Реформування судової системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Необхідність теоретичного осмислення нового етапу реформування судової гілки державної влади в Україні обумовлює потребу детального наукового дослідження судової системи України, та порівняння її з судочинством країн Європи.

Взаємодія держав у межах міжнародної співпраці нині виходить на якісно новий рівень. Без відкритості для зарубіжного правового досвіду, без пізнання інших правових традицій неможливо об'єктивно і критично оцінити національну судову систему, побачити її переваги і недоліки, визначити шлях її подальшого розвитку, ефективно вирішувати питання, які вже вирішені в більшості країн сталої демократії, з метою стати повноправним суб'єктом європейського співтовариства.

Усе більш актуальною стає необхідність формування й розвитку загальних судових інститутів, і Європейський Союз виконує функцію уніфікатора структури та принципів діяльності органів судової влади. У світлі Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС необхідно забезпечити підготовку пропозицій щодо приведення законодавства України у сфері судоустрою та судочинства у відповідність до принципів та стандартів Ради Європи та Європейського Союзу, інтеграції його у систему міжнародного права, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян з відповідними органами інших держав із зазначених питань…

Водночас необхідно зазначити, що у наукових дослідженнях питання судоустрою довгий час перебували на другому плані порівняно з проблематикою судової влади. Це зумовлює актуальність комплексного дослідження судового апарату проблематики вітчизняної та європейських судових систем. судова влада законодавчий україна

Метою курсової роботи є вивчення пропозицій щодо напрямів подальшого реформування судової системи України на підставі порівняння з судовими системами країн ЄС, реалізація яких забезпечить відповідність вітчизняних органів судової влади європейським стандартам і можливість їх взаємодії у майбутньому із національними і наднаціональними судами країн Європейського Союзу.

Поставлена мета обумовила вирішення таких завдань:

- дослідити понятійний апарат проблематики та сформулювати визначення термінів «судова система», «принципи побудови судової системи», «суд» для їх подальшого використання в роботі;

- обґрунтувати перелік принципів, що формують склад системи принципів побудови судової системи, та дослідити характер їх реалізації при формуванні як вітчизняної судової системи, так і зарубіжних судових систем;

- проаналізувати вимоги, що пред'являються інститутами ЄС до судових систем країн-кандидатів у члени ЄС, та засоби їх виконання;

- проаналізувати норми міжнародно-правових та європейських актів щодо структури та порядку формування судових систем демократичних держав, відповідність законодавства України їх положенням;

- проаналізувати сучасний стан судової реформи України, дослідити подальше реформування вітчизняної судової системи.

Об'єктом дослідження виступають правовідносини що виникають у суспільстві під час розбудови судової системи та визначають ставлення до судової влади і суду.

Предметом дослідження є судова система та її елементи - суди, сучасна структура судових систем країн ЄС та України, напрями їх подальшого реформування.

У ході написання курсової роботи були використані такі загальнонаукові методи, як історичний, порівняльний, логічний і системний. За допомогою порівняльного методу були співставлені положення чинного законодавства України, європейських країн та міжнародних норм, розглянуто правове регулювання судових систем та їх реформування в зарубіжних країнах. 

Раздел 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СУДОУСТРОЮ В УКРАЇНІ

1.1 Суд як орган судової влади

В умовах триваючої в країні судово-правової реформи необхідність концептуального осмислення проблем судової спеціалізації знову постає актуальною, оскільки від цього залежить вибір подальших напрямків розвитку судової системи. Новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» року № 2453-VI від 7 липня 2010 г. [18, 2010. - № 55/1. - У розділі ст. 1900] не визначив нових підходів до реалізації принципу спеціалізації в цій системі, оскільки його основні змістовні елементи закладені в Конституції 1996 р [23, с. 254]. Незважаючи на це, деякі положення, що стосуються спеціалізації, критеріїв її визначення, поділу юрисдикції спеціалізованих судів залишаються

дискусійними. Зараз метою є аналіз ряду спірних питань розмежування юрисдикції таких судів. Завдання дослідження - з'ясувати поняття та види юрисдикції, принципи визначення юрисдикції спеціалізованих судів, колізій між ними.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на його справедливе публічний судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Європейський суд з прав людини вважає, що під терміном «суд» розуміється орган, уповноважений на підставі правових норм протягом встановленої законом процедури розглядати будь-які питання, що відносяться до його компетенції, і виносити рішення, мають обов'язкову силу. Згідно ст. 6 Конвенції, до суду ставляться такі вимоги:

1) створення суду і формування його складу відповідно до закону;

2) достатня тривалість повноважень суддів і їх незмінюваність протягом певного терміну;

3) незалежність (ні від кого, в тому числі і від виконавчої влади) і неупередженість (включаючи гарантії проти упередженості і завзятості);

4) публічний характер функціонування;

5) контроль над судовою владою з боку суспільства;

6) визнання юридичної обов'язковості його рішень, заборона їх зміни позасудовими способами;

7) обгрунтованість і вмотивованість судових рішень;

8) наявність судової процедури, яка забезпечувала б достатню гарантію справедливого рішення в кожному конкретному випадку [6, с. 275-289].

У рішенні «Посохов проти Росії» Європейський суд підкреслив, що вираз «створений на підставі закону» відноситься не тільки до порядку формування судової системи, а й законності складу суду. Це означає, що справу має розглядати суд, який має надані йому на це законом повноваження, в складі, сформованому на підставі останнього [16].

Чинним законодавством України встановлюється, що всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, державні або ж громадські інтереси. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» закріпив, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (п. 1 ст. 8). Це право на законний склад суду є важливою гарантією судового захисту прав і свобод людини.

Починаючи вивчення повноважень спеціалізованих судів і проблем їх розмежування, слід здійснити аналіз термінів, які використовуються в науковій юридичній літературі для характеристики сукупності повноважень суду: «компетенція», «юрисдикція», «підвідомчість». Термін «компетенція» означає коло встановлених законом владних повноважень, одночасно є і обов'язками органів держави, посадових осіб та інших організацій.

В юриспруденції термін «юрисдикція» використовується як в широкому, так і у вузькому сенсі. В широкому розумінні - це:

· поняття, рівнозначне компетенції, обсягом повноважень будь-якого органу;

· іноді під ним мають на увазі саму систему відповідних органів.

У вузькому - це:

· правомочність творити суд, вирішувати правові питання;

· коло повноважень судового чи адміністративного органу по правову оцінку конкретних фактів, в тому числі з вирішення спорів і застосування передбачених законом санкцій;

· сукупність правомочностей відповідних державних органів вирішуватит правові спори і суперечки про правопорушення, тобто оцінювати правові дії особи або іншого суб'єкта права з точки зору правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників [8, с. 132; 26; 22, с. 55, 56; 25, с. 521].

Заслуговує на увагу і аналіз терміна «підвідомчість». На слушне міркування Г.А. Жиліна, інститут підвідомчості в процесуальних галузях права відіграє роль правового механізму, призначенням якого є розподіл юридичних справ між різними органами, уповноваженими на їх розгляд, включаючи суди [7, с. 386]. До прийняття Конституції України 1996 р термін «підвідомчість» застосовувався замість поняття «судова юрисдикція» як в законодавстві, так і в наукових юридичних джерелах.

«Компетенція» є більш широким поняттям, ніж «юрисдикція» або «підвідомчість» просто тому, що як обов'язковий елемент вона включає не тільки підвідомчість (тобто визначення предметів відання), а й самі владні повноваження [2, с. 46-49]. В системі поділу влади суд виконує роль органу по здійсненню правосуддя, але повноваження різних ланок судової влада не обмежуються лише розглядом та вирішенням справ. Отже, під компетенцією суду, якщо строго дотримуватися вказаних в наведеному визначенні ознак, треба тлумачити як весь круг встановлених для нього законом владних повноважень, акт реалізації яких має обов'язкову силу для суб'єктів, які підпадають під його дію.

Згідно з Конституцією правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі виникаючі правовідносини (ст. 124), тобто юрисдикції судів підлягають всі спори про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів громадян.

Аналіз чинного законодавства - процесуального, про судоустрій, судову практику, її узагальнень, рекомендаційних актів пленумів вищих судів - дозволяє зробити висновок, що поняття «судова юрисдикція», «компетенція суду» і «підвідомчість» фактично ототожнюються, вживаються як однопорядкові, синонімічні.

1.2 Співвідношення судової влади з іншими гілками влади

Відповідно до Конституції України (ст.126) судові органи виконують свою функцію незалежно від законодавчої і виконавчої влади, в установлених Конституцією межах і згідно з законами України(рис.1.1.).

Рис.1.1. Схематичний зміст влади в Україні

*Побудовано автором на основі матеріалів з джерела [15]

Судова влада є самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність повноважень по здійсненню правосуддя, тлумаченню норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціальних органів - судів.

Поняття судової влади містить два основні компоненти:

1) цю владу можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи (суди);

2) ці органи наділені тільки їм притаманними повноваженнями.

Судову владу реалізують через: здійснення правосуддя; конституційний контроль; контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів і посадових осіб; формування органів суддівського самоврядування; роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства; утворення державної судової адміністрації. Судову владу реалізують у діях суду, які не пов'язані з розглядом справ. Це організаційні та інформаційно - аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, вирішення скарг позивачів, відповідачів, обвинувачених, адвокатів, направлення окремих ухвал у державні органи, установи, організації). Судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку державної влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою та громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими особами, контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та проведенні оперативно - розшукової діяльності, встановленням найбільш значущих юридичних фактів.

Судова влада в Україні реалізується шляхом правосуддя в формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі(рис.1.2.).

Рис.1.2. Схематичний зміст судової системи України

*Побудовано автором на основі матеріалів з джерела [15]

Основна проблема, що виникає при з'ясуванні принципу спеціалізації судів, полягає в правильному розмежуванні предметної юрисдикції між судовими підсистемами. Причому у всіх країнах, де функціонують спеціалізовані суди, виходять з того, що юрисдикція кожної гілки судової влади повинна бути чітко позначена, а всі справи певної категорії повинні розглядатися тільки тим судом, до підвідомчості якого вона віднесена.

Традиційно в основі розмежування юрисдикції між судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами лежить правило, яке можна назвати «принцип розподілу компетенції спеціалізованих судів». Його суть така: для з'ясування юрисдикції спеціалізованого суду необхідно діяти методом виключення, починаючи з відповіді на питання, підвідомча йому ця справа [15, с. 49-53]. Якщо таким судам воно не підвідомча, значить, його повинні розглядати суди загальної юрисдикції.

Поділяються справи між судами різної юрисдикції кількома критеріями: за змістом (предмета), по суб'єктам правовідносин і комбінованій системі. У відповідності з першим виділяють торгові, податкові, фінансові, соціальні суди; з другим виділяють в окрему підсистему суди

військові і ювенальні, найбільш поширеною є комбінація 2-х зазначених критеріїв - суб'єктного і змістовного, так як складність правовідносин та правозастосування не дозволяє чітко розділити 2 зазначені групи правових спорів у «чистому» вигляді [5, с. 12; 20, с. 25].

Однією з перешкод у належному функціонуванні механізму реалізації права на судовий захист залишається наявність колізій в регулюванні інституту предметної юрисдикції - підвідомчості. Суб'єкт, зацікавлений у захисті своїх прав чи законних інтересів, іноді не

має можливості оперативно і легітимно вирішити спірну ситуацію внаслідок неможливості точного визначення юрисдикційного органу, якому підвідомча дозвіл такого роду справ [23, с. 107].

Правознавці неодноразово відзначали існування цього явища в регламентуванні предметної юрисдикції різних судів (підвідомчості). В якості причин зазначаються роздробленість судової системи, неопрацьованість у праві інституту предметної юрисдикції судів (підвідомчості),

неузгодженість чинних норм з цього питання, недостатній рівень професійної

підготовки суддів та ін. Окремі вчені висловлювали думку, що об'єднання існуючих систем судів і створення єдиного судового органу дозволило б усунути грунт для спорів щодо судової юрисдикції [24, с. 236, 237].

Вважаємо, однак, що застосування такого

радикального способу позбавлення юрисдикційних колізій недоцільно, слід використовувати інші методи їх подолання. Причини подібних колізій можуть бути як об'єктивні, так і суб'єктивні. До перших

відносяться різноманіття і постійна динаміка розвитку приватноправових відносин. Яким би досконалим не було законодавство, у ньому неможливо передбачити всіх можливих правозастосовних ситуацій, а також, якими в майбутньому будуть регульовані відносини. Іншим

об'єктивним чинником є складність юрисдикційної системи держави: чим більше юрисдикційних органів, тим складніше уникнути перетину їх компетенцій. У той же час ми згодні з думкою К. А. Чудіновських, що множинність цих органів є об'єктивною необхідністю в

суспільстві з розвиненою системою правових відносин, що дозволяє вирішувати спірні ситуації найбільш пристосованими для цього органами. До суб'єктивних факторів можна віднести низьке

якість, нестабільність законодавства, неузгодженість і протиріччя між нормами різних актів, їх недостатню теоретичну розробку, недотримання комплексного підходу в правотворчої діяльності, законодавстві, несвоєчасна скасування застарілих приписів та ін. Як відзначають фахівці, сучасне правотворчість більше направлено

на захист тих чи інших корпоративних об'єднань або конкретних органів судової та виконавчої гілок влади, ніж на дотримання інтересів всієї правової системи держави [1, с. 43].

Деякі вчені справедливо вказують на залежність вирішення питань предметної юрисдикції (підвідомчості) від політичних міркувань, коли на віднесення справ до компетенції судових або

інших органів часто впливають не об'єктивні характеристики, а специфіка політики держави на даному етапі його розвитку, або ж це обумовлено доцільністю і практичними міркуваннями [23,с.111].

Особливо гостро стоїть ця проблема під час політичного протистояння різних сил, партій, рухів, реформування правових інститутів. Всі ці фактори призводять до виникнення колізійних ситуацій, усунення об'єктивних причин яких малоймовірно. Незважаючи на це, слід прагнути до мінімізації суб'єктивізму підвідомчості судів.

Юридичні колізії в цілому і колізії юрисдикції (підвідомчості), зокрема, класифікуються по-різному. Найбільш прийнятним в аналізі питань розмежування юрисдикції є виділення колізій негативних і позитивних. як негативна характеризується ситуація, при якій неможливо однозначно оцінити підвідомчість справи того чи іншому юрисдикційних органу, коли, наприклад, суди господарські вважають, що справа підвідомча судам загальної юрисдикції, а адміністративні відмовляють в прийнятті заяви, наполягаючи, що справа слід віднести до юрисдикції господарських. Чи не дозволяючи вирішити спірну ситуацію у будь-якому з юрисдикційних органів, негативні колізії несприятливо позначаються на функціонуванні судової системи держави. Але не менш негативний слід залишають і позитивні колізії юрисдикції, коли один і той же справа може бути предметом розгляду в декількох судових органах. Говорячи про правозастосовних способи вирішення колізій юрисдикції, підкреслимо важливість діяльності вищих судових органів по роз'ясненню законодавства. Велике значення у вирішенні порушеної проблеми має і застосування організаційно-правових заходів, до яких відносяться:

а) прийняття законодавцем колізійних норм,

б) встановлення наслідків непідвідомчість (непідсудність) справи при зверненні в певний судовий орган,

в) визначення процедури дозволу юрисдикційних суперечок між декількома судовими органами,

г) створення спеціальних органів по вирішенню юрисдикційних колізій.

Однак, незважаючи на те, що дозвіл останніх в цьому напрямку є найбільш ефективним, можемо констатувати, що у вітчизняному праві вони в належній мірі не використані.

Подібні труднощі з розмежуванням юрисдикції спеціалізованих судів спостерігаються і в правових системах держав Західної Європи, де при визначенні предметної юрисдикції (Підвідомчості) суперечок використовується критерій змісту спірних відносин. Як правило, створюються спеціальні механізми для вирішення колізій щодо підвідомчості справ різним спеціалізованим судам (загальної юрисдикції, комерційним, поліцейським, адміністративним, соціальним, фінансовим, трудовим та ін.) або ж адміністративним органам. В Бельгії роль такого механізму грає спеціальний суд, який не має права розглядати справи по суті, а єдиною його обов'язком є визначення підвідомчості і підсудності справ тому чи іншому суду, у Франції для цього створений трибунал по конфліктів, в Австрії відповідні функції виконує Конституційний суд, в Німеччині для цього скликається Загальний сенат вищих федеральних судів держави, в якому беруть участь представники всіх вищих судових органів [21]. В Україні таку роль міг би виконувати Верховний Суд як вищий судовий орган.

Підсумовуючи перший розділ, можемо констатувати, що традиційно в основі розмежування юрисдикції між судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами лежить правило, яке можна назвати принципом розподілу компетенції цих органів і яке означає, що для встановлення юрисдикції судів спеціалізованих необхідно діяти методом виключення, починаючи з визначення підвідомчості тієї чи іншої справи такому суду. Якщо останньому справа не підвідомча, значить, його повинен розглядати суд загальної юрисдикції.



Розділ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ СУДОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1 Правовий статус суддів України

Суддя - носій судової влади. Професійні судді (далі - судді) та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя

незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

Судді мають необхідні для здійснення правосуддя

повноваження, передбачені законами України. Вони у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні. Існує поняття «Законодавство про статус суддів». У ньому говориться про те, що статус суддів Верховного Суду України та інших судів загальної юрисдикції визначається Законом. (Частина перша

статті 4 в редакції Закону N 2534-III (2534-14 ) від 21.06.2001 ). Також статус суддів Конституційного Суду України визначається Законом України "Про Конституційний Суд" (2400-12 ). Особливості статусу суддів господарських судів визначаються Законом України "Про господарські суди". Особливості статусу суддів військових судів визначаються спеціальним законом. Трудові відносини суддів (крім суддів військових судів), не врегульовані Законом, визначаються законодавством України про працю.

В Україні існує ряд вимог, що ставляться до судді. Суддя не може належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. (Стаття 5 в редакції Закону N 2534-III ( 2534-14) від 21.06.2001).

Судді зобов'язані:

- при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та

законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний

розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;

- додержувати вимог, передбачених статтею 5 Закону, службової дисципліни та розпорядку роботи суду;

- не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;

- не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Право на зайняття судової посади:

1. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. (Частина перша статті 7 в редакції Закону N 2534-III (2534-14) від 21.06.2001).

2. Суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене законом, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як п'ять років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді. (Частина друга статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2534-III (2534-14 ) від 21.06.2001).

3. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як сім років, в тому числі не менш як п'ять років на посаді судді. (Статтю 7 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 2534-III ( 2534-14 ) від 21.06.2001).

4. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на день обрання 35 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як десять років, в тому числі не менш як п'ять років на посаді судді. (Частина четверта статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2534-III (2534-14) від 21.06.2001).

5. Необхідною умовою, для зайняття посади судді будь-якого суду, вказаного у частині 1 цієї статті, є складання кваліфікаційного екзамену. Ця умова не поширюється на осіб, які мають відповідний стаж роботи на посаді судді, давність якого не перевищує 11 років.

6. Особливі вимоги, необхідні для зайняття посади судді Конституційного Суду України, господарських та військових судів, визначаються Конституцією України ( 254к/96-ВР ), законами України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР), "Про господарські суди" (1142-12) та іншими законами України. (Частина шоста статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2534-III (2534-14) від 21.06.2001).

7. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Судді Конституційного Суду України призначаються

Президентом України, Верховною Радою України та з'їздом суддів

України відповідно до Конституції України та Закону України «Про Конституційний Суд України».

Судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроково. Судді, які вперше пройшли конкурсний відбір, призначаються на посаду судді строком на п'ять років Президентом України.

Порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України визначається Законом

України "Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади

професійного судді Верховною Радою України" .

Вперше призначений суддя в урочистій обстановці приймає присягу.

Незалежність суддів забезпечується:

- встановленим законом порядком їх обрання (призначення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади;

- особливим порядком присвоєння військових звань суддям

військових судів;

- передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;

- таємницею прийняття судового рішення і забороною її

розголошення;

- забороною під загрозою відповідальності втручання у

здійснення правосуддя;

- відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

- правом судді на відставку;

- недоторканністю суддів;

- створенням необхідних організаційно-технічних та

інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і

соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;

- особливим порядком фінансування судів;

- системою органів судового самоврядування.

Судді - недоторканні. Недоторканність судді поширюється на

його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом

Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у

будь-який державний орган в порядку провадження у справах про

адміністративні правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за

яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно

звільнений після з'ясування його особи.

Кримінальна справа щодо судді Конституційного Суду України та будь-якого суду загальної юрисдикції розглядається у першій інстанції апеляційним судом. Підсудність справи визначається Головою Верховного Суду України або його заступником. При цьому справа не може

розглядатись тим судом, у якому обвинувачений працював суддею.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом

здоров'я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з

посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.[3]

2.2 Сучасні законодавчі акти судочинства

14 грудня 2015 року о 10 годині розпочався Міжнародний форум "Судова реформа: підвищити довіру до суду та створити стандарти правосуддя в Україні" у Кловському палаці. У заході взяли участь судді, працівники апаратів судів, провідні фахівці в галузі права, міжнародні експерти, громадські активісти. Під час форуму було обговорено стан реалізації судової реформи в Україні та забезпечення права на справедливий суд, шляхи підвищення довіри до суду, формат утвердження міжнародних стандартів судочинства, посилення незалежності судової влади в Україні. Учасникам заходу також було презентовано результати всеукраїнського моніторингу діяльності судів України із демонстрацією відео судових засідань у цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справах.

Моніторинг проходив із 12 жовтня до 30 листопада 2015 року у рамках співпраці Верховного Суду України й проекту "Відкритий суд» Громадської організації "Відкрита Україна". Угоду про партнерство Верховного Суду України та ГО "Відкрита Україна" у проведенні конкурсу "Репортер Відкритого суду" було підписано на початку жовтня. На переконання Голови Верховного Суду України Ярослава Романюка, надавати можливість громадянам формувати власну думку про діяльність судової системи є вимогою часу. І це є, з одного боку, - одним із дієвих засобів підвищення рівня довіри до судів та суддів із боку громадянського суспільства, а з іншого - удосконалення роботи судових установ.[24]

На данний час з 2015 року в Україні проводиться судова реформа, метою якої є реальна реалізація права кожного на справедливий судовий розгляд його справи незалежним професійним та неупередженим судом та забезпечення такого рівня правової культури в суспільстві, який гарантуватиме практичну реалізацію принципу верховенства права в Україні. Зазначена мета досягається як через створення дієвих механізмів очищення судової системи від непрофесійних, корумпованих та політично заангажованих суддів, так і через реформування існуючої системи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів та підвищення рівня правової культури громадян України.

Українські суди мають захищати права та свободи людини, відстоювати європейські цінності, провадити неупереджене судочинство з належною якістю, ефективністю та у розумні строки. Результатами реформи стануть незалежність суддів, подолання корупції в судах, впровадження ефективних судових процедур та їх належне виконання, що в свою чергу, забезпечить відновлення довіри суспільства до судової гілки влади.

Для старту реформи Указом Президента було створено Раду з питань судової реформи. До неї увійшли 32 експерти, включаючи представників Ради Європи, ОБСЄ, проекту ЄС «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні», РПР, Нової Країни. Експерти Ради - це представники наукових кіл, кращих українських університетів, які займаються підготовкою спеціалістів у галузі права, юристи-практики, адвокати, судді, представники міжнародних організацій та українські експерти з громадських ініціатив. Рада з питань судової реформи є консультативно-дорадчим органом при Президенті України.(рис.2.1.)

Рис.2.1. Схематичний зміст розробки Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів та План дій її реалізації на 2015-2020 роки

*Побудовано автором на основі матеріалів з джерела [14]

Перший крок на шляху судової реформи вже зроблено - 12 лютого 2015 року Верховна рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд», який був підписаний Президентом України 24 лютого 2015 року. Закон спрямований на спрощення доступу громадян до правосуддя, запроваджує прозорі конкурсні процедури добору суддів, передбачає посилення відповідальності суддів та антикорупційні механізми для очищення суддівського корпусу.[14]

Радою з питань судової реформи розроблено Проект Стратегії та Плану дій, проведено їх громадське та експертне обговорення. Президентом України видано Указ №276 від 20 травня 2015 року, яким схвалено Стратегію та запропоновано Кабінету Міністрів визначити механізм запровадження Плану дій. Громадські та іноземні експерти позитивно оцінили Стратегію.(рис.2.2.)

Рис.2.2. Схематичний зміст поточного прогресу

*Побудовано автором на основі матеріалів з джерела [14]

Наступними кроками стануть зміни процесуального законодавства, вдосконалення законодавства про адвокатуру та прокуратуру, безоплатну правову допомогу, законодавство про виконання судових рішень.

Паралельно в Україні стартувала конституційна реформа, невід'ємною складової якої є реформування системи судоустрою, судочинства та інших суміжних правових інститутів (рис.2.3.).

Рис.2.3. Таблиця загальної описової оцінки впровадження реформи

*Побудовано автором на основі матеріалів з джерела [14]

Якщо промоніторити прогрес на сьогодення, то, по таблиці (рис.2.3.) можна зробити таку загальну описову оцінку впровадження реформи:

· Розроблено та прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд».

· Змінено принципи формування та діяльності органів, які відповідають за формування суддівського корпусу (Вища рада юстиції та Вища кваліфікаційна комісія суддів).

· Розроблено зміни до процесуального законодавства, проводиться громадське обговорення.

· Розроблено Проекти законів, що регулюють систему виконання судових рішень.

· Проекти законів, що регулюють систему виконання судових рішень подано Президентом України на розгляд Верховної Ради України.

· Робочою групою з питань правосуддя Конституційної Комісії розроблено проект змін до Конституції України щодо правосуддя, який направлено до Венеціанської комісії.[14]



Розділ 3. ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН З СУДОУСТРОЮ

3.1 Організація судоустрою у країнах ЕС

Європейські держави в наші дні мають різні історичні традиції функціонування судових органів. При цьому країни, які перебувають у складі Європейського Союзу, вимушені шукати компроміс у питанні розробки єдиної моделі судової системи, можливої в майбутньому для кожного члена ЄС. Слід зазначити, що, незважаючи на необхідність визначення такої єдиної, компромісної моделі судової системи, нині її ще не існує. Єдність Європейського Союзу поки не привела до повної однаковості правових систем його членів, у тому числі до єдиного типу судової системи[21].

Слід зазначити, що протягом останніх десятиліть держави Євро- пейського Союзу не зазнавали будь-яких важких потрясінь, здатних кардинально вплинути на планомірне й спокійне еволюціонування судових систем. Це дало можливість країнам ЄС при оптимізації ро- боти своїх судових органів ураховувати не тільки внутрішньодержав- ні потреби, а й потребу забезпечити можливість співробітництва судів різних країн між собою.

Спроби здійснити класифікацію судових систем країн світу або Європейського Союзу робилися і раніше. Так виник класичний поділ правових систем, характерний для наук теорії держави і права та порівняльного право- знавства: романського (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія), німецького (ФРН, Австрія), англійського (Англія й Уельс) і змішаного (Нідерланди, Данія, Норвегія, Швеція, Туреччина та ін.) типів судових систем.

У рамках більшості інших російських досліджень використовується приблизно така ж система класифікації судових систем зарубіжних країн, тип судової системи прив'язується до виду правової родини. У таких випадках дослідники намагаються знайти загальні риси судових систем країн однієї правової сім'ї, які підтвердили б можливість такої класифікації, і не звертається увага на відмінності в судовому устрої країн одного типу права.

Слід зазначити, що існують простіші способи визначення видів судових систем. Наприклад, Жак Зіллер країни Європи поділяє на дві категорії: країни з дуалізмом судових органів -- Бельгія, Німеччина, Греція, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія та країни з єдністю судових органів -- Данія, Іспанія, Ірландія та Велика Британія. При цьому слід уточнити, що в Німеччині не два, а п'ять різновидів судів (загальні, адміністративні, з питань праці, соціальні та податкові), не рахуючи конституційних судів, у Великій Британії існує велика кількість адміністративних трибуналів (administrative tribunals -- квазісудові органи), а в Іспанії -- адміністративні суди інтегровані в єдину судову систему.[21]

На мій погляд, використання подібної методики є недостатнім. Ви- користання як критерію класифікації судових систем видів правових систем не може відображати реальну ситуацію, оскільки судові системи у країнах однієї правової сім'ї можуть істотно відрізнятися між собою. Так, вони можуть мати і загальні риси, але загальні риси існують й у судових систем країн, що належать до різних правових сімей. Наприклад, і Велика Британія, і США належать до країн загальної системи права, але їхні судові системи дуже відрізняються. Структура судоустрою Великої Британії визначається тим, що країна складається з Англії й Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії і має три практично самостійні судові системи, які, проте, взаємозв'язані через Верховний суд Сполученого Королівства (UK Supreme Court), що є вищою судовою інстанцією стосовно судів Англії, Уельсу, Шотландії й Північної Ірландії, розташований на вершині всієї судової системи Сполученого Ко- ролівства та має повноваження переглядати деякі їхні рішення в порядку апеляції з питань права. У свою чергу американські суди не становлять єдиної судової системи або державної структури і навіть відсутній сам термін «амери- канська судова система». У кожному штаті США існує своя окрема судова система. Крім того, є загальнодержавна (федеральна) судова система. Ці судові системи існують паралельно, що обумовлює не лише відмінність судової системи США від судоустрою Великої Британії, а і її унікальність порівняно з усіма іншими країнами. Можна показати істотні відмінності судових систем Німеччини й Австрії, які належать не просто до романо-германської системи права, а й навіть до романської її частини. [21]

Так, у першу чергу, структура судової системи Німеччини визначається наявністю п'яти судових гілок, які діють зовсім незалежно одна від одної. До них належать: загальні суди (здійснюють цивільну й кримінальну юрисдикції), адміністративні суди, суди по трудових спорах, фінансові суди й соціальні суди. Другою її характерною ознакою є той факт, що попри процесуальну єдність усі суди діляться на федеральні й суди земель, а судді значаться, відповідно, на федеральній службі або на службі земель. В Австрії ж судочинство є прерогативою федерації, у результаті чого всі суди визначаються як федеративні, судів суб'єктів федерації немає. Крім того, не так чітко й розширено реалізований принцип спеціаліза- ції судів. Основу судової системи становлять загальні суди (the ordinary courts), що розглядають цивільні й кримінальні справи. Поряд із загальними діють так звані суди публічного права (public-law courts of justice), до яких належать Адміністративний суд і Конституційний суд. Суди публічного права займають особливе положення в судоустрої країни, а їх діяльність регламентується окремими законами: «Про Адміністративний суд» і «Про Конституційний суд». Таким чином, структурно судові системи Німеччини й Австрії значно відрізняються. У таких країн, як Франція, Італія, Іспанія, Португалія, які належать до романської підсистеми романо-германської правової сім'ї, загальних рис набагато більше. Це пов'язано з історично сформованим впливом Франції на національні правові системи прилеглих країн. Але при цьому ідентичними їх назвати неможливо через наявні серйозні відмінності як за кількістю видів спеціалізованих судів, так і за кількістю рівнів судових систем.[11;12;13]



3.2 Порівняльний аналіз судоустрою Іспанії с Україною

Порівняльний аналіз судової системи двох країн почну з Конституцій цих держав. Конституція Іспанії -- одна з наймолодших демократичних конституцій Західної Європи. Вона була прийнята на референдумі, який відбулося 6 грудня 1978 року. Нині чинна Конституція України ухвалена 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання.

Конституція 1978 року була позитивно прийнята більшістю населення Іспанії та багато в чому аналогічна конституціям інших західних країн, у тому числі з Україною. Вона проголошує основніправа людини, суспільні свободи, принцип поділу влади, народного суверенітету та оголошує Іспанію соціальною, демократичною, правовою державою, з політичним ладом у формі парламентської монархії[27]. Конституція 1978 надала широкі права автономним областям. У той час, як основний закон України приймали депутати ВРУ і автономній області на той час не надавалися широкі права.

Конституція України набула чинності з дня її прийняття. положення, пов'язані з поділом влади, введенням інституту захисту Конституції безпосередньо через Конституційний суд.

Вищою судовою інстанцією Іспанії є Верховний суд, чия юрисдикція поширюється на всю Іспанію. Керує Верховним судом голова, який призначається Королем за пропозицією Генеральної ради судової влади. Верховний суд складається з декількох палат: у кримінальних справах, у цивільних справах, в адміністративних спорах, по соціальних справах, військової палати [27]. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя і забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

Слід зазначити, що складність функцій, які здійснює Верховний Суд України, його внутрішня структура є досить розгалуженою. На чолі Верховного Суду України стоїть Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд судових справ із питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п'яти років.

Верховний Суд України в межах своїх повноважень розглядає в касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов'язані з винятковими обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом, а також здійснює інші повноваження, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України.

Судами нижчого рівня Іспанії є Національний суд; Вищі суди правосуддя автономних областей; Провінційні суди, створені у всіх 50 провінціях; суди першої інстанції: муніципальні суди й світові судді. Крім судів загальної юрисдикції в кожній провінції діють адміністративні суди, суди у справах неповнолітніх і суди з контролю за місцями позбавлення волі. Управління судовою системою покладено на Генеральну раду судової влади, до складу якогї входять голова Верховного суду і 20 членів, які призначаються Королем на п'ять років.[27]

Кожна палата парламенту пропонує по 4 члена, ще 12 призначаються з числа суддів і магістратів усіх категорій.

Здійснення конституційного контролю покладено на Конституційний суд Іспанії. Конституційний суд включає 12 членів, призначуваних Королем на дев'ять років.

4 судді пропонуються Конгресом депутатів, 4 - Сенатом, 2 - Урядом, 2 - Генеральною радою судової влади.

Кожні три роки склад суддів оновлюється на 1/3. Голова Конституційного суду призначається Королем строком на три роки з числа членів суду за поданням пленуму Конституційного суду.

До числа повноважень Конституційного суду відносяться: розгляд справ про конституційність законів і нормативних актів, що мають силу закону; захист конституційних прав і свобод, віднесених Конституцією до ведення даного суду; розв'язання спорів про компетенції між центральною владою і автономними областями, а також між автономними областями.

З запитами та скаргами в Конституційний суд можуть звертатися: голова Уряду, Захисник народу, депутати і сенатори в кількості не менше 50 осіб, представницькі та колегіальні виконавчі органи автономних областей, суди, а зі скаргами на порушення конституційних прав - громадяни та юридичні особи, Захисники народу і прокурори.

В Україні для системи судів загальної юрисдикції, що представлена місцевими судами, апеляційними судами, Апеляційним судом України, витими спеціалізованими судами і Верховним Судом України, властиві такі ознаки, як: регулювання діяльності системи судів загальної юрисдикції виключно Конституцією та законами України; заборона делегувати функції системи судів загальної юрисдикції іншим органам державної влади та місцевого самоврядування; організаційно-правова єдність системи судів загальної юрисдикції; застосування принципів територіальності та спеціалізації до системи судів загальної юрисдикції; динамічність системи судів загальної юрисдикції, що зумовлює її постійний розвиток і вдосконалення тощо.

ВИСНОВКИ

У курсовій роботі здійснено теоретичне наукової проблеми, яка полягає в розробці обґрунтованих пропозицій щодо напрямів подальшого реформування судової системи України, на підставі порівняння з судовими системами країн ЄС, реалізація яких забезпечить відповідність вітчизняних органів судової влади європейським стандартам. Серед висновків можна виділити:

1. Судова система є складовою судової влади кожної держави. Тому не можна приступити до вивчення і визначення судової системи без урахування основних моментів, пов'язаних зі становленням судової влади, без розгляду наукових точок зору на співвідношення понять «судова влада», «судова система» та «суд».

2. Не можна забувати, що судова система будується на основі певних принципів, єдиних і обов'язкових для кожного суду. Можна сформулювати таке визначення: судова система - це система спеціальних державних органів - судів, які є носіями судової влади, створені для задоволення потреби у розгляді та вирішенні виникаючих правових суперечок, мають загальні завдання, принципи організації й діяльності, відповідають рівню соціально-економічного розвитку суспільства.

3. Зробивши висновок, що всі суди держави утворюють судову систему (тобто є її елементами), необхідно сказати й про способи взаємодії елементів судової системи.

4. Зауважується, що багато характерних рис судових систем окремих країн можна пояснити тільки історичними традиціями й особливостями правових систем. Тому для визначення причин наявних відмінностей у структурі судових систем України й країн Європейського Союзу проводиться дослідження основних етапів історичного шляху вітчизняного й зарубіжного суду в контексті розвитку судової влади. Також можна виявити, що з 1991 р. в Україні почата спроба побудувати судову владу без огляду на історичний досвід.

5. Історичний аналіз формування судових систем країн ЄС, навпаки, свідчить про використання і шанування багатовікового досвіду функціонування суду і становлення судової влади в цих країнах. Головна відмінність країн ЄС в юридичному питанні є наявність різних правових систем: країни загального права (Англія, Ірландія, Уельс) та країни романо-германського права (континентальних країн).

6. Аналізується природа і проблематика принципів побудови судової системи. Зазначається, що принципи побудови судової системи є частиною принципів судової влади, але, з огляду на цілком видиму специфіку, утворюють самостійну систему. Дія кожного принципу створює умови для дії другого принципу, що унеможливлює їхнє функціонування самостійно. Кожний із принципів судової системи відіграє самостійну роль при її побудові, характеризує ставлення до судового устрою країни й у сукупності з іншими принципами визначає єдину мету - забезпечення створення й безперебійного функціонування демократичної й ефективної судової системи.

7. Країни, що входять до складу Європейського Союзу, мають різні історичні етапи й передумови формування правових систем, різні етапи становлення державності й різні історичні традиції функціонування судових органів. При цьому перебування в одному наддержавному утворенні вимагає від них пошуку компромісу й знаходження єдиної моделі судової системи, можливої в майбутньому для кожного члена ЄС. Слід зазначити, що, незважаючи на необхідність визначення такої єдиної, компромісної моделі судової системи, нині її ще не існує. На рівні міжнародних договорів і загальноєвропейських стандартів визначені лише загальні принципи, яким повинні відповідати судові органи кожної європейської країни, й завдання й цілі, які ставляться перед судами в сучасній демократичній країні. При наявності наднаціональної загальноєвропейської судової системи були збережені національні особливості в кожній окремо взятій європейській країні.

Під час вивчення можливих критеріїв класифікації судових систем країн ЄС доведено, що неможливо їх поділяти за видом правових систем, оскільки це не відображає реальну ситуацію - судові системи в країнах однієї правової сім'ї можуть істотно відрізнятися. За приклад, для порівняння було обранно дві країни Європи: Іспанія та Україна. Так, вони можуть мати й загальні риси, але загальні риси існують й у судових систем країн, що належать до різних правових сімей. Навіть серед таких країн, як Франція, Італія, Іспанія й Португалія, національні правові системи яких дуже близькі й вийшли з однієї колиски, судоустрій має значні відмінності, особливо коли йдеться про види й компетенцію спеціалізованих судів. Тому класифікація судових систем різних країн повинна проводитися за критеріями, важливими для характеристики саме судової системи, а не держави в цілому.

8. Аналіз структури судової системи країн ЄС з урахуванням останніх змін до законодавства, спрямованих на запровадження інтеграційних процесів дав можливість визначити коло питань, які необхідно вирішити Україні на шляху до членства в ЄС. Відповідно вимагається проведення заходів, які в країнах-членах ЄС давно вже пройдені: формування судової інфраструктури, прозорої й об'єктивної процедури відбору суддів, вирішення проблем з виконанням судових рішень, формування єдиної статистичної системи, що характеризує стан судових справ у судах, усунення будь-якої можливості політичного впливу на судові органи, створення усередині судової влади спеціального органу для підготовки суддівських кадрів, підвищення їхньої кваліфікації й професіоналізму, заповнення всіх суддівських вакансій, підвищення довіри до суду, полегшення доступності правосуддя, забезпечення умов для формування органів суддівського самоврядування на умовах рівного представництва в них усіх суддів тощо.

...