Право приватної власності на землю в Україні

Однак якщо мова йде про набуття права на земельну ділянку в порядку спадкування, необхідно враховувати й інтереси конкретного громадянина -- спадкодавця такої земельної частки (паю). Заповідаючи у спадок земельну частку (пай), власник такої частки розраховує, що саме його діти (внуки, інші спадкоємці) отримають відповідні права, матеріальні вигоди тощо. Про які вигоди йдеться? Звичайно, як і будь-який громадянин України, іноземний громадянин може отримувати від орендаря плату за користування його земельною часткою. На відміну від громадян України, іноземний громадянин має право відчужити таку частку, оскільки мораторій на відчуження земельних часток (паїв) іноземців не стосується (пункт 15 Перехідних положень Земельного кодексу України).

Саме відчуження земельної частки (паю) іноземцем видається найбільш оптимальним способом розпорядження такою часткою. Як було сказано, виділити земельну частку в натурі (на місцевості) іноземець не зможе. Таким чином, він має можливість здійснювати повноваження власника лише щодо частки (паю). Але й такі повноваження обмежені в часі.

Отже встановлення правового режиму земельної частки (паю) викликане необхідністю переведення (переходу) земель із колективної власності в приватну. З часом такий інститут, як земельна частка (пай), припинить своє існування, виконавши свої функції в ході здійснюваної в Україні земельної реформи. Тому іноземцям -- власникам земельних часток (паїв) доцільно саме на сучасному етапі відчужити такі частки. В цьому випадку і конкретний громадянин (іноземець) отримає матеріальну вигоду, й інтереси держави, яка зацікавлена в реалізації громадянами свого права на земельний пай, будуть забезпечені.

Характерно, що стаття 81 Земельного кодексу України вказує на необхідність відчуження земельної ділянки, прийнятої в спадщину іноземним громадянином, протягом року. На мій погляд, вказане положення слід поширювати й на регулювання відносин, що виникають при спадкуванні іноземним громадянином земельної частки (паю). Однак відсутність конкретної норми в законодавстві не дозволяє вимагати від власників земельної частки (паю) обов'язкового відчуження такої частки протягом одного року. Зі сказаного випливає, що при спадкуванні земельної ділянки іноземцем він зобов'язаний відчужити її протягом одного року. При спадкуванні ж іноземцем земельної частки (паю) йому доцільно буде її відчужити.

Таким чином, власникам земельних часток (паїв), які бажають заповісти їх у спадок іноземцям, можна порадити набути у власність земельну ділянку (отримати державний акт). У цьому разі їхні спадкоємці матимуть ширші можливості щодо отримання матеріальної вигоди від продажу земельної ділянки. Не викликає сумніву, що договірна ціна земельної ділянки буде вищою, ніж ціна паю. Практика також свідчить, що бажаючих купити земельну ділянку набагато більше, ніж бажаючих придбати у власність земельну частку (пай).

3.2 Вирішення земельних спорів, що виникають із права власності на землю

Протягом усього періоду реформування сільськогосподарського виробництва відбувалося розширення і вдосконалення відповідного земельного законодавства. Ці зміни в законодавстві, що регулює земельні відносини, спонукали Верховну Раду України до прийняття у жовтні 2001 р. нового Земельного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2002 р. До цього земельні правовідносини, як вказуваль вже в цій роботі раніше, регулювалися Земельним кодексом України за редакцією 1992 р. (далі-- ЗК 1992 р.), а також окремими законами з цих питань, Указами Президента України, нормативними актами органів державного управління. Дана ситуація призвела до появи перехідного періоду, в якому виникала значна кількість земельних спорів.

Сьогодні важливу роль у реформуванні земельних відносин, застосуванні правових норм чинного законодавства відведено судам. При виникненні будь-яких спорів, пов'язаних з правом приватної власності на землю та правом користування нею, в яких однією зі сторін є громадянин, законом надано право заінтересованим особам для їх вирішення звертатися до суду. Це відповідає вимогам ст. 124 Конституції про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Що ж до стану вирішення судами спорів, що виникали у процесі реформування земельних відносин протягом останніх років, то як свідчить аналіз розглянутих Верховним Судом України справ, хоча в цілому суди правильно відповідно до норм закону вирішували такі спори, але окремі з них допускали помилки в застосуванні законодавства до одних і тих же правовідносин, розглядали справи без з'ясування дійсних обставин справи, ухвалювали неконкретні рішення.

Причиною вказаного були недоліки у законодавчому регулюванні правовідносин, які створювали для судів труднощі у вирішенні окремих спорів.

Так, наприклад, узагальнюючи судову практику у 2002 та 2003 роках, Верховний Суд України (далі - ВСУ) та всі апеляційні суди проаналізували 11 235 справ, з них 6790 були пов'язані з приватизацією землі, її успадкуванням, 3355 справ-- із здаванням в оренду приватизованої землі, 33 справи-- про відшкодування збитків, завданих власникам землі, 1057-- щодо спорів з приводу порушення правил добросусідства при користуванні землею. Із усіх зазначених справ позови були задоволені у 7368, що складає 65,6% від кількості аналізованих; відмовлено у задоволенні позовних вимог у 1570 справах, або 13,97%; залишено без розгляду, закрито провадження з різних підстав у 2354 справах, або 20,95%.

За статистичними даними аналізованих справ, найбільш розповсюдженими є позови з вирішення спорів, пов'язаних із паюванням землі, які подають в суди в основному такі категорії громадян: колишні члени колгоспів, інших сільськогосподарських підприємств; члени КСП-- про визнання права на земельну частку (пай); спадкоємці-- про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування.

Як Вказує ВСУ, у багатьох випадках суди, задовольняючи позовні вимоги, взагалі не перевіряли і відповідно не вирішували питання про наявність підстав для захисту порушеного права внаслідок пропуску строку для звернення до суду та не враховували, що згідно із нормами Цивільного кодексу закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Так, у справі за позовом С. до КСП ім. Щорса і Московської сільської ради та у справі за позовом Б. до КСП “Таврія” і Любимівської сільської ради про визнання права на земельний пай Вільнянський районний суд Запорізької області задовольнив позови. При цьому суд не звернув уваги на те, що в державні акти на передачу землі у власність були зареєстровані: КСП ім. Щорса-- у 1995 р., КСП “Таврія"-- у 1994 р. До суду позивачі звернулися відповідно у 2000 р. та 2001 р. Суд не врахував строк позовної давності, не з'ясував поважність причин його пропуску і не дав зазначеним обставинам належної оцінки.

На пред'явлення позову про витребування належного громадянинові майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлений ст. 50 Закону “Про власність” і ЦК України трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачено законом. У наведених випадках земельна ділянка передавалась у колективну власність юридичній особі, а її члени почали спільно володіти нею після одержання державного акта про право колективної власності. Тому судам необхідно з'ясовувати, з якого часу починається перебіг позовної давності.

У випадках, коли правовстановлюючі документи на майно, придбане кількома особами з метою створення спільної власності, оформлені на одного з них і всі вони користувалися цим майном, строк позовної давності для вимог про визнання права на майно учасника спільної власності, не зазначеного у правовстановлюючому документі, обчислюється з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися, що його право на це майно оспорюється, а не з часу оформлення угоди на придбання майна.

Траплялося, що суди приймали до провадження позовні заяви громадян про визнання права на земельну частку (пай) і розглядали їх по суті без з'ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього до вирішення спору.

Наприклад, до Берегівського районного суду Закарпатської області надійшло 11 позовних заяв з вимогами про видачу сертифіката про право власності на земельну частку (пай) і відведення цієї частки в натурі. При цьому в п'яти з них позови пред'явлено до районного відділу земельних ресурсів та реорганізаційної комісії КСП, в інших чотирьох-- до районної державної адміністрації, сільської ради та комісії по реорганізації КСП і в двох справах-- до районного відділу земельних ресурсів та ліквідаційної комісії сільськогосподарських підприємств.

Усі позови суд задовольнив. Але оскільки відповідачами за позовами були різні органи, то суд відповідно постановив рішення, згідно з якими в одних випадках видати сертифікати на земельну частку (пай) та виділити земельну ділянку в натурі зобов'язав Берегівський районний відділ земельних ресурсів, а в інших-- районний відділ земельних ресурсів та ліквідаційну комісію, або райдержадміністрацію-- видати сертифікат, а сільську раду і ліквідаційну комісію (комісію з реформування КСП)-- виділити земельний пай в натурі.

При вирішенні цих справ суд не врахував, що відповідно до Указу Президента “Про порядок паювання земель...” сертифікати на земельну частку (пай) видають районні державні адміністрації, які і є належними відповідачами за такими вимогами.

Місцеві державні відділи земельних ресурсів, у тому числі районні, є землевпорядними органами і не наділені повноваженнями щодо видачі державних актів або сертифікатів, а тому пред'являти до них вимоги про це не можна.

Місцева рада може бути відповідачем у справах щодо вирішення земельних спорів за умови, що спірні землі перебувають у віданні цієї ради, зокрема в тих випадках, коли у її віданні перебувають не розпайовані землі, або резервний фонд землі, або землі, що підлягали паюванню, та в інших випадках, коли спірна земельна ділянка перебуває у власності чи користуванні відповідної ради.

Поширеними залишились сьогодні позови про вирішення спорів про право на земельну частку (пай).

Вказане пов”язане з тим, що на практиці втілення прав на землю супроводжувалося великим обсягом робіт з уточнення і погодження списків осіб, які мали право на земельну частку (пай), складення схеми поділу земель, визначення розміру та вартості цих часток. Під час цієї роботи виникали спори, за вирішенням яких заінтересовані особи зверталися до суду.

Право на земельну частку (пай) згідно з п.2 Указу Президента України “Про порядок паювання земель...” мають члени КСП, кооперативу, АТ, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Вирішуючи питання про право певної особи на земельну частку (пай), суд повинен з'ясувати, чи була ця особа членом КСП на час передання державного акта про право колективної власності на землю та чи була вона внесена до списку осіб, що додається до цього державного акта.

Не всі суди при розгляді справ про визнання права на земельну частку (пай) враховували, що таке право виникає у члена КСП з моменту одержання цим підприємством (товариством, кооперативом) державного акта на право колективної власності на землю.

Ось приклади такого підходу деяких судів до вирішення зазначених справ. Ярмолинецький районний суд Хмельницької області задовольнив позов М. про визнання права на земельну частку на землях СТОВ “Вітчизна” за її матір'ю Г., яка померла 3 липня 1995 р. Суд постановив рішення без з'ясування дати отримання товариством державного акта на право колективної власності на землю.

А Кегичівський районний суд Харківської області задовольнив позов М. до ПОСП “Зоря” про видачу сертифіката на земельну частку з тих підстав, що позивачка працювала в колгоспі, а потім у колективному підприємстві з 10 вересня 1989 р. до 17 березня 1996 р. і на час виходу Указу Президента “Про порядок паювання земель...” була членом недержавного сільськогосподарського підприємства. При цьому державний акт на право колективної власності на землю та списки до нього не досліджувалися і до уваги не бралися, зокрема, коли акт на право колективної власності на землю отримано господарством, хоча саме ці обставини мають велике значення у вирішенні таких спорів.

Не всі суди однаково вирішували питання про підстави виникнення права на одержання земельної частки (паю) навіть у межах однієї області.

Так, Бучацький, Підволочиський і Теребовлянський районні суди Тернопільської області відмовили у задоволенні позовів спадкоємцям про право власності на земельну частку (пай), посилаючись на те, що спадкодавці хоча й були членами КСП і внесені у списки, додані до державних актів на право колективної власності на землю, однак не встигли отримати земельні сертифікати, оскільки померли до їх видачі.

Інші районні суди цієї ж області-- Підгаєцький, Козівський, Шумський, Тернопільський-- дотримувалися позиції, що право на пай виникає у члена КСП з моменту одержання цим підприємством землі у колективну власність, незалежно від того, чи був одержаний сертифікат.

Деякі суди вважають, що член колективу будь-якого сільськогосподарського підприємства, незалежно від того, скільки він там пропрацював до створення на базі підприємства КСП, за умови, що він не подавав заяви про прийняття його в члени КСП і не був внесеним до списку, доданого до державного акта на право колективної власності на землю, права на земельну частку (пай) не набуває.

Зокрема, Кременчуцький районний суд Полтавської області відмовив у позові М. про визнання права на земельну частку (пай) виходячи з того, що з 1990 р. по 20 серпня 1996 р. він працював у радгоспі, який 21 серпня 1996 р. на підставі рішення загальних зборів реорганізовано в КСП. 31 березня 1997 р. підприємству видано державний акт на право колективної власності на землю з доданим відповідним списком. Позивач не звертався із заявою про прийняття його в члени КСП. Позицію районного суду в цій справі підтримав Апеляційний суд Полтавської області. Зрештою позивача не включили до списку осіб, які мають право на земельний пай.

Є суди, які при задоволенні вимог колгоспних пенсіонерів про визнання права на земельну частку (пай) не зважають на наявність чи відсутність обставин, пов'язаних із подачею ними заяв про прийняття в члени КСП.

Так, Саратський районний суд Одеської області задовольнив позов Д. до Кривобалківської сільради, СВК ім. Кірова про визнання права на земельну частку (пай), пославшись на те, що позивачка з 1948 р. працювала в колгоспі ім. Кірова, в 1973 р. вийшла на пільгову пенсію і на час отримання державного акта про право колективної власності на землю була колгоспною пенсіонеркою. Однак її до списку осіб, які мають право на отримання земельної частки (паю), чомусь не внесли.

Інколи, задовольняючи позови про визнання права власності на земельну частку (пай), суди у постановлених рішеннях посилалися на доводи, які не давали підстав для задоволення позову, або ж задовольняли такі позови без з'ясування важливих обставин. Однією з них є те, чи був позивач членом колективу і чи внесений до списку, доданого до державного акта на право власності на землю.

Це можна проілюструвати такими прикладами.

Біляївський районний суд Одеської області задовольнив позов С. до ВАТ “Мирний” та Біляївської райдержадміністрації про видачу земельного сертифіката, зазначивши, що в 1997 р. з позивачем укладено трудовий договір і він був прийнятий на роботу в назване ВАТ. За умовами цього договору найманий працівник виконує роботу за визначений термін чи безстроково, проте не в кожному випадку він може стати членом товариства і набути право на частку спільного майна, яке передається у колективну власність.

Горохівський районний суд Волинської області задовольнив позов Я. до СГВК “Новатор” про право на земельний пай, посилаючись на те, що позивач згідно із записом у трудовій книжці з 1994 р. по 1996 працював у господарстві, після чого вибув на проживання в м. Караганду (Російська Федерація), де проживав і на час розгляду справи. Таке рішення суду постановлено без з'ясування того, коли СГВК отримав державний акт на право колективної власності на землю з доданими до нього списками, чи був позивач членом цього кооперативу на час отримання останнім державного акта на землю і чи був внесеним до списку. Якщо ж на час прийняття його на роботу в 1997 р. землю в цьому господарстві вже приватизували, то позивач не має права на пай, він може отримати лише земельну ділянку з резервного фонду для інших потреб.

Право на земельний пай мають направлені на навчання особи, якщо вони залишилися членами КСП, військовослужбовці строкової служби, якщо вони теж залишилися членами КСП, жінки-- члени КСП, які перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю або пологами чи по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також члени КСП, які займали виборні посади в органах державної влади або місцевого самоврядування, якщо збереження за ними членства в КСП передбачено його статутом.

Так, Любашівський районний суд Одеської області задовольнив позов Б. до СГВК “Познанський” та Познанської сільської ради про визнання права на земельний пай виходячи з того, що в серпні 1995 р. позивача прийняли в члени КСП, з 1997 по 1999 р. він перебував на військовій службі, після чого знову працював у КСП. Проте з рішення суду не можна було зрозуміти, які права порушено, чи виникло право, що підлягає захисту.

Зазначене вище говорить про необхідність постійного узагальнення судової практики в сфері вирішення земельних спорів. Сьогодні є достатня нормтаивна база для запровадження чітких правових механізмів захисту права приватної власності. Залишається лише ефективно втілювати вказані механізми на практиці.

Висновки

Проведене в даній роботі дослідження дає підстави стверджувати, що інститут права приватної власності на землю відіграє сьогодні значну роль для розвитку цивільних і господарських відносин в Україні. Вказане підтверджує необхідність повного переходу аграрного сектору до ринкових відносин, запорукою чого є постійне закріплення та вдосконалення на нормативному рівні відносин власності.

На даний час відносини власності на землю займають самостійне місце в аграрному, земельному та цивільному праві і відокремлені в спеціальні правові інститути. При цьому, вони мають загальну структуру, включаючи в себе суб'єкта господарювання, об'єкт правового регулювання, з приводу якого виникають відносини власності на землю, а також всі економічні та правові категорії володіння, користування та розпорядження цими об'єктами.

Основи правового регулювання права приватної власності на землю в Україні сьогодні закладені в таких нормативних актах, як: Земельний кодекс, Цивільний кодекс, Закон України “Про власність”.

До суб'єктів права приватної власності на землю вони відносять окремих громадян, сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства, особисті господарства.

Основними ж об'єктами розглянутих відносин сьогодні виступають земельні ділянки та земельні паї (наділи).

Необхідно зазначити, що сьогодні серед категорії земельних та цивільних відносин власності особливе значення має визначення статусу земель та порядку їх відчуження.

Фахівці вважають, що одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського виробництва є саме раціональне використання головного засобу виробництва - землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення родючості ґрунтів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і, зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

На сучасному етапі розвитку українського законодавства в сфері приватної власності, можна виділити як позитивні, так і негативні риси.

Так, в результаті проведеного дослідження можна дійти висновку, що до позитивних моментів, які виникли в зв'язку з прийняттям нового Земельного Кодексу, слід віднести перемогу земельно-правової концепції відносин земельної власності й інших, пов'язаних з ними, та їх правова регламентація Земельним, а не Цивільним кодексом, яка дає можливість глибше враховувати особливості земель як об'єкта правових відносин права приватної власності.

Таким чином, на сьогоднішній час земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджена така рівноправна форма власності на землю, як приватна. Саме на приватній формі власності і ґрунтується діяльність селянських (фермерських) господарств як самостійної юридичної одиниці. Розвиток саме цих господарств на даний час повинен стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство.

Заслуговують на особливу подальшу підтримку окремі конкретні положення Земельного кодексу України стосовно змісту інституту права власності на землі. Передусім це стосується пріоритетного становища громадян як суб'єктів права власності на землю (хоча воно і не досить чітко виражено). Правильною є позиція нового Кодексу стосовно об'єкта права власності в формі земельної ділянки (ст. 79), хоча її поняття могло б бути повнішим.

На даний час Земельним кодексом України введена спільна власність на землю (ст. 86), як часткова (ст. 87), так і сумісна (ст. 89), що за конкретних умов сучасного господарювання (особливо на землях сільськогосподарського призначення) є доцільним.

Не зважаючи на певні позитивні моменти, є й недоліки. Таким недоліком Земельного кодексу України є те, що стаття 90 ЗК закріплює права власників земельних ділянок без поділу на суб'єкти цього права (без виділення громадян).

В той же час, у зв'язку з певною неузгодженістю норм Земельного та Цивільного кодексів виникають значні проблеми під час успадкування землі, що, в першу чергу, пов'язане із реєстраційними процедурами.

Продовжують виникати і земельні спори, про значну чисельність яких говорить проаналізована судова практика.

Все вказане робить актуальним подальше дослідження питань, пов'язаних з правовою регламентацією відносин власності і, зокрема, права власності на землю, що є ключовим для розвитку цих спеціальних інститутів цивільного, земельного та аграрного права.

Список використаних джерел

правовий держава земля

1.Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.96 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996.- №30.- ст.141.

2.Цивільний Кодекс України від 01.01.2003 р. // Голос України. - 2003.- 12 березня, ст.5-28.

3.Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. --2001. --№211--212. -- 15 листоп.

4.Про власність: Закон України від 07.02.1991 № 697-12 р.//Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 20. -- ст. 249.

5.Про форми власності на землю: Закон України від 30 січня 1992 р. //Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- № 18. -- ст. 225.

6.Про оренду землі: Закон України від 6 жовтня 1998 р. //Урядовий кур'єр. -- 1998. -- № 203--204. -- 22 жовт.

7.Про планування і забудову територій: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 31. - ст. 250.

8.Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р. «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)»// ЗП України. - 1996. - № . - С. 63.

9.Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок»// Відомості Верховної Ради України. -- 1993. -- № 10. -- Ст. 79.

10.Порядок викупу земельних ділянок громадянами (понад норму, яка приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського) або особистого підсобного господарства, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. //Офіційний вісник України. -- 2000. -- № 4. -- Ст. 112.

11.Порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р. № 119 // Офіційний вісник України. --2000. -- № 4. -- Ст. 113.

12.Наказ Держкомзему України від 17 січня 2000 р. № 5 «Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)», зареєстрований в Мін'юсті України 23 лютого 2000 р. № 101/4322 // Офіційний вісник України. - 2000. -- № 8 та ін.

13.Порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України, затверджений наказом Держкомзему України від 15 лютого 1993 р. № 10 //Урядовий кур'єр. -- 1994. -- 7 червня.

Размещено на Allbest.ru