Загально-теоретичний аналіз складових елементів категорії "нормотворчість"

Анотація

Статтю присвячено дослідженню складових елементів категорії «нормотворчість», які в той же час виступають щодо неї суміжними категоріями. Обґрунтовано позицію відносно змістовної різниці складових елементів та етапів нормотворчості.

Ключові слова: нормотворчість, правотворчість, регулятори суспільних відносин, джерела права, правосвідомість.

Суспільна система являє собою складний, комплексний механізм, який для ефективного функціонування потребує наявності у своєму складі регуляторів, що регламентують дію інших його частин. Такими регуляторами і виступають соціальні норми, правила поведінки, що складаються у суспільстві та призначені для упорядкування суспільних відносин. Те, що правові норми є видом соціальних, для сучасної юридичної доктрини є аксіомою, але не таким однозначним є питання позначення та визначення змістовної сутності процесів утворення соціальних норм різних видів. Так, на сьогодні не вщухають наукові дискусії з приводу співвідношення категорій «нормотворчість», «правотворчість», «законотворчість», «формування права», «правоутворення», «правозакріплення».

Ця доктринальна проблема цілком закономірно перетікає в проблему практичного характеру, оскільки процес правотворчості повинен відбуватися у суворій відповідності до правових приписів, а отже виникає питання, з якого моменту він підлягає регламентації. Перелічені неузгодженості становлять проблематику обраної теми дослідження та обумовлюють її актуальність.

Мету дослідження складає обґрунтування співвідношення складових елементів категорії «нормотворчість».

Об'єктом наукової статті є загальна теорія нормотворчості, причому у якості предмета можна виділити складові елементи нормотворчості та їх співвідношення.

Перш, ніж перейти безпосередньо до розгляду змісту нормотворчості та її складових елементів, слід зазначити, що у науковій літературі комплекс категорій, що підлягають розгляду, нерідко згадується не в якості елементів, а в якості стадій нормотворчості. Але інший термін, а саме: «складові елементи нормотворчості» вживається у роботі абсолютно усвідомлено, оскільки обґрунтовується, що стадії будь-якого процесу відбуваються у певній послідовності, яка зумовлює наявність кінцевого результату. У даному ж випадку перелічені явища можуть відбуватися паралельно, можуть зумовлюватися одне одним, а можуть перериватися на певному етапі. А отже мова про стадії не йде, і розглядатиметься саме співвідношення складових елементів нормотворчості.

Поняття «нормотворчість» у першу чергу необхідно відрізняти від поняття «правотворчість». У юридичній літературі дані терміни іноді використовуються як синоніми, проте перше з вказаних понять має вочевидь більший обсяг. Так, у наукових джерелах обґрунтовується, що нормотворчість включає в себе такі види як соціально-технічну та соціальну нормотворчість. Остання охоплює як власне правотворчість (у тому числі законотворчість), так і позаправову нормотворчість (формування корпоративних, релігійних та інших норм). Результатом правотворчості є власне правова норма, що відрізняється специфічним правовим змістом і способом впливу на суспільні відносини, а результатом нормотворчості може бути й інша соціальна норма (релігійна, моральна, політична, корпоративна). А отже, зазначається авторами, нормотворчість - найбільш широке поняття, яке включає в себе всі види і способи створення правил поведінки відповідним чином уповноважених суб'єктів [1, с. 67]. Але з таким твердженням можна погодитись лише частково. Тобто, якщо мова йде про створення інших від правових видів соціальних норм (моральних, корпоративних, релігійних і т. д.), то нормотворчість починається у соціумі і там же і закінчується, не піднімаючись на офіційний рівень. І у такому випадку не можна казати про наявність у нормотворчості відповідним чином уповноважених суб'єктів. Якщо ж мова йде про створення правових приписів, то через формування права нормотворчість виходить на правотворчість (процес формування права починається у соціумі, а закінчується на рівні офіційних органів або посадових осіб). Таким чином, безсумнівним є те, що нормотворчість виступає найширшою зі вказаних категорій, оскільки охоплює створення приписів всіх видів: технічних норм, соціальних норм та особливого виду соціальних норм - правових.

Як стверджує С. О. Комаров: «Коротко співвідношення правотворчості і нормотворчості можна було б висловити в такій формулі: всяка правотворчість включає нормотворчість як процес, але не всяка нормотворчість стає правотворчістю і тотожна їй» [2, с. 81]. Але, якщо погодитись з такою формулою, слід визнати більший обсяг саме правотворчості, оскільки включати в себе щось інше за загально-філософськими принципами співвідношення може лише ширша за обсягом категорія.

Тому можна повністю підтримати позицію, що нормотворчість - це процес створення і закріплення соціальних і правових основ, правил поведінки в суспільстві і державі, з подальшим їх санкціонуванням в законодавчих актах держави і прийняттям деяких з цих основ в якості офіційно незакріплених, але діючих, що мають важливе місце у внутрішньодержавної громадської життя [3, с. 230].

Нормотворчій процес на всіх етапах свого ходу представляє не тільки правознавчий, а й соціологічний інтерес. По-перше, будучи за своєю природою соціальним явищем, він реалізує певні інтереси соціальних груп і прошарків і вже в силу цього підлягає соціологічним дослідженням. По-друге, для соціології важливо зрозуміти, які саме чинники соціального характеру впливають на зміст нормотворчості, які саме з фактично сформованих соціальних норм отримують законодавче оформлення і підкріплення [4, с. 85]. І у зв'язку з цим на перший план виходить свідомість особи як своєрідного інструменту, через який власне і відбувається сприйняття певних правил поведінки, оцінка їх як правильних, корисних, внаслідок чого наступним етапом стає закріплення у соціумі. У разі ж переходу інших видів соціальних норм до категорії правових, таким інструментом вже виступає правосвідомість, з'єднуючі відносно самостійні процеси нормотворчості та правотворчості в єдиний процес формування права (або правоутворення).

Формування права (правоутворення) є відносно тривалим процесом формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних повторювальних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів [5, с. 320].

Вітчизняна юридична література характеризується наявністю різних дискусійних підходів до розуміння феномена правоутворення, що визначається як: «процес, через який здійснюється трансформація соціальних чинників у юридичні норми» [6, с. 16]; специфічна технологія, змістом якої є сукупність суспільних відносин, націлених на вирішення певних завдань (забезпечення правотворчості, вивчення суспільних відносин, прийняття рішення про розробку проекту нормативно-правового акта, його розгляд, затвердження тощо) [7, с. 73]; форма взаємодії об'єктивних і суб'єктивних чинників суспільного розвитку, зумовлених загальнокласовими (загальнонародними) інтересами, в процесі якої відбувається формування правосвідомості й волі панівного класу через правотворче волевиявлення уповноважених державою суб'єктів і подальша об'єктивація правотворчого волевиявлення у вигляді нормативно-правового акту [8, с. 28-29]; легітимна діяльність індивідів та їхніх об'єднань, у результаті якої під виливом певних об'єктивних потреб стихійно формуються правові відносини (природою яких є правосвідомість), що в подальшому санкціонуються державою [9, с. 15]; гносеологічний акт усвідомлення соціальної дійсності з метою її коригування через прийняття юридичних норм [10, с. 9]. Правоутворення об'єднує в собі всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі й правотворчість. Процес правоутворення має будуватися з урахуванням базових соціальних цінностей з формуванням позитивних ціннісних установок, зорієнтованих на загальнолюдське, абсолютне і вічне [11, с. 42].

Слушно стверджує О. Ф. Скакун, що правотворення є формою виникнення і буття права, а саме правоутворення існує «... до правотворчості, поряд із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості у вигляді реалізації права» [12, с. 294]. Але з цього, тим не менше, не витікає, що «правоутворення є поняттям, ширшим, ніж такі як нормотворчість, правотворчість та законотворчість». Це дійсно вірно по відношенню до правотворчості та законотворчості, але, як вже зазначалось, нормотворчість позначає і створення технічних норм, і соціальних, і правових (як окремого виду соціальних). А отже, нормотворчість співпадає за обсягом з правоутворенням (формуванням права) виключно у випадках, коли мова йде про створення виключно правових норм.

Відтак, наголошує М. В. Цвік, формування права є складним, багатоаспектним соціальним процесом, обумовленим взаємодією об'єктивних та суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права. Використання санкціонованих державою звичаїв, норм моралі, релігії, громадських організацій також є поширеним явищем при формуванні різних правових систем. Переважна більшість правових норм має моральний зміст і вони є одночасно нормами моралі, санкціонованими державою. Досить часто право тією чи іншою мірою формується під впливом релігійних норм. Наймасштабнішим було правозакріплення релігійних норм у мусульманських країнах, де догмати релігії стали офіційним джерелом права. Правові системи різних країн дублюють заповіді, зафіксовані у релігійних джерелах (не вбивай, не кради тощо). Одним із стародавніх способів формування права є санкціонування звичаїв шляхом визнання деяких звичаїв і закріплення їх у чинному законодавстві, судовій або адміністративній практиці [5, с. 323, 321]. Наприклад, ст. 7 Цивільного кодексу України (ЦК) передбачає можливість застосування звичаїв, які є усталеними у сфері цивільних відносин [13].

Також М. В. Цвік висловлює припущення, що «заключним етапом процесу правоутворення є правозакріплення, тобто, надання певним правилам поведінки юридичної сили, встановлення міри можливої чи належної поведінки суб'єктів суспільних відносин. ... Правозакріплення відбувається шляхом санкціонування, тобто надання загальної обов'язковості і захисту з боку держави найбільш загальним і важливим правилам, що об'єктивно народжуються в суспільстві. Спочатку державне санкціонування обмежується наданням юридичної сили судовим рішенням, звичаям, договірним відносинам. Згодом шляхом нормотворчості та правотворчості державних органів з'являється писане право (законодавство)» [5, с. 323]. Отже, під правозакріпленням розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку і вимоги справедливості набувають правової форми, що виявляється у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї та інших). Але у даному випадку слід визнати, що правозакріплення та правотворчість збігаються за обсягом, що призводить до необґрунтованого нагромадження термінології.

Сутність же законотворчості в демократичному суспільстві полягає у тому, що вираження загальної волі громадян, які мають право брати участь «особисто через своїх представників» у створенні законів. Усі інші акти правотворчості є вираженням волі або окремих посадових осіб, або державних органів, у тому числі й судових, органів місцевого самоврядування (акти Президента, Уряду, міністерств, відомств, адміністрацій і глав муніципальних утворень, судів - при винесенні рішень, що мають нормативне значення тощо), або представників окремих держав, або державних утворень (наприклад, при укладенні нормативних договорів), а також адміністрацій підприємств, установ, організацій при створенні корпоративних нормативних актів. Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є монополією представницьких вищих органів держави (в Україні - Верховної Ради) у передбачених законом випадках, законотворчість - важлива складова частина правотворчості, яка забезпечується прийняттям законів [11, с. 89]. Слід усвідомити, що законотворчість - це процес, який формується безпосередньо і практикою, і вимогами життя, спираючись на величезний обсяг знань [14, с. 515]. Тому слід констатувати, що законотворчість можна визначити як підвид правотворчості, пов'язаний виключно із прийняттям парламентом держави законів за суворо регламентованою процедурою.

Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки:

правотворчість, законотворчість та формування права (правоутворення) не можна вважати етапами нормотворчості, тому що дані категорії не утворюють послідовний процес, а можуть відбуватися паралельно, зумовлюватися одне одним, а можуть перериватися на певному етапі. Тобто вони виступають складовими елементами, а не стадіями нормотворчості;

нормотворчість виступає найширшою зі вказаних категорій, оскільки охоплює створення приписів всіх видів: технічних норм, соціальних норм та особливого виду соціальних норм - правових;

найбільший обсяг нормотворчості по відношенню до інших категорій зумовлений і тим, що у разі, коли мова йде про створення інших від правових видів соціальних норм (моральних, корпоративних, релігійних і т. д.), то нормотворчість починається у соціумі і там же і закінчується, не піднімаючись на офіційний рівень. Якщо ж мова йде про створення правових приписів, то через формування права нормотворчість виходить на правотворчість (процес формування права починається у соціумі, а закінчується на рівні офіційних органів або посадових осіб);

нормотворчий процес завжди тісно пов'язаний зі свідомістю особи як своєрідного інструменту, через який власне і відбувається сприйняття певних правил поведінки, оцінка їх як правильних, корисних, внаслідок чого наступним етапом стає закріплення у соціумі. У разі ж переходу інших видів соціальних норм до категорії правових, таким інструментом вже виступає правосвідомість, з'єднуючі відносно самостійні процеси нормотворчості та правотворчості в єдиний процес формування права (або правоутворення);

законотворчість можна визначити як підвид правотворчості, пов'язаний виключно із прийняттям парламентом держави законів за суворо регламентованою процедурою.

нормотворчість складовий елемент феномен

Література

1. Керимов Д. А. Культура и техника законотворчества: [монографія] / Д. А.Керимов. - М. : Юридическая литература, 1991. - 160 с.

2. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Курс лекций / С. А. Комаров. - М. : Норма, 2004. - 440 с.

3. Марченко М. Н. Теория государства и права / М. Н. Марченко. - М. : Зерцало, 2004. - 640 с.

4. Касьянов В. В. Социология права / В. В. Касьянов. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. - 480 с.

5. Цвік М. В. Загальна теорія держави і права / М. В. Цвік. - Х. : Право, 2002. - 432 с.

6. Цвік М. В. Про сучасне праворозуміння / М. В. Цвік // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 4. - С. 15-20.

7. Коталейчук С. П. Правотворчість та законотворчість: чинники впливу та особливості законотворчого процесу в Україні / С. П. Коталейчук // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. - 2005. - № 4 (24). - С. 71-76.

8. Венгеров А. Б. Теория государства и права: учебник для юридических вузов / А. Б. Вегнеров. - M. : Омега-Л, 2005. - 595 с.

9. Дробъязко С. Г. Правообразование, правотворчество, правоустановление, их субъекты и принципы / С. Г Дробъязко // Право и демократия. - 2003. - Вип. 14. - С. 15-23.

10. Бобылев А. И. Правотворчество и правотворческий процесс /

А.И. Бобылев // Право и государство. - 2006. - № 6. - С. 34-40.

11. Варламова Н. В. Правотворчество и правообразование / Н. В. Варламова // Правотворчество и законность. - 1999. - № 3. - С. 34-38.

12. Скакун О. Ф. Теория государства и права / О. Ф.Скакун. - Х. : Кон- сум, 2005. - 656 с.

Размещено на Allbest.ru