, фактично складалася з представників лише київських організацій і тому неминуче виникло питання щодо її легітимності. На підтримку Центральної Ради 19 березня у Києві була проведена маніфестація. [4,с.254]На вулиці вийшли понад сто тисяч українських солдатів, студентів, учнів, службовців, робітників. Над маніфестантами майоріли сотні національних прапорів і виднілися гасла: "Вільна Україна у вільній Росії!"/'Автономію Україні!", "Хай живе федеративна республіка!", "Хай живесамостійна Україна!" тощо. В умовах піднесення українського національногоруху його керівні кола в середині березня 1917 р. вирішили скликати Український національний конгрес.

Конгрес визнав,що тільки національно-територіальна автономія

України у змозі забезпечити потреби українського народу та всіх інших народів, що живуть на українській землі, а єдиною відповідною формою державного устрою для Росії Конгрес визнав "федеративну демократичну республіку". Конгрес також обрав до Центральної Ради 150 депутатів. Головою Ради обрали М.Грушевського.[6,с. 16]

Як зазначає відомий історик Трофанчук Г.І. головною метою своєї діяльності Центральна Рала визначила єдність українського народу, відродження національної державності та соборності України, причому лише лтряилш зягобямжі 12rc. 155J

Взагалі у законодавчій діяльності Центральної Ради можна простежити два періоди. Перший, який тривав з початку створення УЦР до жовтня 1917 p., мав політико-декларативний характер і полягав здебільшого у розробці підвалин української державності.

Законодавча діяльність полягала у розробці Універсалів, та, щонайважливіше, роботі над проектом Української Конституції ("Статутом автономної України"), підготовці проектів законів, необхідних для створення в Україні "автономного устрою", а також постанов, ухвал тощо.[4,с. 259]

Як відомо, вперше закон-декларацію під назвою "Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого" Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р.Універсал проголошував відродження автономного устрою України у складі Росії й декларував верховенство влади Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду на чоліз міністром оборони О. Керенським, що прибула до Києва у липні, була змушена визнати Центральну Раду й Генеральний секретаріат своїми крайовими органами в Україні. У результаті своєрідного компромісу з Тимчасовим урядом Другий Універсал Центральної Ради від 3 липня проголошував:"Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських Установчих Зборів".[13,с. 14] В Україні настала криза влади, яка посилювалася широкомасштабною агітацією більшовиків, розвалом фронту, посиленням злочинності.

Після подій у Петрограді у жовтні 1917 р. розпочався другий етап законодавчої діяльності, змістом якого стало формування власної правової системи. Визнавши антидемократичною й небезпечною для України більшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада видалаТретій Універсал від 7 листопада .Тут чітко спостерігається перехід від автономістської до самостійницької концепції бачення державного устрою України. Головним положенням Третього Універсалу було проголошення Української Народної Республіки (УНР), але "не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її" [13,с. 21].

На відміну від Першого Універсалу, Третій містив ширше визначення місця й ролі Центральної Ради у державотворчому процесі, згідно з яким український парламент покликаний "берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати своє життя на нашій землі".[12,с. 152]

Отже, Третій Універсал -- це перший у XX ст. український державно- правовий документ конституційної спрямованості, який розпочав процес формування власної правової системи і став одним із документів, що був покладений в основу майбутньої Конституції.

Більшовицький переворот підштовхнув Центральну Раду до створення власної держави, але фатальною її помилкою була підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією. Наступ військ Антонова-Овсієнка остаточно розвіяв ілюзії щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Нагальною була й необхідність вести самостійні переговори з Німеччиною та її союзниками, що розпочалися в Брест-Литовському.[4,с. 260]

Так як сподіватися більше було ні на кого, вже у Четвертому Універсалі Центральної Ради зазначалося, що з дня його прийняття УНР стає самостійною, не від кого не залежною державою,джерелом влади в якій визнавався народ.

Звичайно, всі Універсали мали важливе значення для прийняття майбутньої Конституції, з їх змісту чітко видно ту спрямованість, яка і спонукала до прийняття Основного Закону.

Варто зазначити, що великий вплив на розробку проекту Конституції УНР справили проекти конституційних законів Грушевського та Міхновського на початку XX ст.

У конституційному проекті М.Грушевського, викладеному у статті "Конституційне питання і українство в Росії", що був опублікованій у 1905р., детально розроблено механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обґрунтовано повноваження та юридичну базу самоврядних областей, висловлено пропозицію щодо формування влади автономно-територіальних областей, обговорено питання стосовно місцевого громадського самоврядування.

Варіант конституційного проекту «Основний закон "Самостійної України"» М. Міхновського (1905 р.) ґрунтувався на принципі побудови вільної, непідлеглої самостійної держави України. Передбачалося встановлення президентської республіки з обраним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. Парламенту мала належати законодавча влада, а виконавчу владу повинен був обіймати президент, обраний усім народом терміном на 6 років. У спеціальному розділі проекту проголошувалися права людини. [З, с.25-26]

Об'єднання цих проектів мало позитивний вплив на конституційний процес.

Відразу ж після проголошення Першого Універсалу Центральна рада приступила до організації роботи зі створення Конституції України, або ж як її називали - «Статуту автономної України».

20 червня 1917 р. спеціально створеною Комісією Центральної Ради (голова М. Левитський, секретар М. Шраг).

24 червня 1917 року була затверджена "Інструкція, на основі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України".

Склад Комісії вже у липні досяг 100 осіб (71 українець, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німці, 2 поляки, по одному білорусу, татарину, молдаванину, чеху, болгарину,греку).Очолив конституційну комісію М.Грушевський.[9,с. 179]Тези проекту Конституції було опубліковано ще в листопаді 1917 року, їх основні ідеї перш за все відтворювали найактуальніші моменти тогочасного життя: проголошення України демократичною державою, конституційні гарантії прав і свобод громадян, виголошені III Універсалом УНР, основні принципи організації влади. У відповідності до тез проекту Конституції державна влада мала будуватись «за принципом розподілу на законодавчу (Українські Всенародні Збори), виконавчу (Рада миністрів), судову (Генеральний Суд).[1, с. 40-41]

В середині грудня 1917 р. було опубліковано "Проект Конституції Української Народної Республіки".Згідно зі змістом цього документа Україна повинна була стати автономною частиною Федеративної Республіки Російської і реалізовувати суверенітет українського народу разом з іншими народностями, які мешкають на її території, через Українські всенародні збори, за винятком певних прав, що добровільно передавалися центральним органам федерації. Серед них: іноземні відносини, питання війни і миру, встановлення одиниць мір, ваги і монети, митне законодавство, унормування правил зв'язку і транспорту, охорона торгівлі і мореплавства за кордоном, загальні засади громадянства, цивільного, карного і процесуального законодавства, санітарних і карантинних правил, охорона авторської власності і патентів, нагляд за додержанням прав національних меншин.

В IV Універсалі Центральна Рада закликала український народ готуватись до виборів делегатів Українських Установчих Зборів. Було зроблено доручення Конституційній комісії підготувати до розгляду на надзвичайному засіданні Центральної Ради проект Конституції УНР.

Майже весь основний варіант Проекту Конституції 1917 р. (зокрема, УНР вже не передбачалася як федеративна частина Росії, а визначалася самостійною державою) увійшов до основоположних засад Конституції УНР. Цей варіант дороблявся у вкрай знервованій обстановці, коли Центральна Рада доживала останні дні, а ухвалений він був формально, поспіхом за доповіддю заступника голови Центральної Ради А. Степаненка перед Малою Радою 29 квітня 1918 р.[2,с. 39]

Щодо цього прийняття у дослідників існують різні думки, зокрема Мироненко О. висловилась так: « Що ж до Конституції УНР, ухваленої 29 квітня 1918 р., то вона, відповідаючи за змістом основним законам європейських і американських держав, по-суті, теж була "октроїруваною", оскільки приймалась на засіданні Малої ради, тобто верхівкою ЦР, не діяла жодного дня і до того ж відразу була грубо порушена обранням президента УНР, про якого у Конституції навіть не згадувалось.»[8,с. 37-38]

Щодо структури Конституції, то вона, на думку багатьох дослідників в області конституційного права, відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою. Конституція мала підназву:" Статут про державний устрій, права і вільності УНР".Загалом вона складалась з 8 розділів і містила 83 статті.

Хотілось би розповісти докладніше про загальний зміст розділів.

Її перший розділ містив загальні настанови, які включали суверенітет держави; народний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України та ін.

II розділ Конституції пов'язаний із правами громадян УНР. Можна навіть сказати, що він відповідав сучасним конституційним стандартам у галузі забезпечення громадянських прав і обов'язків.

III розділ закріплював статус органів влади в УНР та визначав принцип розподілу влади, який деталізується в наступних розділах.ІУ розділ встановлює статус Всенародних Зборів УНР та визначає порядок їх роботи. V та VI розділ закріплює статус відповідно Ради Народних Міністрів та Суду УНР, також визначаючи основні принципи їх діяльності.

VII розділ - «Національні Союзи» стосується права національних меншин на облаштування свого життя через спеціально утворений орган.УІІІ розділ містив положення, які стосувались процедури обмеження певних громадянських свобод.

Як зазначає Томенко М. досліджуючи історію українських конституцій, а також контекст, у яких вони народжувалися, можна дійти висновку, що їх написання було одним із ключових завдань української еліти практично на всіх етапах формування Української держави. Саме тому, конституція в історії України завжди мала радше політичний, ідеологічний характер, ніж характер класичного основного закону, нормативного акту вищої сили.

недоторканість влада конституція український

2. Правовий статус громадянина УНР за Конституцією

Юридичні права і свободи є близькими й по суті тотожними поняттями. Закріплені в конституції вони визначають міру можливої поведінки, тобто межі можливих дій, можливість користуватися благами для задоволення своїх потреб та інтересів.

Правам і свободам людини й громадянина присвячені статті 7-21 розділу II Конституції УНР - «Права громадян України». Йдеться про забезпечення політичних, соціально-економічних, культурних, релігійних прав і свобод Української Народної Республіки. [14,с. 9]

Розміщення цього розділу після розділу "Загальні постанови" перед розділами про органи державної влади підкреслює його важливість і нове співвідношення людини й держави: людина у державі тепер вважається не засобом, а ціллю.

Головним правом, яке належало усім громадянам, було суверенне право. Воно закріплювалось в ст.2 розділу «Загальні постанови» і означало, що народ Української Народної Республіки є єдиним джерелом влади, і це його право є невід'ємним.

У статті 7 Конституції УНР зазначалось, що громадянином Української Народної Республіки є кожна особа, яка це право набула порядком, приписаним законами УНР. Тобто ця стаття фактично відсилає до Закону "Про громадянство Української Народної Республіки", який був прийнятий 2 березня 1918 р. За ним громадянами УНР вважалися ті, "хто родився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням та на цій підставі бере собі свідоцтво приналежності своєї до громадян Української Народної Республіки". Тобто не визнавалися громадянами УНР люди, які постійно проживали в Україні, але народилися за її межами, що створювало певні суперечності, оскільки згідно статті 3 цього Закону лише громадяни УНР користувались всією повнотою громадянських і політичних прав.[13,с.48]Стаття 8 Конституції також містила прогресивне на той час положення, яке закріплюється і в сучасній Конституції України.Ця стаття вказує на те, що громадянин УНР не може бути разом з тим громадянином іншої держави. Це положення було закріплено і в Законі « Про громадянство УНР», і разом з тим включало положення про регулювання тимчасового перебування громадян інших держав на території УНР.[13,с. 49] Можна сказати, що це положення є прототипом сучасного візового режиму.

Разом з тим, у Конституції визначалась можливість зняти з себе громадянські права. Це право надавалося згідно статті 9 і звучало так: «Громадянин УНР може зложити з себе громадянські права заявою до Уряду УНР з захованням приписаного законом порядку.»[7,с. 73]

Це також було дуже важливим положенням, оскільки кожна людина має сама вирішувати чи мати і користуватися ій певними правами чи ні.

Конституція мала також широкий спектр гарантій прав особистості.

Одну з цих гарантій зокрема реалізовувала стаття 10 Конституції УНР, у якій зазначалося, що позбавити громадянських прав громадянина УНР може тільки постанова Суду Республіки. Тобто тут діяв принцип, згідно якого неможливо було позбавити особу її прав самовільно.

У статті 11 Конституції фактично визначається вік, з якого настає дієздатність особи. Саме формулювання статті включає два аспекти : «Актова, громадянська і політична правомочність громадянина УНР починається з 20 літ.» [7,с. 73] Тобто тут визначається, що з 20 років настає і цивільна дієздатність у сфері правочинів, і політична правосуб'єктність.

Особливу увагу приділяла Конституція рівності прав чоловіка і жінки у політичній, соціально-економічній, культурній, громадській та інших сферах. [14,с. 9]Так, частина друга статті 11 проголошує, що « Ніякої ріжниці в правах і обов'язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає. »[13,с.49]

І це в було в той час, коли на Заході феміністський рух тільки-но набирав сили!Особливої уваги заслуговує стаття 12 як особливо демократична. Розвиток державності завжди прагне закріпити принцип рівності в усіх сферах життя і ця стаття є виявом цього принципу, бо в ній зазначається, що « Громадяне в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві УНР вживатися не можуть.»[7,с.73]Останне положення цієї статті наголошує на неприпустимості будь-яких титулів і звань в діловодстві, і забезпечення на цій основі переваг над іншими, як це було за часів самодержавства.

Право на особисту недоторканість є одним із найважливіших прав людини. Ось цьому і творці Основного Закону закріпили його у статті 13.[14,с. 9]Вона передбачала заборону довільного арешту, за винятком випадків затримання на місці злочину. Та й тоді підозрюваного мали звільнити через 24 години, якщо суд не знайде підстав для подальшого утримання під вартою. [12,с. 154]

Ще одним прогресивним моментом Конституції 1918 р. було скасування смертної кари. Стаття 14, яка закріплювала це положення також визначала, що «громадянин УНР і ніхто инший на території її не може бути...відданий яким-небудь карам по тілу, або іншим актам, які понижують людську гідність, ані підпасти конфіскації майна, як карі.» [13,с.53] Знову ж таки, дуже важливим є декларування саме цих положень, бо з них видно як зросла цінність людського життя.

Безумовно важливою є стаття 15 Основного Закону УНР, у якій зазначалось: « Домашнє огнище признається недоторканим. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правової охорони нарушите недоторканість і без судового наказу; одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі 48 годин по довершенню ревізії.».

Тут зазначається не тільки особлива важливість судового наказу ( і відповідно суду як органу, що цей наказ видає ), а також демонструється, що на першому місці у державі стоять інтереси громадян.

Людина як особистість -- самостійна і незалежна, здатна вільно виражати свою думку -- є основою громадянського суспільства. Свободу думки розглядають як можливість участі людини в політичному житті суспільства, оскільки в певні періоди вона тісно пов'язана саме з політичною сферою. Без чіткого гарантування права на свободу вираження думки не може існувати вільна держава, не може існувати демократія. Тому безумовно важливими є статті 16 і 17 Конституції УНР. В статті 16 встановлюється таємність листування, стаття 17 гарантує, що громадянин УНР не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку.

Стаття 18 стосується права вільного пересування не лише для громадян України, а й для іноземців.

У статті 19 зазначалось: «Постанови параграфів 14, 16, 17, 18 і 19 не торкаються нормовання спеціяльними законами виїмкового стану, який можна встановляти лише кожен раз окремим законом, згідно параграфів 79 - 80.»

Щодо цих парграфів можна сказати, що вони знаходяться у розділі Восьмому «Про тимчасове припинення громадянських свобід » (ст.79-83) і встановлюють, що у випадку державної потреби (під час війни або внутрішніх заворушень) громадянські свободи можуть бути частково обмежені (ст.79). А стаття 80 визначає, що має видаватися спеціальний закон, в якому визначається котрі свободи і в якій мірі можуть бути обмежені на користь держави.

Стаття 20 Конституції майже повністю дублює статтю 3 Закону «Про громадянство УНР», в якій визначається, що лише громадяни УНР користуються з усією повнотою громадянських і політичних прав, беруть участь в управлінні державним і місцевим життям через активну і пасивну участь у виборах до законодавчих установ і органів місцевого самоврядування.

Стосовно статті 21, то це напевно одна прогресивних статей, яка забезпечує політичне право громадян на вибори. Її зміст полягає в тому, що активне і пасивне право виборче право мають всі громадяни УНР, яким виповнилось 20 років. Також у статті зазначались особи, що такого права були позбавлені. До них належать:

*особи, які визнані законом божевільними, і над якими встановлена опіка;

* особи, які вчинили злочин, який тягне за собою позбавлення виборчого права.

В інших випадках ніяких обмежень виборчого права не може бути.

Також зазначалося, що «окремі постанови про права громадянства нормує спеціальний закон.»[13,с.53]

Виборча система виходила з принципу "один виборець - один голос". Перевіряти результати виборів дозволено тільки за рішенням суду.[12,с.155]3. Форма держави за Конституцією

Кожна держава характеризується певною формою, тобто зовнішнім вираженням процесу організації та здійснення державної влади. Форма держави є складним соціальним явищем, що дає можливість визначити характер існування і напрямки розвитку держави, власти-вості її устрою, правління та режиму.

Форма держави визначається національним складом населення, територіальними розмірами країни, історичними і культурними традиціями народу та іншими факторами.

Традиційно під формою держави розуміють порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади в країні, взяту в єдності взаємозалежних трьох елементів: форми державного правління, форми державного устрою, форми державного режиму.

Зі змісту Конституції Української Народної Республіки можна визначити такі елементи форми держави і розкрити іх сутність.

По-перше, за формою правління Українська Народна Республіка є парламентською республікою, верховний орган влади якої - Всенародні збори. [1,с.41] Це встановлено статтею 3 Основного Закону, яка вказує на те, що своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України.

Зокрема також стаття 22 встановлює, що вся влада в Українській Народній Республіці походить від народу, і відразу ж у статті 23 встановлюється, що верховним органом влади у Республіці є Всенародні Збори.Це положення зокрема згадувалось у IV Універсалі УНР, коли проголошувалась теза про самостійність.

Цікавим є зокрема те, що Конституція не передбачувала посаду президента Республіки. Ця посада не була згадана також в жодному з проектів Конституції та жодному з актів, що видавались за час існування УНР.

По-друге, за формою державного устрою Українська Народна Республіка - унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.

Підтвердженням цього слугують статті 4 та 5 розділу І Конституції. Зокрема у статті 4 вказується, що «територія УНР неподільна, і без згоди Всенародніх Зборів в 2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка зміна в границях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території до Республіки.»[7,с.73]

Конституція не визначала територію держави, не приділялась увага також адміністративно-територіальному поділу, проте це, скоріш за все, було пов'язано з наявною суспільно-політичною ситуацією. Проте вже з статті 4 помітно, що укладачі попіклувалися про процедуру зміни існуючого устрою, зробивши цю процедуру не дуже простою.

Другий аспект визначення форми державного устрою Республіки за Конституції стосується дотримання принципу децентралізації.

Цей принцип гарантується, зокрема, статтею 5 Основного Закону: « Не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації. ».[7,с.73]

Аналізуючи зміст цієї статті можна помітити, що принцип децентралізації гарантується лише за умови непорушності та єдності території держави та не посягаючи на владу центральних органів влади, які представляють все населення.

Також статтею 26 Конституції гарантовано те, що в свою чергу міністри УНР тільки контролюють і координують діяльність виборних Рад і Управи громад, волостей і земель, безпосередньо не втручаючись в їх діяльність.

По-третє, за формою державного режиму Українська Народна Республіка визнавалась демократичною державою, у якій на першому місці стоять права, свободи та інтереси громадян.

На підтвердження цього можна привести багато доказів, але ніщо не скаже гучніше на доведення цього, ніж розділ Другий Конституції.

Ця Конституція є прикладом такої Конституції, яка залишаючись гарантом прав і свобод, не дозволяє собі контролювати суспільство.

Звичайно ж історичні обставини зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція.

3. Система центральних і місцевих органів державної влади

Органам державної влади присвячені розділи Конституції: III «Органи власти Української Народньої Республіки », IV « Всенародні Збори Української Народньої Республіки », V «Про Раду Народніх Міністрів Української Народньої Республіки », VI «Суд Української Народньої Республіки ».

У конструюванні державних структур Конституція УНР чітко проводила принцип поділу функцій різних гілок влади в державі: законодавчої, виконавчої та судової. [10, с. 194]. Зокрема, стаття 22визначає, що вся влада в УНР походить від народу і здійснюється в порядку, установленомуцією Конституцією.

За статтею 23 законодавча влада в Українській Народній Республіці належить Всенародним Зборам, які є верховним органом влади в державі і формуються і формують органи виконавчої і судової влади УНР.

За статтею 24 вища виконавча влада в Республіці належитьРаді Народних Міністрів.

За статтею 25 вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

Тепер хотілось би проаналізувати кожен з цих органів.Розділ IV повністю присвячений Всенародним Зборам УНР. Статті 27-31 Основного Закону визначають процедуру виборів до Всенародних Зборів.

У статті 27 зазначається, що Збори обираються на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного голосування всіх, хто має виборче право і не обмежений у ньому судом.Стаття 28 у свою чергу проголошувала, що вибори мають бути впорядковані так, щоб один депутат припадав приблизно на сто тисяч осіб і щоб при виборах ніхто не мав другого голосу. Тобто діяв принцип "один виборець - один голос".

У статті 29 Конституції встановлювались загальні вимоги до депутата, що балотується у Всенародні Збори. До таких вимог належали :

- особа, що балотується, повинна бути громадянином УНР;

- вона повинна бути не молодша 20 років;- особа повинна бути повністю дієздатною та не обмежуватися в ній за рішенням суду.

Також у цій статті зазначається, що депутат не може бути притягнений до відповідальності за свою політичну діяльність.Підчас виконання своїх депутатських обов'язків він отримує заробітню платню в розмірі і в порядку, установлених Всенародними Зборами.

Стаття ЗО цього ж розділу вказує на значну роль Суду при повірці результатів виборів. Свої рішення в цих справах він передає Всенародним Зборам. Тільки Всенародним Зборам належить правовизнання депутатськихмандатів недійсними і скасування виборів та призначення на їх місце нових виборів.

Стаття 31 у свою чергу визначала строк повноважень депутатів - З роки. Також зазначалося, що через 3 роки з дня виборів їх мандати втрачають силу, якщо Збори не були розпущені й заступлені новими.

Також Конституція у статті 32 визначає процедуру дострокового розпуску Зборів. У цій статті зазначено, що Збори розпускаються їх же постановою, а також волею народу, виявленою не менш, як 3 млн. виборців, писаними заявами, переданими через громади Суду УНР, котрий, після перевірки законності даних домагань, повідомляє про них Всенародні Збори.

Статтею 34 Конституції зазначається, що скликання Всенародних Зборів і керівництво ними проводить їх Голова. Всенародні Збори скликає і відкриває Голова, обраний попередніми Всенародними Зборами.

На випадок смерті або тяжкої хвороби голови його заміняє Заступник, вибраний Зборами.

У статтях 35 і 36 Основного Закону йдеться про те, що Голова Всенародних Зборів є представником Республіки у зовнішніх відносинах. Також Всенародними Зборами обираються товариші Голови, один з яких стає його заступником.

Процедура скликання Всенародних Зборів визначена статтею 37 і у ній зазначається, що Збори повинні збиратися на сесію не менше, як 2 рази на на 21рік. Перерва між сесіями не повинна бути більш ніж 3 місяці. Також вказувалось, що Збори скликаються Головою на пропозицію, внесену 1/5 депутатів, не пізніше місяця від її одержання. У статті 38 відразу ж вказується, що для правомочності Зборів необхідна присутність більш як половини депутатів. Також зазначається, що рішення ухвалюються звичайною більшістю присутніх, окрім деяких випадків, де необхідна спеціальна більшість ( зміна території, питання війни і миру тощо).

Стаття 39 безпосередньо визначає коло осіб, яким належить право законодавчої ініціативи. Згідно статті це:

- президія в порозумінні з Радою Старшин Зборів;

- фракції, зареєстровані Всенародними Зборами;

- окремі депутати, числом не менш 30-ти;

- Рада Народних Міністрів УНР;

- органи самоврядування, які об'єднують не менш 100 тисяч виборців;

- безпосередньо виборці Республіки;

Наступними статтями встановлюється коло повноважень Зборів, які сформульовані, зокрема, так:

- без ухвали Зборів не може здійснюватися збір податків, не можуть бути зроблені на рахунок УНР ніякі позики, а ні взагаліобложення державного майна, (ст.44, 45)

- без постанови Зборів громадяни не можуть бути покликані до військової служби; (ст.46)

- Всенародним Зборам належить виключні повноваження оголошувати війну і укладати мир; (ст. 47)

- Всенародні Збори затверджують політичні й економічні документи, що укладаються іменем УНР (ст. 48)

- Збори встановлюють одиниці міри, ваги і грошової одиниціУНР(ст.49).

- Збори можуть висловлювати недовіру членам уряду;

- Збори обирають склад колегії Генерального Суду УНР;

Розділ V Конституції присвячений вищому органу виконавчої влади - Раді Народних Міністірів. Стаття 50 цього розділу відразу ж визначає повноваження, які надані Раді: « Рада Народніх Міністрів порядкує всіма справами УНР, які зістаються поза межами діяльносте установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР; координує і контролює діяльність цих установ, не порушуючи законом установлених компетенцій їх, та приходить їм в поміч, коли вони до неї звертаються. »[7,с.76] Аналізуючи цю статтю можна побачити, що тут простежується принцип невтручання, якого повинна дотримуватись Рада по відношенню до місцевих органів. Разом з тим обов'язком Ради було допомога™ місцевим органам у вирішенні їх справ.

Статтями 51-58 встановлюється підконтрольність Ради Народних Міністрів Всенародним Зборам. Зокрема, у статті 51 вказується, що Рада «дістає свою повновласть» [7,с.77]від Зборів і тільки перед ними відповідає. Число членів Ради також встановлюється Зборами.(ст.54). Всенародні Збори також можуть висловити недовіру члену Ради та віддати члена Ради під слідство й суд за свою діяльність.(ст. 57, 58)

Стаття 59 вказує, що члени Ради Народних Міністрів мають право брати участь в дебатах Всенародних Зборів з дорадчим голосом.

Судовим органам в системі органів влади УНР присвячено розділ VI Конституції. Статтями цього розділу встановлюються основні засади відправлення судочинства в Республіці. Судочинство в УНР здійснюється від її імені відкрито і в усному порядку, як це передбачено статтями 60 і 61. Також статтею 62 зазначається, що судочинство у цивільних, кримінальних та адміністративних справах здійснюється виключно судовими установами. Зокрема у статтях цього розділу простежується принцип незалежності суду від інших органів влади.Важливим положенням Конституції є закріплення у ній принципу рівності усіх громадян перед законом і судом.

Зокрема стаття 65 наголошує : «Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виключаючи й членів Всенародних Зборів та членів Ради Народних Міністрів »[7,с.77]

Також Конституцією передбачений статус найвищого судового органу Республіки, яким є Генеральний Суд УНР (ст.66). Він складається з колегії, вибраної Всенародними Зборами на строк 5 років. Також у статті 67 вказується, що Генеральний Суд є найвищою касаційною інстанцією і не може вирішувати справи як інша інстанція.

У Конституції статтею 68 передбачено створення спеціального закону, який би регулював питання судочинства, зокрема віднесення певної категорії справ до компетенції певного суду.

Статус місцевих органів державної влади визначався статтею 26 Конституції, у якій зокрема визначено, що такими органами є виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. Тільки їм належала місцева влада, у яку згідно принципу децентралізації влади не мали права втручатися органи центральної влади. Було зазначено, що міністри УНР тільки контролюють їх діяльність безпосередньо і через визначених урядовців.[5,С.400]

Таким чином можна сказати, що Конституція хоч і приділяла увагу системі органів влади, проте робила це більшою мірою декларативно, так як ці положення вже не були принципово новими і вже викладались в Універсалах.5. Конституційні права націй

Враховуючи багатонаціональний склад населення України, Конституція УНР присвятила VII розділ, що складався з 10 статей, питанню національних меншин, в якому гарантувалося, що «кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цеб-то право на самостійне устроєння свого національного життя... Це є невіднімаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому »

Стаття 70 надавала право на національно-персональну автономію російській, єврейській та польській націям прямою дією данного конституційного положення. Націям же білоруській, чеській, молдавській, німецькій, татарській, грецькій та болгарській можна було скористатися право національно - персональної автономії, якщо подати до Генерального Суду заяву не менш як від 10 тисяч громадян УНР, які підтвердять про свою належність до даної нації .[14,с.10]Також вказується процедура розгляду даної заяви Генеральним Судом : «Генеральний Суд розглядає заяву в публічному засіданню в строк не пізніше, як через 6 місяців зо дня її подання, сповіщує про свою постанову Раду Народних Міністрів і оголошує її до загальної відомості. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статті, подаються на розгляд Всенародних Зборів УНР »[7,с.78]

Також регулюється механізм здійснення права на національно-персональну автономію. Стаття 71 зазначає ,що для здійснення даного права, громадяни Республіки, які належать до певної нації, утворюють на території УНР Національний Союз. Кожним Національним Союзом ведуться іменні списки, які в сукупності складають так званий «національний кадастр».Аналізуючи цю статтю можна побачити, що даний кадастр доводиться до відома всіх громадян і кожен громадянин має право вимагати як свого включення до списків, так і виключення з них.

Національному Союзу, згідно статті 72 належить право користуватися « правом законодавства і врядування в межах компетенції, котра точно встановлюється в порядкові, зазначеному в параграфі 75 цього закону.» Щодо статті 75 цього розділу то там зазначається, що обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу визначається постановою Установчих Зборів даної нації, котрі також визначають і порядок зміни своїх постанов. Прийняті постанови, які торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і ствердження Всенародними Зборами Республіки.

Також до статті 75 існує «Примітка», яка регулює питання, які можуть виникати з приводу недомовленості між Установчими Зборами і Всенародними Зборами УНР. Зокрема у ній вказано, що дані питання « розвязуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового числа представників від цих установ».

Стаття 77 визначає статус органів Національного Союзу, зокрема вказуючи, що вони є державними органами. Вищим представницьким органом Національного Союзу названо Національні Збори,а вищим виконавчим органом союзу є Національна Рада, котра обирається Національними Зборами і перед ними відповідає. Попередня стаття Конституції встановлює , що Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами, котрим виповнилося 20 років, на основі загального, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування.

Тепер хотілось би зазначити основні повноваження Національного Союзу, які надані йому Конституцією. До них зокрема належать:

- право законодавства в межах компетенції;

- право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами; (ст.72)

- право оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування;

- право за своєю відповідальністю робити позики й приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності Національного Союзу.

Останньою статтею даного розділу визнається особлива важливість адміністративного суду, який повинен розв'язувати суперечки які виникатимуть між органами Національного Союзу з одного боку та органами державної влади, місцевого самоврядування і інших Національних Союзів з другого боку.

Щоправда, Конституція законодавчо не визначила межі компетенції національних об'єднань, адміністрацій автономних земель та центральної державної влади щоди цих об'єднань.[10,с. 195]

4. Історичне значення Конституції УНР

Як зазначає відомий діяч Прилюк Ю., усім нам добре відома сентенція, що той, хто нехтує історичними уроками, приречений на їх повторення. Тривалий час наша історія зазнавала ідеологічних підмальовок, а те, що не можна було спотворити було заховано. Хтось розумів це як злочин, як трагедію, а комусь це було зручно, оскільки звільняло від громадянського обов'язку думати самостійно і чесно, дозволяючи виправдати своє незаймане відповідальністю сумління незнанням, невіданням.[7,с.55]

Тому, говорячи про історичне значення даної Конституції варто зазначити, що вона стала наслідком використання демократичних традицій минулого, державотворчих пошуків під час національно-демократичної революції. Незважаючи на окремі вади, Конституція УНР могла б стати гідною правовою базою для розвитку законодавства УНР, однак гетьманський переворот звів нанівець впровадження її в життя. [10, с.195]

Конституцією УНР також були закладені паростки вітчизняної державної організації й розпочався процес формування та становлення інституту держави в Україні новітнього зразка. [2,с.41]

Узагальнюючи вищесказане, можна зазначити, що хоча Конституція 1918 року не була втілена в життя, але її історичне значення не треба недооцінювати.

Незважаючи на окремі недоліки та упущення, вона увібрала в себе передові ідеї української правової думки, досягнення світового досвіду конституційного творення.

Вона стала першою Конституцією незалежної, демократичної, суверенної України. Основний Закон УНР проголосив і гарантував громадянам України широкі політичні, економічні, соціальні, культурні, релігійні права і свободи. Конституція проголошувала право національно- персональної автономії національним меншинам, які проживають на території Української Народної Держави. Права і свободи людини, закріплені цією Конституцією, не були вичерпними.

Передбачалось прийняття нових законів, які б могли розширити права громадян України. Так, у ст. 21 Конституції підкреслюється, що "окремі постанови про права громадянства нормує спеціальний закон.

Лідери українського національного відродження 1917-1918 років приймали Конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт майбутнім державотворцям. Розробники Конституції України 1996 року творчо використали історичний досвід конституційного процесу періоду Центральної Ради.

І це особливо помітно у більшості статей II розділу -- "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України 1996 року, яка перекликаються з II розділом "Права громадян України" Конституції УНР 1918 року.[10, с.10-11]



Висновки

У підсумку варто зазначити, що змістовна унікальність Конституції УНР 1918 р.полягає у тому, що вона увібрала надбання європейської політико-правової думки та української демократично-правової традиції.

Таким чином, можна говорити про те, що Конституція УНР 1918 р. була не просто поодиноким актом купки людей, а величезним нормативним кроком до втілення (хоча і декларативно) основних принципів демократичного життя цілої держави.

Навіть той факт, що Основному Закону УНР не пощастило діяти аж ніяк не применшує історичну вагу Конституції: ця пам'ятка й досі вельми цікава та важлива з точки зору конституційних прагнень сучасної України, оскільки вона створювала модель незалежної держави, котра базується на правах особистості, повазі до неї та її правах на самовизначення.



Список використаної літератури

1) Балакірєва P.C. Конституційне право України / Р.С.Балакірєва. - К. : Центр навч. літератури, 2003. -- 210 с.

2) Гай-Нижник П. Конституційний процес в Україні за Центральної Ради: від автономії до державності (червень 1917 - січень 1918 pp.) // Київська старовина. -2011.- №6 (402)

3) Годованець В.Ф. Конституційне право України / В.Ф. Годованець. -- К.: МАУП, 2001, --216 с.

4) Іванов В.М. Історія держави і права України: Підручник / В.М. Іванов. К. : МАУП,2007. -- 552 с.

5) Історія держави і права України : підручник / В.Д. Гончаренко, В.М Єрмолов, В.О Рум'янцев та ін.; за ред. В.Д.Гончаренка. - X.: Право, 2013. - 704^ ^

6) Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Частина III: 1917- 2003 pp.: Підручник / B.B. Калініченко, I.K. Рибалка. -- X.: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004. -- 628 с.

7) Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України / За ред. Ю.Д. Прилюка. - К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. -- 273 с.

8) Мироненко О.М. Історія Конституції України / О.М. Мироненко. -- К.:Ін Юре, 1997.--60 с.

9) Музиченко П.П. Історія держави і права України : навч. посіб. / П.П.Музиченко. - К. : Знання, 2007. - 471 с.

10) Терлюк, І. Я. Історія держави і права України /1. Я. Терлюк. - К. : Атіка, 2011.-944 с.

11) Томенко М. В. Історія української Конституції: навч. посіб. / М.В.Томенко. -- К. : Освіта, 2009. - 239 с.

12) Трофанчук Г.І. Історія держави і права України : навч. посіб. /. Г.І. Трофанчук. - К. : Юрінком Інтер, 2011. - 384 с.13) Хрестоматія історії держави та права України. - Том 2.Лютий 1917р. - 1996р.: Навч.посіб.: У 2 т. / Д.В.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький; За ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін Юре. - 1997. - 800 с.

14) Ярош Д.В. Конституція Української Народної Республіки про права і свободи людини: історичний досвід і сучасність // Університетські наукові записки, 2006, №1(17) - с.6-11

Размещено на Allbest.ur

...