Размещено на http://allbest.ru

Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського

Кафедра правознавства

КУРСОВА РОБОТА

з правознавства та методики викладання

на тему:

Злочин, його види та стадії за кримінальною галуззю права України

Студента V курсу

Шинкаренка Володимира

Керівник : д.ю.н., професор,

завідуючий кафедри правознавства Кириченко О.А.

м. Миколаїв - 2016 рік



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ОЗНАКИ ТА СКЛАД ЗЛОЧИНУ

1.1 Сучасне дослідження поняття та ознак злочину

1.2 Склад злочину та його елементи

РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИН ЙОГО СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ ОЗНАКИ ТА СТАДІЇ

2.1 Злочин як соціальне явище в сучасному світі

2.2 Стадії вчинення злочину

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми визначається тим що поняття злочину є однією з ключових категорій кримінального права. Для здійснення задач охорони інтересів, що захищаються кримінальним правом, та стоять перед кримінальним законодавством, необхідне точне визначення поняття злочину.

Дійсно, без нього неможливо уявити існування всієї науки кримінального права, оскільки за допомогою нього дається відповідь на те, які діяння є незаконними, які умови необхідні, щоб визнати діяння злочином, а особу, яка вчинила його; злочинцем, які злочинні дії більш небезпечні для суспільства, які менш.

На даному етапі розвитку нашої держави, коли ми прагнемо стати частиною цивілізованого демократичного світу, це необхідна перебудова всієї правової системи в цілому, та кримінального права зокрема. Кримінальне право повинно бути захисником громадян, а не каральним знаряддям держави, а для цього поняття злочину, як ключової категорії кримінального права, повинно бути конкретним, заснованим на принципах справедливості і рівності всіх перед законом.

Важливі й формальні завдання кримінального права. На першому місці тут є законодавче визначення поняття злочину. Що таке злочин і чим він відрізняється від інших порушень закону? Адже лише за вчинення злочину особа підлягає кримінального відповідальності і кримінального покаранню -- найсуворішому державному примусові. На це запитання намагались відповісти юристи всіх часів і епох, починаючи з юристів стародавнього Риму, але задовільної відповіді на нього немає ще і сьогодні.

Найпоширенішим є визначення злочину як діяння (порушення закону), яке заборонено під погрозою покарання. Найістотніший недолік такого визначення поняття злочину полягає в тому, що воно не вказує -- чому саме це діяння заборонено законом. Головне в злочині -- зло, що чинить він особі та суспільству, про що добре видно з його української назви.

Цю головну ознаку злочину відмічали майже всі видатні юристи (Ч. Беккарія, В. Блекстон, М. С. Таганцев, М.І.Ковальов), але в законодавчому визначенні злочину вона чомусь не вказана.

Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну властивість злочинів).

Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у Кк Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння,заборонене законом (причому часто - не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

У Кримінальному кодексі України поняття злочину визначається краще, ніж в чинному Кримінальному кодексі України, але і воно має істотні вади та недоліки. В ст.11 «злочином визначається суспільне небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання».

По-перше, таке визначення поняття злочину не дає відповіді на запитання -- чому саме це діяння заборонено кримінальним законом? За якими ознаками кримінального закон відносить його до злочинів?

По-друге, це визначення не дає можливості відрізнити злочин від адміністративного вчинку чи від цивільного делікту, які також бувають суспільне небезпечними.)

Визначаючи поняття злочину, необхідно перш за все враховувати, що це соціальне явище, якому притаманні певні ознаки та властивості. Лише врахувавши їх можна дати вичерпну характеристику цього терміну та здійснити комплексний аналіз його рис та складових частин.

У юридичній науці на сьогодні відсутній єдиний підхід до вирішення цього завдання. Науковцями по-різному визначаються основні ознаки цього суспільно-небезпечного явища.

Об'єктом дослідження є охоронювані кримінальним законодавством суспільні відносини,які визначають ознаки складу та класифікації злочину за класифікацією кримінального права України.

Предмет дослідження є сучасний стан та перспективи розвитку кримінально-правової регламентації поняття, ознак, складу та класифікації злочину за КПУ.

Метою роботи є дослідження сучасного стану та перспективи розвитку кримінально-правової регламентації поняття, ознак, складу та класифікації злочину за КПУ.

На досягнення цієї мети були поставленні часткові задачі :

- розглянути сучасні дослідження понять та ознак злочину ;

- розкрити склад злочину та його елементи та його значення для кримінально-правової кваліфікації;

- дослідження злочину,як соціального явища в сучасному світі;

- пояснити стадії злочину їх етапи ступенем реалізації та різницю між ними;

Методологічну основу роботи склала сукупність сучасних методів і прийомів пізнання об'єктивної дійсності, котра поєднує як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Вихідним підґрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що розглядаються у роботі, представлені у вигляді єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовано логіко-семантичний метод (для визначення та поглиблення понятійного апарату “злочин”, “ознака”); метод порівняння (використовувався для зіставлення положень науки філософії соціології та кримінального права щодо визначення поняття “злочин”); структурний (застосовувався для дослідження системи основних ознак злочину). Завдяки порівняльно-правовому методу визначено рівень урегульованості у кримінальному законодавстві України поняття злочину та його основних ознак.

Структура роботи обумовлена темою та поставленими задачами і складається зі вступу і трьох розділів,які поділяються на 6 підрозділів, висновків та пропозицій та списку використаних джерел, який складається з 30 найменувань,основний обсяг роботи дорівнює 36 сторінок.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ

1.1 Сучасне дослідження поняття та ознак злочину

Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо. М.С. Таганцев, розглядаючи поняття злочину, писав: «Жизнь всех народов свидетельствует нам, что всегда и везде совершались и совершаются деяния по разным основаниям не только признаваемые недозволенными, но и вызывающие известные меры общества или государства, направленные против лиц, их учинивших, деяния, признаваемые преступными; что всегда и везде существовали лица, более или менее упорно не подчиняющиеся требованиям правового порядка, велениям власти,охраняющей» [20, c. 32] .

Суб'єктом злочину, може бути лише фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступати суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (див. статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень. На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсутності вини.

Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано:

1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також

3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідальність без вини передбачена також статтями ЦК України [22, c. 497] .

Злочин виникає з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з часом, з розвитком суспільства він стає особливим явищем, яке об'єднує найнебезпечніші діяння. При цьому «злочин» є категорією достатньо динамічною - навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.

Практично до 7% населення будь-якої країни становлять особи, які, не зважаючи на умови соціального буття, завжди порушуватимуть кримінально-правові приписи - вчиняти злочини (цей факт зафіксовано кримінологами різних країн світу). Основну масу населення країн - 65-67% - становлять особи, які потенційно спроможні порушити кримінально-правові приписи залежно від конкретної життєвої ситуації. Лише 23-25% населення - це громадяни, які за будь-яких обставин уникатимуть порушування кримінально-правових заборон вчиняти злочини [2, c. 97] .

Cуспільна небезпечність діяння визначається не тільки його зовнішніми, фактичними, об'єктивними ознаками, а й суб'єктивними. При цьому неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній із цих ознак у визначенні суспільної небепечності діяння, передусім, не можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності діяння слід визначати, виходячи з його спрямування на певні об'єкти ( основні інтереси, цінності суспільства ), тобто як посягання на них. Такий підхід передбачає визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння.

Головне заперечення проти визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння зводиться до того, що в такому випадку довелося б розглядати дії неосудних, які заподіяли шкоду суспільним відносинам, не як суспільно небезпечні, тому що багатьма вченими суспільна небезпечність поділяється на об'єктивну ( дії неосудних і невинні дії ) і суб'єктивну

Дії неосудних не можна розглядати як суспільно небезпечні, тому що в таких випадках взагалі немає діяння в кримінально правовому значенні. Діяння - це вольова, усвідомлена поведінка. Суспільно небезпечними можуть бути тільки вольові, усвідомлені дії особи. Дії ж неосудних не є суспільно небезпечними, а просто небезпечними, тобто слід розглядати поняття «суспільна небезпечність» і «небезпечність».

Суспільна небезпека як ознака будь - якого злочину має характер і ступінь. Про характер суспільної небезпеки можна судити за значущістю суспільних відносин, на які спрямований злочин.

Характер суспільної небезпеки залежить і від змісту шкоди, яка заподіяна злочином. Шкода може бути матеріальна, моральна, ідеологічна.

Про характер суспільної небезпеки можна судити і по особливостях способу посягання: насильницький чи ненасильницький. Розбій суспільно небезпечніший від крадіжки,навмисне вбивство особливою жорстокістю небезпечніше навмисного вбивства без обтяжуючих обставин [11, c. 47] .

Характер суспільної небезпеки залежить і від форм вини. Так, навмисні тяжкі тілесні пошкодження ( ст. 101 КК ) небезпечніші від тяжких тілесних пошкоджень, вчинених по необережності ( ст. 105 КК ).

Крім сказаного на характер суспільної небезпеки впливають мотив і мета вчинення злочину.

У процесі застосування кримінально - правових норм суспільна небезпечність діяння є критерієм:

1) кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопорушень; відмежування злочинів від діянь, що через малозначущість не є суспільно небезпечними ; розмежування злочинів як таких

2) індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція відповідної статті ( частини, пункту статті) Кримінального кодексу.

Злочин - категорія не тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи та її поведінки з боку суспільства, яка базується на:

· правовій оцінці поведінки та особи, яка дається обвинувальним вироком суду;

· осудом особи та її поведінки, яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості [24, c. 127] .

Розуміння поняття злочину протягом історії людства відбувалось поступово.

Першу спробу визначити поняття злочину здійснив римський юрист Ульпіан Д. (170-228 pp.), сформулювавши його як порушення закону, поєднане з насильством та обманом.

В. Д. Спасович писав, що злочин це «деяние, запрещенное законом под страхом наказания, иными словами, оно есть нарушение закона криминального». Одночасно він визначав злочин як «нарушение учреждений, устанавливаемых в интересах общественного порядка и признанных необходимыми условиями общежития». Теоретично В.Д. Спасович вважав, що злочин - це «противозаконное посягательство на чье-либо право, столь существенное, что государство, считая это право одним из необходимых условий общежития, при недостаточности других средств охранительных, ограждает не нарушаемость его наказанием».

О. Ф. Кістяківський зазначав, що «преступление есть нарушение закона, установленного для ограждения безопасности и благосостояния граждан». злочин право суспільний кримінальний

Професор Санкт-Петербурзького університету Н.Д. Сергієвський визначав злочин як діяння особи, яке на момент скоєння було протиправним та караним.

М.С. Таганцев, аналізуючи поняття злочину вказував: «Преступным почитается деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытии; или, выдвигая более содержание посягательства: деяние, посягающее на охраняемый нормой интерес жизни». Йому належить ще одне визначення злочину, яким, на його думку, є «уголовно-наказуемая неправда, деяние, посягающее на юридическую норму в ее реальном бытие» [1, c. 47] .

Відомий французький криміналіст Гарро вважав, що злочин - це діяння, заборонене або продиктоване заздалегідь виданим законом під страхом покарання. Німецький криміналіст Біндінг вказував, що злочин - це порушення норми закону з каральною санкцією. Кримінальні кодекси Франції епохи Великої Французької революції та Консульства (1791, 1810 pp.) визначали злочин як проступок або порушення, що карається за Кримінальним кодексом. Кримінальне законодавство Російської імперії (1845, 1903 pp.) визначало злочин, як діяння, яке заборонене під час його вчинення під страхом покарання (з погрозою покарання) [29, c. 57] .

На теренах Західної України, яка до 1939 р. перебувала в складі Польщі, діяв Карний кодекс та Право про переступи 1932 р. Карний кодекс не давав визначення злочину в одній нормі, однак шляхом тлумачення ним визнавалось умисна дія, заборонена під загрозою кари законом, що діяв у часі її вчинення, за яку передбачалось покарання у вигляді смертної кари або тюремне ув'язнення на строк понад 5 років (статті 1 та 12).

Інші дії (умисні і необережні, ті, за які передбачалось покарання у вигляді тюремного ув'язнення до 5 років або арешт понад 3 місяці, або штраф понад 3000 злотих) вважались кримінальними проступками.

Всі наведені визначення поняття «злочин» базуються на найважливішому принципі кримінального права, який сформульований як «Nullum crimen sine lege» - немає злочину, не передбаченого законом [29, c. 160] .

Цей основоположний принцип закріплений у Загальній Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. «Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином національним законом або міжнародним правом».

Практично так само злочин визначався і в КК РСФРР 1926 і в КК УСРР 1927 р. Приміром, ст. 4 КК УСРР 1927 р. фіксувала «Общественно-опасным (преступным) деянием признается всякое действие или бездействие, угрожающее советскому строю или нарушающее правопорядок, установленный властью рабочих и крестьян на переходной к коммунистическому строю период времени» [17, c. 77] .

Цей підхід до визначення поняття «злочин» чисто матеріальний. Відсутність формальної ознаки злочину звужує його зміст, робить заідеологізованим.

Звичайно, що єдиним науково правильним визначенням є те, що синтетично поєднує в собі як матеріальний, так і формальний підходи.

Уперше матеріально-формальне визначення злочину як суспільне небезпечного і протиправного діяння з'явилось у національному законодавстві лише в «Основах кримінального законодавства Союзу СРСР та Союзних республік» від 25 грудня 1958 р. Воно ж було рецепійовано КК УРСР 1960р., який визначав злочин як «...передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок» [28, c. 211] .

Для того щоб конкретне діяння було визнано злочинним, воно повинно містити повний комплекс відповідних ознак, які відрізняють його від інших (можливо, навіть надзвичайно подібних) діянь. Ознака - це відповідна характеристика явища, яка притаманна тільки цьому явищу і відрізняє його від йому подібних. Попередня редакція КК України, прямо називала лише дві ознаки злочину:

· суспільну небезпечність;

· кримінальну протиправність.

Теоретики кримінального права визначали як ознаки злочину також інші: винність та караність. При цьому вказувалось, що ці дві останні ознаки «випливають із самої суті поняття злочину, оскільки вчинення злочину завжди пов'язане з виною особи в такому злочині i відповідним покаранням». Одночасно висловлювались думки і про наявність інших ознак цього явища. Наприклад, М.Й. Коржанський включає в коло ознак злочину злочинне діяння [27, c. 57] .

Висловлювались і думки про притаманність злочину й інших ознак (напр., аморальності). Який же підхід до кола ознак злочину слід застосувати у зв'язку із прийняттям нового Кримінального кодексу і нової редакції правової норми, яка визначає це явище?

По-перше, кодекс чітко називає ознаки, які йому притаманні. Через це, спроби розширено тлумачити коло цих ознак є юридичне некоректними.

По-друге, кодекс як ознаки злочину вказує суспільну небезпечність, кримінальну протиправність, винність.

Тому слід визначитись відносно таких ознак як:

а) злочинне діяння;

б) караність та

в) аморальність [11, c. 109] .

Злочинне діяння. Виходячи зі змісту поняття «ознака» слід зазначити, що діяння (злочинне чи загальнопротиправне) є формою поведінки при вчиненні порушень будь-яких правових норм. Тому говорити про нього, як про ознаку, є неправильним. Фактично в дефініцію цього поняття воно введено для розуміння механізму його вчинення, а не змісту. Злочин не можна вчинити, не вчиняючи діяння - дії або бездіяльності. Але і всі інші порушення правових приписів, закріплених у нормах інших галузей права можуть бути реалізовані тільки шляхом здійснення відповідного діяння (дії або бездіяльності). Таким чином, з одного боку, визнання діяння ознакою злочину порушує логічний принцип визначення явища через окреме, спеціальне. А з іншого, - виходить, що процес визначає зміст, що також порушує закони логіки. Такий підхід є помилковим І визнавати злочинне діяння як ознаку явища є неправильним [4, c. 24] .

Караність. Прихильники цієї ознаки (для справедливості слід зауважити, що таких абсолютна більшість) вказують, що вона є показником ставлення держави та суспільства до особи та діяння, яке вона вчинила; що кримінальне право визнає злочином лише ті діяння, які підлягають покаранню; що немає злочину без покарання та покарання без злочину.

Слід зауважити, що ці погляди мають неабияке обґрунтування. Однак все це стосується наслідків вчинення суспільно небезпечного, протиправного, винного діяння, яке заборонено кримінальним законом. Факт вчинення злочину у відповідній системі просторово-часових координат відбувся до того (і без того) як (і чи) застосовано покарання.

Суспільно-політична і правова оцінка діяння вже дана до того, як застосовано покарання, і незалежно від того, чи застосовано воно взагалі. (До речі, покарання застосовується лише після визнання конкретної особи винною у вчиненні конкретного злочину обвинувальним вироком суду, в якому спочатку, як загальновідомо, фіксується наявність вини особи у вчиненні передбаченого КК України діяння, а лише потім вирішується питання про застосування або незастосування кримінального покарання.)

Незастосування покарання з будь-яких причин не означає відсутність факту злочину, який вже вчинено. Звичайно, що прихильники визнання караності як ознаки злочину наполягатимуть на тому, що йдеться про узагальнену модель, яка визначає обов'язковість наявності покарання за діяння, заборонене КК. Але все ж таки кара настає після скоєння діяння, яке визнано злочинним. Злочин визначає диспозиція кримінально-правової норми, а не санкція [13, c. 59] .

Аморальність. Визнання її як ознаки злочину суперечить, як і при спробі визнання ознакою злочинного діяння, правилам логіки. Що стосується аморальності, то вона характеризує не тільки злочин, а й будь-яке інше правопорушення. Крім того, аморальність притаманна діянням, які взагалі не належать до сфери правового регулювання, а перебувають за її межами і регулюються іншими соціальними нормами.

Термін «діяння», яким визначається процес вчинення злочину, є синтетичним і охоплює два види людської поведінки: активну поведінку - дію та пасивну поведінку - бездіяльність [15, c. 39] .

Дія, з кримінально-правової точки зору, - це вид людської поведінки, яка порушує кримінально-правову заборону, припис утримуватись від вчинення відповідних визначених Кримінальним кодексом актів поведінки (фактично закон говорить: «не роби», а особа «робить», тобто діє по відношенню до кримінально-правового припису).

Тому дія - це активна форма вчинення злочину (напр., ст. 147 КК «Захоплення заручників», ст. 310 КК «Посів або вирощування снотворного маку чи конопель», ст. 368 КК «Одержання хабара» та ін.). Більшість злочинів, які передбачені чинним КК України, вчиняються шляхом дії.

Бездіяльність - пасивний з точки зору кримінального закону вид злочинної поведінки. Він полягає в невчиненні особою активних дій, які вона повинна була і могла вчинити у відповідній ситуації (закон говорить «роби», а особа «не робить» не діє по відношенню до кримінально-правового припису).

Тому бездіяльність - пасивна форма скоєння злочину (напр., ст. 212 КК «Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів», ст. 220 КК «Приховування стійкої фінансової неспроможності», ст. 389 КК «Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі» та ін.) Кількість злочинів, які вчиняються шляхом бездіяльності суттєво менша, ніж тих, які вчиняються шляхом активних дій [14, c. 134] .

Суспільна небезпечність є загальновизнаною ознакою злочину, її прийнято називати матеріальною його ознакою. Більшість вчених, які розглядають зміст злочину, погоджуються, що це основна ознака цього явища.

Суспільна небезпечність - це властивість, притаманна злочину, яка полягає в тому, що він (злочин) спричиняє тяжку шкоду існуючому в суспільстві правопорядку або ставить правопорядок під загрозу заподіяння такої шкоди.

Як відомо, злочин скерований на найбільш важливі (цінні) суспільні відносини, які визначають самі умови існування суспільства, забезпечують його стабільність та розвиток. Звичайно, суспільні відносини перебувають під захистом не тільки кримінального права, а й норм інших галузей системи законодавства.

Кримінально-правова охорона здійснюється лише відносно найважливіших із них, які мають загальносоціальне значення [20, c. 62-64] .

Фактично суспільна небезпечність не залежить від позиції законодавця. Це є об'єктивна характеристика, притаманна відповідній поведінці, скерованій на відповідні суспільні відносини. Суспіль на небезпечність не є статичною характеристикою.

Залежно від етапу розвитку суспільства вона може збільшуватись або, навпаки, зменшуватись і навіть взагалі зникати (див. напр., декриміналізацію діянь у зв'язку з прийняттям нового КК України 2001 p.). У цивілізованому суспільстві закон формулюється на підставі вивчення правосвідомості суспільства, на підставі загальносуспільних цінностей. Законодавець лише формулює його.

До речі, коли процес йде навпаки, закони перестають діяти, вони перестають підтримуватись суспільством, а держава з демократичної перетворюється на тоталітарну [15, c. 33-34] .

Можна стверджувати, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який відрізняє злочин від інших правопорушень.

Суспільну небезпечність утворює ряд факторів:

· характеристика (з точки зору важливості) об'єкта злочину;

· характер та розмір заподіяної шкоди;

· характеристика об'єктивної сторони діяння - спосіб учинення злочину, спосіб, знаряддя та засоби, з допомогою яких його вчинено, час, місце, обстановка стан його скоєння.

· форми та ступінь вини особи, яка вчинила злочин мотиви злочинної діяльності та мета, досягнення якої переслідувалось винним [14, c. 45] .

Як справедливо вказує М.Й. Коржанський, суспільна небезпечність має два виміри - характер та ступінь. При цьому характер «суспільної небезпечності діяння складає його якість», яка визначається «суспільною цінністю об'єкта посягання, а також злочинними наслідками, способом вчинення злочину, мотивом і формою вини. Ступінь суспільної небезпечності діяння складає її кількість і визначається, головним чином, способом вчинення злочину та розміром заподіяної шкоди».

Протиправність злочину - це юридична характеристика діяння. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що злочином визнається тільки суспільне небезпечне діяння, яке передбачене як таке чинним Кримінальним кодексом.

Відповідно до ст. 92 п. 22 Конституції України злочинність діяння визначається виключно Законами України.

До речі, у КК України 2001 року зроблено у цьому напрямі набагато більше, ніж у попередньому кримінальному законі, який чітко не фіксував неможливість визнання злочином діянь, які не передбачені Кримінальним Кодексом.

Це важливе нормативне положення визначає неможливість застосування кримінального закону за аналогією, що було притаманне КК України 1927 р. і давало можливість грубо порушувати законність, підтримувати політику терору, розв'язану проти українського народу тоталітарним режимом Й. Сталіна.

Аналогія кримінального закону означала можливість застосування, за відсутності в КК прямої вказівки на Протиправність конкретного діяння, тих кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за злочини, найбільш наближені за характером та ступенем суспільної небезпеки до діяння, яке вчинила конкретна особа [10, c. 39] .

Визначаючи зміст кримінальної протиправності, слід наголосити, що він не обмежується виключно диспозицією норми особливої частини Кримінального кодексу, а є синтетичним поняттям. З одного боку, він є нормативною реалізацією, відтворенням суспільної небезпеки, яка притаманна конкретному діянню. З іншого кримінальна. Протиправність об'єднує положення як Загальної, так і Особливої частин Кримінального Кодексу. Приміром, не може бути визнано злочином діяння, яке передбачено диспозицією норми ст. 186 ч. 1 КК України «Грабіж» на підставі лише диспозиції цієї норми без аналізу норм статей 18 КК «Суб'єкт злочину», 19 КК «Осудність», 23 «Вина» КК та інших, які визначають загальні умови кримінальної протиправності.

Вина. Відповідно до ст. 23 КК України «Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності» [25, c. 183] .

Детальніше зміст, характеристики та інші питання цієї ознаки злочину будуть розглянуті далі при вивченні питання про суб'єктивну сторону складу злочину.

Зараз же слід зауважити таке. Вина є внутрішньою суб'єктивною характеристикою злочину. Саме через вину реалізується демократичний підхід до змісту кримінальної відповідальності, яка передбачає можливість її настання лише у випадках наявності суб'єктивних підстав.

Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло кримінально караних діянь, дає злочинові чітку суспільно - політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об'єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування злочину від інших правопорушень.

Законодавчо визначене поняття злочину, по-перше, утворює в громадській свідомості образ і характер забороненого кримінальним законом діяння і, таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.

По - друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних. Розмежування злочину і дій незлочинних - дуже велике практичне завдання, бо від того, як воно буде виконане, залежить доля громадянина, його волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень законності в суспільстві.

З урахуванням всіх ознак злочину його поняття можна визначити таким чином. Злочин - це заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.[ 23, c. 170 ].

Згідно зі ст. 11 Кримінального кодексу України, злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність ), вчинене суб'єктом злочину.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь - якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не становить великої суспільної небезпеки. Злочином може бути лише діяння, яке вчинене умисно або з необережності. Невинне діяння (casus) не може тягнути кримінальну відповідальність.

Верховний Суд України постійно наголошує, що порушення кримінальної справи можливе лише за наявності всіх ознак злочину, передбаченого чинним кримінальним законом.

Наприклад, в ухвалі судової колегії в кримінальних справах від 13 лютого 1997 р. по справі Г. зазначено, що Кримінальна справа може бути порушена лише у випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину в діянні особи [10, c. 61] .

1.2 Склад злочину та його елементи

Склад злочину -- це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільна небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільне небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип:

«Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі». З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільне небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільне небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян [1, c. 32] .

Масштабом, мірою злочину наука кримінального права розробила і використовує склад злочину, яким є вся сукупність встановлених кримінальним законом ознак певного злочину. Відомо, що кожен злочин має свій, притаманний лише йому склад. Склад злочину відіграє в кримінальному праві особливу роль.

Для кримінальної відповідальності склад злочину є підставою, фундаментом і підґрунтям. Окрім того, ознаки складу злочину є також і предметом доказу вини.

Особу можна притягнути до кримінальної відповідальності лише в тому разі, коли вона винна у вчиненому злочинні, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Тобто, коли вчинене нею діяння містить всі (без винятку) ознаки певного складу злочину, передбачено конкретного статтею кримінального кодексу.

Звинуватити особу можна лише тоді, коли будуть викриті в її діях всі ознаки злочину. Звинувачувати у вчинені злочину і притягати до кримінальної відповідальності не можна взагалі, за щось невизначене, яке не містить складу злочину. Адже кримінальна відповідальність це відповідальність дуже конкретна, занадто визначена лише за передбачене кримінальним законом конкретне діяння, що містить склад певного злочину.

Виходячи їх зазначених положень можна зробити висновок, що кримінальний закон не можна застосовувати лише тоді і там, де і коли повністю [1, c. 36] встановлено 99% ознак складу даного злочину.

Склад злочину це тільки 100% встановлення законом ознак, тільки при такій їх кількості можна стверджувати що дії особи містять встановлений кримінальним законом склад злочину. Неповність чи відсутність хоча б однієї із ознак, встановлених чи передбачених законом для цього певного злочину стверджує відсутність цього злочину, тобто такого злочину немає" не існує" [ 2, c. 35] !

В науці кримінального права України вчення про склад злочину належить до однієї з центральних проблем, бо наука кримінального права і цілому повинна служити теоретичною основою розвитку і вдосконалення кримінального законодавства, вивчити і узагальнювати практику його застосування, викривати помилки виховувати глибоку повагу до закону, то без перебільшення можна стверджувати, що загальне вчення про склад злочину є теоретичним фундаментом правильної побудови інститутів і норм кримінального права і практики їх застосування, теоретичною основою законності в здійсненні правосуддя в кримінальних справах.

Але не завжди вченню про склад злочину надавалося таке значення. В історичному процесі склад злочину зазнав деяких істотних змін.

Поняття складу злочину з'являється приблизно в шістнадцятому сімнадцятому столітті. Склад злочину (з лат. corpus delicti) прийшов в криміналістику^” як термін і означав наслідки злочину (труп, сліди крові знаряддя злочину і т.п.)

До кримінального права цей термін починає входити наприкінці сімнадцятого століття. Першими в його теперішньому значенні, почали використовувати юристи А.Фейербах і Штюбель [ 4, c. 55] .

Щодо розвитку поняття складу злочину в роки радянської влади то розробка даного питання почалася з 20-х років. Так в 1925р. в підручнику з Кримінального права професор А.Н.Трайнін сформулював .чітку думку про те, що питання про підстави кримінальної відповідальності необхідно розгляді; і дати в тісному зв'язку з конкретними складом злочину:

"Непоколебимым остается основное начало: уголовно наказуемым может быть лишь то деяние, которое соответствует одному из составов преступления описаних в диспозиции особенной части" [3, c. 32] .

А.А.Піонтковський також розглядав питання про кримінальну відповідальність певної особи в залежності від наявності в її діях ознак складу злочину. "Общин составом преступления являється те основне моменти преступления, которые имеются в каждом преступлении й отсутствие одного из которых влечет за собой признание отсутствия состава преступления" [4, c. 44] .

На кінець тридцятих років в радянській кримінально-правовій літературі все частіше підкреслювалося значення складу злочину для обґрунтування" кримінальної відповідальності і правильної кваліфікації злочинів.

В першому виданні підручника по Загальній частині кримінального права" вже проголошувалася ідея, про те, що основою кримінальної відповідальності є наявність в діях особи складу злочину.

"Для того чтобы признать вменяемое лицо”, писав Піонтковський, уголовно ответственным за преступление, не достаточно установить, что последнее было совершено данным лицом. Необходимо еще установить вину даного лица в совершение этого преступления".В даному випадку вина розглядається", як ознака складу злочину" зокрема як ознака суб'єкта злочину" а не суб'єтивної сторони.

Хоча в першому і другому виданнях названого підручника склад розглядався, як сукупність ознак , що утворюють даний злочин, та все ж таки "статусу самостійності" якщо можна так сказати, йому не подавалося, тобто, він і надалі розглядався лише як підстава кримінальної відповідальності. Першою Фундаментальною роботою, яка була спеціально присвячена вченню про склад злочину, стала монографія видатного криміналіста, професора А.Н.Трайніна "Вчення про склад злочину", яка була написана в 1947 році [5, c. 20] .

В цій монографії Трайнін розглядав склад злочину, як самостійний інститут кримінального права, також він показав значення складу злочину, розробив класифікацію складів злочину, та показав співвідношення елементів складу злочину з елементами злочину. Проте в даній роботі були деякі спірні і помилкові твердження.

Наприклад А.Н.Трайнін виносив за рамки складу злочину суспільну небезпеку , що позбавляло склад злочину значення підстави і основи кримінальної відповідальності, також він виділяв окремо вину і причинний зв'язок, як самостійні підстави кримінальної відповідальності. Монографія А.Н.Трайніна, хоч і мала ряд хибних положень, породила жваву дискусію серед юристів, внаслідок чого вчення про склад злочину почало розвиватися і згодом набуло статусу самостійного інституту кримінального права.

Виділення вчення про склад злочину , як самостійного інституту, помітно в монографіях Я.М.Брайніна "Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве" (1963 року), А.А.Пиантовського "Вчення про злочин" (1961р.); М.П.Карпушина і B.I.Курляндського "Кримінальна відповідальність і склад злочину" (1974 року) і ін [5, c. 25] .

Але, слід зазначити, що в роки радянської влади, вченню про склад злочину особливої важливості не надавалося. Внаслідок чого, основні питання вчення про злочин питання про злочинну діяльність і її результати про коло карних діянь і їх елементи, поняття вини, стадій розвитку злочин; діяльності співучасті; причинного зв'язку і ін. що нерозривно пов'язані і в досконалий і лише із розпадом СРСР значення складу злочину знову зросло "оскільки кожна із незалежних держав почала Формувати своє законодавство, зокрема кримінальне.

Отже, виходячи із історичного розвитку вчення про злочин можна помітити, що склад злочину це теоретичне, наукове поняття і нормативного визначення воно не має.

Проте в ряді статей Загальної частини Кримінального кодексу України містяться певні ознаки складу "злочину. Так в статті з Кримінального кодексу України зазначено, що до кримінальної відповідальності може бути притягнута особа яка " винна у вчинені злочину тобто така ,що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння". В трактуванні до цієї статті говориться що винною визнається особа, в діях якої наявні всі ознаки конкретного складу злочину.

Але як це визначити? Як встановити ,чи саме ця певна особа вчинила злочин? Чим і як виміряти чи виважати її дії [6 , c. 89 ] . Для цього, як уже зазначалось, в кримінальному законі встановлюється чіткі, певні ознаки дій які вчинила особа і сукупність яких утворює підстави кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

В кримінальному праві Україні "злочинам визначається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність) що посягає на суспільний лад України його політичну і економічну систему власність, особу політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян а гак само інше передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння яке посягає на правопорядок".

Законодавче визначення злочину виділяє дві ознаки злочину суспільна небезпека і кримінальна протиправність. Вони одночасно є одним із основних ознак складу злочину І його складу і ,як нас л і док , питання про зміст поняття складу злочину і його призначення. На думку В.Ф.Киршанко " Поняття значну і складу злочину тісно пов'язані" [7, c. 57] .

Злочин і склад злочину співвідносяться як явище і поняття про нього як суспільне небезпечне явище і законодавче описання його ознак. Тобто якщо певне явище є злочином, то склад злочину буде описані в законі його ознак. Проте явище завжди багатше, різносторонніше і глибше ніж поняття яке покликане виражати суть визначуваного явища.

Конкретний злочин має незлічиму кількість ознак що характеризують діяння особи обставини здійснення, час, місце і т.ін. З цієї незліченної кількості ознак законодавець вибирає найбільш суттєві і таким чином Формулює склад злочину. Виходячи з цього , можна зробити висновок, що склад злочину обов'язково повинен виражати суть діяння, його суспільну небезпеку

Серед криміналістів немає єдиної точки зору у вирішенні питання про співвідношення поняття складу злочину і суспільної небезпеки злочинного, протиправного діяння. На думку одних, суспільна небезпека разом із проти- правністю є загальними якостями і складу злочину.

Конкретний склад злочину-це юридичне поняття та юридичне визначення окремого злочину, всіх кого суттєвих ознак, що міститься в конкретній статті особливої частини Кримінального кодексу.

Родовий склад злочину - це сукупність визначених кримінальний законом загальних юридичних ознак, які характеризують однорідну групу злочинів.

Так наявність загальних ознак об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони кожного особливого небезпечного злочину проти держави дозволяє розглядати їх поза конкретними складами злочинів, аналогічно щодо військових, посадових, господарських і ряду інших злочинів. Поняття родового складу злочину (як і загального складу злочину) не відоме законодавству оскільки він як і загальний складі носить тільки теоретичний характер.

З усього вищевказаного можна вивести визначення складу злочину.

Склад злочину - це сукупність встановлених законом об'єктивних та суб'єктивних ознак що характеризують відповідне суспільне небезпечне діяння (дію або без дію), як злочин.

Ознаки складу злочину встановлюються лише кримінальним законом, в якому іншому (законодавчому акті ознаки злочину міститися не можуть (крім випадків прямої безпосередньо визначених кримінальним законом, в так званих нормах із бланкетними диспозаціями, наприклад, ст.203 КК заборонені види підприємницької діяльності що визначаються в постановах Уряд в ст.295 КК правила безпеки руху затверджується Кабінетом Міністрів України) [9, c. 45] .

Ці ознаки вибирають законодавцем не довільно. Вони органічно пов'язані з характером криміналізуючого діяння, слушно його суспільної небезпеки. Констроюючи склад законодавець, абстрагуючись від численних конкретних ознак "притаманних окремих злочинам ,відбирає і закріплює в диспозиції кримінально-правової норми лише ті, які притаманні всім суспільно небезпечним діянням певного виду.

Ознаки "які властиві всім злочинам "утворюють загальний склад злочину. Оскільки кожен злочин посягає на певне" охоронюване правом благо (об'єкт злочину) здійснюється фізичною особою (суб'єкт злочину) шляхом певних суспільно небезпечних діянь (дією чи бездіяльністю які спричиняють шкоду об'єкту кримінально-правової охорони (об'єктивна сторона) при певному навмисному чи необережному психічному відношенні особи- це до свого діяння і його результату (суб'єктивна сторона) склад злочину повинен містити сукупність (систему)ознак, які характеризують ці елементи ніякі інші державні органі чи посадові особи не можуть видавати

у головні закони а тому і не можуть (не правомочні)встановлювали ознаки складу злочину.[11, c. 37] . А це означає, що визнавати ті чи інші суспільно небезпечні дії злочинами, можна лише тоді, коли ці дії містять всі ознаки складу злочину.

Склад злочину утворює лише певну кількість встановлення кримінальним законами ознак, тобто склад злочину може бути лише там і тоді "де і коли є певна сукупність ознак злочину які встановлено законом.

Склад злочину це органічна єдність всіх його елементів. Значення діалектичної єдності елементів складу злочину як умови кримінальної відповідальності полягає в тому" що кожна з цих умов має значення саме по собі а виключно в зв'язку з всіма іншими .

"Склад злочину також чином, являє собою замкнений ланцюг , в якому кожна ланка являється одною із необхідних умов кримінальної відповідальності встановленою обумовленою даним складом злочину. Діяння є суспільне небезпечним лише при Наявності всіх необхідних об'єктивних і суб'єктивних умов кримінальної відповідальності.

Жодна з цих умов не може бути викинено із складу злочину без "того щоб це вплинуло на оцінку суспільної небезпеки і протиправною діяння в цілому.

Відсутністю одного із таких елементів (ознак) незалежно від того, що він (характеризує) не дає підстав говорити про наявність складу злочину а відповідно і самого злочину [14, c. 67] .

Це правило закріплено в п.ч.ст.6 КПК України згідно з яких кримінальну справу не може бути порушено а порушена справа підлягає закриттю за відсутністю в діянні складу злочину.

Тільки все сукупність встановлених кримінальним законам ознак може характеризувати певні суспільне небезпечні як злочин.

Склад злочину являє собою єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність його елементів".

Для кращого розуміння складу значну потрібно детальніше розглянути кожний структурний елемент складу злочину визначити і вивчити основні ознаки, які входять до кожного елементу, і згідно науки кримінального права поділити дані ознаки на обов'язкові (основні) та Факультативні.

Питання про об'єкт злочину не питання про об^'єкт кримінального права (питання про те на що посягає злочин. Прав ель не визначення об^'єкту злочин дає змогу точно визначити суспільну небезпеку злочину. Також правильне визначення об'єкту злочину має значення як для побудови особливої настиг Кримінального кодексу, так і для правильної класифікації злочинів.

Що ж таке об'єкт злочину? Об'єктом злочину визначаються суспільні відносини , які прийняті під кримінальну правову охорону [16, c. 15] .

Інакше кажучи "склад злочину це сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, які утворюють внутрішній зміст суспільне небезпечного діянні, визначеного кримінально-правовою нормою злочинним. Склад злочину єдина , підстави кримінальної відповідальності" [18, c. 7] .

Склад злочину . є єдиною підставою кримінальної відповідальності, але звісно, його встановлення в діях особи що не вирішує питання про конкретний розмір покарання, що призначається винному судом" .

Виходячи з визначення складу злочину кожний злочин - це діалектична єдність об^'єктивного і суб^'єктивного діяча і діяння. Проте в визначених рамках вказаної єдності для глибокого і легального вивчення злочину теорія кримінального права виділяє, його основі елементи об'єкт (суб'єкт) об'єктивну і суб^'єктивну сторони злочину.

Кожне юридичне поняття про той чи інший злочин інакше кажучи, склад злочину, відображає об'єктивно, існуючі елементи злочину що в свою чергу і дозволяє говорити про елементи (складові частини, що утворюють структуру складу злочину) складу злочину які характеризують об'єкт злочину об'єктивну та суб'єктивну сторони, злочину і об'єкт злочину.

Склад злочину це сукупність суттєвих ознак злочину. Ознаки складу злочину відмінні особливості, які характеризують кожний з елементів злочину. Вони дозволяють виділити специфіку складів злочинів, їх різницю по характеру і ступені суспільної небезпеки діяння "а також відмінність злочинів від незлочинних правопорушень.

Всі ознаки що використовуються законодавцем при описі конкретних складів якими в різнобарвними вони не були, завжди відносяться до відповідних елементів складу злочину. Визначеність ознак кожного складу злочину надає визначеності його елементам.

Все те загальне ,чим володіють елементи злочину і відповідно оклади злочинів вивчається наукою кримінального права у вченні про склад злочину.

Тут також досліджуються проблеми пов^'язані з науковою класифікацією ознак складів злочинів. В особливій частині Кримінального кодексу на основі даних вчення про склад злочину вивчаються елементи і ознаки конкретних складів злочинів [10, c. 41] .

Деякі автори, зокрема А.Н.Трайнін вважають що не існує таких елементів складу злочину" як об'єктивна і суб'єктивна сторона складу злочину "В действительности имеются: елементи состава, характеризирующие субъективную сторону преступления (виновность, мотив, цель и др.), и елементи состава "характеризирующие объективную сторону (действие, причинная связь, последствия, время и место, совершения преступления и др.) Равным образом нет элемента состава субъекта преступления".

Також не знайшли підтримки , спроби А.Н.Трайніна виділити за межі складу злочину в якості самостійних підстав відповідальності" причинний зв'язок і вину " осудність і вимогу досягнення суб'єктом певного І визначеного в законі віку

Позиція А.Н.Трайніна хоча саме він багато зробив для розробки даної проблеми) об'єктивно означала зруйнування загального поняття про склад злочину. Адже, фактично із складу злочину вилучається суб'єктивна сторона суб'єкт злочину та об'єктивна сторона, і залишався один об'єкт, що означало ліквідація вивчення складу злочину.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить з тих закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені у статтях 18, 19 і 22 вимоги до суб'єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку).

...