Законодавча влада

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика законодавчої влади

1.1 Двопалатна система законодавчої влади

1.2 Однопалатна система законодавчої влади

2. Переваги і недоліки двопалатної системи законодавчої влади

2.1 Переваги двопалатної системи законодавчої влади

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Законодавча влада - термін, який вживається у кількох значеннях: 1) - це орган, який згідно з Конституцією має право прийняття та зміни законів; 2) функція щодо прийняття законів; 3) іноді під законодавчою владою водночас розуміють і орган, і функцію щодо прийняття законів. Прикладами розуміння цього терміна у першому значенні може слугувати норма ст. 75 Конституції України і ч. 1 ст. 58 Конституції Румунії, згідно з якими парламент є єдиним органом законодавчої влади в країні. У французькій доктрині, навпаки, законодавча влада асоціюється з владою, яка приймає закони (ст. 34 Конституції Франції) . У третьому значенні трактування цього поняття існує у конституційному праві Великої Британії: "Законодавча влада (законодавчий орган) (legislature) - це національні збори, головним або єдиним завданням яких є прийняття або зміна закону" . Якщо ж підходити до розуміння словосполучення "законодавча влада" у більш широкому трактуванні, то це поняття містить у будь-якому разі три складові елементи (влада, закон і його законодавець - той, що має відношення до встановлення законів), а ще чотири залишаються за його межами. Це відповіді на запитання: що таке закон, хто створює ("дає") його, як приймаються і реалізуються закони? Зміст цих явищ розкривається в конституціях, законах і підзаконних актах (наприклад, регламентах парламентів), у дослідженнях учених, у практиці законодавчої діяльності.

Витоки наукових знань у цій сфері беруть свій початок у Стародавньому світі. Але застосування словосполучення "законодавча влада" пов'язують з іменами теоретиків поділу влади Д. Гарінгтоном, Д. Локком, Ш. Монтеск'є та послідовним прихильником неподільності народного суверенітету - Ж.'Ж. Руссо. Зокрема, Ш. Монтеск'є у "Духові законів" (1748 р.) писав: "У кожній державі є троякого роду влади: влада законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадян. У силу першої влади государ або установа створює закони, тимчасові або постійні, та виправляє або скасовує існуючі закони. У силу другої влади він оголошує війну або укладає мир, направляє або приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає навали. У силу третьої влади він карає злочини і розв'язує зіткнення приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу - просто виконавчою владою держави" . Отже, ці ідеї є підвалинами щодо сучасного трактування теорії поділу влади. Цікаво зазначити, що в одному з авторитетних енциклопедичних видань законодавчу владу визначають як таку, яка поряд із владою виконавчою і судовою є однією з головних галузей верховної державної влади.[1]

Актуальністю курсової роботи є те, що потрібно чітко знати та усвідомлювати всі переваги та недоліки різних систем законодавчої влади, зокрема двопалатної.

Метою курсової роботи є детальний аналіз переваг та недоліків двопалатної системи законодавчої влади.

Завданням роботи є визначення всіх переваг та недоліків вказаної системи законодавчої влади.

Предметом роботи є двопалатна система законодавчої влади.

1. Загальна характеристика законодавчої влади

1.1 Двопалатна система законодавчої влади

Питання про те, якою має бути структура парламенту, вважається найбільш суперечливим у науці конституційного права. Для теорії і практики українського конституціоналізму воно набуває особливого значення з урахуванням новизни цієї проблематики. Це питання становить академічний інтерес для вчених, які працюють у галузі конституційного права, політиків, широких верств населення України.

У монографічній літературі слушно вказується на те, що вирішення цього питання у кожній державі є результатом політичного вибору. Водночас цей вибір не є випадковим явищем, а залежить від сплетіння і врахування різних факторів: умовами історії та традиціями країни, особливостями конституційного ладу, розмірами території, соціально-економічними і політичними обставинами та деякими іншими спонукальними мотивами.

Як відомо, історично склалась і тривалий час була домінуючою двопалатна структура парламенту. Ця система виникла довільно в Англії в сере дині ХІV ст., коли Парламент поділився на Палату лордів і Палату громад. Завдяки зусиллям публіцистів і політиків, починаючи з ХVІІІ ст., наявність двох палат стала вважатися необхідним елементом представницького правління. Спочатку ця структура була запроваджена в США. Конституція 1787 р. утворила Конгрес, який складався з двох палат: Палати пред ставників, що репрезентувала всю націю, і Сенату, який представляв штати. Сенат, на думку "батьків" конституції, був заснований не лише як орган федерального представництва, а й замислювався як орган, здатний усунути "свавілля" законодавчої влади і водночас встановити "рівновагу" між законодавчою владою і владою виконавчою.

Зміцненню двопалатної системи сприяв також і конституційний досвід Великої французької революції кінця ХVІІІ ст. Утворений відповідно до Конституції 1793 р. однопалатний Національний конвент у свідомості французів уособлювався з диктатурою якобінців, а тому вже через два роки (1795 р.) законодавча влада була доручена двом палатам: Раді п'ятисот і Раді старійшин. Їхні функції різко відрізнялися. Рада п'ятисот володіла правом законодавчої ініціативи, в той час як обговорення і прийняття законопроектів складало прерогативу Ради старійшин. Усі наступні французькі парламенти завжди утворювалися у складі двох палат. У ХІХ ст. певну роль у поширенні цієї системи відіграли погляди Ш. Монтеск'є, який вважав, що у будь-якій конституційній монархії законодавча влада мала бути доручена двом роздільно працюючим зборам: зборам представників народу і "зборам знатних вельмож". Практично до першої половини ХХ ст. двопалатна система існувала майже повсюдно і винятком були тільки балканські держави (Греція, Болгарія, Сербія та ін.), деякі латиноамериканські держави (Гондурас, Коста-Ріка, Панама та ін.). При цьому під двопалатною системою малась на увазі така організація законодавчої влади, за якої остаточне ухвалення тексту закону здійснюється шляхом узгодження непорозумінь між двома самостійними колегіальними установами, - першою і другою, або верхньою і нижньою палатами. Саме рівноправність обох палат і необхідність узгодження між ними для видання усіх без винятку законів, - такі найбільш суттєві моменти в розумінні двопалатної системи, - так, зокрема, розумів цю проблему В. Гессен. [2]

Сьогодні трохи більше ніж у половини держав світу діють двопалатні парламенти (Австрія, Бразилія, ФРН, США та ін.), у 80'ти державах - одно палатні (Данія, Греція, Єгипет, КНР, Португалія, Фінляндія, Угорщина, Нова Зеландія та ін.). У наукових дослідженнях зарубіжних і вітчизняних авторів прийнято вважати, що двопалатна система має природну базу тільки у федеративних державах, де одна палата виникає як орган, що репрезентує націю в цілому, а друга - складається з представників територій або існує як аристократичний пережиток (Велика Британія). Так, двопалатні системи утворені в таких федеративних державах, як Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Індія, Канада, Малайзія, Мексика, Нігерія, Пакистан, Росія, США, ФРН, Швейцарія. Проте у п'яти державах (Канарські острови, Об'єднані Арабські Емірати, Папуа - Нова Гвінея, Танзанія, Ефіопія) федеративний устрій не привів до утворення двопалатної системи. Отже, політичний вибір цих п'яти держав свідчить про те, що двопалатна система не є обов'язковим елементом парламенту. Більше того, за нашими підрахунками, майже 50 унітарних державах віддали перевагу двопалатній системі. [3]

Розрізняються два основні різновиди двопалатної парламентської системи - система слабкою верхньої палати і система сильної верхньої палати.

Слабка верхня палата може лише відстрочити ухвалення парламентського рішення, з яким не згодна, але не може перешкодити йому. Найчастіше це відноситься до законодавчого процесу. Так, Палата лордів британського Парламенту може затримати прийнятий Палатою громад білль (законопроект) не більше ніж на рік, а якщо білль фінансовий, то не більше ніж на місяць (ч. 1 ст. 1 Акта про Парламенті 1911 р., ст. 1 Акта 1949 про зміну Акта про Парламенті 1911 р.). Польський Сейм може абсолютною більшістю голосів у присутності не менше половини законного числа депутатів відхилити постанову Сенату, що відхиляє закон або що пропонує поправку до нього (ч. 3 ст. 121 Конституції).

Сильна верхня палата характеризується тим, що без її згоди рішення парламенту прийнято бути не може. Так, з частини другої розд. 7 ст. I Конституції США недвозначно випливає, що жоден білль не стане законом, якщо не буде прийнятий кожної з палат Конгресу. Те ж випливає з положення ст. 70 італійської Конституції: "Законодавча функція здійснюється спільно обома Палатами".

Зустрічаються і змішані випадки. Так, згідно зі ст. 45 і 46 французької Конституції законопроект може без кінця ходити між Національними зборами і Сенатом ("човник", який свідчить, що Сенат - сильна верхня палата), якщо не втрутиться Уряд, на вимогу якого остаточне рішення приймається Національним зборами (це не відноситься до проектів органічних законів, що стосуються Сенату, за якими згоду Сенату необхідно в будь-якому випадку). Німецький Бундесрат - типова слабка верхня палата, однак ст. 81 Основного закону передбачає випадок, коли потрібний Федеральному уряду закон, з яким не згоден Бундестаг, приймається по суті Бундесратом.

В умовах двопалатних парламентів законодавчі функції розподілені не лише між парламентом, виконавчими та багатьма іншими орґанами влади, але й між двома палатами. У деяких двопалатних парламентах обидві палати теоретично мають рівні законодавчі права, і для того, щоб законопроект став законом, він мусить бути затверджений обома палатами. В інших двопалатних парламентах існують відмінності між законодавчими повноваженнями палати, обраної всім суспільством (нижньої), і палати, що представляє інтереси складових частин федерації (верхньої).

У тому випадку, коли законодавчі функції розподілені порівну між обома палатами, постає окрема проблема законодавчої ініціативи. В Бельґії, Бразилії, Італії та Швейцарії не існує жодних обмежень права кожної палати вносити як фінансові, так і нефінансові законопроекти. Парламенти Австралії, Австрії, Нідерландів та Іспанії діють за іншою системою - тут законопроекти повинні вноситися у нижніх палатах. У Великобританії урядові законопроекти, які мають виразно дискусійний характер, зазвичай вносяться у Палаті громад, відтак законопроекти, що стосуються правничої та судової сфер вносяться у Палаті лордів. Різниця у правах палат двопалатних парламентів найбільш виразно простежується на прикладі фінансових законопроектів. У деяких країнах законопроекти, пов'язані з фінансами, повинні вноситися у нижній палаті. Така практика, породжена за часів кромвелівської революції в Англії, ґрунтується на переконанні, що санкціонування видатків і оподаткування мають бути сферою компетенції палати, обраної на підставі загального виборчого права, і що передовсім народ повинен вирішувати, чи згодний він нести той чи інший фінансовий тягар. [4]

Незалежно від того, рівні права мають палати чи існують відмінності в їхніх повноваженнях, доля законопроекту вирішується за обопільною згодою двох палат. Існує декілька способів досягнення обома палатами такої згоди і встановлення обмежень на обмін думками, якщо розбіжності не подолано. Серед цих альтернативних способів назвемо спільний комітет у складі представників обох палат; "човникову" систему узгодження з необмеженим терміном обміну думками; "човникову" систему узгодження з подальшим створенням спільного комітету; спільні засідання обох палат; вирішальний характер рішення нижньої палаті; друге голосування у палаті, яка першою розглядала законопроект, є вирішальним. Часом для подолання розбіжностей щодо законопроектів застосовується одразу декілька з названих способів. Якщо обидві палати мають рівні права, то дуже можливо, що не пощастить досягти ніякого рішення у зв'язку з непримиренністю тієї чи іншої палати, а законодавчий процес буде неможливо завершити. Таким чином, якщо одна з палат відхиляє законопроект в цілому, то він відкладається. У сфері бюджетного законодавства процедура досягнення згоди між палатами, які мають рівні права, як правило, не відрізняється від процедури, що застосовується щодо звичайного законодавства. Для ґарантування затвердження бюджетних законів тими палатами, які не володіють жодними засобами забезпечення ухвалення звичайних законопроектів, використовуються механізми на зразок "човникової" системи узгодження із засіданнями спільного комітету. [5]

1.2 Однопалатна система законодавчої влади

Однопалатний парламент у державі - функціонування однієї парламентської палати. Таким чином, однопалатний парламент, або однопалатні законодавчі збори - це законодавчий орган, що складається з однієї палати. Найчастіше країни, в яких функціонують однопалатні законодавчі органи, є невеликими однорідними унітарними державами, для яких необхідність у верхній, або другій палаті відсутня.

У 1986 році Міжпарламентський союз вивчав, які системи використовуються різними країнами світу, і з'ясував, що в 55 країнах з восьмидесятитрьох існує однопалатна система. Більшість країн з однопалатною системою є унітарними, де політична влада на національному рівні концентрується, як правило, в парламенті. В невеликих за розмірами країнах однопалатні системи зустрічаються частіше, ніж двопалатні, бо проблема балансу політичної влади в них вирішується не так важко, як у більших за розмірами країнах.

Декілька соціал-демократичних країн, зокрема, Данія та Швеція, експериментували з двопалатною системою, та через різні ускладнення, затримки та зростання видатків, пов'язані з вирішенням складних стосунків між палатами, повернулися нині до однопалатної cистеми. По суті, ефективність роботи розглядається як головна перевага однопалатної стуктури.

Окрім того, прихильники однопалатної системи в малих, етнічно та соціально однорідних країнах твердять, що однопалатна структура прискорює законодавчий процес. Але чітко налагоджений законодавчий процес ще не ґарантує належного представництва значних суспільних ґруп чи створення ефективних законів. [6] двопалатний монокамералізм закон

Однопалатна система (монокамералізм) - структура загальнонаціональних представницьких установ - парламентів, що виключає їх поділ на палати. Такі парламенти називають також "однопалатними". В даний час більшість парламентів світу (близько 60%) будуються за однопалатної системі. Однопалатна система характерна для парламентів унітарних держав (виняток становлять федеративні Танзанія, ОАЕ). В останні роки спостерігається процес переходу ряду унітарних держав від однопалатної системи до двопалатної (Румунія, Польща, Чехія, Хорватія) і навпаки (Швеція, Данія, Нова Зеландія).

Керівництво парламенту (палат) здійснюється або одноосібно головою (спікером), або колегіальним органом (президією, бюро, комітетом, конференцією). Голова нижньої палати, віце-голови, секретарі або колегіальні керівні органи утворюються самою палатою. Але бувають винятки, так, в Нідерландах голова нижньої палати формально призначається монархом з числа трьох запропонованих палатою кандидатур. А в деяких країнах, що розвиваються головою парламенту виступає глава держави. Пост голови верхньої палати або обирається самою палатою (Франція, Італія, Японія), або займається вищою посадовою особою (США - Віце-президент, Великобританія - лорд-канцлер - представник виконавчої влади), або призначається (в Канаді Спікер Сенату призначається актом генерал-губернатора за рекомендацією Прем'єр-міністра).

Досить широка компетенція керівного органу. Голова представляє парламент у взаєминах з іншими органами, володіє дисциплінарною владою. За домовленістю з віце-головою або радою голів (там, де такий є) він визначає порядок денний засідань, забезпечує першочерговий розгляд питань, внесених урядом, керує дебатами, встановлює на основі регламенту процедуру обговорення питань і порядок голосування, координує роботу парламентських органів, відає парламентським бюджетом і внутрішньої поліцією. Великі права в області процедури дають голові можливість активно впливати на рішення парламенту. У його розпорядженні є різні засоби обмеження ініціативи неугодних правлячим партіям депутатів, він може не дати згоди на внесення депутатських запитів уряду або його окремим членам, скоротити час виступу; позбавити слова на підставі "неповаги до зборів", а в окремих випадках заборонити депутату брати участь у засіданнях на певний строк. У деяких країнах голова палати (парламенту) визнається фігурою позапартійною. Виходячи з цього він не має права виступати, по суті, обговорюваних питань і брати участь у голосуванні, що не позбавляє його, проте, дискреційних прав. Але щоб зберегти співвідношення партійних сил у парламенті, його депутатські функції здійснює особа, яка є його заступником як депутата (наприклад, у Скандинавських країнах), або може голосувати, якщо голоси "за" і "проти" законопроекту розділилися порівну (Великобританія) [7]

У більшості парламентів після їх скликання створюються партійні фракції (групи). У сучасний період в ряді нових конституцій, і особливо в регламентах парламентів (палат), отримали закріплення порядок формування та права парламентських фракцій.

У багатьох регламентах встановлено мінімальне число депутатів, які вправі утворювати фракцію. Так, у Франції воно складає 30 членів у Національних зборах і 14 - в Сенаті, в Бундестазі ФРН - 15 депутатів, в Бразилії -1/10 всіх членів Палати депутатів. У результаті введення такого мінімуму невеликі за чисельністю групи депутатів позбавляються можливості активно впливати на різні сторони парламентської діяльності, брати участь у формуванні внутріпарламентських органів. Встановлення подібних мінімумів прийнято виправдовувати необхідністю посилення працездатності парламенту.

Партійні фракції займають важливе місце в парламентському механізмі. За погодженням з лідерами фракцій підбираються кандидатури до керівних органів парламенту та його палат, готуються списки голів та членів постійних і тимчасових комісій та інших органів парламенту. Всі ці органи утворюються зазвичай на основі пропорційного представництва від парламентських фракцій.

Фракції дуже впливають на роботу представницького органу - вироблення порядку денного пленарних засідань, напрямок дебатів, голосування, використання різних форм контролю за виконавчою владою. На рівні фракцій ведуться переговори про утворення уряду. Але значення фракцій виходить за рамки чисто парламентської діяльності, оскільки вони активно впливають на формування керівних органів своїх партій і на проведену ними політику.

У різних країнах і партіях фракції створюються по-різному. Як правило, проводяться загальні збори депутатської групи (кокус, конференція), завданням якого є вироблення єдиної політики, вирішення організаційних питань. Великі фракції можуть ділитися на групи, секції. Фракцією зазвичай керує правління, комітет, до якого входять лідери партії, парламентські організатори ("батоги"), секретарі. Практично в руках лідерів зосереджені основні повноваження фракції, рядові ж депутати ("задньолавочників") істотного впливу на її роботу не роблять.

Парламент (палата) - як єдине ціле - занадто громіздкий апарат для ефективного обговорення складних проблем, якщо вони не були попередньо підготовлені і розглянуті більш вузьким складом депутатів, професійно знайомих з певною сферою державної діяльності. [8]

Важливою складовою частиною парламентів є їхні комісії (комітети). Вони утворюються або на весь термін парламентських повноважень, або на кожній сесії. Майже у всіх двопалатних парламентах свої комісії створює кожна палата, хоча можуть утворюватися та об'єднані комісії (погоджувальна комісія, завданням якої є вироблення узгоджених рішень при виникненні розбіжностей між палатами з того чи іншого питання). Постійні комісій є у всіх парламентах, але крім цього в деяких можуть створюватися і тимчасові комісії для розгляду конкретного законопроекту чи іншого питання або для підготовки складних питань, що належать до відання кількох комісій (змішані).

Засідання комісій в більшості, країн проходять за закритими дверима, звіти про них не друкуються і, отже, діяльність їх не схильна контролю з боку громадськості. Депутати, які не є членами цих комісій, можуть бути присутніми на засіданнях або за спеціальним дозволом керівництва, або якщо обговорюється внесений ними питання. Комісії мають право запрошувати експертів, чиновників та інших посадових осіб. Правда, в деяких країнах (США, Великобританія) стали допускатися відкриті засідання парламентських комісій. Склад комісій (а відповідно і їх голів), як правило, пропорційний чисельності парламентських фракцій. Самі по собі комісії необхідні, як правило, для обробки депутатів групами тиску, досягнення міжпартійних компромісів, ділового обговорення питань. Їх роль неоднакова в різних країнах, не всі вони мають право законодавчої ініціативи, правом контролю за урядом і адміністративним апаратом. Однак у всіх парламентах постійні комісії попередньо розглядають внесені в парламент законопроекти, хоча в регламентах деяких парламентів така процедура визнається необов'язковою. Виконуючи цю функцію, постійні комісії можуть істотно впливати на долю і на утримання зазначених проектів. У деяких країнах, наприклад в Італії та Іспанії, парламент на підставі конституції і регламенту може надавати їм право не тільки розглядати, але навіть стверджувати ті чи інші законопроекти.

У тих країнах, де здійснюється досить жорсткий парламентський контроль за виконавчою владою, як правило, створюється велике число галузевих постійних комісій, які мають право знайомитися з документами відповідних органів виконавчої влади та свої звіти з цих питань представляють парламенту. У ряді країн організовані спеціальні постійні комісії для контролю за діяльністю урядів, зазвичай їм же надано право ставити перед парламентом питання про довіру уряду. У ряді країн парламенти або палати мають право створювати слідчі та ревізійні комісії, які носять тимчасовий характер і покликані розглядати конкретні справи (розслідування і надання гласності зловживань з боку представників виконавчої влади).

У країнах, в яких парламент здійснює контроль за урядом і адміністрацією, є спеціальні парламентські органи контролю: ревізори, контролери, омбудсмани, особливі представництва та ін. Фінансовим ревізорам належить, наприклад, право перевірки рахунків та звітності про витрачання державних коштів. У ряді країн деякі повноваження парламенту за певних обставин здійснюються більш вузькими колегіями депутатів (в Іспанії - депутатські комісії на чолі з головами палат, які забезпечують відправлення владних повноважень палат в період між сесіями, у Швеції - у разі війни або безпосередньої небезпеки війни Риксдагу може заміняти його військова делегація). Для надання допомоги голові парламенту (палати) можуть створюватися ради старійшин, конференції при голові і т. Д. У деяких країнах створюються для контролю за виконавчою владою і інші органи. Так, у Франції в 70-80-і рр. були утворені спеціальні парламентські представництва: у справах Європейських співтовариств, з планування, з демократичних питань та ін. Вони утворюються з депутатів обох палат на основі пропорційного представництва від партійних фракцій. Для організації виборів у внутрішні органи парламенту (палати) в деяких з них створюються спеціальні комітети з підготовки виборів на основі пропорційного представництва від партійних фракцій. Ці комітети готують списки членів постійних і тимчасових комісій, а також інших органів, і якщо не виникає заперечень серед депутатів, то пропозиції комітетів схвалюються зазвичай без голосування. Велику допомогу депутатам у їх роботі та всьому парламенту надають різні парламентські служби (канцелярії, секретаріати, адміністративні контори), що складаються з професійних чиновників і працюють під керівництвом генерального секретаря парламенту. [9]

2. Переваги і недоліки двопалатної системи законодавчої влади

2.1 Переваги двопалатної системи законодавчої влади

Не випадково всі 16 федеративних держав світу мають двопалатні парламенти, і в 14 з них верхня палата представляє провінції або штати.

У сучасній теорії та державно-правовій практиці на користь двопалатної структури парламенту висуваються, зокрема, такі аргументи: 1) другі палати є органами територіального (регіонального) представництва (Болівія, Іспанія, Італія, Колумбія, Франція та ін.); 2) друга палата утворюється на засадах представництва інтересів місцевого управління та самоврядування (наприклад, Палата провінції Республіки Хорватія).

До цих аргументів відомі зарубіжні державознавці М. Амеллер і М. Прело висувають ще кілька підстав, доказів для обґрунтування необхідності існування такої структури:

а) прагнення до більш стійкої рівноваги сил між виконавчою і законодавчою владою, за якої ніяк не обмежена влада однієї палати стримується другою палатою, яка формується на іншій основі;

б) бажання примусити парламентську машину працювати більш ефективно завдяки наявності так званої "контрольної палати", до обов'язків якої входить здійснення ретельної перевірки іноді постійно прийнятих ухвал першої палати;

в) єдина палата репрезентує народ однобічно.

Для розвиненої нації необхідно кілька видів представництва, щоб точно передати всі її складні та різноманітні погляди і сподівання. Крім названих можна назвати й інші тези. Насамперед, друга (верхня) палата є важливим чинником в умовах розпуску нижньої палати. Нарешті, друга палата є своєрідним "відділом кадрів" держави, оскільки через неї має здійснюватися відбір кандидатур на найважливіші державні посади в країні.

Розглянемо на прикладі Німеччину. Німецький парламент є класичною формою двопалатного парламенту, що виконує своє першочергове значення - можливість земель мати своє представництво у законодавчому органі та впливати на прийняття рішень на загальнодержавному рівні - задля чого і було запроваджено таку форму парламенту, що зумовлено історичними факторами становлення парламентаризму у Німеччині .

Формування верхньої палати німецького парламенту бундесрату можна віднести до формування за призначенням, адже бундесрат складається з депутатів, призначуваних урядами земель зі свого складу. Або ж подібний спосіб називають формування верхньої палати шляхом представництва від суб'єктів федерації. Характерним для організації діяльності та структури парламенту в Німеччині є те, що законодавча влада сконцентрована на федеральному рівні у двох палатах Бундестагу та Бундесрату, а на рівні земель - у ландтагах. В свою чергу виборність Бундестагу розкриває демократизм законодавчої влади в країні.

Та не слід вважати, що двопалатність - це ознака федералізму. Поряд із федераціями двопалатність має місце також у деяких унітарних державах (Японія, Польща, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Італія, Франція та інші). Бікамеральність в унітарних країнах, як правило, аргументується тим, що вона деяким чином підтримує рівновагу інтересів і сил усередині представницького органу, стримуючи законодавчу владу, а також, на думку деяких, забезпечує більш відповідальну і добротну роботу над законопроектами (помилки однієї палати можуть бути виправлені іншою).

Варто зазначити, що існування двопалатного парламенту забезпечує нормалізацію противаг між різними соціальними групами та прошарками. Періодично політичними силами, фахівцями ставиться питання про доцільність введення в механізм державної влади двопалатного парламенту без зміни форми державного устрою.

Основні переваги двопалатної системи такі:

-верхні палати обмежують владу нижніх і перешкоджають встановленню "диктатури більшості";

-Двопалатні зборів ефективніше однопалатних обмежують владу виконавчих органів, так як не одна, а дві палати виявляють ті чи інші недоліки в діяльності уряду;

-Двопалатні зборів розширюють представництво, дозволяючи кожній палаті виражати інтереси різних груп виборців;

-Наявність другої палати гарантує більш якісну і ретельну законотворчу роботу; друга палата при цьому частина цієї роботи бере на себе, разом з тим виправляючи можливі помилки першої;

-Друга палата може виступати гарантом дотримання конституції, затримуючи прийняття спірних законопроектів і забезпечуючи більшу кількість часу на обговорення і дебати. [10]

Комітети стали грати все більш значущу роль у законодавчій і виконавчій гілках влади, причому не тільки як дорадчі форуми, але і як органи, що приймають реальні рішення. Комітети того чи іншого роду є майже у всіх асамблеях, більше того, вважають, що поширення цієї системи в законодавчих зборах та інших інститутах являють собою специфічну рису сучасної політики.

Комітет це невелика робоча група, складена з членів якогось більш великого органу та наділена особливими повноваженнями.

Спеціальні комітети, наприклад, створюються для вирішення якоїсь конкретної задачі і розпускаються по її виконанні. Постійні ж комітети мають тривалі повноваження.

Можна почути й таке, що комітети суть носії справжньої влади в законодавчих зборах, головна ланка і втілення самого таїнства законодавчого процесу: словом, "в палатах кажуть у комітетах працюють". Як колись висловився Вудро Вільсон, "влада конгресу це влада комітетів. Конгрес на своїй сесії це для публіки. Конгрес в кімнатах для засідань комітетів це робота ". Не випадково тому про роботу асамблей судять по їх комітетам: простіше кажучи, у сильних асамблей сильні комітети, у слабких слабкі.

Комітети законодавчих зборів зазвичай мають принаймні одну з наступних трьох функцій. (1) Вони проводять детальний розгляд законодавчих ініціатив та стоять на порядку денному проблем, пов'язаних з фінансами. У цій функції вони не тільки полегшують тягар законодавчої роботи палат, але й здатні дати куди більш ретельний і точний аналіз законопроектів, ніж це можливо "з трибуни парламенту". Зазвичай все це робиться робочими комітетами, компетенція яких може бути досить широкою і гнучкою, як це у Великобританії та Франції, або вузькоспеціалізованою, як у Німеччині та США. (2) Комітети створюються для спостереження за діяльністю уряду: в даному випадку вони швидше за все будуть постійними і спеціалізованими, бо їм, щоб виконувати своє завдання, необхідний такий же рівень експертизи, знання та інформованості, яким володіють органи виконавчої влади. [11]

У Конгресі США, наприклад, ці функції покладаються на постійні робочі комітети, в той час як в Парламенті Великобританії та Національних зборах Франції створюється за кілька спостережних комітетів з непостійними функціями. (3) За особливих випадках, насамперед тим, які в даний момент найбільше хвилюють суспільство і вимагають свого роду розслідування, створюються спеціальні комітети: в недавній історії США, наприклад, найбільш відомими такими комітетами з розслідування були Комітет Ірвіна по Уотергейтській справі і Комітет палати представників з антиамериканської діяльності, в 1950-х роках сумно прославився своїм маккартизмом.

Серед переваг комітетів можна виділити наступні:

-в комітетах може бути представлено цілий ряд поглядів, думок та інтересів; -Комітети дозволяють проводити більш тривалі, всеосяжні і детальні дискусії;

-Вони сприяють більш ефективному і швидкому прийняттю рішень, обмежуючи кількість протилежних точок зору;

-В комітетах можливо поділ праці, що сприяє накопиченню досвіду і спеціальних знань. [12]

Недоліки двопалатної системи законодавчої влади

В деяких питаннях однопалатні асамблеї простіше й ефективніше двопалатних, особливо коли йдеться про реагування на потреби невеликих і порівняно солідарних суспільств. За знаменитим висловом абата Сийеса в 1789 г "якщо верхня палата погоджується з нижньої, вона не потрібна, якщо не погоджується шкідлива". З усім тим, однак, без малого половина держав світу має двопалатні асамблеї. Справа тут, крім іншого, ще й у тому, що двопалатні парламенти виступають свого роду символом і центральним принципом ліберального конституціоналізму, і це тому, що саме цей принцип найповніше висловлює собою ідею стримувань і противаг як всередині парламенту, так і між парламентом і виконавчою владою.

Ще одна з найбільших проблем поділу законодавчої влади полягає в небезпеці конфлікту між двома палатами. Коли вони мають приблизно однакову владу, потрібен якийсь механізм для вирішення можливих розбіжностей між ними. Найчастіше в ролі такого механізму ми бачимо щось на зразок об'єднаного комітету Конгресу США, складеного з провідних фігур обох палат та уповноваженого у відповідних випадках виробляти компромісні рішення.

Ще одна претензія до двопалатним асамблеям полягає в тому, що вони сприяють консервативної тенденції. У тій мірі, в якій верхня палата виконує свою функцію захисту конституційної структури, ускладнюючи проходження будь-яких законів радикального або спірного характеру, така тенденція, потрібно сказати, навіть виправдана. Але трапляється, звичайно, і таке, що друга палата блокує або затримує закони, прийняті демократично обраної нижньою палатою. [13]

Недоліками двопалатної системи може бути наступне:

-однопалатні збори більш ефективні, тому що наявність другої палати може надмірно ускладнювати і ускладнювати законодавчий процес;

-Другі палати часто суперечать принципу демократичності правління, особливо коли їх члени або призначаються, або обираються не безпосередньо;

-Двопалатні збори схильні до інституційної конфліктності;

-Другі палати часто консервативні, часом виступаючи провідниками інтересів політичної еліти.

-Двопалатні збори обмежують доступ до процесу прийняття політичних рішень: останнє слово в питаннях законодавства тут часто належить об'єднаним комітетам;

. Вважається, що найсильніші комітети з асамблей світу це комітети Конгресу США; за їх зразком створюються комітети в парламентах інших країн. [14]

Сила цих комітетів очевидним чином йде від таких факторів, як вузька спеціалізація, постійний склад і саме щедре забезпечення в тому, що стосується фінансування та доступу до інформаційних, експертним і всяким іншим ресурсам всьому тому, що потрібно, щоб стояти на одній нозі з адміністративним апаратом Білого дому та інших органів виконавчої влади.

Ключову роль такі комітети відіграють і в законотворчому процесі. У той час як у Великобританії, Франції та Японії законопроекти потрапляють в комітети після того, як їх розглянула і в принципі схвалила палата, в США процес починається з комітетів.

На практиці це обертається тим, що багато законопроектів повністю переписуються, інші ж можуть так і не з'явитися на світ. Ще більш важливою обставиною є те, що Конгрес характеризується досить слабкою партійною дисципліною, що дає комітетам більшу незалежність від Білого дому, В системах з більш суворою партійною дисципліною (наприклад, в Австралії, Новій Зеландії і Великобританії) комітети вільно або мимоволі "зберігають нейтралітет" : більшості їхніх членів наказано бути лояльним щодо уряду. Винятком у цьому відношенні є Німеччина: при сильній партійній дисципліні тут і сильні законодавчі комітети результат того, що коаліційним урядам часом доводиться "задобрювати" парламент, щоб не втратити підтримку тієї чи іншої парти[15]

Основні недоліки комітетів:

-ті, хто засновує комітет, можуть безперешкодно ним маніпулювати і комплектувати його на власний розсуд;

- У роботі комітетів закладена тенденція до централізації, особливо якщо тут надмірно велика роль голови;

-Комітети обмежують спектр думок та інтересів, які беруться до уваги при винесенні рішень;

-Комітети відволікають своїх членів від основної роботи, породжуючи феномен "лжепредставництва". [16]

Висновки

Отже, узагальнюючи все вище зазначене, робимо висновки, що двопалатна система законодавчої влади має свої переваги та недоліки, основні з них такі:

Позитивні риси двопалатної системи:

- верхня палата сприяє розширенню представництва;

- двопалатний парламент краще враховує соціальні, культурні, економічні інтереси населення різних регіонів;

- професійний досвід верхньої палати є засобом підвищення якості законів, адже термін роботи її членів зазвичай значно перевищує термін роботи членів нижньої палати;

- запровадження двопалатної системи сприяє прийняття більш ефективних рішень державної політики, тому що розбіжності між палатами згладжуються в процесі переговорів;

- двопалатна система підсилює основний принцип сучасної демократії - принцип розподілу влад - через контроль однієї палати іншою.

Це сприяє прийняттю парламентом більш стабільних політичних рішень, зменшенню конфліктів між гілками влади, тому що розбіжності між палатами вирішуються в процесі переговорів.

Негативні риси двопалатної системи парламентаризму:

- верхня палата здебільшого зменшує ефективність роботи над законопроектами. Наявність верхньої палати викликає необхідність постійного узгодження рішень між палатами;

- верхня палата не тільки сповільнює законодавчий процес, а й ускладнює внесення до законопроектів радикальних змін у майбутньому;

- двопалатна система ускладнює процес прийняття принципових, реформаторських рішень;

- розподіл повноважень між палатами вимагає значних компромісних рішень, які, особливо, на першому етапі здаються непереборними;

- різний статус членів палат і різний термін їх повноважень є глибоким джерелом недовіри і протиріч, особливо якщо до верхньої палати входять призначені посадовці;

- двопалатна система створює додаткові труднощі при організації апаратів палат;

- введення двопалатної системи може розглядатися, як примусове запровадження федералізму в унітарній державі. [17]

Список використаних джерел

1. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. - К., 1999. - Т. 2. - С. 500.

2. Прело Марсель. Конституционное право Франции / пер. с фр. - М., 1957.

3. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть: учеб. для вузов. - 4/е изд. - М., 2005. - С. 512-513.

4. Чиркин В.Е. Законодательная власть. - М., 2008. - С. 6.

5. Тихомиров Ю.А. Управления на основе права. - М., 2007. - С. 395.

6. Шаповал В.М. Парламентаризм / Юридична енциклопедія. - К., 2002. - Т. 4. - С. 435; Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: підруч. - Чернівці, 2001. - С. 309.

7. Ковлер А.И. Очерки по истории парламентаризма / Парламенты мира: сб. - М., 1991. - С. 580-584.

8. Доган М. Падение традиционных ценностей в Западной Европе: религия, государство - нация, власть / Международная экономика и международные отношения. - 1999. - № 12. - С. 44-45.

9. Политические институты на рубеже тысячелетий / изд. 3/е, стереотип. - Дубна, 2009.

10. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах. - М., 1997.

11. Международная экономика и международные отношения. - 2000. - № 6. - С. 27-34.

12. Перегудов С. Тони Блер. - М., 1999; Георгіца А.З. До питання про Швецьку модель демократії : політико/правовий аспект / Наук. вісник Чернів. ун/ту. Сер. Правознавство: зб. наук. пр. - Чернівці, 1996. - Вип. 4/5.

13. Амеллер М. Парламенты / пер. с англ. - М., 1967. - С. 31; Парламентаризм в России и Герма/ нии: история и современность. - М., 2006. - С. 199-200;

14. Современное буржуазное государст/ венное право. Критические очерки. - М., 1987. - Кн. 2. Основные институты. - С. 243-251; Чиркин В.Е. Законодательная власть. - М., 2008. - С. 192-245;

15. Георгіца А.З. Сучасний парла/ ментаризм: проблеми теорії та практики. - Чернівці, 1998. - С. 264-311.

16. Гессен В.М. Основы конституционного права. - 2/е изд. - Петроград, 1918. - С. 365.

17. Баранов В.М., Поленіна С.В. Система права, система законодавства і правова система. Н. Новгород, 1999.

Размещено на Allbest.ru

...