Організація дипломатичної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Кафедра конституційного права

"МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО"

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Варіант №12

студентки заочного відділення

гр.ЮІз-152

форма навчання - контрактна

Мазніченко Інни Миколаївни

Сєвєродонецьк 2016



Содержание

1. Дипломатичні представництва, їх статус, склад та функції

2. Міжнародно-правове регулювання початку, ведення та закінчення війни

3. Практичне завдання



1. Дипломатичні представництва, їх статус, склад та функції

представництво дипломатичний міжнародний захист

Дипломатичне право - це норми міжнародного права, які регламентують порядок дипломатичних зносин між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. При розгляді дипломатичного права як частини права зовнішніх зносин доцільно звернути увагу, насамперед, на такі питання як:

* внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності;

* міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордоном;

* інститут торговельних представництв у сучасному дипломатичному праві і дипломатичні привілеї та імунітети і т.д.

Внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності охоплює всі офіційні зв'язки і відносини держави на міжнародній арені, здійснювані спеціальними зовнішньополітичними відомствами. В Україні це - Міністерство закордонних справ, його дипломатична служба, тобто система роботи дипломатичних кадрів у центральному апараті та за кордоном з виконання завдань дипломатії держави. Дипломатія втілює в життя загальний курс держави в міжнародних справах, її зовнішню політику.

Міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордоном є важливою ланкою у функціонуванні закордонних органів зовнішніх зносин.

Необхідною передумовою дипломатичних відносин є визнання де-юре і взаємна згода держав на встановлення дипломатичних відносин.

У Віденській конвенції 1961 р. є термін "представництво".

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

Дипломатичні ранги відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 року:

¦ Надзвичайний і Повноважний Посол;

¦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу;

¦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу;

¦ радник 1-го класу;

¦ радник 2-го класу;

¦ перший секретар 1-го класу;

¦ перший секретар 2-го класу;

¦ другий секретар 1-го класу;

¦ другий секретар 2-го класу;

¦ третій секретар;

¦ аташе.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно і може бути позбавлений цього рангу лише за вироком суду.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням міністра закордонних справ України. Інші ранги присвоюються Міністром закордонних справ України за поданням атестаційної комісії міністерства.

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу - особи з дипломатичним рангом (радник, секретар, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу, члени обслуговуючого персоналу.

Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва - члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва (референти-перекладачі, технічні секретарі, канцелярський персонал, діловоди, шифрувальник, бухгалтерські працівники тощо). Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. дає можливість призначати такими працівниками громадян держави, в якій акредитоване представництво. Члени адміністративно-технічного персоналу мають привілеї та імунітети, що прирівняні до привілеїв та імунітетів дипломатів, за винятком того, що імунітет від цивільно-правової й адміністративної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, вчинені ними не під час виконання своїх службових обов'язків.

Обслуговуючий -- садівники, прибиральниці, водії, кухарі, вахтери і т.д.

У міжнародному праві та дипломатичній практиці сукупність дипломатичних представників у країні перебування, колективне об'єднання з протокольних приводів називають дипломатичним корпусом.

Дуайєн - особа, обрана очолювати дипломатичний корпус (обирається найстарша й найдосвідченіша особа). Якщо дипломатичний корпус знаходиться в державі з католицькою релігією, то, як правило, дуайєном обирається нунцій.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:

представництво акредитуючої держави у державі перебування;

захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;

ведення переговорів з урядом держави перебування;

консульська;

інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

На нашу думку, доцільно також зупинитися на понятті та функціях торгівельних представництв.

Торговельне представництво - це частина дипломатичного Представництва в окремій державі, здійснює свою діяльність під загальним керівництвом посла (посланника) і підзвітне профільному міністерству (зовнішньої торгівлі або економіки і т.д.). Поширені випадки, коли торговельне представництво очолював торгівельний представник, якого призначає уряд.

Інститут торговельних представництв введений до системи зовнішніх зносин держав завдяки практиці колишнього Союзу РСР і був закріплений у Віденській конвенції 1961 р. У дипломатичній практиці цей інститут є складовою частиною відповідних посольств і місій.

Основними функціями торговельних представництв за кордоном є:

¦ видання дозволів на здійснення торговельних операцій установам, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ регулювання і контроль діяльності організацій, які мають дозвіл на самостійний вихід на зовнішній ринок;

¦ запровадження операцій із зовнішньої торгівлі для організацій, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ видача дозволів на ввезення товарів, свідоцтв про проходження товарів, дозволів на транзит товарів через країну;

¦ контроль у країні перебування за виконанням законів про зовнішню торгівлю організаціями, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ вивчення загальних умов і торговельної кон'юнктури у країні перебування.

Найважливішою правовою гарантією здійснення функцій торговельних представництв за кордоном є забезпечення їх відповідними привілеями та імунітетами (як складової частини дипломатичних представництв) відповідно до міжнародного права. Мається на увазі недоторканність помешкань торговельних представництв, недоторканність їх архівів і документів, митні привілеї, користування прапором і емблемою акредитуючої держави, податкові чи фіскальні привілеї тощо.

2. Міжнародно-правове регулювання початку, ведення та закінчення війни

III Гаазька конвенція про відкриття військових дій 1907 встановлює, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке може мати форму або мотивованого оголошення війни, або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Ця норма продовжує діяти і в сучасних умовах. Разом з тим слід мати на увазі, що відповідно до визначенням агресії, прийнятим ГА ООН у 1974 р., факт оголошення війни, яка не є актом самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН, не перетворює війну протиправну у війну законну, а являє собою акт агресії. Сам факт оголошення війни стає міжнародним злочином. Однак дотримання норм права збройних конфліктів обов'язково, незалежно від того, висловлена війна чи ні, входить до компетенції вищих органів державної влади кожної країни.

Оголошення війни, навіть якщо воно не супроводжується бойовими діями, тягне за собою початок юридичного стану війни. Разом з тим фактичний початок військових дій між державами не обов'язково веде до настання стану війни.

Початок війни означає кінець мирних відносин між воюющімі державами, що тягне за собою розрив дипломатичних і, як правило, консульських відносин. Персонал дипломатичного та консульського представництв має право покинути територію ворожого держави. При цьому держава перебування, відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, зобов'язане надати сприяння, необхідне для можливо якнайшвидшого виїзду що користуються привілеями та іммунітетамі осіб, і надати у разі необхідності в їх розпорядження засоби пересування. Представлення інтересів однієї воюючої держави і його громадян в іншому доручається третє, звичайно нейтрального, державі, яка підтримує дипломатичні відносини з обома воюючими державами. Так, під час другої світової війни німецькі інтереси в СРСР представляла Швеція, а вона представляла інтереси СРСР у Німеччині. Через нейтральну державу, як правило, підтримується зв'язок між воюючими сторонами.

Початок війни впливає на дію міжнародних договорів, що зв'язують воюючі держави. Політичні, економічні та інші договори, розраховані на мирний час, припиняють своє дію. З початком військових дій відбувається фактичне здійснення приписів правил ведення війни.

Відносно громадян ворожої сторони, що перебувають на території держави, застосовуються різного роду обмеження. Ці особи можуть бути примушені до проживання на період війни в визначеному районі або інтерновані.

Майно, що належить безпосередньо ворожому державі, конфіскується (за винятком майна дипломатичного консульського представництв). Майно громадян ворожого держави в принципі вважається недоторканним. Судам дається певний термін, щоб вони покинули порти і води ворожого держави (цей термін називається «ійдульт»), після якого підлягають конфіскації.

Військові дії розгортаються в певних просторових межах, що іменуються театром війни, під яким розуміється вся територія воюючих держав (сухопутна, морська і повітряна), на якій вони потенційно можуть вести військові операції. Театр військових дій - це територія, на якій збройні сили воюючих фактично ведуть військові дії. Територія (сухопутна, морська, повітряна) нейтральних і інших невоюющіх держав не повинна використовуватися як театр військових дій. Відповідно до міжнародних договорів в театр військових дій не можуть бути перетворені:

а) деякі міжнародні протоки (наприклад, Магелланова протока за Договором 1981 між Аргентиною і Чилі);

б) міжнародні канали (наприклад, Суецький канал згідно з Константинопольської конвенції 1888 р.);

в) окремі острови і архіпелаги (наприклад, Аландські острови відповідно до Мирним договором між переможцями в Другій світовій війні і Фінляндією 1947 р., архіпелаг Шпіцбергена згідно з Паризьким договором про Шпіцбергені 1920 р.);

г) окремі континенти (наприклад, Антарктика в відповідно до Договору 1959 р.).

Згідно з Угодою по космосу 1967 року, у театр військових дій не можна включати Місяць і інші небесні тіла. З театру військових дій може бути виключена частина державної території воюючої сторони з метою освіти спеціальних зон, передбачених нормами права збройних конфліктів (наприклад, санітарні зони і місцевості). Що стосується без'ядерних зон, то вони в цілому не виключаються зі сфери збройного конфлікту, проте не можуть бути театром ядерної війни.

Міжнародно-правова регламентація закінчення військових дій і стану війни.

Закінчення військових дій і стану війни-це акти, що відрізняються один від одного як за способами їх юридичної оформлення, так і за тими правовими наслідками, які вони породжують для воюючих сторін.

Найбільш поширеними формами припинення військових дій є перемир'я і капітуляція. Перемир'я являє собою тимчасове припинення військових дій, що здійснюється на основі взаємної угоди між учасниками збройного конфлікту. Розрізняють два види перемир'я: місцеве і загальне.

Місцевий перемир'я має на меті припинити військові дії між окремими частинами та підрозділами на обмеженій ділянці театру військових дій. Як правило, воно спрямоване на вирішення приватних завдань: підбір поранених і хворих, поховання мертвих, евакуація з обложених районів осіб з числа цивільного населення, посилка парламентарів і т.д.

Загальне перемир'я істотно відрізняється від місцевого.

По-перше, в разі спільної перемир'я військові дії припиняються на всьому театрі військових дій.

По-друге, загальне перемир'я за певних обставин (наприклад, якщо сторони в конфлікті формально не заявили про наявність стану війни між ними) здатне не тільки припинити військові дії, а й привести до їх припинення. У цьому випадку загальне перемир'я як акт не лише військовий, але має і політичне значення, оформляється воюючими сторонами в договірно-правовому порядку з усіма наслідками, що випливають з цього міжнародно-правовими наслідками. Як приклади можна назвати Угоду про військове перемир'я в Кореї від 27 липня 1953 р., Угода про припинення вогню в Алжирі від 18 березня 1962 р., Угода про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі від 27 січня 1973 Всі ці угоди містили два спільних для них положення: припинення військових дій і взаємне повернення всіх військовополонених у встановлені терміни.

Згідно з IV Гаазької конвенцій про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, всяке істотне порушення перемир'я однієї зі сторін надає право іншій відмовитися від нього і навіть в крайньому випадку негайно відновити військові дії (ст. 40). Однак порушення умов перемир'я окремими особами, які діють з власної волі, дає тільки право вимагати покарання винних і винагороди за понесені втрати, якщо такі трапилися (ст. 41).

Капітуляція - це припинення опору збройних сил або їх частини. Як правило, при капітуляції все озброєння, військове майно, військові кораблі, літаки переходять до противника. Здалися війська піддаються військовому полону. Капітуляція відрізняється від перемир'я тим, що капітулююща сторона позбавляється навіть формальної рівності з переможцем. Різновидом капітуляції є беззастережна капітуляція. Так, після розгрому фашистської Німеччини 8 травня 1945 в Берліні був підписаний Акт про військову капітуляцію німецьких збройних сил. Після перемоги над імперіалістичною Японією 2 вересня 1945 в Токійській бухті був підписано Акт про капітуляцію Японії. Акти передбачали беззастережну капітуляцію всіх німецьких та японських збройних сил, їх повне роззброєння і здачу в полон командуванню союзних армій.

Згідно звичайній нормі МП, порушення умов капітуляції становить Міждународне порушення, якщо воно скоєно за вказівкою уряду воюючої сторони, або військовий злочин, якщо воно вчинене без такої вказівки. Таке порушення може спричинити або адекватні відповідні дії, або покарання винних як військових злочинців.

Основним міжнародно-правовим засобом припинення стану війни між воюючими сторонами є укладання ними мирного договору. Подібні договори охоплюють широке коло питань, що стосуються врегулювання політичних, економічних, територіальних та ін проблем (обмін військовополоненими, відповідальність військових злочинців, відновлення дії договорів, реституції, репарації, відновлення дипломатичних і консульських відносин тощо) у зв'язку з припиненням стану війни і відновленням миру між воюючими.

Так, закінчення першої світової війни отримало своє міжнародно-правове оформлення у вигляді, ряду мирних договорів 1919-1920 років, які склали так звану Версальську систему мирних договорів. Після другої світової війни країни антигітлерівської коаліції підписали в 1947 р. вироблені на Паризькій мирній конференції мирні договори з Італією, Фінляндією, Румунією, Угорщиною і Болгарією.

Практиці відомі інші способи припинення стану війни, наприклад одностороння декларація, коли відновлення мирних відносин є результатом ініціативи одного боку. Так, Радянський Союз свого часу припинив стан війни з Німеччиною шляхом видання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 січня 1955.

Стан війни може бути припинено прийняттям двосторонньої декларації. Наприклад, 10 жовтня 1956 СРСР і Японія підписали спільну Декларацію про припинення стану війни, згідно з якою між Радянським Союзом і Японією «припинявся стан війни» і відновлювалися «мир і добросусідські, дружні відносини».

Звернення до останніх двох форм припинення стану війни пояснюється, зокрема, у випадку з Німеччиною - її розколом на дві держави, а з Японією - існування не врегульованого територіального питання.

Міжнародно-правовий захист жертв війни.

Правовий режим поранених і хворих.

Режим даної категорії осіб регламентується головним чином Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях 1949 року і Женевської конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, потерпілих корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі 1949 року. Пораненими і хворими з метою надання захисту, передбаченої нормами міжнародного гуманітарного права, вважаються цивільні особи і військовослужбовці, які перебувають в районі збройного конфлікту, які внаслідок травми, хвороби, іншого догляду та які утримуються від будь-яких ворожих дій. відносяться також породіллі, новонароджені, немічні, вагітні жінки. Цивільні особи і військовослужбовці, які наражаються на небезпеку на морі або в інших водах внаслідок нещасного випадку з перевозив їх судном або літальним апаратом і які утримуються від будь-яких ворожих дій, вважаються потерпілими аварію корабля.

Незалежно від того. до якої воюючою стороні вони належать, ці особи користуються заступництвом і захистом і мають право на гуманне поводження; їм надається в максимально можливому ступені і в найкоротші терміни медична допомога.

У кожного часу, і особливо після бою сторони повинні вжити всіх можливих заходів для того, щоб розшукати і підібрати поранених і хворих і захистити їх від пограбування і поганого поводження. Не допускається пограбування мертвих (мародерство).

Сторони, що перебувають у конфлікті, повинні зареєструвати всі дані, які сприятимуть встановлення особи опинилися в їх влади поранених, хворих, потерпілих корабельну аварію і померлих ворожої сторони. Ці дані повинні бути якомога скоріше доведені до відома національного довідкового бюро у справах військовополонених для передачі їх державі, за якою числяться ці особи, через центральне агентство у справах військовополонених, що підлягає установі в нейтральній країні.

Забороняється добивати або винищувати поранених, хворих, потерпілих корабельну аварію, навмисно залишати їх без медичної допомоги або догляду, навмисно створювати умови для їх зараження, піддавати цих осіб, навіть за їх згодою, фізичним каліцтв, медичним або науковим експериментам, видаленню тканин або органів для пересадки, крім випадків, коли це виправдано станом здоров'я особи і відповідає загальноприйнятим медичним нормам. Згадані особи мають право відмовитися від будь-якої хірургічної операції. Сторона, примусу залишити ворогові поранених або хворих, зобов'язана залишити разом з ними, наскільки це дозволять військові умови, частину свого санітарного персоналу та спорядження для сприяння догляду за ними.

Коли це дозволяють обставини, мають укладатися угоди про перемир'я або припинення вогню, щоб підібрати поранених, які залишилися на полі бою. і зробити обмін ними.

Опинившись у владі супротивника, поранені, хворі і потерпілі аварію корабля вважаються військовополоненими, і до них застосовуються норми міжнародного права, що стосуються військовополонених.

Режим військового полону. Основним міжнародно-правовим документом, що визначає режим військового полону, є Женевська конвенція про поводженні з військовополоненими 1949 року. згідно з якою військовополоненими є наступні категорії осіб, що потрапили у владу ворожої сторони під час війни або збройного конфлікту: особовий склад збройних сил воюючою сторони; партизани, особовий склад ополчень і добровольчих загонів: особистий склад організованих рухів опору; Некомбатанти. тобто особи з складу збройних сил, які не беруть безпосередньої участі у військових операціях, наприклад лікарі, юристи, кореспонденти, різний обслуговуючий персонал: члени екіпажів суден торгового флоту і цивільної авіації; стихійно повстале населення, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаї війни.

Військовополонені знаходяться у владі ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, що взяли їх у полон. З ними слід завжди звертатися гуманно. Жоден військовополонений не може бути підданий фізичному калічити годованих або науковому або медичному експериментів, забороняється дискримінація за ознакою раси, кольору шкіри, релігії, соціального походження. Ці положення діють і відносно учасників громадянських та національно-визвольних воєн.

Військовополонені повинні розміщуватися в таборах і в умовах не менш сприятливих, ніж умови, якими користується армія противника, що розміщена в цій місцевості. Табір військовополонених знаходиться під відповідальністю офіцера регулярних збройних сил тримає в полоні держави.

Військовополонених (за винятком офіцерів) можна залучати до робіт, не пов'язаних з військовими діями: сільське господарство, торговельна діяльність, роботи з домашнього господарства, вантажно-розвантажувальні роботи на транспорті. Їх не можна позбавляти права переписки з сім'єю. Вони мають право отримувати посилки з продуктами харчування, одягом і т.д. Військовополонені можуть звертатися з проханнями до військових властей, під контролем яких вони знаходяться, направляти скарги представникам держави-покровительки. військовополонені обирають з-поміж себе довірених осіб, які представляють їх перед військовою владою, представниками держави-покровительки, Товариства Червоного Хреста.

Військовополонений підкоряються законам, статутів і наказам, які діють в збройних силах що тримає в полоні держави. За скоєні вчинки військовополоненого може судити тільки військовий суд. Забороняються будь-які колективні покарання за індивідуальні проступки.

якщо військовополонений зробив невдалу спробу до втечі, то він несе тільки дисциплінарне стягнення, так само як і ті військовополонені, які надавали йому допомогу. Військовополонений, що зробив вдалий втечу і знову потрапив у полон, може бути покараний за свою втечу тільки в дисциплінарному порядку. Проте до нього можуть бути застосовані більш суворі заходи охорони.

Військовополонені звільняються або репатріюють одразу ж після закінчення військових дії. Однак це положення не поширюється на військовополонених, проти яких порушено кримінальну справу, а також на тих військовополонених, які засуджені за законами що тримає в полоні держави.

Конвенція передбачає організацію довідкових бюро та товариств допомоги військовополоненим. Для концентрації всіх відомостей про військовополонених передбачається створення центрального довідкового бюро в нейтральній країні.

Захист цивільних об'єктів і культурних цінностей у період збройних конфліктів.

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949р. що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 8 червня 1977р.

Глава III Громадянські об'єкти.

Стаття 52 Загальний захист цивільних об'єктів

1. Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресалій. Цивільними об'єктами є всі ті об'єкти, які не є військовими об'єктами, як вони визначені в пункті 2.

2. Напади повинні суворо обмежуватися військовими об'єктами. Що стосується об'єктів, то військові об'єкти обмежуються тими об'єктами, які в силу свого характеру, розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії, і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у даний момент обставин дасть явну військову перевагу.

3. У випадку сумніву в тому, не чи використовується об'єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправлення культу, житловий будинок або ін житлові будівлі, або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об'єкт використовується в цивільних цілях.

Стаття 53 Захист культурних цінностей і місць відправлення культу

Без шкоди для положень Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 року та ін відповідних міжнародних документів забороняється: г

a) здійснювати будь-які ворожі акти, спрямовані проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць відправлення культу, які становлять культурну або духовну спадщину народів;

b) використовувати такі об'єкти для підтримки військових зусиль;;

c) робити такі об'єкти об'єктами репресалій.

Стаття 54 Захист об'єктів, необхідних для виживання цивільного населеяія

I. Забороняється використовувати голод серед * цивільного населення як методу ведення війни.

2.Запрещается піддавати нападу або знищувати, вивозити або приводити в непридатність об'єкти, необхідні для виживання громадян "» ського населення, такі, як запаси продуктів харчування, виробляють продовольство сільськогосподарські райони, посіви, худобу, спорудження для постачання питною водою й запаси останньої, а також іригаційні споруди спеціально з метою не допустити їх використання;

цивільним населенням чи іншій стороною як засобів підтримають ня існування, незалежно від мотивів, будь то з метою викликати roneft серед цивільних осіб, примусити їх до виїзду або за будь-якої іншої причини.

3. Заборони, передбачені в пункті 2, не застосовуються щодо таких об'єктів, зазначених у цьому пункті, які використовуються іншою стороною:

а) для підтримки існування виключно особового складу збройних сил;

b) якщо не для підтримки існування, то для прямої підтримки воєнних дій, за умови, однак, що проти цих об'єктів НІЧВ жодному разі не вживаються дії, в результаті яких можнв? очікувати, що цивільне населення залишиться без достатньої кількості продовольства або води, що викличе серед нього голод або примусивши його до виїзду.

4. Ці об'єкти не повинні ставати об'єктом репресалій.

5. Виходячи із визнання життєво важливих для будь-якого боку, находяшейся в конфлікті, потреб в обороні своєї національної тер-'ритор від вторгнення, допускається відступ від заборон, передбачених у пункті 2, стороною, перебуває в конфлікті, на такій контрольованій нею території, де цього вимагає нагальна військова необхідність.

Стаття 56 Захисту установок, споруд, що містять небезпечні сили

1. Установки і споруди, що містять небезпечні сили, а саме греблі, дамби й атомні електростанції, не повинні ставати об'єктом нападу навіть у тих випадках, коли такі об'єкти є військовими об'єктами, якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і наступні тяжкі втрати серед цивільного населення. Др. військові об'єкти, Розміщення в цих установках або спорудах чи поблизу від них, не повинні ставати об'єктом нападу, якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил з таких установок або споруд і наступні тяжких втрат серед цивільного населення.

2. Особлива захист від нападу, передбачена в пункті 1, припиняється:

а) щодо гребель і дамб тільки в тому випадку, якщо вони використовуються будь-яким чином, що відрізняється від їх нормального функціонування, та для регулярної істотної і безпосередній підтримки військових операцій і якщо такий напад є єдиним практично можливим засобом припинити таку підтримку;

b) щодо атомних електростанцій тільки в тому випадку, якщо вони виробляють електроенергію для регулярної істотною і нс-посередньої підтримки військових операцій і якщо таке напад є єдиним практично можливим засобом припинити таку підтримку;

c) стосовно ін військових об'єктів, Розміщення в цих установках або спорудах чи поблизу від них тільки в тому випадку, якщо вони використовуються для регулярної істотної і безпосередній підтримки військових операцій і якщо такий напад є єдиним практично можливим засобом припинити таку підтримку.

3. У всіх випадках цивільне населення і окремі цивільні особи продовжують користуватися правом на повний захист, прсдоставляемую їм міжнародним правом, включаючи захист шляхом прийняття заходів обережності, передбачених у статті 57. Якщо зашита припиняється і які-небудь з установок, споруд або військових об'єктів, зазначених у пункті 1, піддаються нападу, вживаються всі практичні запобіжні заходи, щоб уникнути вивільнення небезпечних сил.

4. Забороняється робити об'єктом репресалій будь-які установки, споруди або воєнні об'єкти, зазначені в пункті 1.

5. Сторони, що перебувають у конфлікті, повинні прагнути уникати розміщення будь-яких військових об'єктів поблизу установок або споруд, зазначених у пункті 1. Однак допускаються споруди, зведені з єдиною метою оборони користуються захистом установок або споруд від нападу, і самі вони не повинні ставати об'єктом нападу, за умови що вони не використовуються для ведення воєнних дій, за винятком оборонних дій, необхідних для відбиття нападів на установки або споруди, що користуються захистом, і що їх озброєння обмежується зброєю, здатним лише відбити напад противника на установки і споруди, що користуються захистом.

6. Високі Договірні Сторони і сторони, що перебувають у конфлікті, закликаються укладати між собою ін угоди для забезпечення додаткового захисту об'єктів, що містять небезпечні сили.

7. Для того щоб полегшити розпізнавання об'єктів, які користуються захистом цієї статті, сторони, що перебувають у конфлікті, можуть позначати їх спеціальним знаком у вигляді групи з яскраво-помаранчевих кіл, розташованих на одній і тій самій осі, як зазначено в статті 16 Додатка I до цього Протоколу. Відсутність такого позначення жодним чином не звільняє жодну із сторін, котрі перебувають у конфлікті, від її зобов'язань, що накладаються цією статтею.

Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 14 травня 1954

Стаття 1 Визначення культурних цінностей

Відповідно до цієї Конвенції, культурними цінностями вважаються незалежно від їх походження і власника:

a) цінності, рухомі або нерухомі, які мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, такі, як пам'ятники архітектури, мистецтва чи історії, релігійні або світські, археологічні місця розташування, архітектурні ансамблі, які в якості таких представляють історичний або художній інтерес, твори мистецтва, рукописи, книги, ін предмети художнього, історичного чи археологічного значення, а також наукові колекції або важливі колекції книг, архівних матеріалів або репродукцій цінностей, зазначених вище;

b) будівлі, головним і дійсним призначенням яких є збереження або експонування рухомих культурних цінностей, зазначених у пункті «а», такі як музеї, великі бібліотеки, сховища архівів, а також укриття, призначені для збереження у разі збройного конфлікту рухомих культурних цінностей, зазначених у пункті «а»;

c) центри, в яких є значне кількість культурних цінностей, зазначених в пунктах «а» і «Т», так звані «Центри зосередження культурних цінностей».

Стаття 2 Захист культурних цінностей

Захист культурних цінностей, згідно з цієї Конвенції, включає охорону і повагу цих цінностей.

Стаття 3 Охорона культурних цінностей

Високі Договірні Сторони зобов'язуються підготувати ще в мирний час охорону культурних цінностей, розташованих на їх власній території, від можливих наслідків збройного конфлікту, вживаючи заходи, які вони вважають необхідними.

Стаття 4 Повага культурних цінностей

1. Високі Договірні Сторони зобов'язуються поважати культурні цінності, розташовані на їхній власній території, а також на території ін Високих Договірних Сторін, забороняючи використання цих цінностей, споруд для їх захисту та безпосередньо прилеглих до них ділянок у цілі, які можуть призвести до руйнування або ушкодження цих цінностей у випадку збройного конфлікту, і утримуючись від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти цих цінностей.

2. Зобов `язання, зазначені в пункті 1 цієї статті, можуть бути порушені лише у випадку, якщо військова необхідність настійно потребують такого порушення.

3. Високі Договірні Сторони зобов'язуються, крім того, забороняти, попереджати і, якщо необхідно, припиняти будь-які акти крадіжки, грабежу або незаконного присвоєння культурних цінностей в якої б то не було формі, а також будь-які акти вандалізму відносно зазначених цінностей. Вони забороняють реквізицію рухомих культурних цінностей, розташованих на території іншої Високої Договірної Сторони.

4. Вони повинні утримуватися від прийняття будь-яких репресивних заходів, спрямованих проти культурних цінностей.

5. Висока Договірна Сторона не може звільнятися від зобов'язань, встановлених у цій статті, в щодо іншої Високої Договірної Сторони, грунтуючись на тому, що ця остання не прийняла заходів з охорони, передбачених у статті 3.

Стаття 5 Окупація

1. Високі Договірні Сторони, окупувала повністю або частково територію іншої Високої Договірної Сторони, повинні, в міру можливості, підтримувати зусилля компетентних національної влади окупованій території, щоб забезпечити охорону та збереження її культурних цінностей.

2. У випадку, якщо необхідно термінове втручання для збереження культурних цінностей, розташованих на окупованій території і пошкоджених в ході військових операцій, і якщо компетентні національні органи влади не можуть це забезпечити, окупують Держава приймає, наскільки це можливо, найбільш необхідні заходи з охорони цих цінностей у тісній співпраці із зазначеними властями.

3. Кожна з Високих Договірних Сторін, уряд якої розглядається членами руху опору як їх законний уряд, зверне, якщо можливо, їх увагу на зобов'язання дотримуватися ті положення Конвенції, які стосуються поваги культурних цінностей.

Стаття 6 Позначення культурних цінностей

Культурні цінності, щоб полегшити їх ідентифікацію, можуть бути позначені відмітною знаком відповідно до положеннями статті 16.

Глава II. Про надання спеціального захисту

Стаття 8

Надання спеціального захисту

1. Під спеціальний захист, можна взяти обмежена кількість укриттів, призначених для збереження рухомих культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, центрів зосередження культурних цінностей та ін нерухомих культурних цінностей, що мають дуже велике значення, за умови:

a) що вони знаходяться на достатній відстані від великого індустріального центру чи будь-якого важливого військового об'єкта, що представляє собою уразливий пункт, наприклад, аеродрому, радіостанції, підприємства, що працює на національну оборону, порту, значною залізничної станції або важливої лінії комунікацій;

b) що вони не використовуються у військових цілях.

2. Притулок для рухомих культурних цінностей може бути також взято під спеціальний захист, яке б не було його місцезнаходження, якщо воно побудоване таким чином, що, цілком ймовірно, бомбардування не зможе завдати йому шкоди.

3. Центр зосередження культурних цінностей вважається використовуються у військових цілях, якщо його використовують для переміщення особового складу або матеріальної частини військ, навіть транзитом. Цей центр також вважається використовуються у військових цілях, якщо в ньому здійснюється діяльність, що має пряме відношення до військових операцій, розміщення особового складу військ або виробництва військових матеріалів.

4. Культурні цінності, перераховані в пункті 1, не вважаються що використовуються у військових цілях, якщо вони охороняються збройної вартою, спеціально призначеної для цієї охорони, або якщо біля них перебувають поліцейські сили, на які зазвичай покладається забезпечення громадського порядку.

5. Якщо яка-небудь з культурних цінностей, перерахованих у пункті 1 цієї статті, розташована поблизу важливого військового об'єкта, зазначеного у згаданому пункті, вона тим не менше може бути взята співаючи спеціальний захист, якщо Висока Договірна Сторона, яка просить про це, зобов'язується жодним чином не використовувати цього об'єкта у випадку збройного конфлікту і, зокрема, якщо мова йде про порт, вокзалі або аеродромі, здійснювати будь-який рух в обхід. У цьому випадку рух в обхід повинно бути підготовлено ще в мирний час.

6. Спеціальна захист надається культурних цінностей шляхом внесення їх в «Міжнародний Реєстр культурних цінностей, що перебувають під спеціальним захистом». Це внесення виробляється тільки відповідно до положень цієї Конвенції і при дотриманні умов Виконавчого Регламенту.

Стаття 9

Імунітет культурних цінностей, що перебувають під спеціальним захистом

Високі Договірні Сторони зобов'язуються забезпечити імунітет культурних цінностей, що перебувають під спеціальним захистом, утримуючись з моменту включення їх до Міжнародного Реєстру, від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти них, а також утримуючись від використання таких цінностей і прилеглих до них ділянок у військових цілях, крім випадків, передбачених пунктом 5 статті 8.

Глава III. Перевезення культурних цінностей

Стаття 12 Транспорт, що знаходиться підлогу спеціальної зашитою

1. Транспорт, що використовується виключно для перевезення культурних цінностей, або всередині території, або для перевезення їх на іншу територію, може бути на прохання зацікавленої Високої Договірної Сторони узятий під спеціальний захист на умовах,передбачених у Виконавчому Регламенті.

2. Транспорт, що користується спеціальної зашитою, знаходиться співаючи міжнародним контролем, передбаченим Виконавчим Регламентом, і позначається відмітною знаком, описаним у статті 16.

3. Високі Договірні Сторони зобов'язані утримуватися від будь-якого ворожого акта щодо транспорту, що знаходиться співаючи спеціальної захистом.

Стаття 14

Імунітет від конфіскації, взяття в Як приз або захоплення

1. Чи будуть користуватися імунітетом від конфіскації, взяття в якості призу або захоплення:

a) культурні цінності, що знаходяться під захистом, передбаченої в статті 12, або захистом, передбаченої в статті 13;

b) транспортні засоби, зайняті виключно перевезенням цих цінностей.

2. Ніщо в цій статті не обмежує права на огляд і контроль.

Глава IV про персонал

Стаття 15 Персонал

Персонал, призначений для захисту культурних цінностей, повинен, наскільки це дозволяють вимоги безпеки, користуватися повагою в інтересах збереження цих цінностей, і, якщо цей персонал потрапляє в руки супротивника, йому повинна бути надана можливість продовжувати здійснювати свої функції, якщо культурні цінності, які цьому персоналу доручено охороняти, також потрапляють до рук супротивника.

Глава V. Про відмітний знак

Стаття 16 Знак Конвенції

1. Відмітний знак Конвенції являє собою шитий, загострений знизу, розділений на чотири частини синього і білого кольору (щит складається з квадрата синього кольору, один з кутів якого вписаний в загострену частину шита, і синього трикутника над квадратом; квадрат і трикутник розмежовуються з обох сторін трикутниками білого кольору).

Стаття 17 Пользомвіе знаком

1. Відмітний знак застосовується триразово для ідентифікації лише:

а) нерухомих культурних цінностей, що перебувають під спеціальним захистом;

b) транспортів з культурними цінностями в Відповідно до умов, передбачених у статтях 12 і 13;

с) імпровізованих укриттів в Відповідно до умов, передбачених у Виконавчому Регламенті.

2. Відмітний знак може застосовуватися одноразово для ідентифікації лише:

a) культурних цінностей, які не перебувають під спеціальним захистом;

b) осіб, на яких покладено функції з контролю відповідно до Виконавчим Регламентом;

c) персоналу, призначеного для охорони культурних цінностей;

d) посвідчень особи, передбачених Виконавчим Регламентом.

3. Під час збройного конфлікту забороняється застосовувати відмітний знак у всіх ін випадках, крім тих, які згадані в попередніх пунктах цієї статті, або застосовувати для якої б то не було мети знак, що має схожість з відмінною знаком Конвенції.



3. Практичне завдання

Завдання: У 1999 р. держава А підписало з державою В генеральний пакт про торгівельну співпрацю, в 2000 р. був підписаний договір про торгівлю і мореплавання. Деякі положення цих договорів протирічать один одному. Держава В наполягає на вживанні генерального пакту 1999 р., посилаючись на те, що вища юридична сила цього документа витікає з його назви. Дайте оцінку аргументам держави В.

Відповідь:

-- договір -- найбільш поширене найменування різноманітних угод між державами з політичних, економічних, культурних, соціальних та інших питань;

-- пакт -- двостороння або багатостороння угода між державами, що укладають з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.п.);

Природа міжнародних договорів. Всі письмові угоди між державами, вважаються «міжнародними договорами» [treaties], незважаючи на те, як вони названі офіційно. Таким чином, зовсім неважливо, як називається міжнародна угода - міжнародний договір [treaty], угода [agreement], конвенція [convention], пакт [covenant] або договірний акт [compact] В якій формі ні оформлялося б укладена державами угоду, воно є міжнародним договором.

Відповідно до статі 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і визнається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну силу; по-друге, всі нові норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити (jus cogens).

За юридичною силою:

імперативні -- до них належать основні принципи міжнародного права (Jus cogens);

диспозитивні -- під ними розуміються такі норми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні торкатися права і законні інтереси третіх держав. До диспозитивних норм належить основна маса універсальних і партикулярних норм.

Моя думка така, що юридичну силу набирає останній за датою прінятій та підписаний договір в 2000 році про торгівлю і мореплавання.



Література

1. Конституція України: Закон від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- 30. -- ст. 141.

2. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. -- 2004. -- No 50. -- Ст. 540.

3. Акт проголошення незалежності України: Прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. - Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

4. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990р. - К.: Політвидав України, 1990.

5. Закон України "Про дипломатичну службу" від 20 вересня 2001 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

6. Закон України „Про боротьбу з тероризмом”, від 20 березня 2003 p. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

7. Закон України „Про державний кордон України”, від 4 листопада 1991р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

8. Закон України „Про правонаступництво України”: від 12 вересня 1991р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

9. Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року № 2235III (із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 5 квітня 2005 року № 2508-IV, від 16 червня 2005 року № 2663-IV, від 11 травня 2007 року № 1014-V, від 5 липня 2011 року № 3575-VI) // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 13. - Ст. 65.

10. Закон України „Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією” 16 березня 2005 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

11. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2012. - № 19-20. - Ст. 179.

12. Закон "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року № 3671-VI (зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 5 липня 2012 року № 5076-VI) // Офіційний вісник України. - 2011. - № 59. - Ст. 2347.

13. Статут Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерполу. Інтерпол; Статут, Міжнародний документ від 13.06.1956 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

14. Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/

15. Конвенції про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання в країні, громадянами якої вони є, 1978 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show

16. Консульський статут України, Президент України, Указ Президента, от 02.04.1994 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://search.ligazakon.ua

17. Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні: Затв. Указом Президента України від 10.06.93 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ww. zakon.rada.gov.ua

18. "Про Національне центральне бюро Інтерполу: Наказ МВС України від

7.04.93. №194. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

19. Деякі питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу. Постанова Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1356 //Офіційний вісник України. - 2004. № 42 - Ст. 2763.

20. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций, Международное право в документах. - М.,1982; - С.4-12.

21. Женевские конвенции от 12 августа 1949 года и Дополнительные протоколы к ним,- Б.м., 1994.- 320с.

22. Віденська конвенція про право міжнародних договорів //Відомості Верховної Ради УРСР,- 1986.- №50.- С.101.

23. Международная конвенция о борьбе с захватом заложников: Принята ГА ООН 17 декабря 1979. Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

24. Заключний акт наради по безпеці і співробітництву в Європі /Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документ - К.. Наукова думка, 1992. С.181-192.

25. Статут Організації Об'єднаних Націй. -- ООН, Сб. документов. М., 1985.

26. Віденська Конвенція «Про дипломатичні зносини» 18 квітня 1961 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uazakon.com/document/tpart

27. Віденська конвенція «Про консульські зносини» 24 квітня 1963 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon.rada.gov.ua 28. Нью-Йоркська Конвенція «Про спеціальні місії» 8 грудня 1969 року, [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon.rada.gov.ua 29. Віденська конвенція «Про представ¬ництво держав в їхніх відносинах із міжнародними організаціями універ¬сального характеру» 14 березня 1975 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/ 30. СОТ, Україна; Протокол, Міжнародний документ вiд 05.02.2008

31. Протокол про вступ України до Світової організації торгівлі. Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

32. Європейське космічне агентств, Кабінет Міністрів України; Угода, Міжнародний документ вiд 25.01.2008 Угода між Урядом України та Європейським космічним агентством щодо співробітництва у використанні космічного простору в мирних цілях.

33. Резолюція Європейського парламенту щодо ситуації в Україні

34. Європейський Союз; Резолюція, Міжнародний документ від 13.12.2012. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www. zakon.rada.gov.ua

Размещено на Allbest.ru

...