Романо-германська правова сім’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

В умовах глобального cвітового розвитку теоретико-правові дослідження правових систем набувають значного поширення. Це сприяє виявленню тенденцій розвитку правових систем, їх типології, класифікації, умов і факторів, що oбумовлюють можливості взаємодії окремих правових порядків.

Cвітова цивілізація з моменту її зародження і по сьогоднішній день знала тисячі окремих державно-правових систем. Всі вони являють безперечний інтерес до науки, в кожній системі було і є дещо загальне, і в той же час, неповторне, унікальне. В цих умовах, на наш погляд, слід вести мову не про порівняльне правознавство, а про порівняльне праводержавознавство.

Романo-германська правова сім'я по праву посідає особливе місце серед інших правових сімей не лише за масштабами свого впливу на формування національних правових систем держав різних континентів, а й за високим ступенем теоретичної розробки норм, принципів, положень, ідей, перебуваючи у тісному зв'язку з неперехідними моральними цінностями розвитку будь-якого суспільства. Це, в свою чергу, відіграло не останню роль у сприйнятті права європейськими народами, як важливого загальнокультурного явища, спрямованого на забезпечення суспільного блага, а не лише засобу чи інструмента в руках правителя держави для зміцнення своєї влади.

Вдoсконалення правової системи України та приведення її у відповідність до міжнародних стандартів актуалізує проблему необхідності трансформації вітчизняного права в напрямі відтворення традицій романо-германської правової сім'ї. За своєю правовою природою романо-германська правова сім'я настільки потужна, що за довгі роки свого існування вона не лише не втратила своєї могутності та актуальності на правовій карті світу, а й здійснила серйозний поштовх для розвитку правових систем латиноамериканських, скандинавських та інших держав.

Стан дослідження. Варто відзначити, що юридична наука певною мірою досліджувала деякі питання зазначеної проблематики. Дослідженню сучасних правових систем присвячено чимало наукових праць, авторами яких є відомі українські та зарубіжні вчені, зокрема: С. Алексєєв, Р. Давид, Ю. Задорожний, В. Копєйчиков, Д. Лук'янов, Л. Луць, Н. Оніщенко, С. Сливка, О. Скакун, Т. Тарахонич, В. Ткаченко, Є. Харитонов та інші.

Мета роботи - дослідити витоки, розвиток, сучасний стан та подальші перспективи розвитку романо-германської правової системи, зважаючи на загальні тенденції розвитку права в світі на сучасному етапі.

Об'єктом даного дослідження виступають суспільні відносини у романо-германській правовій сім'ї.

Предметом даного дослідження є романо-германська правова сім'я.

Завданням даної роботи є наступне:

- проаналізувати поняття та етапи романо-германської правової сім'ї;

- охарактеризувати структуру права у державах романо-германської правової сім'ї;

- визначити форми (джерела) права у державах романо-германської правової сім'ї;

- зробити загальну характеристику систем права окремих держав, що належать до романо-германської правової сім'ї.

Робота має наступну структуру: вступ; розгляд чотирьох питань; висновок; список літератури.

Під час дослідження була використана наступна методологія: історичний метод дослідження різноманітних підходів до визначення романо-германської правової сім'ї; аналітичне дослідження матеріалу опублікованого по даній темі в наукових виданнях, підручниках, навчальних посібниках; метод логічно-послідовного викладення проаналізованого та опрацьованого матеріалу при написанні даної курсової роботи.

1. Поняття та етапи романо-германської правової сім'ї

Як зазначає Т.З.Гарасимів, що правова система є частиною суспільної (соціальної) системи, що об'єктивно зумовлена історичним розвитком, включає взаємопов'язані, взаємозумовлені та взаємодіючі компоненти: правосвідомість, право, юридичну практику, суб'єктивні прана і обов'язки, правовідносини, правову ідеологію, загалом весь спектр юридичної дійсності у соціально неоднорідному суспільстві[1, c.22].

Oб'єднання декількох правових cистем в одну правову сім'ю стає можливим тому, що у деякої групи держав приймаються і реалізуються приблизно однакові норми. Визначальним є те, що право будь-якої держави становить систему, тобто право поєднує норми у відповідні групи.

Згідно з цим будується відповідна система законодавства, в якій передбачається процес створення, реалізації і тлумачення права, його функціонування і взаємозв'язок із соціальним життям. Отже право у цьому розумінні виступає як складне явище, що має багато чинних елементів, взаємодія яких і визначає якості права як системи.

Cучасне правознавство виділяє такі основні правові сім'ї: романо-германська, англосаксонська, мусульманська і традиційного права.

Загальновизнаним центром розвитку романо-германского типу правової системи є кoнтинентальна Європа, тому його називають ще континентальним. Як і англо-американський, романо-германський тип правової системи вважається класичним.

Дослідники під романо-германською правовою сім'єю розуміють правові системи, створені з використанням рецепції римського права, які об'єднані спільністю структури, джерел права й подібністю понятійно-юридичного апарату[2, c.77].

"Романо-германський тип правової системи - це сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського права і його пристосування (разом із канонічними і місцевими нормами звичаями) до нових національних умов"[3, c.300]. Характерними для цього типу є домінування нормативного правового акту в системі джерел права, ділення системи права на приватне і публічне, підрозділ на галузі права, кодифікування законодавства. Розуміння права ґрунтується (при відмінностях до проблеми) на його нормативності.

Характерні для романо-германської правової сім'ї принципи й інститути з'явилися в інших частинах світу й регіонах двома основними шляхами.

1. Шляхом насильницької експансії романо-германської правової сім'ї, що є наслідком колонізації європейськими країнами інших країн.

2. Шляхом добровільної рецепції країнами інших регіонів основних положень романо-германського права (йдеться, зокрема, про Туреччину, Японію, Південну Корею)[4, c.48]. Хоча передусім тут йдеться про використання романо-германської юридичної конструкції.

Виникнення романо-гермаиської правової сім'ї пов'язане з правом Cтародавнього Риму. Але еволюційний тисячолітній розвиток права значно віддалив правові системи романо-германської правової сім'ї від класичного римського права часів Августина і Юстиніана. Тому романо-германська правова сім'я є продовженням римського права, але ні в якому разі не є його копією.

Як зауважує Ю.А.Задорожній, що першоосновою розвитку даної правової сім'ї на геополітичній карті світу були загальна культура і звичаєве право країн Західної Європи, що сприйняли римське право завдяки його активній популяризації в тогочасних університетах.

Становлення романо-германської правової сім'ї, створеної на ідеях, засадах, понятійному апараті римського права, відбувалося впродовж не одного століття і під впливом багатьох чинників. Так, норми римського права в процесі їх запозичення і використання тісно переплелись із звичаєвим правом.

Привнесене (запозичене) право було незрівнянно досконалішим за місцеве, що спричинило його активний вплив не лише на прийняття відповідних правових актів у ряді держав, а й на формування національних систем права європейських держав у цілому[5, c.65].

В істoричному процесі формування даної правової сім'ї здебільшого виділяють три періоди її розвитку. Перший період, що передує XIII століттю, - це початковий, вихідний період. Другий період розпочинається з відродження вивчення римського права в університетах. Третій, сучасний, період розвитку романо-германської правової сім'ї пов'язаний з домінуванням у її правових системах закону, законодавства.

На першому етапі елементи, які були основою для створення романо-германської системи права, мали характер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїми законами. Але після прийняття християнства спосіб життя населення почав поступово змінюватись.

На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї, притаманні певним територіям. Існують деякі документи, за допомогою яких ми маємо змогу прослідкувати стан і римського права, і права варварів. До них належать компіляції Юстиніана (Кодекс, Дигести, Інституції, опубліковані з 529 по 534 р. та доповнені серією новел) у Візантії, Молитовник Аларіха (506 р.) у Франції та на Іберійському півострові. Крім того, більшість германських племен з VI ст. вже мали свої закони ("закони варварів"), процес створення яких тривав до XII ст.

Як зазначає Г. Дж. Берман, в Європі аж до другої половини XI ст. переважали племінні й місцеві риси звичаєвого права з деякими феодальними елементами. Родові зв'язки були першочерговою гарантією правового статусу людини. Зібрання законів, які періодично вида- вали королі й у яких викладалися звичаї, не були законодавством у сучасному розумінні слова. Таким чином, звичаєве право до рецепції римського права вважалося панівним на європейській території[6, c.279].

Наcтупним етапом розвитку романо-германської системи права став період формування загального права університетів, що були головним джерелом поширення нових ідей. Перший і найбільш відомий Болонський університет в Італії. В цей період cуспільство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки лише право може забезпечити порядок і безпеку.

В універcитетах право розглядали як модель соціальної організації. Його вивчення не охоплювало процесуальні процедури, докази, способи виконання, концентруючи увагу на судовому розгляді чи виконанні прийнятих рішень.

Університетська наука розглядала право в зв'язку з філософією, теологією, релігією. Вона вказувала суддям, як вирішувати справи на основі справедливості, встановлювала правила, за якими повинні були жити добропорядні люди. Тобто судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд під час винесення рішень у справі.

Cлід також зважити на те, що в університетах Західної Європи домінували не однакові юридичні школи, а кожна із власними завданнями, специфічними методами і прийомами щодо вивчення римського права. Це привело до того, що на ґрунті римського права у країнах Західної Європи виникає і формується своє власне національне право, яке було логічним продовженням римського, але більш систематизованим і розгалуженим.

Величезний вплив на формування романо-германської правової сім'ї мала школа природного права. Саме вона поставила у центр розвитку будь-якої правової системи людину, розглядаючи право як витвір людського розуму, що відповідає ідеям справедливості, свободи і гуманізму.

Отже, саме у час найбільшої популярності школи природного права за пропозицією університетів у більшості країн Західної Європи знову вводилось у дію вже модернізоване римське, головним чином приватне, право.

Що ж стосується публічного права, то римське право не могло бути взірцем для його створення, а тому представники школи природного права розробили моделі конституційного, кримінального і адміністративного права, спираючись при цьому здебільшого на англійське загальне право.

Третій періoд розвитку cистеми романо-германського права триває і нині. Він значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції докорінно змінили або скасували феодальні правові інститути. Закон став основним джерелом романо-германського права[7, c.49].

Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації, що остаточно завершила процес формування системи романо-германського права як цілісного явища Право шляхом кодифікації набуває системності, визначеності і ясності, що полегшує його практичне застосування і є логічним завершенням розуміння правової норми і праворозуміння в цілому, що склалося в континентальній Європі.

Єдина романо-германська правова cім'я з огляду на її головні джерела диференціюється на дві правові групи. А саме, французьке право, з однієї сторони, і германське - з другої, на підставі яких всередині романо-германської правової сім'ї виділяються дві правові групи: романська, до якої відносяться Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія, і германська, що включає Австрію, Швейцарію, Росію і деякі інші країни.

До того ж у світовій юридичній науці виділяються правові системи, що примикають до романо-германської правової сім'ї. Це латиноамериканське право, правова система Японії, скандинавське право.

Таким чином, романо-германська правова сім'я є найбільшою і найвагомішою правовою сім'єю. Вона була основою і для виникнення права у слов'янських народів. Нині в Україні відбувається інтенсивний процес створення своєї правової системи, що передбачає відхід від позитивістських ідей і повернення до гуманістичних основ романо-германської правової сім'ї.

2. Структура права у державах романо-германської правової сім'ї

Характерним для континентального типу правових систем є те, що джерела права створюються правотворчими суб'єктами, ці суб'єкти мають широкі нормотворчі повноваження, в системі чітко розмежовується правотворча, правозастосовча та правотлумачна діяльність, континентальне право має високий ступінь нормативності, що дає підстави деяким авторам називати романо-германський (континентальний) тип нормативно-актним[8, c.10].

В цій системі джерела діляться на первинні та вторинні. Серед первинних джерел особлива роль відводиться нормативно-правовим актам. В системі існує чітка їх ієрархія: Конституція, закони, підзаконні нормативно-правові акти. Для забезпечення престижу та авторитетності Конституції як Основного Закону в правових системах створюються органи конституційного правосуддя. Серед законів особлива роль відводиться кодексам.

Cистемі права, як і системі джерел права, притаманний поділ на галузі, публічне та приватне правo. Переважаючу роль у системі відіграють норми матеріального права.

Ще за часів Cтародавнього Риму були спроби визначити базові методологічні принципи, які дозволяли пізнавати і вивчати право як об'єктивне системне явище з метою використання правових знань в юридичній практиці. Відомий давньоримський юрист Д. Ульпіан у титулі першому "Про правосуддя та право" книги першої "Дигести або Пандекти" писав "Вивчення права поділяється на дві частини публічне і приватне, яке (стосується) корості окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні та корисне в приватному відношенні".

Дo сфери публічного правового регулювання стародавні римські юристи відносили святині, служіння жреців, становище магістратів. Тобто вони вважали, що ця сфера регулювання була сферою дії сакрального та адміністративного права. Приватне ж право вони пoділяли на три частини і фактично воно складалося або з природних приписів, або (з приписів) народів, або (з приписів) цивільних.

Отже у всіх країнах, що належать до романо-германської правової сім'ї, визнається диференціація права на публічне і приватне. Цей поділ має майже загальний характер і є важливою характеристикою правових систем країн романо-германської правової сім'ї. Cутність його полягає в тому, що до публічного права відносять ті галузі та інститути, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою, а до приватного - галузі й інститути, що регулюють взаємовідносини індивідів. До цього слід додати, що повагу до права набагато простіше прищепити приватним особам, ніж державі, яка сама с носієм влади.

Головні принципи публічного права у цій сім'ї, формувались під впливом державницьких ідей Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Єдині для всіх європейських країн основи кримінального права закладені Ч. Беккаріа. У подальшому публічне право формувалось на основі досвіду окремих європейських країн. Так, адміністративне право вважалось витвором Державної ради Франції, воно було активно запроваджене іншими європейськими державами. Адміністративне право значною мірою сформоване судовою практикою[9, c.290].

Oсновним критерієм класифікації правових систем на публічне й приватне є інтерес. Для публічного права переважне значення має cуспільно значимий (публічний) інтерес, який є визнаним державою, й забезпечений правом інтерес соціальної спільності, задоволення котрого є умовою й гарантією її існування та розвитку, наприклад, правове регулювання діяльності державних органів і громадських організацій, взаємовідносини громадян і держави тощо). Критерієм визначення приватного права є, відповідно, приватний інтерес, що матеріалізується в інтересах окремих осіб, - в їхньому правовому й майновому положенні, а також у їх відносинах один з одним і певною мірою з державними органами та громадськими організаціями.

Публічне право, як і приватне у наш час, в усіх країнах романо-германської правової сім'ї диференціюється на одні й ті самі основні галузі: конституційне право, адміністративне право, міжнародне публічне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право тощо.

Цивільне правo як приватне правo розглядалося давньоримськими юристами органічною cкладовою чинної системи права. І це дуже важливо. Воно не відокремлювалося повністю від природного права або від права народів, але і не в усьому дотримувалося їх вимог. Цивільне право з моменту свого формування було прикладом прагнення суспільства в процесі правового регулювання до діалектичного поєднання приватних та публічних засад суспільного життя конкретно-історичного періоду.

Oднак, у ХХ ст. з'являється тенденція відмови від дуалізму приватного права: нові кодифікації приватного права відбуваються шляхом прийняття єдиних актів - цивільних кодексів.

Намагаючись забезпечити єдність розуміння і реалізації норм права, деякі законодавчі та судові органи у країнах романо-германської правової сім'ї роз'яснюють і деталізують сформульовані загальні норми, тобто тлумачать їх. Це веде до того, що норма, створена законодавцем, розглядається як ядро, навколо якого існують похідні правові норми. Тому у країнах романо-германської правової сім'ї існують органи, що стежать за відповідністю похідних норм щодо первинних.

Отже, право у країнах романо-германської правової сім'ї складається не тільки з правових норм, сформульованих законодавцем, а й включає норми, що створюються в результаті їх тлумачення. Враховуючи, що тлумаченням норм права здебільшого займаються судові органи, деякі західні юристи стверджують, що система романо-германського права може трансформуватися, наближаючись у такий спосіб до загального (англійського) права. Цей процес зближення можливий тому, що романо-германський та англоамериканський типи правових систем навіть у процесі формування їх як окремих типів, мали і зараз мають спільні основи в економічній, політичній, соціальній, правовій сферах, а загалом ґрунтуються і становлять окремий цивілізаційний блок - західну цивілізацію[10, c.83].

У романо-германській правовій сім'ї виділяються активні елементи, що тісно пов'язані між собою, зокрема: право як система загальнообов'язкових норм, котрі виражені в законі й інших джерелах права; правова ідеологія, що є активною стороною правосвідомості; судова (юридична) практика.

Cутність романо-германської концепції права полягає в тому, щоб знайти в практиці й отримати те чи інше рішення, головне - виробити загальний ідеальний принцип, а потім врегулювати за його допомогою суспільні відносини. Право країн романо-германської правової cім'ї - це зажди право, засноване на принципах.

На формування принципів системи права, зазначає Ю. Задорожний[11, c.10], країн романо-германської правової сім'ї суттєвий вплив мало римське право. Із практичним використанням римських норм та інститутів у право континентальної Європи впроваджуються і відповідні принципи права римської юриспруденції, формування яких безпосередньо пов'язано з дослідженням римських джерел права, переважно Кодифікації Юстиніана. Такі загальнотеоретичні принципи як принцип верховенства права та верховенства закону, принцип юридичної рівності перед законом та судом, принцип справедливості правосуддя, принцип неприпустимості повторного покарання за одне й те саме правопорушення та інші принципи беруть свій початок із класичного римського права.

Призначення загальноправових принципів полягає в тому, що вони здійснюють універсальне й загальне закріплення основ суспільного ладу, а також забезпечують одноманітне формулювання норм права та їхній вплив на суспільні відносини у сфері правового регулювання та інших видів правового впливу.

У державах, що належать до романо-германської правової сім'ї, на відміну від країн загального права суди лише інтерпретують пов'язані з кожним конкретним випадком заздалегідь підготовлені тексти законів. Тому вважається, що судові рішення є наслідком розуміння законів судами.

Іншим структурним поділом романо-германського права є його галузевий поділ. Всі норми прив'язуються до певної галузі, які відокремлюються одна від одної в залежності від предмета і методу правового регулювання.Крім цього в основі кожної галузі лежить кодекс, яким і регулюється відповідна сфера. Кодифікаційний характер права є однією з вирішальних ознак романо-германської правової сім'ї.

Галузева класифікація права є похідною від загального розмежування права на приватне і публічне, яка була започаткована ще в римському праві, де значної розробки зазнало приватне право римської імперії, яке вже тоді містило поділ на відповідні галузі права: цивільне, речове, сімейне, спадкове, зобов'язальне тощо.

Сьогодні в країнах романо-германської правової сім'ї базовими галузями публічного права є конституційне, адміністративне, фінансове право тощо. Водночас цивільне, сімейне, торгове та інші галузі права є стержнем приватного права. Отже, такий умовний поділ права на галузі, започаткований у класичному праві Римської імперії, виявився надзвичайно стійким і таким, що через століття залишився однією з найважливіших характеристик структурної побудови сучасного права.

На сучасному етапі розвитку суспільства відбулися суттєві зміни у системі права у країнах романо-германської правової сім'ї. У сфері приватного права відбулося злиття романізованого традиційного права з новітніми ідеями доктрини природного права. Найяскравіше ці зміни проявилися в сімейному праві (наприклад, суттєво змінюється правовий статус жінки) та в праві власності. Цивільне право пристосовується до умов вільного ринку тощо[12, c.81].

У другій половині XX ст. на розвиток романо-германського права суттєво впливають європейські інтеграційні процеси, наприклад, створення Європейського співтовариства. А наслідком створення та функціонування ЄС є виникнення особливої системи правових норм - європейське право або право ЄС[13, c.92]. Європейське право суттєво впливає на національні правові системи держав-членів ЄС.

3.Форми (джерела) права у державах романо-германської правової сім'ї

М.М. Марченко пропонує наступну класифікацію джерел права в романо-германській правовій сім'ї.

1.Залежно від способу формування тих чи інших джерел права вони поділяються на дві групи: а) акти, які виходять від державних законодавчих і виконавчих розпорядчих органів різних рівнів, що формують статутне право; б) акти, що виникають і розвиваються через розвиток тих чи інших відносин у суспільстві, а також самого суспільства (як, наприклад, звичаї, традиції, правова культура). До цієї групи слід також віднести доктрини й праці (зазвичай коментарі діючих законів) відомих вчених-юристів[14, c.467].

2.Залежно від способу оформлення й форми зовнішнього прояву всі джерела права поділяються на писані й неписані, формальні й неформальні. Неформальні джерела права здійснюють вплив на процес регулювання суспільних відносин. До неформальних належать власне правові доктрини, правові традиції, загальні принципи права, особливо в країнах, де вони закріплені в законодавстві. Формально-юридичні - це писані джерела права, до яких належать передусім нормативно-правові акти. Писані джерела права відіграють важливу роль як у всій системі романо-германського права загалом, так і в окремих її складових.

3.Залежно від юридичної сили, соціального значення й ступеня поширеності вирізняють первинні й вторинні джерела права. У перших містяться норми, що мають обов'язкову силу для суддів, а другі іноді називають просто джерелами чи документами. Ця класифікація, на думку вчених-компаративістів і нашу зокрема, є фундаментальною.

Узагальнюючи зазначене, до всіх правових джерел романо-германського права віднесемо: 1) нормативно-правові акти; 2) правові звичаї; 3) міжнародні договори; 4) загальні принципи права; 5) правову доктрину; 6) судову практику (судові прецеденти).

Також до джерел романо-германського права відноситься й право Європейського Союзу - первинне й вторинне.

Історично так склалося, що звичаї займають вагоме місце серед основних регуляторів суспільних відносин. Вони тісно пов'язані іншими соціальними нормами (правовими, моральними, культурними, політичними релігійними). Право як система норм в значній мірі виростало з звичаїв, які санкціонувалися публічною владою у міру практичної необхідності[15, c.10].

Правовий звичай - це правило поведінки, яка склалася внаслідок фактичного його застосування впродовж довгого часу, що ніде в офіційних документах не записано, але визнається.

Практична роль правового звичаю, полягає передусім в тому, що вони сприяють створенню найоптимальніших умов для тлумачення та застосування існуючих нормативних актів і норм, які в них містяться. Такого роду звичаї не тільки доповнюють, але й підтримують існуюче законодавство, через що у ряді випадків в них виникає необхідність[16, c.500].

Такі звичаї позитивно впливають на трактування і використання нормативно-правових актів, оскільки останні в деяких випадках для свого розуміння потребують доповнення звичаєм. Тобто поняття, якими послуговується законодавець, іноді потребують пояснення з огляду на звичаї. Так, не можливо, не вдаючись до звичаю, деколи точно сказати, коли поведінка певної особи є помилковою, чи є даний розчерк підписом, чи є певне майно сувеніром тощо.

Також слід зазначити, що правового характеру (легітимності) звичаю надає держава двома шляхами: судовим і законодавчим.

Законодавчий спосіб (визнання) звичаю відбувається за допомогою посилання в тексті нормативного правового акту на необхідність (можливість) використання певного звичаю. У такий спосіб держава визначає вже сталі звичаї, наділяє їх юридичним характером, роблячи обов'язковими для суду та вказуючи на умови їхнього застосування. Взагалі закон нерідко апелює до місцевих звичаїв та звичаїв окремих професій.

Основним джерелом права у країнах романо-германської правової сім'ї є нормативно-правовий акт - офіційний письмовий документ компетентних органів держави, нормативного, ненормативного чи індивідуального характеру, виданий відповідно до їх компетенції, який направлений на: а) встановлення певної моделі поведінки (чи обов'язку діяти певним чином) у конкретній ситуації; б) встановлення, зміну чи припинення дії норм права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово[17, c.56].

Як зазначає Н.Хомюк, що до складу системи джерел права входять система нормативно-правових актів, яка є комплексом нормативно-правових приписів, що містяться у нормативно-правових актах (законах та підзаконних актах), а до складу останньої входять дві підсистеми: законодавства та підзаконних нормативно-правових актів[18, c.32].

Видані органами законодавчої влади, а також іншими уповноваженими органами нормативно-правові акти, що містять норми права, які юристам належить тлумачити і застосовувати для винесення рішення з конкретних справ, складають у країнах романо-германської правової сім'ї певну ієрархічну систему. Верхній щабель цієї системи належить конституції, або, як вони називаються у деяких країнах, конституційним законам.

У всіх країнах романо-германської правової сім'ї є писані конституції, тобто конституції, що являють собою єдиний акт, прийнятий за особливою, ускладненою, процедурою і який має чітку внутрішню структуру.

За нормами, що містяться в конституціях, визнається найвища юридична сила. Це знаходить своє юридичне вираження у встановленні контролю над конституційністю (відповідністю конституції) інших законів, при цьому органи цього контролю і його способи можуть бути найрізноманітнішими.

Конституції більшості країн, що належать до романо-германської правової сім'ї, наголошують на принципі, згідно з яким міжнародно-правові акти після їх ратифікації мають пріоритет над актами національного законодавства. Практично всі вони стверджують, що міжнародні договори безпосередньо породжують для громадян цих країн права та обов'язки. Проте норми міжнародних договорів не можуть суперечити конституції..

Деякі закони називаються кодексами. Початкове значення цього слова - "збірник, звід законів". Але нині термін "кодекс" використовується для назви актів, що є результатом систематизації норм права з якоїсь певної галузі. При цьому сучасні кодекси можуть охоплювати норми, що належать до двох чи більше галузей права, але регулюють відносини в конкретній сфері господарства чи культури.

Суперечливою є думка щодо питання про судову практику як джерела романо-германського права. Проте аналіз реальної дійсності дозволяє зробити висновок про те, що судова практика в ряді випадків може відігравати роль допоміжного джерела права. Свідченням тому є велика кількість судових збірників і довідників, а також помітне значення і роль касаційного прецеденту у формуванні права.

Касаційний суд є найвищою судовою інстанцією. Тому в цих країнах судове рішення, що ґрунтується на аналогії чи загальних принципах, якщо воно підтверджене касаційним судом, може сприйматися іншими судами при вирішенні подібних справ як фактичний прецедент.

Отже, враховуючи прагнення юристів усіх цих країн спиратися у своїх рішеннях на закон, можна говорити про судовий прецедент лише як про деякий виняток, що не порушує основоположного принципу верховенства закону.

Протягом тривалого часу в романо-германській правовій сім'ї головним джерелом права була наукова доктрина. Правова доктрина - одне з найдавніших текстуальних джерел права, яке і досі відіграє надзвичайно важливу роль у правовому регулюванні суспільних відносин. Процес формування правової доктрини та її складників є тривалим, багатоетапним і починається, як привило, з висунення оригінальних авторських поглядів (ідей, гіпотез) на певні явища державно-правової дійсності або з обґрунтування нових підходів до розв'язання актуальних проблем юридичної практики[19, c.30].

Не визнання її як формального джерела права не виключає розгляду її як реально існуючого та впливового явища. При цьому вона впливає не лише на правоза- стосовувача й інтерпретатора діючого права, а й на законотворця.

Юридична доктрина в загальному розумінні являє собою систему теоретичних положень, приписів, філософських і наукових теорій, концепцій правового характеру, в якій сформульовані найважливіші принципи дії національного права, основні юридичні категорії та поняття, аргументи і точки зору фахівців у сфері права[20, c.70].

Наукова доктрина головним чином, була розроблена в університетах у XIII - XIX ст. Лише відносно нещодавно, з перемогою ідей демократії і запровадженням кодифікації, первинність доктрини була замінена домінуванням закону.

На сучасному етапі основним призначенням доктрини є створення правових принципів, понять, термінів, методів, нормотворення та застосування і тлумачення права. У юридичній літературі під правовою доктриною розуміють систему наукових правових понять та концепцій про сутність та призначення права у конкретно-історичних умовах [21, c.61].

На думку О.О.Губанова, найбільш яскравого значення й роль правової доктрини для правових систем романо-германської правової сім'ї виявляється в межах такої її складової як правосвідомість,а саме на концептуально-теоретичному рівні існування правової ідеології як елемента правосвідомості.

Таким чином положення правової доктрини, засвоюючись нею залежно від рівня правової культури конкретної особи, більшою чи меншою стають частиною її правової ідеології, відповідно, визначаючи формування її правосвідомості[22, c.10].

Визнання найважливішою роль законодавця не повинно заважати бачити реальні зв'язки між ним і доктриною, а тим самим вести мову про диктатуру закону.

Слушною є наукова думка про те, що норма, вироблена правовою доктриною, є нормою-принципом. Такі норми-принципи можуть виражатись, а можуть і не виражатись у нормах позитивного права, але обов'язково застосовуються в судовій практиці та мають досить загальний характер. Загальні принципи є джерелом права.

Як зазначає російський дослідник Е.В. Скурко в монографії "Принципи права", романо-германська правова сім'я дотримується секулярної традиції права, що характеризується іманентністю права суспільству та раціональністю, і на основі чого фактично тримається весь західний світ. Іншими словами, секулярній традиції права властива передусім практична безапеляційність визнання вищого авторитету за писаним правом Писане право наділене вищою юридичною силою.

Принципи права в секулярній традиції є продуктом методу, який найбільш рельєфно проявляється в прийнятій юридичній техніці, котра загалом вичерпується логічними прийомами аналізу і синтезу, чи відповідних методів індукції і дедукції, а також аналогії оперування, однак з термінами, за якими можуть приховуватися поняття, що відрізняються від побутового свого застосування та розуміння у відповідній мові та культурі[23, c.116].

Основні риси загальних принципів права проявляються в наступному:

Існування принципів права як у законі, так і поза ним. У першому випадку вони виводяться з норм позитивного права, а у другому - з правопорядку, що існує в країні. Їх формування і визнання судовою владою. Головним джерелом визнання загальних принципів є судова практика. Вона черпає свої принципи із закону або зі звичаїв шляхом їх тлумачення.

Панування загальних принципів над позитивним правом. Звичайні правові норми є лише окремими випадками їх застосування або винятками. Загальні принципи права є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цій системі права[24, c.65].

Для країн романо-германської правової сім'ї характерним є панування доктринального тлумачення. За суддею визнається право на нор- мотворчість (наприклад, ст. 1 ЦК Швейцарії, ст. 4 ЦК Франції). У Бразилії та Португалії вирок суду може не узгоджуватися з писаними правилами за умови, що на це була отримана згода всієї юридичної спільноти, яка охоплює суддів, професорів і адвокатів.

Доктрина в цих сім'ях слідує принципу, згідно з яким процес тлумачення є відносно автономним по відношенню до нормотворчого (парламентського) процесу. Романо-германська правова сім'я характеризується такою формою тлумачення, як постатейні коментарі до нормативного акта - закону. Ці коментарі мають бути розраховані як на теоретиків права, так і на практиків. Французька правова доктрина зосереджує увагу на тому, що постатейні коментарі необхідні лише для практиків, а для теоретиків запропоновані численні підручники та монографії з обраного фаху.

Отже, у романо-германській правовій сім'ї існує доволі ґрунтовна полісистема джерел права, у якій вони, залежно від юридичної сили, соціального значення й ступеня поширеності, поділяються на первинні (обов'язкові) і вторинні (необов'язкові) джерела права.

4. Загальна характеристика систем права окремих держав, що належать до романо-германської правової сім'ї

Розглянемо тепер у пізнавальному плані національні правові системи деяких країн романо-германської правової сім'ї. Нагадаємо, що французьке право, з одного боку, і германське - з іншого, й були тією моделлю, згідно з якою романо-германська правова сім'я поділяється на дві групи: романську (до якої належать Франція, Бельгія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія) та германську (до якої належать ФРН, Австрія, Швейцарія, Росія та деякі інші країни).

У Франції XVIII ст. не було цілісної правової системи, а право переважно було досить розрізнене і часто неузгоджене. Створення єдиної національної правової системи французька буржуазія вважала головним завданням революції [26, с. 160].

Головні ознаки сучасної правової системи Франції сформувалися в період Великої французької революції 1789-1794 рр. і перші десятиліття по тому, особливо за часів правління Наполеона Бонапарта. Найважливішими документами того часу були Декларація прав людини і громадянина (1789 р.), Цивільний (1804 р.), Цивільний процесуальний (1806 р.), Торговий (1807 р.), Кримінально-процесуальний (1803 р.) та Кримінальний (1810 р.) кодекси.

Кодекс Наполеона не лише вплинув на процес становлення буржуазного цивільного права у Франції, але й послужив у XIX ст. зразком для проведення кодифікації цивільного права в більшості держав Європейського континенту, зокрема у Польщі. Цивільний кодекс Наполеона набув значної популярності за межами Франції і справив величезний вплив на формування і розвиток права Польщі[27, c,129].

В сучасній системі джерел права Франції центральне місце посідають Конституція Французької Республіки 1958 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., а також преамбула до Конституції 1946 р., яка містить розгорнутий перелік демократичних прав і свобод громадян. Серед законодавчих актів, що видаються французьким парламентом, особливу роль відіграють закони, які доповнюють положення Конституції. Звичайні закони - це акти парламенту, що стосуються окремих галузей права або їхніх інститутів. До числа звичайних законів належать і кодекси, що відповідають традиційній наполеонівській схемі законодавства: кримінальний, цивільний та інші кодекси, зміни до яких вносяться шляхом видання законів.

Чинна Конституція 1958 р. передбачає широкі можливості правового регулювання суспільних відносин шляхом видання актів виконавчою владою - урядом, міністерствами й уповноваженими на те органами адміністрації. Так, Конституція чітко окреслює перелік галузей правового регулювання, що перебувають у винятковій компетенції законодавчої влади, а всі правові питання, що не входять у сферу законодавства, регулюються актами різного рівня. Серед них найбільш вагомими є ордонанси - це нормативно-правові акти глави держави чи уряду, що мають силу закону. Видаються Радою міністрів (засідання уряду під головуванням президента) після розгляду їх Державною радою (органом, що здійснює контроль конституційності актів виконавчої влади і дає обов'язкові попередні висновки на урядові проекти законодавчих атів)[28, c.207]. Важливе місце у системі нормативних актів посідають урядові декрети, підписані президентом, а також ті, що видаються тільки президентом.

Правова система Бельгії характеризується тим, що з моменту створення самостійної Бельгійської держави (1830 р.) основу її законодавства складали п'ять французьких кодексів: Цивільний, Торговий, Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Усі вони мали вирішальний вплив на розвиток бельгійського права, а Цивільний кодекс є чинним і нині. Щоправда, при збереженій загальній структурі текст його зазнав істотних змін. Торговий кодекс Бельгії, прийнятий у 1872 р., і Кримінально-процесуальний - у 1878 р., з моменту їх прийняття і по нині включають запозичені з аналогічних кодексів Франції розділи. І як продовження, у 1967 р. був прийнятий Судовий кодекс, що регулює організацію судів і трибуналів, їх компетенцію та процедуру діяльності.

Трудові відносини в Бельгії визначаються Пактом про соціальну солідарність, укладеним між представниками профспілок і підприємців ще 1944 року. Це країна розвинутої системи соціального забезпечення, охорони природи, податкової справи. До речі, податкова справа, виборче право, сільськогосподарське, лісове і деякі інші галузі права систематизовані в кодекси у вигляді консолідованих актів.

Основа сучасної правової системи Іспанії закладалася у XIX ст. Після звільнення країни від французької окупації (1808-1814) протягом кількох десятиліть приймалися кодекси законів з окремих галузей права. Вплив права Франції, історія власного законодавства, що нараховує багато століть, практика деяких латиноамериканських країн, які були іспанськими колоніями, складають основу правової системи цієї країни.

Іспанська Конституція 1978 р. передбачає прийняття законів не тільки Генеральними кортесами (парламентом Іспанії), а й представницькими органами автономних областей, які можуть видавати законодавчі акти і питань, що віднесені до компетенції іспанської держави. Такі акти видають відповідно до процедури делегованого законодавства на підставі принципів і декретів, передбачених загальнодержавним законом. Щодо компетенції в галузі нормотворення, то варто відзначити, що король Іспанії, окрім того, що компетентний підписувати та обнародувати закони чи підписувати від імені держави міжнародні угоди, також має право створювати та приймати власні нормативно-правові акти (декрети), що направлені на врегулювання ввірених йому конституцієдавцем галузей політики держави[29, c.61].

В Іспанії діють Цивільний і Торговий кодекси. Регулювання трудових, екологічних, профспілкових відносин здійснюється окремими органічними законами. Публічне право представлене в Іспанії кримінальним правом, відповідно до якого діє Кримінальний кодекс у редакції 1983 р., кримінально-процесуальним правом, сконцентрованим у Законі про кримінальне судочинство 1882 р., і законодавством про владу.

Основи правової системи сучасної Італії склалися у ХІХ ст., коли була створена єдина Італійська держава. Істотний вплив на її формування мали кодекси наполеонівської Франції, власна законодавча база і авторитет головних постулатів римського права.

У 1856 р. в Італії були прийняті Цивільний, Торговий, Цивільно-процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси. Згідно з превалюючою тоді французькою моделлю системи законодавства готувалося видання і загальноіталійського кримінального кодексу, але через суперечності щодо запровадження смертної кари він був прийнятий лише 1889 року.

Після встановлення в Італії фашистської диктатури зазначені кодекси були замінені й доповнені. Так, натомість самостійних Цивільного та Торговельного кодексів у 1942 р. був створений єдиний Цивільний, згідно з яким врегульованим ставало і питання торгового права. Крах фашистської диктатури привів до вилучення із зазначених кодексів порівняно невеликої кількості норм, що безпосередньо відображали фашистську ідеологію.

Сучасна правова система Італії не поміняла своїх традицій та, як і раніше, дотримується поділу права на публічне і приватне відповідно диференціації права по галузях та інститутах та їх кодифікації. Так, приват- не право відрізняється більшим ступенем розробленості і кодифікації, ніж публічне, де кодифікацією охоплено кримінальне, кримінально-процесуальне, фінансове і виборче. Це доводить оригінальність і значимість правової системи Італії[30, c.192].

У системі чинного законодавства Італії важливу роль відіграє Конституція 1947 р. Вона допускає поряд з виданням законів, що безпосередньо приймаються парламентом, видання актів уряду, які мають силу закону.

Сучасна правова система Великого Герцогства Люксембург в основному склалася після створення самостійної держави (1815 р.). На розвитку права й судової системи його істотно позначилися французька, бельгійська і нідерландська окупація Люксембургу. Після створення незалежного герцогства у Люксембурзі діє Цивільний кодекс Наполеона та інші кодекси. Лише з часом деякі з них були замінені національними законодавчими актами, проте й останні загалом орієнтувалися на французькі кодекси. Суспільні відносини в Люксембурзі регламентуються не тільки законодавчими актами, що приймаються парламентом, а й постановами, які видаються Великим герцогом в порядку делегованого законодавства.

Правова система Португалії складалася протягом багатьох століть. У XIX ст. була здійснена кодифікація головних галузей права. На сьогодні у Португалії діють Цивільний (1966 р.), Торговий (1888 р.), Торгово-процесуальний (1905 р.), Цивільно-процесуальний (1936 р.), Нотаріальний (1935 р.), Кримінальний (1982 р.) та Кримінально-процесуальний (1929 р.) кодекси[31, c.367].

Важливим етапом у розвитку законодавства Португалії вважають прийняття Конституції 1976 р., оскільки вона внесла демократичні зміни практично в усі галузі права або ж безпосередньо сформулювала найважливіші норми. Відповідно до її положень вищим законодавчим органом є Рада республіки, яка може надавати уряду в порядку делегованого законодавства право приймати декрети - закони з певного кола питань. Як свідчить досвід, саме цей шлях є найбільш дієвим щодо подальшого розвитку законодавства Португалії.

Основи правової системи ФРН були закладені після об'єднання в 1867 р. німецьких держав у Північно-Німецький Союз, що згодом (1871 р.) став Німецькою імперією. Зі створенням Північно-Німецького Союзу були прийняті Торгове (1866 р.), Кримінальне (1871 р.) та Цивільно-процесуальне і Кримінально-процесуальне уложення, Закон про судоустрій (1877 р.), Цивільне уложення (1896 р.). Більшість із цих законодавчих актів, зазнавши деяких змін і доповнень, е чинними й нині.

У 1990 р. відбулося об'єднання Німеччини шляхом приєднання НДР до ФРН, а тому система джерел німецького права знає кілька видів внутрішніх нормативних договорів. Головне місце у системі чинного законодавства ФРН займає Конституція ФРН 1949 р. У цьому документі, що розпочинається преамбулою, якою передбачено основні права громадян, детально обґрунтовуються питання взаємовідносин федерації і 16 земель - суб'єктів федерації, а також визначається система органів державної влади. Поряд із законодавчими актами важливим джерелом права визнаються постанови, що приймаються на підставі законів федеральним урядом, федеральними міністрами та урядами земель.

На думку німецьких юристів, чинне законодавство ФРН можна систематизувати у дев'ять головних галузей: 1) державне і конституційне право; 2) управління; 3) правосуддя; 4) цивільне і кримінальне право; 5) оборона; 6) фінанси; 7) господарське право; 8) трудове право, соціальне забезпечення; 9) зв'язок, шляхи сполучення, транспорт.

У теперішній час у Німеччині діє Кримінальний кодекс, прийнятий у 1975 р., Загальна частина якого була складена в 60-ті рр. ХХ ст., а основою Особливої частини є статті Германського кримінального уложення 1871 р. [32, c.42]

правовий національний юридичний германський

Висновки

Сім'я правових систем - сукупність національних правових систем, які об'єднані спільністю історичного формування, видів джерел права, провідних правових галузей та інститутів, відносною однаковістю процесів правоутворення, правореалізації, правоохорони, правових понятійно-категоріальних рядів.

Становлення романо-германської правової системи - це складний процес. Починаючи з епохи раннього середньовіччя, в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв, яке тривало протягом усього середньовіччя, в Новий час і завершилося лише на початку XIX ст., після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи. У XX столітті відбувалося зближення національних правових систем з міжнародним правом. У другій половині XX століття на розвиток романо-германського права суттєво вплинули європейські інтеграційні процеси.

Витоки формування системи права країн романо-германської правової сім'ї беруть свій початок з норм римського права, які не лише визначали загальнообов'язкові правила поведінки, а й надавали можливість індивідуальним суб'єктам з власної волі вступати у відповідні правовідносини для захисту законних прав та інтересів.

До романо-германської правової сім'ї відносяться правові системи держав континентальної Європи (Німеччина, Іспанія, Італія Португалія, Австрія, Швейцарія і ін.). У цій сім'ї виділяють дві гілки: романську (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія - при провідній ролі національної правової системи Франції) і німецьку (ФРН, Австрія, Швейцарія і ін. - при провідній ролі правової системи ФРН).В той же час ця сім'я робить вплив на країни Латинської Америки, значну частину Африки, країни Близького Сходу, Японію, Індонезію.

Правовий звичай у романо-германській правовій сім'ї займає особливе місце через наявність потужних традицій, зокрема культурних, що знайшли у ньому своє відображення. Правовий звичай діє у трьох формах: як доповнення до закону, замість закону, всупереч закону. Також звичай активно використовується в цивільному праві, зокрема в торговому. І це дає нагоду дослідникам віднести правовий звичай до вторинного джерела права.

Доктрина в романо-германському типі права займає особливе місце; це зумовлено тим, що впродовж багатьох століть вона була чи не єдиним джерелом права, а нині впливає на законодавчу, правозастосовну, інтерпретаційно-правову діяльність. Адже концептуальні заходи, вироблені правовою наукою, виступають базисом для будь-якої правової системи, зокрема й романо-германської.

Доктрина широко використовується і у правозастосовчій діяльності, зокрема при тлумаченні законів. Адже в юриспруденції континентальної Європи все більше і більше особи чи законодавчі органи прагнуть до незалежного характеру процесу тлумачення, заперечення того, що тлумаченням передбачено лише визначення граматичного й логічного змісту окремих термінів або намірів законодавця.

У романо-германській правовій сім'ї широко використовують деякі загальні принципи, які юристи можуть знайти в самому законі, а в разі необхідності - поза законом. Ці принципи свідчать про підпорядкування права ідеї справедливості у тому вигляді, в якому остання розумілася у відповідну епоху і певний момент. Ці принципи розкривають характер не тільки законодавства, а й права, що створене юристами. Сам законодавець своїм авторитетом підсилює деякі з цих положень.

Отже, можна стверджувати, що розвиток правових систем продовжується. Відбувається взаємне збагачення права в різних площинах, спостерігається своєрідна інтеграція, за якою з'єднуються в єдині правові утворення переваги та досягнення різних сфер права, різних систем.

Список літератури

1. Гарасимів Т.З.Проблеми визначення поняття та сутності правової системи/Т.З.Гарасимів// Проблеми теорії та історії держави і права: збірник статей / за ред. Ю.С. Шемшученка, О.К. Маріна, І.С. Гриценка; упор. О.В. Кресін.,І.М. Ситар. - К.; Львів: ЛьвДУВС, 2011. - 164 с.

...