Розвиток правового регулювання договорів про надання послуг на території України у Х-ХХ століттях

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Розвиток правового регулювання договорів про надання послуг на території України у Х-ХХ століттях становить актуальне значення для сьогодення. Тому що: з однієї сторони є цікавий розвиток цивільно правового інституту договорів про надання послуг, а з іншої сторони звертає увагу їхнє зародження на території україни та джерелах у яких вони вперше відобразилися. Актуальність теми наукового дослідження також полягає і в неоднозначності застосування чинного зоконодавства, що до окремих договорів та прогалин, які утворилися внаслідок розвитку суспільних відносин та появи широкого кола непоіменованих договорів надання послуг. Цивільне право радянських часів, через ідеологічні перепони, майже не торкалось сфери надання послуг. Порівняно невелика кількість сучасних публікацій, в яких розглядалися окремі аспекти досліджуваних договорів, не охоплює і не вирішує багатьох теоретичних та практичних проблем, викликаних, у першу чергу, відсутністю однозначного підходу до визначення такого об'єкта цивільного права, яким є послуга. В результаті, договори про надання послуг потребують удосконалення.

Мета наукової роботи ? виявлення тих правових чинників, які сприяли розвитку договорів про надання послуг. Мета дослідження обумовила у свою чергу низку поставлених завдань:

- з'ясування поняття та сутності договорів про надання послуг, проаналізувати загальні положення щодо регулювання даного виду цивільно-правових договорів;

- проаналізувати правові джерела даного періоду часу;

-надати правову характеристику договору про надання послуг, а саме: дослідити зміст та предмет договору, з'ясувати права та обов'язки сторін за ним, визначити порядок припинення та розірвання договору на даний період часу.

Об'єктом дослідження ? зобов'язальні правовідносини з надання послуг.

Предметом дослідження ? є розвиток правового регулювання договорів про надання послуг на території України Х-ХХ століттях.

Стан розробки проблеми. Дана проблема була предметом дослідження провідних юристів та істориків: Г. Дернбуга, Г. О. Дормидонтова, Л. Еннекцеруса, Д. І. Мейєра, Й. О. Покровського, Г. Ф. Шершенєвіча; сучасних науковців: М. М. Агаркова, С. С. алексєєва, І. Л. Брауде, Д. В. Бобрової, А. В. Венедиктова, В. П. Грибанова, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, А. Ю. Кабалкіна, Ю. Х. Калмикова, В. М. Кучеренко, В. В. Луця, І.Б. Новицького, О. П. Орлюк, О. А. Підопригори, П. М. Рабіновича, Д. І. Степанова, Ю.К. Толстого, Є. О. Суханова, Я. М. Шевченко, Є. Д. Шешеніна, Р. Б. Шишки та інших.

Джерела дослідження. Підчас дослідження були використані джерела, які вдало розкривають розвиток правового регулювання договорів про надання послуг, а саме: Цивільний кодекс ( 1922 р., 1963 р. ) УРСР, Руська Правда, Литовські статути, Звіт законів Російської імперії.

Методи дослідження. У процесі дослідження були використані загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ діалектичний метод, формально-логічний, історичний, нормативно-порівняльний, системно-структурний та інші. Діалектичний метод дозволив розглянути проблеми, які мають місце при класифікації договорів про надання послуг в їх розвитку та взаємозв'язку. Застосування історичного методу дозволило продемонструвати розвиток теоретичної думки, законодавства та обґрунтувати необхідність подальшого наукового дослідження даної теми. Формально-логічний метод сприяв виявленню суперечностей у понятійному апараті, який застосовується у теорії цивільного права та нормах права. Метод аналізу і синтезу використовувався при дослідженні юридичної природи поняття послуг; абстрагування та узагальнення ? у процесі розробки дефініцій правових категорій та понять; формально-юридичний ? при формулюванні нових правових норм і удосконаленні уже існуючих. Був застосований нормативно-порівняльний метод при дослідженні як норм національного, так і зарубіжного права. За допомогою системно-структурного аналізу було досліджено класифікацію послуг як об'єкта цивільного права.

Практичне завдання. Отримані автором теоретичні положення можуть бути використані для подальшого розвитку вітчизняної науки цивільного права, дослідження юридичної природи договорів про надання послуг. Вони можуть бути методологічною основою та теоретичним підґрунтям для подальших наукових досліджень цієї тематики. Теоретичні концепції автора можуть бути використані в науковій та навчально-педагогічній діяльності, в учбовому процесі при викладанні курсу «Цивільне право» і при підготовці відповідного розділу підручників, навчальних посібників.

Структура роботи. Робота складається з вступу та двох розділів, які містять п'ять підрозділів, та списку використаних джерел. Перший розділ «Правове регулювання договорів про надання послуг на території України у Х-ХІХ століттях» присв'ячений дослідженню договорів про надання послуг у першоджерелах права та дослідженню їхніх особливостей розвитку та функціонування у даний час. Другий розділ «Розвиток договорів про надання послуг у Цивільному законодавстві ХХ столітті» присвячено дослідженню розвитку інституту договорів про надання послуг.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВОРІВ ПРО НАДАННЯ ПОСЛУГ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ У Х-ХІХ СТОЛІТТЯХ

договір послуга цивільний розірвання

1.1 Основні риси договорів про надання послуг за Руською правдою

Найбільшим пам'ятником давньоруського права й основним правовим документом Давньоруської держави був збірник правових норм, що дістав назву Руської Правди, що зберіг своє значення й у більш пізні періоди історії. Її норми лежать в основі Псковської і Новгородської судних грамот і наступних законодавчих актів не тільки руського, але і литовського права. До наших днів дійшло більш ста списків Руської Правди. Первісний текст Руської Правди на жаль до нас не дійшов . Перший текст був виявлений і підготовлений до друку відомим російським істориком В.Н. Татищевим у 1738 р. Назва пам'ятника відмінно від європейських традицій, де аналогічні збірники права одержували чисто юридичні заголовки - закон, законник. На Русі в цей час були відомі поняття «статут», «закон», «звичай», але документ позначений легально-моральним терміном «Правда». Він являє собою цілий комплекс юридичних документів XI - XII ст., складовими частинами якого були Найдавніша Правда (близько 1015 р.), Правда Ярослава (близько 1072 р.), Устав Мономаха (близько 1120-1130 р.). Руська Правда в залежності від редакції підрозділяється на Коротку, Велику і Скорочену История государства и права: Хронология: Учеб. Пособие / Под ред. М. И. Сизикова. М., -??? 1996. -??? С. 29..

У Руській Правді згадуються різні галузі права, але наша задача полягає у досліджені саме договорів про надання послуг на території України. Адже саме договори про надання послуг стають усе більш актуальними у тогочасному суспільстві. При цьому для раньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на свободу, яка не виконала своїх зобов'язань ( продаж у глопи) ( статті 54, 55 П. П.). У Руській Правді містяться положення , які свідчать про існування так званого договору вільного найму, у якому були відсутні механізми поработіння робітника. У Руській Правді (1016 р.) зустрічаються згадування про регламентацію відносин з окремими категоріями робітників на засадах вільного найму. Згідно зі статтею 2 Правди Ярослава особа, яка покалічила людину, мала сплатити лікарю за послуги, які останній надав потерпілому. Сторонами у договорі особистого найму виступали господар і слуга. Господарем могла бути будь-яка вільна особа, яка потребувала надання певних послуг. Як правило, це були особи, які належали до певних верств населення. Слуга як сторона у договорі - це вільна особа, яка виконувала певну роботу за певну плату (винагороду) відповідно до завдання, яке надавалося господарем. Аналізуючи ці відносини, можна стверджувати, що предметом договору особистого найму було виконання слугою певних дій (роботи). При цьому цікавим, на мою думку, є те, що в договорі не було чіткого визначення змісту дій (роботи), які повинен був виконувати слуга. Але, іноді, договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння ( тіунство, ключництво ) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було навмисно обумолено та все таки найчастіше наймання призводило до феодальної залежності.

У Псковській Судній грамоті регламентуються відносини вільного найму (ст..39-41), які можуть бути названі вільними, тому що в якості найманого виступала вільна особа, цивільні права якої зберігалися у повному об'ємі, хоча він і знаходився у відповідній економічній залежності від феодала. Договір найму укладався на певний строк («відстоїть свій урок») або для виконання визначеної роботи («своє діло зробить»).

Отже, основними суттєвими ознаками, які були притаманні договору особистого найму у зазначений період, можна вирізнити певну юридичну свободу сторін та його оплатність. Крім того, були чітко визначені фінансові (штрафні) санкції за невиконання договору обома сторонами.

Проаналізувавши основні положення цієї правової пам'ятки щодо змісту договору, можна дійти висновку, що в своєму тогочасному вигляді цей договір має ознаки не тільки цивільно-правового (у сучасному розумінні) договору, а й трудового. Так, поряд з регулюванням процесу праці, згадування заробітної плати як форми оплати послуг, відповідальності господаря за дії слуги перед третіми особами у межах заробітної плати (що є ознаками сучасних трудових правовідносин), чітко відслідковується суто цивілістична природа матеріальної відповідальності за невиконання договору (зокрема, сплата штрафних санкцій), а також визначаються предмет та юридична характеристика договору особистого найму.

Норми договору вільного найму зустрічаються також у Судебнику 1497 р.: наймит, який пішов від хазяїна до закінчення строку договору («не дослуживши свого урока»), втрачав право на оплату праці («найму позбавлений»). Положення наймита регулювалось Псковською Судною грамотою, а дане обмеження стало наслідком обтяження її норми про право наймача позбавляти наймита, який пішов достроково, оплати за останній рік роботи. У Судебнику 1589 р. наймачу надавалося право достроково розірвати договір з виплатою наймиту «за розрахунком», тобто гроші за фактично відпрацьований час без будь-яких штрафних санкцій. Штраф у потрійному розмірі оплати за найм передбачався в тому випадку , якщо наймач не бажає платити за роботу наймиту, а останній його в тому звинуватить та доведе це.

У Руській Правді, також, показаний порядок установлення добросовісного придбання речі ( статті 37, 39 П. П. ). Якщо продавець забув річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода продажу себе у рабство. У цьому випадку договір обов'язково укладався перед послухами ( ст. 101 П. П. ). У 54 по 66 статтях описуються послуги хлопа та закупа, та міру покарання уразі недотримання договору.

У Руській Правді є згадка про найм робітників "мостників" для ремонту і будівництва мостів (ст. 97 Великої Правди). Встановлюється розмір плати за роботи і харчування. У ХП-ХШ ст. з'являється категорія "найманців", яких закон відмежовував від інших груп залежного населення, і їхні стосунки з наймодавцем обмовлялися договором. Наймит вільний був розірвати договір, відшкодувавши збитки. У той же час є згадки про челядних-наймитах, закупах-наймитах зберігали залежність. Характер майнового найму в Руській Правді не розкривається.

Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускались лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу ( у разі відмови боржника ) кредитору достатньо було скласти присягу ( ст. 52 П . П. ). Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» ( для грошей ), «наставрм» ( у разі позики меду ), «присопом» ( у випадку позики житла ). Відсотки були досить високими, з короткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік , то замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становить 50% суми боргу ( ст. 51 П. П. ). Після повстання 1113 року, спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки ( що становило 150% боргу ), він утрачав право на повернення боргу ( ст. 53 П. П. ).

Руській Правді також віломий спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довірі, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора ( ст. 48 П. П. ). Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».

Отже, договори про надання послуг мали розповсюджений характер і були присутні у всіх сферах життя тогочасного суспільства. Договори ( «ряди» ) укладалися, як правило, в присутності свідків. Про письмові договори Руська Правда не згадує. У договорах про надання послуг закріплювалося привілейоване становище феодалів та їхнього оточення. У разі недотримання договору про надання послуг наступала відповідальнесть ( грошове стягнення або продаж у рабство) за регламентом Руської Правди. Древньому праву відомі два види відповідальності за договорами: особиста і майнова (в історичному відношенні більш пізня й розвинена). У першому випадку особа, що не виконало зобов'язань, перетворювалося на раба, у другому випадку його власність переходила кредитору. У Руській Правді домінує відповідальність майнова. Однак закуй у разі порушення умов зобов'язань міг звертатися до повного холопа, злісний купець-банкрут також звертався в рабство. При нерозвиненості рабства зароджується принцип, згідно з яким не виконав зобов'язань. ставав залежним від кредитора на той термін, протягом якого відпрацьовував йому весь обсяг боргу і збитків.

Норми Руської Правди, що були чинними в князівствах та землях Південо-Західної Русі в період феодальної роздробленості.

1.2 Розвиток договорів про надання послуг у статутах Великого князівства Литовського

Власну правову систему було створено у Великому князівстві Литовському. Союзу із Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським. Однак своєрідність литовського права зберігалася. Тому після Люблінської унії 1569 року на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського ( Волинь, Поділля та Київщини ), «был введен государственеый строй, но не судебное право короных земель» Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польщи. - С. 177..

Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятливішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у ХV столітті Судебника, а в XVI столітті - трьох Литовських статутів. Їх основою були місцеве звичаєве право і судово-адміністративна практика. Він містив змішані статі українські та нові польсько-литовські поняття. Багато що було взято з Руської Правди Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 1. - С. 409..

В умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали значного поширення. І все ж польське і литовське право знали договори про надання послуг. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин набуває поширення договір управління майном, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати»Статут Вялікага княства Літоускага. 1588. - Розд. 3. - Арт. 41.. Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлював строки позовної давності ( 5 або 10 років ), умови припинення зобов'язань. Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич ( частування ). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір надання послуг скріплювався присягою. Використтовувалась також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а токож посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися Статут Вялікага княства Літоускага. 1588. - Розд. 7. - Арт. 27..

Значного поширення у XIV-XV століттях набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможнийм. У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору про надання послуг. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму понад «десять коп грошей». Коли ж договір позики на більшу суму не був оформлений письмово, боржник, за Литовським статутом 1588 року, мав право сплатити кредиторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг» Статут Вялікага княства Літоускага. 1588. - Розд. 3. - Арт. 26..

Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. У разі продажу або дарування батьківських, материнських, вислужних, куплених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, та щей треба було запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками Статут Вялікага княства Літоускага. 1588. - Розд. 7. - Арт. 1.. Потім цей запис заносили до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Такий самий запис вимагався, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк якусь суму грошей.

Регулювання послуг згідно з Литовським статутом 1588 р. Договори особистого найму та надання послуг, а також договір уповноваження дістали свій подальший розвиток у нормах Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. [66, Статути, С. 637] одного з найвидатніших пам'ятників права, яким користався український народ. Правова система за Статутом 1588 р. - це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Про це, зокрема, свідчить те, що два з половиною століття Статут був взірцем для законодавців і задовольняв судову практику на українських землях. Статут 1588 р. складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей. Договорам особистого найму та уповноваження були присвячені декілька артикулів розділів 4 та 12. Усаєвич Я. Д. Галицько-Волинська держава // Історія України: нове бачення. - Т. І. - С. 95 112; Гончаренко В. Д. Тернистий шлях до незалежності // Вісн. Академія правових наук України. - 1996. - Вип. 7. - С. 3.

Так, сторонами договору особистого найму (надання послуг), виступали господар і слуга. При цьому, як і раніше, господарем і слугою могли виступати лише вільні особи. Певною новелою було те, що в Статугі згадувалися дві категорії найманих осіб - це слуга (як і в Руській Правді) та вільний найманець (розд. 12. - Арт. 14. - § I) [ 66 Статути С. 630], хоча, ми не знаходимо будь-якої суттєвої різниці між правовими статусами вказаних учасників договірних відносин, що передбачав Статут. Предметом договору особистого найму (надання послуг) могло виступати виконання найманим будь-яких дій.

Ще однією новелою, порівняно з нормами римського права та Саксонського зерцала, є письмова форма договору особистого найму, що підтверджувалося вимогою зареєструвати найманого в урядовому реєстрі (розд. 12. - Арт. 24. - § 5) [66, Статути С.637].

У Статуті не було прямої вказівки на оплатний чи безоплатний характер договору, тому можна припустити, що форма та розмір плати або безоплатність договору встановлювались за згодою сторін. Належне виконання найнятою особою своїх зобов'язань підтверджувалось відпускним аркушем від господаря з печаткою і підписом останнього (розд 12 Арт. 14.-§ 1) [66, Статути С. 630]. Договір уповноваження отримав у Статуті більш детальне, ніж договір особистого найму, регулювання. Так, у Статуті було передбачено, що повіреному можуть бути доручені усі приватні справи для управління, тобто предметом договору уповноваження могли виступати будь-які приватні справи довірителя (розд. 4. - Арт. 56. - § 1) [66 Статути С. 479], виконання яких він міг і бажав доручити іншій особі. Якщо особа, яка не могла або не вміла вести справи у суді (йдеться про юридичні послуги), не могла за своїми фізичними вадами мати повіреного і звернулась з проханням про призначення останнього до суду, то суд був зобов'язаний призначити цій особі повіреного без стягнення плати. У разі, якщо повірений відмовлявся від ведення справи у суді в інтересах цієї особи, він позбавлявся права бути повіреним інших осіб у цьому суді (розд. 4. - Арт. 57. - § 2,3) [66 Статути С.480]. Повіреними не могли бути суддя, підсудний та писар у тому суді, де вони перебували на посаді. В інших судах вони могли вести справи за своїх друзів, однак не мали права бути їх повіреними. Також не могли бути повіреними інших осіб духовні особи (розд. 4. - Арт. 58) [66 Статути С.480]. Повірений, за загальним правилом, був зобов'язаний виконати доручення особисто і не мав права передоручити виконання доручення іншій особі, якщо інше не було встановлено у довіреності. У довіреності вказувались дії, які повинен був виконати повірений, а також уповноваження довірителем повіреного виконувати ці дії незалежно від позитивного або негативного результату внаслідок їх виконання (розд. 4. - Арт. 56. - § 2) [66 Статути с. 479]. Обов'язок повіреного полягав у точному виконанні саме тих дій, які були вказані в уповноваженні (розд. 4. - Арт. 56. - § 2, розд. 4. - Арт. 59. - § 1) [66 Статути С.479-480]. Повірений міг бути притягнений до відповідальності за неналежне виконання або невиконання своїх зобов'язань у вигляді відшкодування збитків (розд. 4. - Арт. 59. - § З) [66 Статути С.481]. Повірений звільнявся від відповідальності за невиконання доручення через хворобу, але він був зобов'язаний негайно попередити іншу сторону та суд про неможливість ведення ним справи (розд. 4. - Арт. 60. - § 1) [66 Статути С.481].

У статуті розрізнялись два види уповноваження - загальне та особливе. Загальне уповноваження полягало в тому, що повірений виконував усі дії, на які він і був уповноважений довірителем на підставі довіреності, але для отримання речей або грошей та видачі розписки про отримання останніх у суді необхідна була наявність ще і окремого особливого уповноваження саме на виконання цих дій. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - К., 1987. Однак, якщо у довіреності було вказано, що повірений мав право вчиняти усі дії, в тому числі й отримувати гроші та видавати розписку, то повірений міг отримувати гроші і без окремого особливого уповноваження (розд. 4. - Арт. 61) [66 Статути С.482]. За загальним правилом, довіреність укладалась у письмовій формі (розд. 4. і Арт. 56. - § 1) [66 Статути С.479], але вона могла бути й усною (розд. 4. - Арт. 57. - § 1 ) [66 Статути С.479-480]. Договір уповноваження міг бути як оплатним, так і безоплатним. Підставою припинення договору уповноваження виступала відмова довірителя від дій (послуг) повіреного (розд. 4. - Арт. 59. - § 1, 4) [66 Статути С.480-481].

Отже, щодо договорів особистого найму (надання послуг) та уповноваження нормами Статуту були закріплені положення про форми таких договорів, прийняття та відмови від уповноваження, предмет уповноваження, особисте виконання повіреним уповноваження, відповідальність за неналежне виконання уповноваження, обставини, за яких повірений звільнявся від відповідальності за невиконання уповноваження, підстави припинення уповноваження.

1.3 Договори про надання послуг в збірці «Прав, за якими судиться малоросійський народ»

Регулювання послуг згідно зі збіркою «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Для знання історії становлення та розвитку інституту послуг в Україні значний інтерес викликає цивільне право Гетьманщини, яке найповніше врегульоване у визначному джерелі українського права 1743 р. під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ» [57 Права С.547]. Цінність кодексу 1743 р. полягає у тому, що хоча проект кодексу не був офіційно затверджений, норми, вміщені у ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи [29 Довідник С.417-419]. Кодекс мав чітку структуру і складався з 30 розділів, які ділились на 531 артикул і 1716 пунктів. Правовому регулюванню інституту особистого найму та наданню послуг присвячені артикули 1-14 глави XXVII Прав.

Так, за договором особистого найму одна сторона (господар) доручала іншій стороні (слузі) виконати дії (роботу) або надати послуги (як фактичного, так і юридичного характеру) за плату, а слуга зобов'язувався здійснити певні дії (виконати роботу), надати послуги.

Предметом такого договору виступали як фактичні, так і юридичні дії. Зокрема, слуга був зобов'язаний виконувати усі вказівки господаря у всіх справах останнього, а також охороняти та піклуватися про інтереси чи особу господаря. При цьому, слуга не мав права виходити за межі вказівок, тобто він не міг робити нічого без отримання згоди господаря. Коло конкретних дій слуги не обумовлювалось договором, тобто це могли бути доручення будь-якого змісту і характеру. Винятком були вказівки, що суперечать закону та нормам моралі (гл. XXVII. - Apт. 4. П. 3-5) [57 Права С.463]. Так, якщо господар наказав слузі заподіяти комусь шкоду або вбити когось та надав засоби для здійснення даного наказу, то і слуга, що виконав таке завдання (доручення), і господар підлягали суду і повинні були понести покарання, навіть, могли бути позбавлені життя.

Крім вчинення фактичних дій, за дорученням господаря слуга міг також вчиняти юридичні дій, зокрема, укладати від імені свого господаря договір позики. Усі права та обов'язки перед третіми особами за цими договорами виникали у господаря. Для укладення вказаних договорів третіми особами господар видавав слузі письмове уповноваження - доручення. У цьому документі, зокрема визначалось коло повноважень слуги. Якщо слуга від імені господаря вчиняв певні дії без такого уповноваження, але в інтересах господаря і був вимушений до вчинення цих дій крайньою необхідністю, то за законом господар був зобов'язаний прийняти усе отримане слугою (гл. XXVII. - Арт. 5. П. 1-2) [57 Права С.464].

Сторонами договору виступали господар та слуга. Ними могли бути будь-які вільні особи. Договір особистого найму, передбачений у Правах, може бути нами охарактеризований, як двосторонній, консенсуальний та оплатний. Певною правовою новелою, порівняно з нормами Саксонського зерцала, була можливість звернення слуги з позовом до суду про невиплату або неналежну виплату винагороди господарем. При оскарженні господарем позову, й у випадку, коли жодна зі сторін не могла надати докази, присягою підтверджувалась відповідь господаря, а не позов слуги.

Характерною ознакою договору була його строковість. Договір укладався на певний строк і припинявся із закінченням цього строку. Недотримання строку сторонами спричиняла їх майнову відповідальність. Так, якщо господар без поважної причини достроково розривав договір, то він був зобов'язаний виплатити винагороду за весь строк служби, тобто здійснити повну оплату послуг (гл. XXVII. - Арт. 9. - П. 1) [57 Права С.465]. Якщо ж слуга достроково розривав договір без поважної причини, то він був зобов'язаний або заплатити господареві повну суму договору, або ж привести на своє місце іншого слугу. При цьому, всю отриману авансом суму, він був зобов'язаний повернути у подвійному розмірі (гл XXVII - Арт. 9. - П. 2) [57 Права С.465]

Поважними причинами для дострокового розірвання договору слугою були такі, як (гл. XXVII. - Арт. 9. - П. З) [57 Права С.466]:

1. одруження;

2. призначення його опікуном сиріт;

3. примушення його господарем до виконання незаконних або аморальних дій;

4. інші поважні причини.

Закінчення служби слуги підтверджувалося відпускним листом від господаря з печаткою і підписом останнього (гл. XXVII. - Арт. 12. - П. 1-4) [57 Права С.467-468]. Проаналізувавши вищезазначені норми «Прав» можна зробити такі висновки. По-перше, як і в попередніх, згаданих вище, джерелах, сторонами договору особистого найму були господар і слуга. При цьому, чітко визначався правовий статус слуги - це вільна особа, яка укладала договір на надання послуг. Навіть укладаючи довгостроковий договір особистого найму ця особа не могла бути визнана невільною, тобто служба вільного слуги не робила його чи його дітей (подружжя) невільними. Однак, водночас, господар мав право до закінчення строку служби відправити слугу на суд за проступки або карати його на свій розсуд. Господар не мав права жорстоко карати слугу і тим більш карати таким чином, що могло призвести до смерті слуги, в іншому випадку господар міг бути притягнутий до «відповідальності за заподіяння шкоди (гл. XXVII. - Арт. 1. - П.2-3) [57 Права С.461]. По-друге, слуга був зобов'язаний виконувати усі вказівки господаря. Крім тогo, він не мав права без згоди господаря здійснювати правочини купівлі-продажу, дарування, застави тощо з майном господаря (гл. XXVII. - Арт. 2) [57 Права С.461-462]. Слуга звільнявся від відповідальності за невиконання вказівок господаря, якщо вони суперечили цивільним правам та нормам моралі (гл. XXVII. - Арт. 4. - П. З) [57 Права С.463]. По-третє, слуга міг укласти договори купівлі-продажу, займу та інші договори тільки на підставі письмового уповноваження. При цьому, стороною в договорі виступав сам господар і він був зобов'язаний прийняти все за договором, незалежно від отримання чи не отримання прибутку (гл. XXVII. - Арт. 5. - П. 1-2) [57 Права С.464].

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ДОГОВОРІВ ПРО НАДАННЯ ПОСЛУГ У ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1 Договір про надання послуг у Цивільному кодексі 1922 року

Цивільне право було тією галуззю права,яка в першу чергу забезпечувала проведення нової економічної політики. Тому кодифікація цивільного права розпочалася відразу ж після проголошення курсу на неп, у 1921 році. На основі Цивільного кодексу РРФСР і в повній відповідності з його принципами Наркомюст УСРР створив проект Цивільного кодексу УСРР, який являв собою повну рецепцію (прийняття) Цивільного кодексу РРФСР. ВУЦВК постановою від 10 грудня 1922 року ввів у дію Цивільний кодекс УСРР з 1 лютого 1923 року. Оскільки Цивільний кодекс УСРР був побудований на основі і в повній відповідності з ЦК РРФСР, він сприйняв також систему останнього. Складався з 4 частин і 435 статей Історія держави і права УРСР (1917-1960). - К., Вид-во АН УРСР, 1961. - 428 с..

Розділ «Зобов'язальне право» містив норми про зобов'язання з договорів та інших, зазначених у законі, підстав, у тому числі -- через безпідставне збагачення й завдання шкоди іншій особі. Але, ми розглянемо у розділі «Зобов'зальне право» саме договори про надання послуг.

У радянський період була відмінена традиція правового регулювання усієї сукупності відносин з надання послуг в межах самостійного договірного типу в кодифікованому правовому акті. Договір найму послуг трансформувався в трудовий договір, а у ЦК УРСР 1922 р. послуги згадувались тільки в якості вкладу, який вносив засновник простого товариства (ст.. 277).

Зобов'язання у договорах про надання послуг визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей або сплати грошей, або утримання від дій (ст. 107). Особлива увага приділялася договірним зобов'язанням. Відповідно до ст. 130 договір про надання послуг визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди з усіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропонувався перелік таких пунктів: предмет договору, ціна, термін, а також всі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута угода. Одним із наріжних принципів договірного права закріплювалася свобода даговору. Під цим малося на увазі, що ніхто не може бути примушений до укладання угоди, який не відповідає його намірам, і що зміст угоди визначається тільки з волі уклали його сторін.

За ст. 117 "немає дійсної згоди, якщо згода була дана лише внаслідок помилки або якщо воно було исторгнуто насильством чи досягнуто обманом". Але законодавець не встановлював будь-яких перешкод для примусу економічного характеру.

Перейдемо до аналізу форми договору майнового найму. Спершу цивільному законодавстві передбачалася письмова форма за всіма договорами, що укладаються терміном понад рік незалежно від переданого у найми майна. Відповідно до ЦК 1922 р. угоди про найманні державних чи комунальних підприємств мають, під страхом недійсності, відбуватися в нотаріальному порядку. Договори про наймання будь-якого майна терміном понад рік мають вершитися в письмовій формах, під страхом наслідків, вказаних у примітці до ст. 136. До договору про те як державного чи комунального підприємства мусить бути, під страхом недійсність договору, приєднана докладна опис переданого майна (ст. 153 ЦК). Відповідно до нормами ЦК РРФСР 1922 року наймач, залишаючись відповідальним перед наймодавцем за договором найму, мав права віддати усе майно або його частину наймачам.

Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань. Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у гл. II цього розділу Кодексу були названі неустойка (ст.ст. 141 - 142) і завдаток (ст. 143).

Дозволивши різні форми власності, ЦК УСРР забезпечував певну свободу договору надання послуги . Це було закріплено в статтях 26-43 ЦК, а також у спеціальному розділі «Зобов'язальне право». Згідно зі ст. 30, «правочинність є недійсною, коли договір надання послуг укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а також коли він спрямований на очевидну шкоду для держави». ЦК УСРР 1922 року заборонив здачу в піднаймання орендованого державного майна. На користь держави віддавалися безплатно всі поліпшення, зроблені орендарем. Кодекс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в догрворі підроду, якщо замовником була держава. У договорах надання послуг регламентувалися підстави виникнення і припинення зобов'язань, визначалися різні види договорів гадання послуг, загальні і конкретні до кожного з них вимоги.

Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, міна, позика, підряд, порука, доручення (сюди ж віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені були до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, страхування.

Стаття 120 ЦК 1922 року пояснює обов'язки сторін договору надання послуг:

1. Клієнт зобов'язаний на вимогу посередника забезпечити його для надання послуги.

2. Посередник зобов'язаний надати звіт про виконання зобов'язання та проведені витрати, а також передати все отримане за договором

3. Посередник не має права розголошувати інформації, отриманої під час виконання.договору.

4. Установник посередництва має право на одностороннє розірвання договору шляхом односторонньої відмови від нього, якщо інше не передбачено договором або законом.

За статею 121 «Відповідальність сторін»:

1. За невиконання (неналежне виконання) договору посередник відшкодовує установнику посередництва завдані збитки

2. У випадку втрати чи пошкодження переданого за договором майна, звільнити посередника від відповідальності може тільки непереборна сила чи випадок, якщо інше не передбачено договором.

3. За невиконання договору або одностороннє розірвання договору, установник посередництва несе відповідальність у розмірі фактичних витрат, якщо інше не передбачено договором.

Отже, з початком кодифікація цивільного права і відразу ж на основі Цивільного кодексу РРФСР і в повній відповідності з його принципами Наркомюст УСРР створив проект Цивільного кодексу УСРР, який являв собою повну рецепцію (прийняття) Цивільного кодексу РРФСР. У Цивільному кодексі 1922 року договори про надання послуг зазнали змін. А семе, були введені у закону силу інші види договорів, наприклад: підряд, порука, доручення (сюди ж віднесені норми про довіреність), комісія, товариства, страхування. Змінився, дещо, порядок їх прийняття.

2.2 Договори про надання послуг у Цивільному кодексі 1963 року

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 p.). Кодекс містив вісім розділів. У кодифікації цивільного права 1963 року зобов'язання про надання послуг не виділялися в окрему групу договорів і не систематизовувалися. Разом з цим, у науці цивільного права давно існувала класифікація, де окремо називались договори про надання послуг. Включення в новий Цивільний кодекс правочину про надання послуг є закономірним, оскільки питома вага зобов'язань з надання послуг у загальній системі зобов'язань буде з часом невпинно зростати. ЦК УРСР передбачав певні види договорів про надання послуг, такі як договір схову, договір комісії, договір перевезення тощо, але тільки новітня кодифікація дала можливість закріпити новий інститут зобов'язального права - договір про надання послуг.

Загальними ознаками, які об'єднують усі договірні зобов'язання про надання послуг в єдину групу, є особливості об'єкта: це послуги нематеріального характеру, до того ж послуги, нероздільно пов'язані з особистістю послугонадавача. Зазначені особливості можна продемонструвати на прикладі розмежування зобов'язань про надання послуг та підрядних зобов'язань. Основною розмежувальною ознакою є результат діяльності, що здійснюється послугонадавачем. Якщо в зобов'язаннях підрядного типу результат виконаних робіт завжди має уречевлену форму, то в зобов'язаннях про надання послуг результат діяльності виконавця немає уречевленого змісту. Сама послуга споживається в процесі її надання, тому її визначення дається як діяльність, спрямована на задоволення чиїх-небудь потреб. Відповідно, послуги, що надаються боржником кредитору, носять нематеріальний характер. Слід особливо підкреслити, що деякі види послуг в результаті їх надання можуть вносити певні зміни в матеріальну сферу, як то послуги стоматолога, перукаря, але визначальним при їх наданні є сама діяльність послугонадавача, оскільки при послугах продається не сам результат, а дії, які до нього призвели. Звідси, друга розмежувальна ознака полягає в тому, що послуга не може існувати окремо від виконавця, оскільки споживається в процесі діяльності виконавця. На відміну від цього, в підрядних договорах сам зміст зобов'язання полягає в тому, щоб передати уречевлений результат роботи. З врахуванням наведених особливостей слід зазначити, що ст. 177 ЦК України серед переліку об'єктів цивільних прав розглядає послугу як самостійний об'єкт.

Стаття 901 ЦК вперше дає легальне визначення договору про надання послуг, зазначаючи, що за таким договором одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Таким чином, договір про надання послуг є двостороннім і таким, що вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами (ст. 638 ЦК України). Форма договору про надання послуг визначається за загальними правилами і, зазвичай, є письмовою. В ряді спеціальних нормативних актів може передбачатися більшою чи меншою мірою розгорнута регламентація укладення договорів. Прикладом може слугувати Положення про проведення державної експертизи містобудівної, передпроектної і проектної документації, де передбачені необхідність письмової форми договору, порядок акцепта, обов'язковість встановлення плати за послугу та її розмір тощо. Укладання договорів про надання послуг у сфері побутового обслуговування населення регламентується Інструкцією щодо оформлення замовлень з окремих видів послуг та їх виконання.

Слід підкреслити, що законодавець презюмує оплатність договору про надання послуг, при цьому залишаючи за сторонами можливість передбачити в договорі інше. У ст. 228 ЦК УРСР 1964 р. встановлювалось, що організація, яка сплатила за товари та послуги, має отримати від іншої сторони документ, який посвідчує виплату грошей та її підставу.Предметом договору про надання послуг є вчинення виконавцем певних дій (наприклад надання телефонних каналів для зв'язку, надання готельних номерів для проживання) чи вчинення певної діяльності (надання правових консультацій). Таким чином, в якості предмета виступає корисний ефект від вчинення дії або діяльності послугодавцем, який ніколи не набуває форми нової речі чи зміни (покрашення споживчих якостей) уже існуючої. Якість послуги, що надається, є чи не найважливішою характеристикою предмета договору. Законом чи іншими правовими актами можуть бути передбачені обов'язкові вимоги до якості результату, який буде отриманий внаслідок наданої за даним договором послуги. Гарантії якості наданої послуги можуть бути договірні й такі, що встановлюються в законі. Гарантії якості поширюються на результат наданої послуги в цілому. Надання певного виду послуг може передбачати збереження отриманого замовником корисного ефекту протягом розумного строку. Наприклад, отримані знання в результаті надання послуг по навчанню (підвищенню кваліфікації) мають бути придатними до використання протягом визначеного строку.

Сторонами договору про надання послуг є замовник (послугоотримувач) та виконавець (послугонадавач). Законодавство не містить жодних обмежень щодо суб'єктного складу зобов'язання, і можна стверджувати, що виконавцем і замовником можуть бути будь-які суб'єкти цивільних відносин. Однак спеціальний суб'єктний склад цього договору може передбачатись законом або випливати з характеру послуги. Наприклад, замовником аудиторських послуг може виступати тільки юридична особа або фізична особа-підприємець, лише юридична особа може надавати освітні послуги і видавати дипломи про вищу освіту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Руська Правда // Хрестоматія з історії держави та права України / Упоряд. : А. С. Чайковський. - К. : Юрінком Інтер, 2003.

2. Кульчицький В. С. Історія держави і права України: (академ. Курс): підруч. Для студ. ВНЗ / В. С. Кульчицький ун-т ім.. Івана Франка. - К.: Ін Юре, 2008. - 622 с.

Размещено на Allbest.ru