Інституціональні ознаки держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Інституціональні ознаки держави



Вступ

законодавчий виконавчий судовий управління

Держава - це політична організація суспільства; держава - це найвища форма організації суспільства; держава - це як дім для її громадян і як кожне існуюче явище, держава має свої ознаки, щоб індивіди могли відрізняти дане явище від не більш важливих, але також актуальних для сучасного суспільства. Ознак держава має безперечно багато, але, на мою думку, одними з найважливіших є інституціональні ознаки, які, можна сказати, і творять дану дрежаву, тому що як би вона не мали цих ознак, то більш вірогідна ймовірнсть повстання людства та поширення хаосу і свавілля по всьому світу. Тому інституціональні ознаки є важливими для сучасної і будь-якої країни взаглі, так як без апарату держави, державного примусу, податкової та інших установ, держава як така існувати би не могла.

Актуальність дослідження полягає в знайденні важливості даних ознак для держав світу та в основному для «молодої держави» - України.

Обєкт дослідження: Теорія держави.

Предмет дослідження: інституціональні ознаки держав та їх місце в Україні.

Мета: Розгалянути інституціональні ознаки держави, вникнути в їх сутність та навчитись розрізняти з іншими ознаками держави.

Завдання:

- В загальному охарактеризувати поняття «інституціональні ознаки держави» та складові цієї ознаки.

- Проаналізувати їх важливість в сучасному державотворенні (тобто їх місце в країнах сучасності).

- Дати характеристику складовим поняття інституціональні ознаки.

- Охарактеризувати нашу державу(Україну) відповідно до складових інституціональних ознак.



1. Загальна характеристика держави та її ознак. Класифікація ознак

Держава - це надзвичайно складне, історично мінливе явище; це особлива політична організація суспільства, яка сформувалася в процесі історичного розвитку цього суспільства під впливом соціальних, економічних, політичних чинників. Ми можемо розглянути державу з трьох основних позицій:

1) Організація політичної влади: розглядає державу як офіційну форму організації влади, причому одноособовою організацією політичної влади, яка управляє усім суспільством;

2) Апарат влади: передбачає розгляд держави як певного механізму здійснення влади, а також управління суспільством за допомогою визначених систем органів;

3) Політична організація всього суспільства: означає, що її (держави) управління спирається не тільки на владу та передбачений нею примус, а насамперед на цілісно організоване суспільство та виражає і охороняє його індивідуальні, групові та суспільні інтереси на засадах економічних та духовних чинників, а також надання людям (громадянам країни) народовладдя, економічної свободи та свободу автономної особи.

Отже, підсумувавши все вище згадане, ми можемо дати чітке визначення поняттю держави.

Держава це суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус; це особлива організація публічної і суверенної влади, яка розповсюджується на певну територію і завдяки нормативному впливу реально регулює різноманітні суспільні відносини.

Зясувавши поняття «держави» ми можемо перейти до розгляду її основніх ознак. Як певну особливу організацію, державу від інших соціальних явищ відрізняють найважливіші ознаки, такі як:

1. Наявність чітко окреслиних кордонів до якої входить суходіл, внутрішні моря, ріки, зовнішні моря, повітряний простір у межах кордонів, дипломатичні представництва, пасажирські та військові, морські та повітряні судна, літаки та космічні апарати.

2. Державний суверенітет визначає, що державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших влад всередині суспільства і має незалежність у вирішенні питань зовнішньої та внутрішньої політики.

3. Здатність надавти своїм наказам статусу загальнообовязковості, тобто тільки дрежава має право видавати юридичні норми, які стають обовязковими для її населення і забезпечуються, вразі їх невиконання, засобами державного примусу.

4. Забезпечення загальносуспільних інтересів і потреб членів її суспільства, а також об'єднань всіх інших соціальних організацій в єдине ціле.

5. Наявність особливого апарату публічної влади (армія, поліція, тюрми).

6. Здатна збирати подарки, робити позики, надавати кредити.

7. Держава має право виступати від імені всього народу.

8. Наявність державної мови.

9. Наявність державної символіки.

10. Має свою власну казну, тобто фінансову систему без якої неможливе нормальне існування суспільства та держави в цілому.

Для того, щоб проаналізувати ознаки держави, а відповідно форму-лювання її наукового визначення, доцільним є проведення їхньої класифікації. З точки зору природи тієї чи іншої ознаки, всі ознаки держави можна поділити на:

- Субстанціональні - це просторові ознаки, тобто ознаки, які стосуються передумов виникнення держави та які характеризують її через просторово-часові та субстанціональні характеристики (територія, кордони, населення);

- Змістовно-публічні ознаки, тобто ознаки, які характеризують державу з точки зору її як специфічного суб'єкта соціальної сфери буття людства, а саме залежно від того соціального призначення, яке вона відіграє (публічна влада, суверенітет). Дана група включає також і соціально-економічні ознаки (податки, збори, економічна політика);

-Інституціональні ознаки, які характеризують внутрішню структуру державної влади, як певним чином організованої сукупності матеріально-речових елементів (органи держави, посадові особи, апарат держави);

- Регулятивно-нормативні ознаки, характеризують державу як систему взаємовпорядкованих зв'язків з оточуючими її суспільними суб'єктами, її внутрішньо структурними елементами, які можуть виступати як соціальні суб'єкти (державні органи, посадові особи).

Дана класифікація дає можливість певним чином упорядкувати різні ознаки держави, розвести їх в різні групи характеристики різних форм прояву державу, яка являється нам, то як певний феномен, що розгортається у фізичному просторі, то як певна організація, то як частина економічної системи суспільства, визначити основні форми прояву держави у зовнішньому світі.



2. Загальна характеристика інституціональних ознак

2.1 Поняття «апарату держави» та його основний зміст. Структура апарату держави

Виділення даної групи ознак держави, тобто інституціональних, пов'язано з тим, що держава насправді виступає як сукупність інститутів, які мають певну внутрішню структуру, а разом виступають зовнішньою матеріальною формою держави. До Інституціональних ознак належать:

1. Апарат державної влади та управління;

2. Апарат державного примусу.

Розгланемо кожен із зазнечених пунктів окремо. Головними функціями будь-якої держави, в тому числі і сучасної, за всіх обставин залишаються її функції щодо реалізації політичної влади і безпосереднього управління суспільством і, відповідно, основним її інститутом, що втілює саме поняття «держава», завжди є державний апарат.

На основі приналежності державним органам, як певному різновиду державних організацій, державно-владних повноважень із більш широкого поняття «механізм держави» виокремлюється поняття «державний апарат», за посередництвом якого і здійснюється державна влада і управління суспільством. Отже, саме йому має бути приділена особлива увага в контексті проблематики механізму держави.

Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він призначений для виконання основних функцій держави щодо практичного здійснення державної влади і управління суспільством, різними сферами його життєдіяльності і є невід'ємною, істотною ознакою як виникнення, так і існування держави.

Апарат держави є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і громадськими справами.

Разом із удосконаленням суспільства ускладнюється процес управління та удосконалюється діяльність державного апарату. Від простого до примітивного панування держави, він розвивається до різних форм:

1) законодавчої;

2) адміністративної;

3) судової;

4) поліцейської;

5) фіскальної;

6) фінансової;

7) культурної діяльності.

В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату. При цьому необхідно зазначити, що апарат держави є не простим об'єднанням різноманітних структур, а упорядкованою, єдиною, чітко організованою системою.

Поняття державного апарату як складової частини категорійного арсеналу теорії держави і права є узагальнюючим, тобто охоплює всю сукупність різноманітних за конкретним напрямком діяльності державних органів на основі спільних для них ознак. При більш змістовному вивченні державного апарату необхідно розглянути характерні його ознаки, а саме:

1) державний апарат є основним інститутом держави, безпосереднім носієм державної влади, яку він уповноважений практично здійснювати і представляти у відносинах з населенням;

2) державний апарат як система формується й функціонує на основі єдиних принципів організації і діяльності;

3) державний апарат є складною системою органів, що передбачає поділ на відокремлені ланки та підрозділи як за функціональним критерієм - на гілки влади, так і за ієрархічними ознаками - на вищі та нижчі органи, тощо;

4) первинним елементом державного апарату, з якого складається вся система державного апарату, є окремий державний орган;

5) у державному апараті зайняті на постійних засадах професійно підготовлені для здійснення управлінських функцій кадри - державні службовці;

6) функціонування державного апарату здійснюється в межах і в порядку, які встановлені законодавством, тобто в певних правових формах;

7) державний апарат спирається у своїй діяльності на матеріальні, фінансові та інші ресурси;

8) державний апарат спирається у своїй діяльності на можливість застосування державного примусу.

Отже, державний орган є первинним структурним елементом державного апарату, саме з державних органів складаються його окремі ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.

Таким чином, державний апарат - це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу.

До факторів, що забезпечують функціонування державного апарату як системи, слід віднести:

* єдність економічної основи функціонування держави;

• єдність політичної основи функціонування суспільства;

• наявність єдиних принципів побудови і функціонування органів;

• спільність мети і завдань, що здійснюють органи держави;

• єдність підходів до розуміння соціальної основи суспільства;

• забезпечення діяльності апарату єдиними організаційними, фінансовими та правовими засобами;

• відображення у діяльності апарату єдиної волі всього суспільства, держави чи певної соціальної групи.

Слід зазаначити, що категорія «державний апарат» має само-стійне значення і визначається як окреме юридичне поняття. При цьому повинно враховуватися і те, що, будучи структурним елементом механізму держави у широкому значенні даного поняття, апарат держави характеризують ті ж ознаки, що і механізм. Однак, ототожнюючи категорії «механізм» і «апарат» в рамках вузького розуміння механізму держави та зважаючи на самостійне значення категорії «апарат держави», можемо визначити наступні особливі його ознаки:

- це система створених державою структур, що мають форму органу держави;

- наявність виключно владних повноважень, які визначають функціональне призначення органу;

- наявність чиновників, що реалізують повноваження від імені держави на професійній основі;

- наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);

- зв'язаність з державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від її імені;

- фінансування з бюджету;

- забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;

- система органів, розподілених за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

- система органів, наділених матеріально-технічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію повноважень.

Таким чином, наведені ознаки категорії «апарату держави» надають можливість відокремити її від таких категорій, як:

• Політична система суспільства

• Механізм держави

• Орган держави

Сукупнисть різних державних і недержавних структур, які реалізують політичну владу та забезпечують політичні інтереси. Сукупність різноманітних державних структур, що забезпечують економічні, соціальні, політичні та правоохоронні функції. Колектив службовців, чиновників, який є структурним елементом апарату держави.

Особливості розуміння характерних ознак та визначення основних з них сприяють ризноманітному визначенню даного поняття в сучасній юридичний літературі. Так, можна зазаначити, що проф. О.В. Петришина визначає державний апарат як «сукупність державних органів, їх ланок та підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які спираються на можливість застосування примусу»; професор О.Ф. Скакун характеризує апарат держави у вузькому значенні як апарат виконавчої влади та широкому як сукупність владних структур, збройних сил, міліції, дипломатичних представництв тощо; проф. М.Н. Марченко визначає його як систему органів, що здійснюють державну владу; а проф. В. Авер'янов характеризує державний апарат як сукупність органів, за допомогою яких практично здійснюється державна влада. Деякі підручники взагалі не вміщують поняття державного апарату, замінюючи його механізмом держави.

Апарат держави - це конституційно передбачена система державно-владних структур, наділених визначеними повноваженнями предста-вницького, управлінського та судового характеру.

Апарат держави є структурованою категорією, тобто структура являє собою його внутрішню будову, порядок взаємодії та співвідношення складових елементів апарату. Основними серед них є:

1) система органів державної влади;

2) система органів державного управління;

3) система судових органів.

Необхідно зазначити, що у юридичній літературі до органів державного апарату відносять також систему органів прокуратури, главу держави, збройні сили, міліцію, дипломатичні представництва за кордоном, правоохоронні органи, установчу владу та контрольну владу. Ці елементи суттєво розширюють поняття апарату держави і не забезпечують можливості відокремлення категорій «апарат» та «механізм держави».

2.2 Характеристика органів законодавчої влади

Законодавча влада - це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Назва гілки влади «законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регулювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві додаткові функції:

1) установчу;

2) контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників централь­них державних органів.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів - уряду, міністерств, відомств (контрольна функція).

Законодавча влада внаслідок свого представницького мандату є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади - виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в органах законодавчої влади - парламентах не виключається, а, навпаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція органів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. Наприклад, вважається, що англійський парламент може все, «крім перетворення жінки на чоловіка і навпаки». Французький же парламент внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою втратив реальні можливості законодавчого впливу на стан речей у країні. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади є підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією України і тому не може вважатися безмежною.

У демократичних державах органи законодавчої влади займають центральне місце у апараті держави. Представницькі органи поділяють на вищі та місцеві. До вищих належать парламенти, одними з функцій яких є:

- представницьку,

- законодавчу,

- фінансову,

- засновницьку,

- контрольну.

Однак у деяких випадках парламент передає частину повноважень іншим структурам. Виникаюча при цьому система актів іменується делегованим законодавством.

Обсяг повноважень парламенту залежить від належності держави до певного виду за формою правління. У парламентських країнах вищий законодавчий орган перебуває під значним впливом уряду. Іноді уряд наділяється законодавчою ініціативою і значно впливає на всі напрями діяльності парламенту. У президентських республіках парламент у формально-юридичному значенні є більш незалежним. Законодавча ініціатива належить депутатам, парламент не може бути розпущений президентом, хоча виконавча влада має багато шляхів впливу на парламент. Наприклад, відповідно до Конституції США президент володіє правом вето на акти, що приймаються Конгресом, є ініціатором скликання спеціальних сесій Конгресу. Необхідно зазначити, що у федеративних державах законодавчі органи можуть мати трьохрівневу структуру - загальнофедеральні, суб'єктів федерації та місцеві. Місцеві ж органи влади забезпечують здійснення влади на місцях.

2.3 Характеристика органів виконавчої влади

Виконавча влада - влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в маштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву - Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, - це Федеративні Рада, в Італії - Рада Міністрів, у Японії - Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-міністр (наприклад Франції) або - голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (Німеччина), державний міністр (Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр), міністри ж очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лиш «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Для здійснення повноважень з конкретизації законодавчих положень та прийняття підзаконних актів ці органи наділяються оперативною самостійністю. Призначення і роль органів управління визначаються конституційними та звичайними законами.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади - управління, що охоплює:

* виконавчу діяльність - здійснення тих рішень, що прийняті органами законодавчої влади;

* розпорядчу діяльність - здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут важливі діючі механізми «стримувань і противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).

За обсягом повноважень органи виконавчої влади поділяють на загальні, що забезпечують керівництво суспільством (уряд); відомчі (галузеві), які здійснюють керівництво окремими галузями державного управління (міністерства, відомства, державні комітети); місцеві (виконавчі комітети місцевих органів влади, муніципалітети) та локальні, що забезпечують управління певними колективами працівників (адміністрація підприємств, установ та організацій).

2.4 Характеристика судових органів

Судова влада - незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя. З позицій реалізації права правосуддя і судова влада - поняття не тотожні. Правосуддя - форма захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і оперативність вирішення спорів, обгрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.

Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати від суб'єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має в наслідком передбачену законом відповідальність.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь у правотворчості. Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках права і конституційної законності шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі. Таким чином, основні функції судової влади:

* охоронна (охорона прав);

* функція правосуддя (захист, відновлення прав);

* контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

2.5 Апарат державного примусу як засіб соціального впливу

Держава, будучи монополістом у сфері легального примусу, не може допускати приватного насилля, самоуправства. Відповідно лише державні органи наділені правом на окремі форми та методи примусу. Примус як такий може застосовуватись й іншими соціальними суб'єктами, але тільки держава має право на позбавлення суб'єкта права власності на майно, що перебуває в його власності, обмеження певних свобод конкретними способами, позбавлення людини життя (у деяких країнах і нині існує смертна кара: Японія, США, Єгипет, Індонезія). Такі можливості державного впливу зумовлені тим, що держава - це орган легалізованого та, як правило, легітимного примусу. Легалізація державного примусу здійснюється, наряду з конституцією, також численними нормативно - юридичному актами меншої юридичної сили. Легітимація - це визнання населенням державного примусу, що здійснюється в необхідних випадках, обґрунтованим, справедливим, доцільним, необхідним. При цьому важливо встановити, наскільки державний примус, його заходи, що відносяться до суспільства в цілому чи до окремих соціальних суб'єктів, відповідає загальним та невідкладним завданням суспільства.

Державний апарат примусу складається з особливих загонів озброєних людей у вигляді поліції, розвідки, контррозвідки, всіляких примусових закладів (в'язниці, табору тощо). Його діяльність спрямована на забезпечення внутрішньої політики держави, забезпечення реалізації волі держави всередині суспільства.

Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй властивого виду примусу - державного примусу. Використовуючи його, владний суб'єкт нав'язує свою волю підвладним. Державний примус - це психологічний, матеріальний або фізичний (зокрема насильницький) вплив повноважних органів і посадовців держави на особу з метою примусити її діяти на користь держави. Сам по собі державний примус - гострий і жорсткий засіб соціального впливу. Він заснований на організованій силі, і тому здатен забезпечити безумовне домінування в суспільстві волі владного суб'єкта. Державний примус обмежує свободу людини, ставить її в таке становище, коли у неї немає вибору, окрім варіанта, запропонованого (нав'язаного) владою. За допомогою примусу пригнічуються, гальмуються інтереси і мотиви антисоціальної поведінки, примусово знімаються суперечності між загальною та індивідуальною волею, стимулюється суспільно корисна поведінка.

Тобто, державний примус - вид соціального примусу, сукупність заходів психічного, фізичного, матеріального чи організаційного впливу, що застосовуються уповноваженими суб'єктами у встановленому порядку незалежно від волі суб'єктів застосування в цілях забезпечення громадського порядку та громадської безпеки. До ознак державного примусу можна віднести:

- є різновидом соціального примусу;

- за своєю психомотиваційною природо визначається конфліктом між державною волею, вираженою в законодавстві, та індивідуальної волею осіб, які порушили правові приписи;

- опосередковано правом, носить правовий характер;

- являє собою акт зовнішньої психічного, фізичного, матеріального чи організаційного впливу;

- вплив виявляється на свідомість, волю або поведінку суб'єкта;

- здійснюється за допомогою застосування відповідних заходів;

- обумовлено конфліктом між державною волею, вираженою в законодавстві, і волею суб'єкта застосування;

- застосування державного примусу викликає заподіяння особі правообмежень негативного характеру;

- підставою застосування виступають факти вчинення або загрози вчинення правопорушень, а також виникнення інших небажаних для суспільства і держави аномалій з правовим змістом;

- застосовується з метою забезпечення громадського порядку та громадської безпеки;

- реалізується в рамках правовідносин охоронного типу.

Державний примус буває правовим і неправовим. Останній може обернутися свавіллям державних органів, що ставлять особу в ніким і нічим не захищене становище. Такий примус має місце в державах із антидемократичним, реакційним режимом - тиранічним, деспотичним, тоталі­тарним. У правовій демократичній державі примус має бути тільки правовим.

Правовим визнається державний примус, вид і міра якого строго визначені правовиминормами і який застосо­вується в законних процесуальних формах. Законність, обґрунтованість і справедливість державного правового примусу піддається контролю, він може бути оскарженийу незалежному суді. Рівень правового «насичення» державного примусу зумовлений тим, якою мірою він:

1) підпорядкований загальним принципам певної правової системи;

2) є за своїми підставами єдиним, загальним на території всієї країни; нормативно регламентований за змістом, межами та умовами застосування;

3) діє через механізм прав і обов'язків;

4) оснащений розвиненими процесуальними формами.

За своїм конкретним змістом державний примус ділитьсяна фізичний і психічний (психологічний). Обидва ці види примусового впливу різні за змістом, але виражають загальну сутність. Той чи інший вид державного примусу визначається сферою впливу на об'єкт пpавовідносин. Безпосереднім об'єктом фізичного примусу є фізичне буття суб'єктів суспільного життя. Фізичний державний примус виражається в фізичному впливі на суспільне становище, майно, грошові кошти осіб або їх об'єднань. Впливаючи на цей об'єкт, можна вплинути на свідомість особи і таким чином мотивувати необхідну поведінку. Мірою фізичного впливу звернені до фізичної (особистої абоматеріальної) стороні існування суб'єкта, в той час як психічнийдержавний примус безпосередньо звернена на психіку людини. Фізичний примус суворо індивідуалізовано, а психічний примус може бути спрямований і на колектив осіб, хоча і в цьому випадку воно «розцінюється» за індивідами. Об'єкт психічного державного примусу має складну структуру: у психіці людини взаємодіють раціональна, емоційна і вольова сфери. Зовнішнє поведінку людей в індивідуальних вчинках або вскладі певної групи продиктовано їх внутрішньопсихічною діяльністю, при цьому вольові акти психіки породжуються як думками, так іпочуттями, взаємовпливають один на одного. Впливаючи на розум і почуття ззовні, можна визначити волю людини, сформувати її «зсередини» і пробудити до прояву у вигляді вольової дії. Завдання психічного примусу полягає в порушенні такого мотиву поведінки, який, вступаючи у боротьбу з іншими мотивами, повинен подолати їх і схилити суб'єкта до необхідному поведінки. Як правило, це мотив страху перед несприятливими наслідками непокори, бажання уникнути їх. Із зовнішнього боку він виражається у впливі на свідомість і волю особи правової норми або акту її застосування, що містять державно-владну заборону або приписпевну поведінку. Функція психічного державного примусу - попередження правопорушень, тотму що сам примус пов`язаний з переконанням.



3. Інституціональні ознаки України

Користуючись основним законом України, її Конституцією, визначимо та закрипимо відповідними статтями її державний апарат. Відповідно, як і інші демократичні країни, Україна поділяє свою владу на три гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову.

Основним призначенням органів законодавчої влади є законодавча діяльність. У демократичних державах вони займають центральне місце у апараті держави. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що зазначається в розділі 4 статті 75 К.У. Народним депутатом України ж може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Виконавчо-розпорядчу діяльність здійснюють органи виконавчої влади. Систему органів виконавчої влади в Україні створюють Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства і державні комітети (центральні органи) та місцеві державні адміністрації (ст 118 К.У.). Розділ 6 Стаття 113 К.У. передбачає що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади; він відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Особливе місце у структурі державного апарату належить системі судових органів. Основним їх призначенням є здійснення правосуддя. Діяльність елементів судової системи більшості країн засновується на принципах незалежності суддів, самостійності у вирішенні передбачених законодавче питань, гласності судочинства. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного судочинства. За розділом 8 стаття 124. К.У. правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Найвищим судовим органом в Україні є Верховний суд України (розділ 8 ст. 125).

Важливе значення для функціонування апарату держави має посада Президента. Він є главою держави і виступає від її імені. Президент - гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина (роз. 5 ст. 102).

Україна задля забезпечення дотримання загальнопринятих норм має наявний апарат державного примусу, який включає в себе поліцію (Закон України Про Національну поліцію, 2015 рік) різкої види розвідки, спецпідрозділи (Ягуар, Беркут, Тинь) та різні види примусових закладів (виправні колонії).



Висновок

Отже, інституціональні ознаки є надзвичайно важливими для держав, які існують, адже саме ці ознаки характеризують поділ на гілки влади, наявність примусу вразі невиконання закріплених норм, тобто характеризує державний апарат країн. Ознака, яка тут розглядається, тісно пов'язана з іншими ознаками держави, зокрема, з публічною владою, державним суверенітетом. Вона є результатом розгорнення та реалізації у дійсності публічно владних та суверенних якостей держави. Важливість цієї ознаки держави очевидна, зокрема, з того, що як вважають багато вчених, існування держави як політичної організації в суспільстві пов'язано, перш за все, з тим, що вона є особливою організацією політичної влади. При цьому влада, як правило, розуміється як здатність і можливість керувати поведінкою третіх осіб, впливати на їхню поведінку, нав'язувати свою волю, у тому числі і примусово. Тому державна влада характеризується публічністю, оскільки реалізує державну владу. Державний апарат як особлива система органів та організацій, у яких працюють службовці-професіонали - чиновники, то вочевидь, їхня функція - керування визначеною сферою громадського життя. Для цього чиновники наділені державно-владними повноваженнями, за допомогою яких вони здійснюють свої управлінські функції. Цими функціями в ідеалі є: забезпечення погодженості індивідуальних дій членів співтовариства, виявлення і реалізація їхніх загальних інтересів, врегулювання соціальних конфліктів підтримка суспільного порядку.



Список використаної літератури

1. Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Харьков, 2000.

2. Конституція України - 1996.

3. Основи загальної теорії держави і права: Навчальний посібник/ П.М. Рабінович. - К.:ШСДО, 1995.м

4. Загальна теорія держави і права: підручник / за ред.: М.В. Цвік, О.В. Петришин. - Х.: Право, 2010. - 584 с.

5. Крестовська Н.М., Матвеева Л.Г. Теорія держави і права: Елементарний курс. Видання друге. - X.: ТОВ «Одіссей», 2008. - 432 с.

6. Машков Андрій. Проблеми теорії держави і права. Основи. Курс лекцій - К. І. С., 2008. 464 с.

7. Загальна теорія держави і права // За редакцією проф. М.В. Цвіка, доц. В.Д. Ткаченка, проф. О.В. Петришина // Харків «Право» 2002

8. Надобко Сергій ВолодимировичІнституціональні ознаки державиНаціональна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого 23 жовт. 2012 р.

9. О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко. Теорія держави і права. Академічний курсКиїв, Юрінком Інтер, 2006

10. Малиновський В.Я. // Державне управління: Навчальний посібник. - Вид. 2-ге, доп. та перероб. - К.: Атіка, 2003. - 576 с

11. Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження) [Текст]: монографія / О.Л. Копиленко [та ін.]; - К.: Фенікс, 2007. - 207 с.

Размещено на Allbest.ru

...