Нормативно-правове забезпечення права на особисту недоторканність: загальнотеоретичне дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

УДК: 340.11:342.721.001.36

Нормативно-правове забезпечення права на особисту недоторканність: загальнотеоретичне дослідження

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Пожар Ольга Миколаївна

Одеса 2015

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті «Одеська юридична академія» Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник доктор юридичних наук,

професор БЕХРУЗ Хашматулла,

Національний університет

«Одеська юридична академія»,

професор кафедри права Європейського Союзу та порівняльного правознавства

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України

ШЕВЧУК Станіслав Володимирович,

Конституційний Суд України, суддя;

кандидат юридичних наук, доцент

МАНЬКО Денис Григорович,

Міжнародний гуманітарний університет,

доцент кафедри теорії та історії держави та права

Захист відбудеться «___» _______ 2015 р. о _____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 Національного університету «Одеська юридична академія» за адресою: 65009, м. Одеса, Фонтанська дорога, 23.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного університету «Одеська юридична академія» за адресою: м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий «__» _________ 2015 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.Р. Біла-Тіунова

недоторканність правовий україна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Рівень захисту особистої свободи людини визнається найважливішим критерієм рівня розвитку суспільства, одним із проявів якої є особиста недоторканність. Убезпечення існування людини, її розвитку у сучасному світі обумовлює необхідність вирішення проблеми правового закріплення та забезпечення права на особисту недоторканність і зараховує її до числа найважливіших проблем, що постали перед сучасною юридичною теорією та практикою.

Проблема визначення та реалізації прав и свобод людини стала серйозним кроком на шляху розвитку українського суспільства і держави, цілком залежним від дотримання права на особисту недоторканність, заснованим на принципах свободи, рівності, справедливості, які володіють універсальним характером. Серед них особливої уваги приділено праву на свободу та особисту недоторканність людини, яке є об'єктом дослідження багатьох гуманітарних та юридичних наук у різних аспектах його сутності і можливої реалізації.

Право на особисту недоторканність обумовлено тим, що в житті кожної людини це є найбільш значущим правом, якого вона набуває від народження. Це означає, що будь-яка особа незалежно від статі, національності, віросповідання тощо вправі здійснювати будь-які дії, що не суперечать закону, не наражаючись на якийсь примус або обмеження у правах з боку будь-кого. Ідея прав людини, яку втілено та найбільшою мірою реалізовано у сучасних демократичних державах, набула величезного значення і в Україні. Домінуючий вплив на цей процес справила Конституція України 1996 року, основою якої послужили норми та принципи, які закріплені в міжнародно-універсальних, міжнародно-регіональних нормативно-правових актах. Конституція України на законодавчому рівні проголосила людину, її права і свободи найвищою цінністю та утвердження і забезпечення прав і свобод людини головним обов'язком держави (ст. 3). Однак, і через великий проміжок часу після її прийняття не створено ефективний механізм їх реалізації та захисту.

В Україні продовжують порушуватися права на життя, свободу і особисту недоторканність, право на рівність перед законом, право на працю та справедливу винагороду за неї, яка має забезпечити гідне існування людини та її сім'ї, свободу думки, совісті та релігії, право на незалежний і неупереджений суд та багато інших прав людини, свідченням чого є кількість звернень громадян України до Європейського суду з прав людини з метою захисту порушених прав. Однією з найбільш актуальних питань сучасного правового розвитку є створення реального, дієвого та ефективного механізму забезпечення права на особисту недоторканність, що, у свою чергу, обумовлює актуальність та необхідність наукової розробки означеної проблеми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до програми Міністерства освіти і науки України «Актуальні проблеми розбудови демократичної, соціальної, правової держави відповідно до положень Конституції України», плану наукових досліджень Національного університету «Одеська юридична академія» «Традиції і новації в сучасній українській державності і правовому житті» на 2006-2010 рр. (державний реєстраційний номер 0106U004970) та «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку української державності і права» на 2011-2015 рр. (державний реєстраційний номер 011U0006H). Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною наукових досліджень кафедри права Європейського Союзу і порівняльного правознавства Національного університету «Одеська юридична академія» «Діалог сучасних правових систем. Адаптація правової системи України до європейського права» на 2011- 2015 рр.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є комплексне та всебічне дослідження важливої наукової задачі - сутності, значення, змісту та нормативно-правового забезпечення права на особисту недоторканність як загальнотеоретичної проблеми.

Для досягнення зазначеної мети було поставлено такі задачі:

проаналізувати історію зародження ідеї особистої недоторканності у політико-правовій думці різних часів;

з'ясувати соціально-правову природу особистої недоторканності;

виокремити основні риси права на особисту недоторканність, сформулювати визначення цього права;

визначити поняття інституту права на особисту недоторканність і надати характеристику його змісту;

розглянути процес закріплення права на особисту недоторканність у міжнародно-універсальних, міжнародно-регіональних та національних нормативно-правових актах;

розкрити сутність правових привілеїв, імунітетів та обмежень у сфері особистої недоторканності;

визначити соціально-правовий механізм реалізації права на особисту недоторканність;

з'ясувати сутність правових гарантій реалізації права на особисту недоторканність та здійснити їх класифікацію;

охарактеризувати конституційне та галузеве законодавство України у сфері закріплення права на особисту недоторканність;

надати рекомендації щодо удосконалення чинного законодавства у сфері реалізації права на особисту недоторканність.

Об'єктом дослідження є право на особисту недоторканність як правове явище.

Предметом дослідження є загальнотеоретична характеристика нормативно-правового забезпечення права на особисту недоторканність.

Методи дослідження. Розкрити основний зміст предмета дисертаційного дослідження і вирішити поставлені задачі дозволило комплексне застосування методів наукового дослідження.

З урахуванням теоретико-методологічного характеру роботи особливу увагу приділено застосуванню діалектичного методу, який дозволив розглянути право на особисту недоторканність у взаємозв'язку з іншими державно-правовими явищами (п.п. 1.2, 2.2, р. 3). Історико-правовий метод надав можливість дослідити аналізуєме правове явище, у контексті його історичного розвитку (п.п. 1.1, 2.1). Формально-логічний метод застосовано для аналізу внутрішньої побудови юридичних норм та елементів механізму забезпечення права на особисту недоторканність (п.п. 1.3, 2.1, 2.3, 2.4). Порівняльно-правовий метод застосовано у процесі аналізу принципів і норм, що закріплюють право на особисту недоторканність на міжнародно-універсальному, міжнародно-регіональному та національному рівнях (п.п. 1.1, 2.1, 2.2). Метод правового моделювання сприяв адаптації основних положень права на особисту недоторканність, закріплених на міжнародно-універсальному, міжнародно-регіональному та національному рівнях у галузі права на особисту недоторканність до українського законодавства шляхом побудови різних моделей, спрямованих на досягнення ефективних результатів (р. 3.). Метод системного аналізу застосовано при з'ясуванні статусу інституту права на особисту недоторканність у системі права (п.п. 1.1, 2.1, 2.2.). Статистичний метод використано з метою обґрунтування наукових положень даними судової статистики (р. 3).

Теоретичною базою дослідження стали роботи українських та зарубіжних вчених: С.С. Алексеєва, Т.О. Анцупової, Х. Бехруза, М.Д. Василенко, О. К. Вишнякова, О.Б. Горової, М.М. Гуренко, М.А. Дамірлі, В.В. Дудченко, О. В. Домбровської, А. М. Колодій, В. В. Копєйчикова, Н.В. Коробцова, Н. Н. Крестовської, А.Ф. Крижановського, О.Є. Кутафіна, В. М. Лебедєва, С. Л. Лисенкова, В. Т. Маляренка, О.В. Марцеляк, Ю.М. Оборотова, Г.Т. Овадюка, А. Ю. Олійника, В. Ф. Опришко, М.Ф. Орзіха, П. М. Рабіновича, О. Г. Рогової, В. Ф. Погорілко, А. В. Самодіна, О. Г. Селіхова, О. М. Сеніна, В. О. Серьогіна, П.С. Таранова, Т.Є. Ушакова, С.В. Шевчука та ін. Проблематика права особистої недоторканності була предметом дослідження таких іноземних вчених, як: Г. Ван Хуф, Л. Клементс, Р.А. Мюллерсон, А. Саймонс. Проблемою прав людини займалися такі видатні мислителі: як Марк Аврелій, Аристотель, Фома Аквинський, Ж. Боден, Г. Гегель, Т. Гоббс, Г. Гроций, Дж. Локк, И. Кант, Н. Макіавеллі, Ш. Монтескьє, М. Падуанський, Платон, Б. Спіноза, Цицерон.

Нормативну базу дослідження становлять норми Конституції і законодавства України та зарубіжних держав, положення міжнародно-універсальних, міжнародно-регіональних нормативно-правових актів. Емпіричну базу дослідження становлять результати аналізу судової практики з питань дотримання та реалізації права на особисту недоторканність (за матеріалами Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, а також рішень Європейського суду з прав людини).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вона є першим у вітчизняній науці загальнотеоретичним дисертаційним дослідженням проблем нормативно-правового забезпечення права на особисту недоторканність. Наукова новизна полягає в такому:

уперше:

визначено статус права на особисту недоторканність у системі права України, який являє собою комплексний міжгалузевий інститут права, що є елементом більш об'ємного правового утворення, яке регулює права людини, та реалізується через правові інститути, що входять до структури різних галузей права, насамперед, конституційного, цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального тощо;

визначено, що інститут особистої недоторканності - це комплекс взаємопов'язаних спільним предметом правового регулювання правових норм, розроблених на міжнародно-правовому, міжнародно-регіональному та національному рівнях, що регламентують суспільні відносини у сфері особистої недоторканності та містять у собі не тільки саме право, тобто можливість користування благом особистої недоторканності, але й гарантії забезпечення цієї можливості правовими засобами;

перегляду визначення катування у КК України та приведення його у відповідність до статті 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та передбачити обтяжуюча обставина - вчинення катувань посадовими особами;

удосконалено:

теоретичні основи визнання права на особисту недоторканність безпосереднім об'єктом злочинів, передбачених розділами ІІ, ІІІ, ІV КК України;

характеристику сутності гарантій права людини на особисту недоторканність, в частині визначення їх як передбачену міжнародно-правовими, міжнародно-регіональними та національними нормативно-правовими актами систему загальних умов, а також юридичних засобів, що забезпечують реалізацію права на особисту недоторканність та її захист;

розуміння сутності правових привілеїв, імунітетів та обмежень у сфері особистої недоторканності, яких спрямовано на протистояння небезпеці недопустимого обмеження особистої недоторканності у зв'язку з виконанням суб'єктом соціально значущих функцій та які посилюють захищеність від незаконного обмеження особистої недоторканності, збільшують обсяг вимог, які особа може пред'явити зобов'язаним особам, розширюють коло можливостей державного захисту права на особисту недоторканність суб'єктів, які володіють привілеями та імунітетами у цій сфері;

набули подальшого розвитку:

характеристика основних етапів процесу нормативного закріплення права на особисту недоторканність на всьому історичному шляху зародження та становлення цього права, який отримав відображення у міжнародно-універсальних, регіональних та національних нормативно-правових актах;

визначення змісту соціально-юридичного правового механізму реалізації права на особисту недоторканність, що являє собою сукупність взаємопов'язаних засобів і способів, які дозволяють особистості на свій розсуд і з урахуванням інтересів інших осіб перетворити юридично закріплені можливості права на особисту недоторканність на можливість його реалізації та захисту.

пропозиції з нормативно-правового забезпечення та практики реалізації інституту особистої недоторканності, зокрема щодо запровадження здійснення безперервного відеозапису допитів, здійснених правоохоронними органами, що стане важливою додатковою гарантією права на особисту недоторканність і значною мірою полегшить розслідування будь-яких тверджень щодо катувань, жорстокого чи незаконного поводження.

Практичне значення одержаних результатів. Основні теоретичні положення дисертації можуть бути використаними у:

науково-дослідній роботі - для подальшої розробки проблем правового забезпечення прав і свобод людини і, зокрема, права на особисту недоторканність;

правозастосовній практиці - для подальшого удосконалення механізму забезпечення та реалізації права людини на особисту недоторканність в Україні;

правотворчій діяльності - для вдосконалення чинного конституційного та галузевого законодавства в частині нормативно-правового забезпечення права на особисту недоторканність;

навчальному процесі - при складанні навчальних планів і програм із професійної підготовки фахівців, при підготовці й викладанні навчальних дисциплін із теорії держави і права, міжнародного права, порівняльного правознавства та галузевих дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Висновки і положення дисертаційного дослідження доповідалися і обговорювалися на засіданнях кафедри права Європейського Союзу та порівняльного правознавства та кафедри теорії держави та права Національного університету «Одеська юридична академія». Основні результати наукового дослідження оприлюднені на: Міжнародній науково-практичній конференції «Правове життя сучасної України» (м. Одеса, Національний університет «Одеська юридична академія», 20-21 квітня 2012 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Міжнародні читання з міжнародного права пам'яті професора П.Є. Казанського» (м. Одеса, 2-3 листопада 2012 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку» (м. Одеса, 20-22 квітня 2013 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Правове життя сучасної України» (м. Одеса, 16-17 травня 2013 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Правове життя сучасної України, присвяченої ювілею академіка С.В. Ківалова» (м. Одеса, 16-17 травня 2014 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Правові проблеми цивілізаційного вибору України. Матеріали круглого столу, присвяченого 10-річчю кафедри права Європейського Союзу та порівняльного права» (м. Одеса, 28 листопада 2014 р.).

Публікації. Основні положення дисертації відображено у 13 публікаціях, у тому числі у 7 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, що входять до затвердженого переліку, 2 з яких - у зарубіжних періодичних виданнях, та 6 тезах доповідей на наукових та науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою та задачами дослідження і складається із вступу, 3 розділів, що містять 10 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 225 сторінок, із них основного тексту - 197 сторінок, список використаних джерел налічує 281 найменування і розміщений на 28 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено її зв'язок з науковими планами та програмами, мету і задачі, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ «Теоретичні основи дослідження права на особисту недоторканність» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню генезису, концептуальних основ та інституціалізації права на особисту недоторканність, поняття правових імунітетів, привілеїв та обмежень у сфері особистої недоторканності.

У підрозділі 1.1. «Генезис дослідження права на особисту недоторканність» проаналізовано історичний шлях зародження права на особисту недоторканність, розвиток ідеї особистої недоторканності у політико-правовій думці різних часів та у міжнародному та вітчизняному законодавстві.

Встановлено, що недоторканність особи набуває нормативного закріплення з появою нормативно-правових джерел, які регулюють відносини людей з державою та людей між собою. Починаючи з буржуазних революцій, набув втілення пошук дієвого механізму гарантування права на особисту недоторканність, витоками побудови якого стали філософські ідеї, що згодом закріпили це право у міжнародно-універсальних, міжнародно-регіональних та національних нормативно-правових актах. На теперішній час право на особисту недоторканність закріплено та гарантується у переважній більшості країн світу та продовжує розвиватися шляхом створення нових гарантій реалізації, забезпечення та охорони цього права.

У підрозділі 1.2. «Концептуальні основи поняття права на особисту недоторканність» проаналізовано існуючі наукові думки вчених щодо поняття та ознак права на особисту недоторканність. Виокремлено та обґрунтовано систему елементів, які становлять зміст права на особисту недоторканність і на підставі цього визначено поняття права на особисту недоторканність як природне, фундаментальне, невід'ємне право людини, закріплене та гарантоване у нормах права, як можливість кожної людини вільно користуватися і розпоряджатися правом вільно здійснювати вчинки відповідно до своєї свідомості та волі, вимагати від усіх поваги до власної фізичної і психічної недоторканності, не зазнавати будь-якого втручання у ці складові особистості, а також використовувати усі законні засоби збереження і захисту недоторканності як унікальної правової цінності.

З урахуванням існуючих в юридичній літературі точок зору досліджено питання щодо поділу права на особисту недоторканність за її складовими об'єктами на види: фізичну, психічну та духовну.

У підрозділі 1.3. «Інституалізація права на особисту недоторканність» досліджено становлення, сутність та зміст інституту права на особисту недоторканність.

Аналіз інституалізації та змісту досліджуваного права приводить до висновку, що право на особисту недоторканність - це гарантована державою особиста безпека людини, яка полягає в недопущенні, припиненні та покаранні посягань з боку інших членів суспільства, органів державної влади та посадових осіб держави.

Зазначено, що сукупність правових норм, які регулюють відносини у сфері особистої недоторканності, об'єднані у комплексний інститут права, який, у свою чергу, є елементом більш значного правового утворення, що регулює права людини. Цей інститут права має комплексний міжгалузевий характер, юридична особливість якого виражена не в єдності галузевого методу, а в предметі, для правового регулювання якого є необхідними відповідні прийоми і методи різних галузей права. Незважаючи на приналежність до різних галузей права, норми цього інституту становлять єдине ціле, будучи подвійним рівнем взаємозв'язків: галузевих та інституційних.

Інститут права на особисту недоторканності являє собою об'єднану спільним предметом правового регулювання систему взаємопов'язаних правових норм, що належать до різних галузей права та регулюють сукупність суспільних відносин у сфері особистої недоторканності людини. З урахуванням того, що характер цього інституту та вся система вітчизняного права постійно розвивається, збагачується новими нормами, існує тенденція щодо посилення процесу його інституалізації шляхом..

Підрозділ 1.4. «Поняття та закріплення правових імунітетів, привілеїв та обмежень у сфері особистої недоторканності» присвячено дослідженню питань надання правових імунітетів, обмежень та привілеїв та класифікації. Розглянуто відмінність привілеїв від пільг та імунітетів, розкрито соціально-правову обумовленість обмеження прав і свобод, яка лежить у сфері забезпечення об'єктивних потреб (інтересів) суспільства та держави.

Зазначено, що правові привілеї та імунітети у сфері особистої недоторканності не розширюють обсягу цієї недоторканності, а посилюють захищеність від незаконного обмеження особистої недоторканності, збільшують обсяг вимог, які особистість може пред'явити зобов'язаним особам, розширюють коло можливостей державного захисту особистої недоторканності суб'єктів, які мають привілеї та імунітети.

Встановлено, що правові обмеження особистої недоторканності - це певні кордони, межі або негативні наслідки, які встановлюються правом при виході особою за межі правомірної поведінки, і звужують обсяг правомочностей, що надаються правом на особисту недоторканність. У загальному вигляді їх можна поділити на два види: обмеження з метою визначення меж правомірної поведінки та обмеження при вчиненні особою певного правопорушення.

Другий розділ «Право на особисту недоторканність: нормативно-правове закріплення та гарантії» складається з чотирьох підрозділів і присвячений характеристиці нормативно-правового закріплення права на особисту недоторканність на міжнародно-універсальному, міжнародно-регіональному та національному рівнях, а також гарантіям реалізації права на особисту недоторканність.

У підрозділі 2.1. «Закріплення права на особисту недоторканність у міжнародно-універсальних нормативно-правових актах» здійснено аналіз міжнародно-універсальних актів, в яких закріплено право на особисту недоторканність, що є природним, невідчужуваним правом, яке належить людині незалежно від громадянства. Сутність права на особисту недоторканність визначено як неприпустимість впливу на особистість проти її волі за умови дотримання людиною інтересів інших осіб, суспільства і держави. Юридична форма цього права передбачає, що межі допустимості впливу на особистість визначаються, а також гарантуються державою.

Закріплення права на особисту недоторканність було здійснено в таких нормативно-правових актах, як: Велика Хартія Вольностей в 1215 р.; Петиція про права 1628 р.; Сабеаз, Корпус Акт 1679 р.; Біль про права 1689 р.; Декларація прав людини і громадянина 1789 р. На міжнародному рівні право на особисту недоторканість уперше було закріплено в Загальній декларації прав людини 1948 р., а згодом і в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у Віденській декларації 1993 р., які стали підґрунтям для подальшого розвитку цього права та закріплення в законодавствах більшості країн світу, у тому числі й України.

У ст. 3 Загальної декларації прав людини встановлено, що «кожна людина має право на життя, на свободу та особисту недоторканність». Наступні статті декларації уточнюють положення, закріплюючи, що: ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство або работоргівля забороняються в усіх їх видах (ст. 4); ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження чи покарання (ст. 5); ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання (ст. 9); кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання у межах кожної держави, а також право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатися у свою країну (ст. 13); кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18), а також на свободу переконань (ст. 19).

Найбільш загальний критерій обмеження особистої недоторканності сформульовано у ст. 29 Загальної декларації прав людини: «При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві».

У підрозділі 2.2. «Закріплення права на особистої недоторканності у європейських міжнародно-регіональних нормативно-правових актах» охарактеризовано процес розбудови цього інституту та його інституційного закріплення на європейському континенті.

Зазначено, що у Європі провідною організацією у галузі прав і свобод є Рада Європи. Основними джерелами європейської системи загальновизнаних прав людини в рамках Ради Європи є: Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.); Європейська Конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1987р.); Європейська соціальна хартія (1961 р.); Рамочна Конвенція про захист національних меншин (1995 р.).

У рамках Ради Європи було прийнято нормативно-правові акти документи, що містять уточнення окремих аспектів проблеми захисту прав людини, такі, як Європейська Конвенція про видачу (1957 р.), Європейська Конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (1959 р.), Європейська хартія місцевого самоврядування (1985 р.), резолюції і рекомендації Комітету міністрів Ради Європи та інші нормативно-правові акти. У Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. відтворено основні елементи змісту права на особисту недоторканність та зафіксовано більш детально його гарантії. Європейська Конвенція про права людини та протоколи до неї містять 32 статті, значна частина яких знайшла відображення в законодавстві України: прийнято нові правові акти, змінено чинні закони, багато актів фактично викладено у новій редакції.

На європейському регіональному рівні права на особисту недоторканність отримало закріплення також у Хартії основних прав Європейського Союзу 2000 р. як документі, що закріплює політичні, соціальні та економічні права громадян ЄС. Так, в ст. 3 цієї Хартії визначено, що кожна людина має право на фізичну недоторканість і недоторканність психіки. З огляду на те, що це право становить одне з найбільш значущих благ у системі європейських цінностей, його реальне забезпечення не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особистості, але й забезпечує демократичний розвиток держави і суспільства.

У підрозділі 2.3. «Нормативно-правове закріплення права на особисту недоторканність у національних законодавствах» здійснено аналіз нормативно-правових актів, що закріплювали право на особисту недоторканність, яке свідчить, що на різних етапах історичного розвитку різних держав це право закріплювалося і забезпечувалося неоднаково. Конституції зарубіжних держав використовують різний категоріально-поняттєвий апарат для закріплення цієї правової цінності. Термін «особиста недоторканність» закріплено у більшості конституцій країн Європи: Болгарії, Польщі, Німеччини. У конституціях Словакії та Чехії застосовано термін «недоторканність особистості», Угорщини - «особиста безпека», в Румунії - «недоторканність свободи особистості та її безпеку», в Італії - «непорушення свободи особистості», у Швейцарії - «право на життя і особисту свободу», у Франції поняття особистої недоторканності термінологічно взагалі не визначається, хоча досить докладно розкривається. Це, у свою чергу, дозволяє зробити висновок, що особиста недоторканність потребує постійного нормативно-правового удосконалення.

У підрозділі 2.4. «Гарантії реалізації права на особисту недоторканність» з урахуванням досягнень правової доктрини, представлено розуміння сутності гарантій права на особисту недоторканність, як передбачених міжнародно-універсальними, міжнародно-регіональними та національними нормативно-правовими актами систем загальних умов, а також юридичних засобів, що забезпечують реалізацію права на особисту недоторканність.

Визначено систему гарантій реалізації дослідженого права, яку становлять загальносоціальні (загальні) та юридичні (спеціальні) гарантії. Загальні гарантії поділяють на політичні, економічні, духовні, соціальні. Серед них економічні гарантії посідають одне з найголовніших місць. Водночас, наявність загальних гарантій сама по собі є необхідною, але не є умовою реалізації цього права. Для цього потрібні спеціальні, тобто юридичні гарантії, що являють собою закріплені в законодавстві засоби, які безпосередньо забезпечують реалізацію, охорону і захист прав особистості у суспільстві та у разі порушення забезпечуються державним примусом. До них належать міжнародно-правові та національно-правові гарантії. До міжнародно-правових гарантій належать міжнародні механізми реалізації права на особисту недоторканність і процедури їх захисту. Останнім часом, все більшого значення та впливу на процес піднесення права на особисту недоторканність, формування системи надійних та ефективних гарантій його реалізації, набувають такі міжнародні механізми (інститути) як Європейській суд з прав людини та Міжнародний кримінальний суд.

До національно-правових гарантій дослідженого права належать закріплені нормами права межі права на особисту недоторканність та засоби його конкретизації; юридичні факти, з якими пов'язана їх реалізація; процесуальні форми здійснення прав; засоби захисту, примусу та стимулювання (заохочення) правомірної реалізації цього права. У залежності від рівня нормативного закріплення вони поділяються на конституційні та галузеві.

Визначено сутність правових гарантій реалізації особистої недоторканності особи як передбачених міжнародно-універсальними, міжнародно-регіональними та національними нормативно-правовими актами спеціальних засобів практичної реалізації та забезпечення права людини на особисту недоторканність. Система правових гарантій дослідженого права складається з міжнародно-універсальних, міжнародно-регіональних та національних правових гарантій, а останні поділяються, у свою чергу, на конституційні та галузеві. В Україні передбачено досить велику та значну кількість процесуальних гарантій права на особисту недоторканність, але просте проголошення прогресивних ідей нічого не дає без встановлення ефективних засобів, що приводять ці ідеї в дію.

Особливим інституціональним гарантом права на особисту недоторканність є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, якій здійснює постійний моніторинг стану дотримання прав і свобод осіб, у тому числі і на особисту недоторканність, та наділений певними засобами захисту та реагування на порушення цих прав у державі з метою їх відновлення та недопущення їх порушення у майбутньому.

Третій розділ «Законодавче закріплення та судовий захист права на особисту недоторканність в Україні» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню існуючих проблем нормативно-правового забезпечення права на особисту недоторканність в Україні та пошуку шляхів їх вирішення.

У підрозділі 3.1. «Конституційні та галузеві основи права на особисту недоторканність в Україні» розглянуто проблеми нормативно-правового закріплення права на особисту недоторканність та визначено шляхи їх вирішення.

Конституція України стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу. Так, у ст. 29 Конституції було встановлено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути арештованим або триматися під вартою, інакше як за мотивованому рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Однак, і через стільки років після прийняття Конституції, проблема нормативно-правового закріплення права на особисту недоторканність важлива та актуальна. На жаль, більшість українських громадян досі не забезпечені всіма тими мінімальними правами, які передбачає Конституція.

Проаналізовано окремі недоліки КПК України 2012 р. із цього питання і виявлено, що Конституцією України встановлено, що кожен затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання, а на теперішній час питання оскарження затримання за підозрою у скоєнні злочину мало б регламентуватися нормами нового КПК України. Проте він, на відміну від КПК України 1960 р., не передбачає процесуального порядку оскарження до слідчого судді такої дії як затримання, чим призводить до поширення практики незаконних, безпідставних затримань та порушення права на особисту недоторканність людини. Така ситуація вимагає негайного виправлення на законодавчому рівні шляхом запровадження механізму реалізації права на оскарження затримання у суді.

Зазначено, що держава повинна контролювати дії (бездіяльність) працівників правоохоронних органів щодо затримань, арештів і тримань під вартою. Законодавець має переглянути визначення поняття «катування» у КК України, привівши його у відповідальність до статті 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та передбачити обтяжуючу обставину, а саме, вчинення катувань посадовими особами. Встановлено, що з метою запобігання катуванням, жорстокому або іншому незаконному поводженню із затриманими та арештованими, необхідно запровадити безперервний відеозапис допитів, які проводяться правоохоронними органами, що є важливою додатковою гарантією права на особисту недоторканність і значною мірою може полегшити розслідування будь-яких тверджень щодо жорстокого чи незаконного поводження. При цьому введення такої практики відповідає не тільки інтересам затриманих осіб, з якими жорстоко поводились, але й інтересам правоохоронців, яких безпідставно обвинувачують у застосуванні катувань чи в нелюдському поводженні. Необхідно також аналізувати причини цих явищ і застосовувати заходи щодо їх усунення на державному рівні.

Доведено, що одним із дієвих механізмів охорони і захисту права на особисту недоторканність людини є як притягнення до відповідальності кожного, включаючи працівника правоохоронних органів, який порушує права людини, так і невідворотність покарання за це. Для цього потрібна певна воля правозастосовувачів, адже навіть коли доказів вини достатньо, їх практично не вдається притягти до відповідальності.

У підрозділі 3.2. «Судовий захист права на особисту недоторканность в Україні» розглянуто існуючі проблеми реалізації права на особисту недоторканність в українському судочинстві і перспективи її подальшого розвитку.

Зазначено, що, незважаючи на остаточність рішень Конституційного Суду України, громадяни все ж мають можливість скористатися правом, закріпленим у ст. 55 Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна». У теперішній час для українців таким міждержавним органом може бути Європейський Суд з прав людини.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини показав, що на теперішній час Україна посідає одне з лідируючих місць за кількістю звернень громадян до цієї найавторитетнішої європейської інституції. Основні порушення, які доводиться розглядати суду щодо України, пов'язані з особистими правами: порушення права на особисту недоторканність, доступу до правосуддя, інші порушення прав громадянина правоохоронними органами, судова тяганина тощо. Встановлено, що рішення Європейського суду в силу своєї обов'язковості впливають на українську практику застосування європейських стандартів права на особисту недоторканність. Захищаючи свої права за допомогою Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, громадяни, як правило, не враховують, що ці засоби захисту у першу чергу призначені для застосування в національних судах для того, щоб змусити державу дотримуватися європейських стандартів прав людини. Певною мірою проблема полягає у відсутності навичок та волі щодо застосування норм міжнародно-правового та міжнародно-регіонального характеру на національному рівні українськими судами.

Виявлено, що необхідно проводити змістовне удосконалення українського законодавства через визначення вичерпного переліку допустимих відступів при реалізації права на особисту недоторканність шляхом пошуку достатніх правових підстав для його обмеження, додаткову регламентацію правомочностей окремих груп суб'єктів цього права, а також створення реально ефективного судового механізму захисту права на особисту недоторканість. Подолання зазначених негативних явищ дозволить наповнити право людини на особисту недоторканність реальним змістом та гарантувати її дієвий захист.

ВИСНОВКИ

У результаті комплексного і всебічного дослідження важливої наукової задачі - сутності, значення, змісту та нормативно-правового забезпечення права на особисту недоторканність як загальнотеоретичної проблеми, сформульовано такі наукові положення та рекомендації.

1. Право на особисту недоторканність визначено, як природне, фундаментальне, невід'ємне право людини, закріплене та гарантоване у нормах права, як можливість кожної людини вільно користуватися і розпоряджатися правом вільно здійснювати вчинки відповідно до своєї свідомості та волі, вимагати від усіх поваги до власної фізичної і психічної недоторканності, не зазнавати будь-якого втручання у ці складові особистості, а також використовувати усі законні засоби збереження і захисту недоторканності як унікальної правової цінності.

2. До змісту особистої недоторканності віднесено тільки ті об'єкти, які безпосередньо пов'язані із самою особистістю, а не з умовами її існування. Виокремлено та охарактеризовано складові частини особистої недоторканності: 1) фізичний стан людини, до якого належать життя, здоров'я, тілесна цілісність (фізична недоторканність); 2) можливість розпоряджатися собою і за своїм розсудом визначати місце перебування та сферу занять (недоторканність індивідуальної свободи, або вольова недоторканність); 3) психічний стан, честь, гідність, свобода совісті та віросповідання та інші духовні цінності (духовна недоторканність).

3. Право на особисту недоторканність запропоновано розглядати як єдність чотирьох елементів: 1) можливість бути убезпеченою від незаконного обмеження фізичної недоторканності, індивідуальної свободи, духовної недоторканності особи (неприпустимість такого обмеження); 2) можливість безперешкодно користуватися правом на захист від неправомірних посягань на особисту недоторканність; 3) можливість вимагати від інших осіб не порушувати її недоторканність; 4) можливість реалізовувати право на державний захист у разі зазіхань на її недоторканність.

4. Інститут права на особисту недоторканність представлено як об'єднану спільним предметом правового регулювання систему взаємопов'язаних правових норм, що належать до різних галузей права, які регулюють сукупність суспільних відносин у сфері особистої недоторканності. Цей інститут права має комплексний міжгалузевий характер, юридична особливість якого виражена не в єдності галузевого методу, а в предметі правового регулювання, для впорядкування якого потрібні прийоми і методи різних галузей права. Право на особисту недоторканність є інститутом, що, у свою чергу, є елементом більшого правового утворення, яке регулює права людини, що має включати не тільки саме право, тобто можливість користування правом особистої недоторканності, але й забезпечення цієї можливості правовими засобами. Право на особисту недоторканність як інститут права реалізується через правові інститути, що входять до структури різних галузей права, насамперед, конституційного, цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального тощо.

5. Право на особисту недоторканність, яким володіє кожна людина, уже містить у собі можливість користування недоторканністю у повному обсязі. Правові привілеї та імунітети у сфері права на особисту недоторканність не розширюють обсягу цієї недоторканності. Вона спрямована на протистояння небезпеці недопустимого обмеження особистої недоторканності у зв'язку з виконанням суб'єктом соціально значущих функцій і вони посилюють захищеність від незаконного обмеження особистої недоторканності, збільшують обсяг вимог, які особа може пред'явити зобов'язаним особам, розширюють коло можливостей державного захисту права на особисту недоторканність суб'єктів, які володіють привілеями та імунітетами у цій сфері.

6. Процес становлення та розвитку ідей забезпечення особистої недоторканності розгортався протягом століть, поступово переходячи з площини філософських та релігійних міркувань у площину правових доктрин, на основі яких сформувалися міжнародно-універсальна, міжнародно-регіональна та національна сфери їх буття, які теперішній час є взаємопов'язаними (Загальна декларація прав людини, Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод та протоколи до неї, Хартія основних прав Європейського Союзу, Європейська Конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Європейська соціальна хартія, Рамочна Конвенція про захист національних меншин тощо).

7. Гарантії права на особисту недоторканість - це передбачена міжнародно-універсальними, міжнародно-регіональними та національними нормативно-правовими актами система загальних умов, а також юридичних засобів, що забезпечують реалізацію права на особисту недоторканність та її захист. Ця система складається із загальносоціальних (загальних) та спеціальних (правових) гарантії. Загальні гарантії поділено на політичні, економічні, духовні та соціальні. Серед правових гарантій охорони та захисту права на особисту недоторканність виділено юридичні засоби правової інституціалізації особистої недоторканності (закріплення права на особисту недоторканність); юридичні засоби попередження і припинення порушень права на особисту недоторканність; засоби судового захисту; засоби юридичної відповідальності та компенсаційно-відновлювальні засоби; юридичні засоби нагляду і контролю за забезпеченням права на особисту недоторканність.

Серед правових гарантій виокремлено міжнародно-правові гарантії, до яких належать міжнародні механізми реалізації права на особисту недоторканість і процедури її захисту. Все більшого значення та впливу на процес піднесення права людини на особисту недоторканність, формування системи надійних та ефективних гарантій його реалізації, набувають такі міжнародні механізми (інститути) як Міжнародний кримінальний суд та Європейській суд з прав людини. Встановлено, що рішення Європейського суду в силу своєї обов'язковості впливають на українську практику застосування європейських стандартів права людини на особисту недоторканність.

8. Запропоновано внести зміни та доповнення до чинного законодавства України з метою удосконалення нормативно-правового забезпечення та реалізації права на особисту недоторканність, зокрема щодо:

1) регламентації процесуального порядку оскарження до слідчого судді затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, оскільки відсутність такої гарантії судового захисту права на особисту недоторканність призводить до поширення практики незаконних, безпідставних затримань та порушення цього права;

2) перегляду визначення катування у КК України та приведення його у відповідність до статті 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та передбачити обтяжуючу обставину - вчинення катувань посадовими особами;

3) запровадження здійснення безперервного відеозапису допитів, здійснених правоохоронними органами, що стане важливою додатковою гарантією права на особисту недоторканність і значною мірою полегшить розслідування будь-яких тверджень щодо жорстокого чи незаконного поводження.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Пожар О. М. Сутність та зміст особистої недоторканності як суб'єктивного права громадян / О. М. Пожар // Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. праць / МОНМС України, НУ ОЮА. - О., 2012. - Вип. 64. - С. 137-145.

2. Пожар О. М. Генезис права на особисту недоторканність в історії політико-правової думки / О. М. Пожар // Актуальні проблеми держави та права : зб. наук. праць / МОНМС України, НУ ОЮА. - О., 2013. - Вип. 68. - С. 145-152.

3. Пожар О. М. Нормативне закріплення права на особисту недоторканність як суб'єктивного права громадян / О. М. Пожар // Митна справа. - 2012. - Вип. 6, ч. 2, кн. 2. - С. 343-349.

4. Пожар О. М. Процесуальні засади (гарантії) права на особисту недоторканність як суб'єктивного права громадян / О. М. Пожар // Митна справа. - 2013. - Вип. 4, ч. 2, кн. 2. - С. 43-49.

5. Пожар О. М. Правовые привилегии, иммунитеты и ограничения в сфере личной неприкосновенности / О. М. Пожар // «Legea si viata» Revista stiintifico-practica - Aprilie 2014. - Вип. 4/3 (268) ISSN 1810-309X. - С. 88-93.

6. Пожар О. М. Судовий захист права особистої недоторканності Конституційним Судом України та Європейським судом з прав людини // О. М. Пожар // «Jurnalul Juridic national: Teorie si practica» - 2014. - Вип. 6 (10) ISSN 2345-1130. - С. 303-306.

7. Пожар О. М. Проблеми забезпечення права на особисту недоторканність в Україні та деякі шляхи їх вирішення / О. М. Пожар // Юридичний вісник. - 2014. - № 3. - С. 450-456.

Опубліковані праці апробаційного характеру:

8. Пожар О. М. Щодо визначення права на особисту недоторканність як суб'єктивного права громадян / О. М. Пожар // Правове життя сучасної України : матеріали Міжнар. наук. конф. проф.-виклад. складу, присвяченої 15-річчю Національного університету «Одеська юридична академія» та 165-річчю Одеської школи права (м. Одеса, 20. - 21 квітня 2012 р.). - О. : Фенікс, 2012. - Т. 1. - С. 435-436.

9. Пожар О. Н. Правовые привилегии, иммунитеты и ограничения в сфере личной неприкосновенности / О. Н. Пожар // Правове життя сучасної України : матеріали Міжнар. наук. конф., присвяченої ювілею С.В. Ківалова ( м. Одеса, 16-17 травня 2014 р.). - О. : Фенікс, 2014. - Т. 2. - С. 319-322.

10. Пожар О. М. Процесуальні гарантії реалізації права на особисту недоторканність як суб'єктивного права громадян / О. М. Пожар // Порівняльне правознавство : сучасний стан і перспективи розвитку : зб. наук. праць / за ред. С. В. Ківалова, Ю.С. Шемшученка ; упор. Х. Н. Бехруз, О. В. Кресін, Ю. Ю. Акіменко ; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, НУ ОЮА. - О. : Фенікс, 2013. - С. 241-242.

11. Пожар О. М. Сучасний стан забезпечення права на особисту недоторканність в Україні / О. М. Пожар // Правове життя сучасної України : матеріали Міжнар. наук. конф. (м. Одеса, 16-17 травня 2013 р.). - О. : Фенікс, 2013. - Т. 1 - С. 419-421.

12. Пожар О. М. Зародження та становлення категорії «особиста недоторканність» в історії політико-правової думки / О. М. Пожар // Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку державності та права : матеріали Міжнар. наук. конф. (м. Одеса, 30 листопада 2012 р.) / НУ ОЮА. - О. : Фенікс, 2012. - Т. 1. - С. 477-479.

13. Пожар О. М. Європейські традиції нормативного закріплення права на цілісність особистості / О. М. Пожар // Міжнародні читання з міжнародного права пам'яті професора П. Є. Казанського : матеріали Міжнар. наук. конф. (м. Одеса, 2-3 листопада 2012 р.) / НУ ОЮА. - О. : Фенікс, 2012. - С. 585-589.

АНОТАЦІЇ

Пожар О. М. Нормативно-правове забезпечення права на особисту недоторканність: загальнотеоретичне дослідження. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 -- теорія та історія держави і права; історія політичних та правових учень. - Національний університет «Одеська юридична академія», Одеса, 2015.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню сутності, значення, змісту та нормативного забезпечення права на особисту недоторканність у загальнотеоретичному аспекті, виявленню проблемних питань закріплення та реалізації цього права та формулюванню пропозиції щодо їх вирішення.

Розглянуто генезу та сучасний стан права на особисту недоторканність людини; досліджено поняття та зміст інституту особистої недоторканності як комплексного міжгалузевого інституту в системі права України. Визначено сутність та систему існуючих правових імунітетів, привілеїв та обмежень у сфері особистої недоторканності.

Гарантії права на особисту недоторканність визначено як передбачену міжнародно-універсальними, міжнародно-регіональними та національними нормативно-правовими актами систему загальних умов, а також юридичних засобів, що забезпечують реалізацію права на особисту недоторканність. Серед правових гарантій реалізації права на особисту недоторканність виокремлено: юридичні засоби правової інституціалізації права на особисту недоторканність (закріплення права на особисту недоторканність); юридичні засоби попередження та припинення порушень права на особисту недоторканність; засоби судового захисту; засоби юридичної відповідальності та компенсаторно-відновлювальні засоби; юридичні засоби нагляду і контролю за забезпеченням права на особисту недоторканність.

Разроблено пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства України, спрямовані на підвищення ефективності нормативно-правового забезпечення права на особисту недоторканність.

Ключові слова: права людини, інститут права, особиста недоторканність, реалізація прав, гарантії реалізації прав.

Пожар О. Н. Нормативно-правовое обеспечение права на личную неприкосновенность: общетеоретическое исследование. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Национальный университет «Одесская юридическая академия», Одесса, 2015.

Диссертация посвящена комплексному рассмотрению сущности, содержания и нормативно-правового обеспечения права на личную неприкосновенность в общетеоретическом аспекте, выявлению проблемных вопросов закрепления и реализации этого права и выработке путей решения существующих проблем в этой сфере.

...