Історія розвитку порівняльного правознавства

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

Індивідуальна робота з порівняльного правознавства на тему:

«Історія розвитку порівняльного правознавства»

Виконала:

Студентка 2 групи

2 курсу, 4 факультету

Грінченко Ю.В.

Порівняльне правознавство - структурована концептуально-понятійна система правових знань, система взаємопов`язаних уявлень про основні правові системи сучасності та їх складові елементи. В науковій юридичній літературі порівняльне правознавство ще називають юридичною компаративістикою.

Вже протягом тривалого часу компаративісти світу сперечаються з приводу того, чи є порівняльне правознавство самостійною галуззю юридичної науки, чи особливим порівняльно-правовим методом, який застосовується при дослідженні кожною галуззю науки. Останнім часом в юридичній літературі переконливо обґрунтовується думка, що порівняльне правознавство - це самостійний науковий напрям правових досліджень, причому кількість прихильників такої думки неухильно зростає. Такий підхід відкриває простір для розширення тематики конкретних порівняльно-правових досліджень і підняття їх на новий, більш високий рівень. Такий підхід зумовлений необхідністю всебічного осмислення тих якісних і кількісних змін на правовій карті світу, що сталися в XX ст. [1]

Для правознавства як системи з вивчення різних правових сімей, державних інститутів характерний історичний підхід до визначення періоду виникнення порівняльного правознавства, його розвитку на різних континентах з урахуванням особливостей існування того або іншого народу. Слід зауважити, що до цього часу серед науковців, які вивчають цю проблему, немає одностайності. Одні вважають, що порівняльне правознавство має давнє походження (Закони 12 таблиць Риму тощо) інші дотримуються думки, що воно виникло в XIX ст. Й. Сабо з цього приводу пише: «Англійська література з порівняльного права вважає засновником порівняльного правознавства Френсіса Бекона, французи - Шарля Монтеск'є, а на думку німецьких юристів, Готфрід Лейбніц був першим, хто запропонував порівняння правових систем. [2]

При дослідженні історії України також виникають певні суперечності щодо часу зародження компаративістики. Наприклад, досліджуючи договори, що укладалися в Київській Русі в X- XI ст. з греками, можна побачити, що обидві сторони використовували не право власної країни, а запозичене -- “чуже право”. Така практика була започаткована в кожній країні в різні часи, але загалом вона сягає античного періоду.

Так чи інакше порівняльне правознавство, як самостійний напрямок наукових досліджень юридичних явищ, пройшло довгий шлях свого становлення. Умовно можна виділити шість основних етапів його формування і розвитку:

Перший -- окремі спроби порівняльних досліджень актів різних державних(правових) утворень, що відбувалися вже з часів античності.

Другий -- використання порівняльно-правових досліджень в історії права, найвидатнішими представниками цього напряму були Г. Мейн в Англії, Ж. Лерміньє у Франції, А. Пост, I. Колер у Німеччині, М. Ковалевський і П. Виноградов у Росії. Історико-правовим було також спрямування першої кафедри порівняльного правознавства та перших журналів з порівняльного правознавства.

Третій -- застосування порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації, . Істотний імпульс його розвитку додала, зокрема, широкомасштабна робота з кодифікації, що розгорнулась у різних країнах Європи на початку XIX ст. Оскільки європейські країни перебували у подібних економічних, політичних та соціокультурних умовах, це зумовлювало аналогічні тенденції в розвитку законодавства.

Четвертий -- застосуванням порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчення самого феномену права та тенденцій його розвитку. Розуміння того, що право як явище існує не лише у формі закону, а й у інших формах -- судової практики, правових звичаїв, доктринального тлумачення тощо, змінило діапазон використання порівняльного правознавства. По суті, було визначено його основну мету: у результаті порівняння правових систем та окремих інститутів різних народів не лише з'ясовувати їх ефективність у досягненні емпіричних цілей, а й виявляти закономірності еволюції правових систем та інститутів, напрямів їх подальшого розвитку та наближення. Значний внесок у розвиток такого загального підходу до порівняльного правознавства зробили К. Міттермайєр, Г. Радбрух, Дж. Біндер (Німеччина); Р. Салейль, Е. Ламбер, А. Леві-Ульман (Франція); Е. Роген (Швейцарія); П. Ротонді, Т. Аскарелі (Італія); X. Гаттерідж (Англія); Р. Паунд (США) та ін.

П'ятий - формулювання теорії порівняльного правознавства, визначення його цілей, функцій, методики дослідження.

Шостий -пов'язаний з поступовим перетворенням теорії порівняльного правознавства на автономну науку: розширилось коло досліджуваних тем, сформувався предмет порівняльного правознавства, його понятійний апарат, визначилось місце в системі юридичних наук тощо. [3]

Найдавніші порівняльно-правові дослідження відносяться ще до часів Стародавньої Греції. Вони пов'язані з особливим інтересом старогрецьких мислителів до форм політико-правового устрою античної держави. В своїх «Законах» Платон порівнює закони різних грецьких полісів і на підставі цього порівняння пропонує конструкцію ідеальної держави.

Аристотель в своєму відомому трактаті про політику порівнював законодавства давньогрецьких міст-полісів. В основі його «Політики» лежать дослідження 153 конституцій грецьких і варварських міст. Ця робота, філософська за своїм характером, базується на порівняльно-правовому фундаменті.

За часів домінування Римського права порівняльно-правових досліджень майже не спостерігається. Мають місце лише окремі посилання на деякі норми інших народів, але й те - лише з метою продемонструвати їхню недосконалість. Для римських юристів перевага їх права і державного устрою було такою очевидною, що право інших народів вони оцінювали дуже низько. Колегія децемвірів, що складали текст Законів XII таблиць у Стародавньому Римі також порівнювали право Стародавньої Греції і Спарти.

Атмосфера середньовіччя, коли авторитетом у вчених-юристів користувалося лише канонічне (церковне) і римське право, також не сприяла розповсюдженню порівняльно-правових ідей. Але були деякі прояви порівняння, зокрема Фома Аквінський порівнював світське та канонічне право. А в Англії здійснювалось порівняння загального (прецидентного) права і канонічного права.

Перелом у сприйнятті порівняльно-правових досліджень настає у XVII - XVIII століттях. Два великі мислителі XVII століття -- Бекон в Англії і Лейбніц в Німеччині гаряче пропагували порівняльне правознавство, хоча самі не використовували його. Бекон в своїй роботі «Про гідність і приріст наук» (1623) наполягав на тому, що для встановлення істинної цінності національного права юрист має вийти за його межі, оскільки власне право не може служити критерієм оцінки себе самого. Лейбніц, навпаки, пропагував порівняльне правознавство з погляду універсалізму права.

Послідовники ідеї природного права (Гроцій, Пуфендорф, Монтеск'є та ін.) стали використовувати порівняльно-правовий метод з метою емпіричного обґрунтування своїх поглядів. Наприклад, Монтеск'є в своїх працях "Роздуми про причини величі і падіння римлян" (1734 р.), "Про дух законів" (1750 р.) аналізує і порівнює державні системи минулого і свого часу. Зокрема, він досліджує державний устрій Афін, розглядає процес здійснення влади в різних монархічних державах. Це дозволяє йому зробити висновок, що більшість стародавніх республік мала один суттєвий недолік: народ мав право ухвалювати рішення у сфері виконавчої діяльності, до чого він нездібний. Участь народу, на його думку, повинна бути обмежена обранням представників.

Можна сказати, що досягненням епохи Просвітництва став не стільки намір систематично використовувати порівняльне право, скільки визнання теоретичної цінності самого порівняльного методу. В цю епоху до порівняльно-правового аналізу звертались англійський філософ Дж. Локк, французький філософ Ж. Ж. Руссо, італійський юрист Ч. Беккаріа. Як самостійна наука юридична компаративістика виникає лише у другій половині ХІХ століття. Її становленню сприяє інтернаціоналізація економіки, розвиток міжнародних відносин, торгівельних зв'язків тощо. Центрами порівняльно-правових досліджень стають Німеччина і Франція. Так, перше у світі спеціалізоване видання - „Критичний журнал юридичної науки і законодавства за кордоном” - вийшло у 1829 році у Німеччині. В 1831 році в Коллеж де Франс була створена кафедра порівняльного правознавства, а у 1846 році на юридичному факультеті Паризького університету з'явилася кафедра порівняльного кримінального права.

В Англії розвиток порівняльного правознавства у ХІХ столітті був обумовлений тим, що Таємна Рада, як вища судова інстанція Британської імперії, була вимушена застосовувати право різних країн. В зв'язку з цим виникла необхідність ознайомлення з системами іноземного права. Задоволенню цієї потреби служила робота Бурга «Коментарі до колоніальних і іноземних законів самим по собі і про те, що стосується їх конфліктів між собою і з правом Англії» (1838). Робота Бурга виконувала потрійну задачу: по-перше, дати всеосяжну картину правопорядків і джерел права, діючих на території Британської імперії; по-друге, провести порівняльно-правове дослідження сімейного права, особистих прав, права власності та спадкового права; по-третє, викласти колізійне право в різних галузях. Ця робота хоча і була створена для задоволення потреб Таємної Ради, але завдяки багатству матеріалу і ретельності його обробки використовувалась багатьма як підручник порівняльного приватного права.[ 4]

Порівняльне правознавство в його нинішньому вигляді сформувалося під впливом двох абсолютно різних течій: залучення іноземного права при створенні нових національних законів (законодавчого порівняльного правознавства); порівняльного аналізу різних правопорядків з метою краще вивчити сам феномен права (науково-теоретичного правознавства).

Перший напрямок порівняльно-правових досліджень пов'язаний з необхідністю вивчення законів і кодексів інших держав задля використання позитивного іноземного досвіду, а також з метою подолання протиріч між нормами права різних держав. Першість тут належить Франції, де у 1869 році було створено Товариство порівняльного законодавства. Вказане Товариство розпочало видання „Міжнародного журналу порівняльного права”, який друкується і сьогодні.

Новий період розвитку порівняльного правознавства пов'язаний з І Міжнародним конгресом порівняльного права, який відбувся в Парижі у 1900 році. В рамках цього конгресу вирішувалось питання про статус порівняльного правознавства, тобто про те чи заслуговує компаративістика бути визнаною самостійною юридичною науковою. На той час багато з вчених схилялись до думки про ототожнення порівняльного правознавства лише з наукою про порівняльно-правовий метод. Однак, на думку переважної більшості вчених, присутніх на вказаному Конгресі, вже на початок 20 століття порівняльне правознавство набуло характеристик, що дозволяли позиціонувати його як самодостатню юридичну науку. Серед зазначених характеристик були вже сформовані предмет та коло об'єктів юридичної компаративістики, її методологія, специфічний понятійний апарат та результати наукових досліджень. На цьому конгресі було сформульовано основні поняття і категорії порівняльного правознавства, визначені його цілі і завдання, поставлені питання його предмету й методу. Після проведення конгресу активність компаративістів підвищилась.

Негативні тенденції у відносинах між країнами після Першої світової війни перешкоджали запровадженню в університетські навчальні плани курсів порівняльного правознавства. Однак у 20-30-х роках XX ст. ситуація почала змінюватися. У 1934 р. Р. Паунд, відзначаючи тенденції у цій галузі, заявив, що, на його думку, у майбутньому викладання права буде засноване на порівняльно-правовому методі: викладач має постійно на конкретних прикладах показувати студенту, що жодна з національних правових систем, жодна доктрина, концепція, норма або конструкція не можуть запропонувати адекватного вирішення проблем, які постійно виникають у повсякденному житті.До Другої світової війни в різних країнах було створено велику кількість інститутів і центрів з різними назвами, спочатку в Європі (Інститут з порівняльного правознавства, Мюнхен, 1916 р.; Інститут порівняльного права, Париж, 1932 р.), а потім в Латинській Америці (Кордова, 1925; Мехіко, 1940).

В 1924 році була створена Міжнародна академія порівняльного права, основна заслуга якої полягала, перш за все, в періодичному проведенні міжнародних конгресів з порівняльного правознавства. В 1926 році під егідою Ліги націй створено Міжнародний інститут по уніфікації приватного права (ЮНІДРУА) в Римі, значення якого для порівняльного правознавства важко переоцінити. Даний етап розвитку компаративістики цікавий тим, що в ці часи вдалося подолати стару аксіому порівняльного правознавства, згідно з якою порівнянню підлягають лише правопорядки, схожі і концептуально, і по структурі. Іншими словами, раніше вважалося, що порівнювати можна лише право країн, що відносяться або до романо-германського типу, або до загального права. Наприклад, відомий німецький вчений Г. Еллінек був переконаний, що неможливо створити загальне порівняльне правознавство, оскільки порівнянню підлягають лише правові системи держав, що виросли на спільному історичному підґрунті. В 20-30 роки ХХ століття, завдяки зусиллям вчених з обох берегів Атлантичного океану, починають виникати мости між континентальним та англо-американським правом.

Друга світова війна також негативно позначилася на розвитку порівняльного правознавства та його освітніх функцій, значною мірою загальмувавши цей процес. А вже після закінчення війни тенденції розвитку компаративістики було пов'язано із прагненням до створення уніфікованого “європейського права”[5].

Після другої світової війни розпочинається новий етап розвитку порівняльного правознавства, що віддзеркалив прагнення народів до кращого взаєморозуміння. Компаративістика розглядається як засіб зближення народів та пізнання юридичного життя сучасного світу. На даному етапі мова йде про відокремлення порівняльного правознавства в самостійну юридичну науку. Дослідження таких авторів, як Г. Шнітцер, К. Цвайгерт, Р. Давид суттєво розширюють уявлення про можливості і завдання порівняльно-правових досліджень у сучасному світі.

Наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. ст. російські вчені (М. Ковалевський, Б. Чичерин, М. Коркунов, П. Новгородцев, Б. Кістяківський та ін.) в своїх роботах досить широко аналізували різні політико-правові ідеї і концепції, оцінювали тенденції державно-правового розвитку, порівнювали окремі галузі законодавства і правові інститути різних держав. [6].

Поворот у порівняльному правознавстві відбувається з перемогою радянської влади, коли нова ідеологія стає основою формування і розвитку соціалістичного права. Повний розрив з ідеями, принципами і нормами буржуазного права привів юристів -- учених і практиків -- до відходу від позитивного аналізу зарубіжних правових систем. Продовженням цієї лінії був курс більшовиків і КПРС, держави на гостро негативне ставлення до іноземного права. Об'єктивне порівняльно-правове вивчення було замінено в юридичній науці і пропаганді в основному критичною оцінкою буржуазних правових систем.

Політичні зміни, що відбулися наприкінці 80-х років ХХ століття, активізували порівняльно-правові дослідження. Політичне і економічне зближення постсоціалістичних країн з іноземними державами дало могутній поштовх до відкритості правових систем і їх широкого взаємовпливу. Правда, на перших порах такий взаємовплив обмежувався переважно копіюванням і механічним запозиченням окремих інститутів і норм, характерних для розвинутих західних правових систем, які не завжди спрацьовували на новому підґрунті. Тому досить актуальним сьогодні є аналітичний підхід до юридичних конструкцій і правових рішень, які пропонується впроваджувати у правову систему України в якості передового закордонного досвіду.

Актуальність порівняльно-правових досліджень в сучасній Україні обумовлена наступними чинниками:

- перехід до нової суспільної та правової ідеології;

- реформування правової системи України;

- розвиток і зміцнення міжнародних зв'язків України;

- визнання міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою, частиною національного законодавства України;

- намагання України стати повноправним членом Європейської та загальносвітової спільноти. [7]

В другій половині XX ст. у центрі уваги юристів-компаративістів світу перебували кілька комплексів проблем:

загальнотеоретичні питання порівняльного права: предмет, цілі, функції, основні аспекти;

порівняльне дослідження основних правових систем сучасності;

порівняльно-правові дослідження в межах галузевих юридичних наук. Лише в XIX столітті, внаслідок національних кодифікацій виникла необхідність порівнювати законодавство різних європейських країн. На сучасному етапі, порівняльне правознавство характеризується інтенсивним розвитком, що супроводжується збагаченням науковими концепціями та уявленнями про спільні риси, особливості та унікальні властивості національних правових систем, що є надзвичайно актуальним в сучасних умовах інтеграції національних правових систем в період глобалізації.

Сучасне порівняльне правознавство стало “професійнішим” порівняно з минулими роками, оскільки розвивається на глибшій професійній основі і залучає ширше коло фахівців, які займаються винятково його проблемами.

Порівняльне правознавство дедалі активніше проникає із суто інтелектуальної сфери застосування до прикладної. Зокрема, зі сфери науки й освіти воно у повоєнний період поширилося у галузі комерції та індустрії, слугуючи важливим джерелом інформації стосовно світових правових систем для бізнесменів, політиків, урядовців тощо. Враховуючи різні точки зору дослідників і застосовуючи метод синтезу та диференціювання, можна визначити етапи розвитку порівняльного правознавства [8].

порівняльний правознавство законодавчий

Список використаної літератури

1. Порівняльне правознавство. За ред. В.Д. Ткаченка. Х.: Право, 2003

2. Бехруз Х. Введение в сравнительное правоведение: Учебное пособие. - Одесса: Юрид.літ., 2002. - С.7-31.

3. Лисенко О. М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К.: Київ. нац. ун-т. - 2001.-19с.

4. Кресін О.В. Проблема періодизації розвитку порівняльного правознавства // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: Зб. статей / За ред. Ю.С. Шемшученка, Л.В. Губерського, І.С. Гриценка; упор. О.В. Кресін. К.: Логос, 2009. С. 37-42

5. Голяк Л. В.. Порівняльне правознавство: Курс лекцій / Л. В. Голяк, А. С. Мацко, О. В. Тюріна. -- К.: МАУП,2004. -- 200 с.

6. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство: Навчальний посібник/ Відп. редактор В.Н.Денисов. - К.: Юстиніан, 2003. - С.14-30.

7. Інтернет ресурс. Режим доступу: http://uchebnik-online.net/book/33-porivnyalne-pravoznavstvo-navchalnij-posibnik-oo-pogribnij/5-tema-1-ponyattya-predmet-ta-metodologiya-porivnyalnogo-pravoznavstva.html

8. Бойцова Л.В., Бойцова В.В. Будущее сравнительного права: возможности двадцать первого века // Юридический мир.-- № 4 -- 2002. -- С. 17-25.

Размещено на Аllbеst.ru