Поняття та сутність держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика держави

1.1 Історія виникнення держави

1.2 Сутність і соціальне призначення держави. Визначення поняття держави

1.3 Характеристика основних ознаки і функцій держави. Типи держави

Розділ 2. Основні підходи до визначення держави

2.1 Органічна теорія

2.2 Теологічна теорія

2.3 Теорія договірного походження держави

2.4 Історико-матеріалістична теорія

2.5 Психологічна теорія

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

держава теологічний соціальний походження

Актуальність дослідження:

Держава - це піч, яка палає на одних дровах - на людських!

Так про державу писав відомий радянський письменник Чингиз Айтматов. І справді, кожна особа є тією краплею в морі, котра творить щось більше і прекрасніше. Адже як будь-яка стіна складається з великої кількості цеглин, так і держава твориться з її громадян. І тому благополуччя всієї країни залежить саме від ставлення кожного свідомого громадянина держави до оточуючого світу, від готовності зробити щось заради рідної країни, а не лиш для себе та своїх близьких.

Що ж, оптимістично припустимо, що всі громадяни країни бажають благополуччя своєї держави. Тоді для виконання такої нелегкої задачі перш за все потрібно усвідомлювати що собою уявляє саме поняття держави і які її характерні ознаки. Адже коли людина має мету і ставить перед собою задачу для виконання, ціль та шлях до її досягнення повинні бути чітко визначені. Яскравим прикладом даного твердження є вислів Бенджаміна Франкліна: „Не скласти планів - бути приреченим на невдачу”.

Отже, чітко визначивши мету моєї праці, хотілося б відзначити і її актуальність на сьогодні.

Зміна суспільних відносин і реформування економіки призводять до швидкої динаміки зміни законодавства. Виходячи з цього, простим громадянам важко орієнтуватися в законодавстві, яке постійно змінюється, тим більше такий процес ускладнює захист ними своїх прав у суді. Хоча зараз населення стає все більш грамотним у правовому відношенні, не боячись звертатися до суду, державних органів і т.д., все ж таки далеко не всі можуть собі дозволити самостійність у вирішенні даного питання.

І тому одним із найнадійніших гарантів захисту і відновлення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб є юрист.

А що ж являє собою саме поняття юрист? Юрист - це фахівець, який знає закони, вміє їх застосовувати, веде юридичні справи (слідчі, прокурорські, судові, адвокатські) і здійснює юридичне обслуговування фірм, підприємств та населення. Тобто спеціаліст, що має юридичні знання.

Будучи сфокусованою на підвищенні престижу юридичного фаху та поваги в суспільстві до юристів, діяльність сучасного українського юриста має будуватися на таких засадах:

- служіння принципу верховенства права;

- дотримання законності;

- дотримання й захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб;

- відданості професії;

- професіоналізму, цілеспрямованості, компетентності, постійного професійного удосконалення та вимогливості до самого себе;

- незалежності, неупередженості, об'єктивності, чесності, порядності та добросовісності;

- домінантності інтересів клієнтів;

- відповідальності за якість, професійний рівень, компетентність і своєчасність наданих юридичних послуг.

Мета курсової роботи: дослідити поняття та різні підходи для його визначення.

Завдання курсової роботи:

· Ознайомитись з поняттям держави, історією виникнення

· Ознайомитись з соціальним призначенням та сутністю держави

· Дослідити різні теорії походження держави

· Охарактеризувати основні ознаки держави

Об'єкт дослідження: Поняття та сутність держави.

Предмет дослідження: Різноманітні підходи до визначення держави.

Ця курсова робота, створена на основі аналізу наукової літератури, тут наведені лише найпоширеніші думки і концепції з поодинокими прикладами для відображення реального здійснення теоретичних положень.

Методи дослідження обрані, виходячи з поставлених в роботі мети та завдань, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження. При проведенні дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи.

Структура курсової роботи. Робота складається з вступу, 2 розділів, висновку та джерел використаної інформації.



Розділ 1. Загальна характеристика держави

1.1 Історія виникнення держави

Держава і право виникають у суспільстві, що становить сукупність людей, які володіють свідомістю і волею. Об'єднання людей у суспільство проходить на основі спільного інтересу, взаємної співпраці і гармонійного поєднання загальних та індивідуальних інтересів членів суспільства. Це дозволяє спільними зусиллями досягнути тих цілей, котрі є недосяжними для окремої людини.

Суспільство, окреслює межі можливої поведінки людей, створюючи відповідні органи влади та правила загальнообов'язкової поведінки. На ранніх етапах історії людства розвиток суспільства відбувався на засадах природного самоврядування, що відповідало рівню розвитку людини як суспільної істоти. [19, c. 13]

Історія розвитку суспільства починається з утворення первіснообщинного ладу, для якого характерним є низький рівень розвитку засобів виробництва і продуктивності праці. Тому в основі життя суспільства була суспільна власність на засоби виробництва, а розподіл продуктів праці здійснювався на засадах рівності. Щоб забезпечити своє існування, люди об'єднувалися в роди та племена.

Рід формувався на основі кровної спорідненості, а також спільності майна і праці. Влада в роді мала суспільний характер і здійснювалась через органи самоврядування. Владними повноваженнями були наділені всі дорослі члени роду.

Органами влади виступали:

- родові збори,

- старійшини (обирались з найавторитетніших членів роду),

- воєначальники (виконували владні функції під час війни),

- жреці (виконували релігійні функції).

Найвищу владу мали родові збори, котрі контролювали здійснення повноважень іншими органами влади. Проте спеціального апарату, який би займався лише управлінням загальними справами роду, не існувало.

Суспільні відносини регулювались соціальними нормами, такими як звичаї, моральні норми, релігійні норми. У процесі історичного розвитку поступово складалися передумови для якісного перетворення суспільства. Цьому сприяло удосконалення засобів виробництва, підвищення продуктивності праці, а також суспільний поділ праці.

Першим великим суспільним розподілом праці було відокремлення скотарства від землеробства. Згодом від землеробства відділилось ремісництво. Пізніше утворилась група людей, котра займалась обміном товарами (купці).

Підвищення продуктивності праці призводило до утворення надлишкового продукту в окремих сім'ях, а відтак появу приватної власності. Суспільство почало диференціюватись за майновою ознакою, що спричинило утворення суспільних груп із суперечливими інтересами. В таких економічних умовах родоплемінна організація виявила свою неспроможність до керівництва суспільством.

Суспільство ж, внаслідок розподілу на економічно нерівні групи, об'єктивно породило таку організацію влади, котра повинна була стримувати суперечності між цими групами. Такою організацією влади і стала держава. [8, c. 225].

Про появу ознак держави свідчить: виділення із суспільства особливої групи людей, що не виробляють матеріальних чи духовних благ, а займаються лише управлінням справами суспільства і наділені для цього правами і владними повноваженнями; введення податків та різноманітних зборів; розподіл членів суспільства не за ознакою кровної спорідненості, а за адміністративно-територіальною ознакою; зародження права. До появи майнового розподілу і соціальної нерівності суспільство не потребувало права як особливого соціального регулятора.

Родові звичаї були розраховані на повну рівність людей і на добровільне виконання правил, що вони містили. Проте зміни соціально-економічного становища покликали до життя нові регулятори суспільних відносин, котрі забезпечувались не лише силою громадського впливу, але й державним примусом.

В історичному аспекті розрізняють, два основні шляхи виникнення держави:

- європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави);

- східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія та ін.).

На Древньому Сході, в Азії та Африці (східний, азіатський шлях виникнення держави) перші держави виникли в зонах поливного землеробства ще в епоху бронзи. Проведення великих громадських робіт із будівництва каналів та інших іригаційних споруд зажадало збереження сільськогосподарської общини і суспільної форми власності на землю. Поступово суспільна власність перетворилася на державну.

Приватна власність не придбала істотного значення. Потреба в спорудженні та експлуатації іригаційних систем, необхідність у надійному їх захисті створювали природне підґрунтя для самостійної публічної влади.

Основою її стало родоплемінне вельможне панство -- общинне «чиновництво», яке виступало організатором виробництва і виконувало адміністративні функції. Ця особлива група посадових осіб створила апарат державної влади, що складався.

Східні держави -- деспотичні монархії -- не мали ясно вираженої класової диференціації. Тут держава стала й організатором виробництва, й правителем над членами общини, їх експлуататором. Родоплемінне вельможне панство привласнювало не самі засоби виробництва, а управління ними. Маючи у власному розпорядженні якісь матеріальні блага, воно втрачало їх разом з утратою посади. Значення приватної власності, яка посідала певне місце в країнах Давнього Сходу, було невеликим. Раби, як правило, були власністю держави або церкви, але не приватних осіб. [4, c. 80]

Особлива роль відводилася божественному освяченню влади. Родове вельможне панство прагнуло зберегти своє становище і владу як дані Богом, Правитель проголошувався носієм Божої волі, посередником між Богом і людьми. Так відбувався процес сакралізації влади -- проголошення її священною, непорушною, недоторканною.

Особливості виникнення держав східного типу:

1). основу економічних відносин складає державна форма власності;

2). приватна власність має другорядний характер;

3). державна влада є деспотичною;

4). є потужний чиновницький апарат;

5). відбувається сакралізація (освячення) влади;

6). встановлюються застій і нерухомість у суспільстві, яке протягом століть не розвивається.

На території Європи (європейський шлях виникнення держави) головним чинником утворення держави було класове розшарування суспільства в зв'язку із формуванням приватної власності на землю, худобу, рабів. У південної Європі держави виникли в епоху заліза. Там не були потрібні такі громадські роботи, як у разі східного (азіатського) шляху виникнення держав.

У результаті розкладання общин виникла або приватна власність на землю (Афіни, Рим), або приватне землекористування зі збереженням державної власності (Спарта).

В Афінах появу держави нерідко називають класичною формою походження держави. Вона виникла безпосередньо із внутрішніх, класових протиріч, які розвилися в надрах родоплемінного суспільства. У Давньому Римі процес формування класів і держави внаслідок цілої низки причин гальмувався, і перехідний до держави період розтягся на століття. В основному процес утворення держави в Давньому Римі був таким же, як і в Афінах, лише супроводжувався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) проти патриціїв (римського родового вельможного панства).

Плебеї -- особисто вільні, не пов'язані з римським родом, мали торгове і промислове багатство. Боротьбою проти патриціїв за владу вони стимулювали розкладання родоплемінного ладу і утворення держави.

У Давній Спарті поява держави була обумовлена не лише внутрішньоекономічними причинами, а й завойовницькими походами, у результаті яких завойоване населення ставало не особистими рабами завойовника, а общинними рабами (ілотами). Перевищення кількості ілотів над спартанцями і острах загрози повстання з їх боку зумовили формування держави на підґрунті специфічної форми землекористування. Тут приватна власність на землю і рабів не допускалася, земля розподілялася порівну серед общинників на правах володіння.

У давніх германців утворення держави було прискорене завоюванням значних територій Римської імперії. Родова організація не була пристосована для панування над завойованими територіями. Це призвело до розвитку прафеодального (або ранньофеодального) ладу на землі колись-то могутньої РимськоїФ.Енгельс у роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави» називає три форми виникнення держами: пфінську, римську, німецьку. Імперії [15, c. 169].

Шляхом виникнення прафеодальної держави із первісного ладу йшов розвиток і держав на території Європи (Ірландія), в давній (Київській) Русі, в Азії у арабів і т.д. У Київській Русі формування ранньофеодальної державності супроводжувалося запрошенням на князювання варягів. В утворенні кожної держави має значення цілий комплекс причин -- економічних, політичних, внутрішніх, зовнішніх, тому що виникнення держави у кожного народу має свої особливості, характеризується певними рисами. [8, c. 224]

Є чимало народів і націй, що створили свої держави лише у XX столітті. Внаслідок конкретних історичних причин вони або ніколи не мали власної держави, або втратили ранню державність і тривалий час входили до складу інших багатонаціональних держав, відчували національні утиски з боку пануючої влади основної нації (наприклад, Україна у складі дореволюційної Росії). Багато хто з них зуміли домогтися власної державності у XX ст. в результаті реалізації права націй на політичне самовизначення. Ця причина була вирішальною, її супроводжувала характерна для виникнення ранніх держав соціальна неоднорідність суспільства, його суперечливість. Такі держави утворилися в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізацїї державноподібних утворень. [10, c. 134]

Так, на руїнах колишніх колоніальних імперій в Азії, Африці, Латинській Америці, Океанії з середини 50-х років XX ст. виникло понад 90 нових держав, їх кількість у наші дні зросла. Поповнив ряди нових держав розпад СРСР. До держав, що утворилися внаслідок розпаду СРСР, належать Україна та інші країни СНД. Цей лад скоріше був прафеодальним чи ранньофеодальним (селяни зберігали волю і власність на землю, знать не мала великої земельної власності), ніж феодальним. Феодальний лад, на відміну від прафеодального, характеризується такими класичними ознаками, як закріплення несвободи селянина і наявність великої земельної власності землевласника. [17, c. 236].

Боротьба за державність України, йшла протягом сторіч з більш-меншим успіхом. Це - народно-визвольна боротьба українського народу 1648--1654 pp. під керівництвом Б. Хмельницького. Це й спроби 1.Мазепи у 1709р. використати російсько-шведську війну з метою створення самостійної України. Це - події початку XX ст., коли була проголошена Українська Народна Республіка (УНР) на чолі з М. Грушевським. а також - Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР, ЗУНР.

Сюди належить і майже 70-літній період існування радянської України у складі СРСР. Державність самостійної незалежної України не набула стійкого характеру в зазначені періоди її виникнення чи спроб створення. Відновлення нової незалежної України.



1.2 Сутність і соціальне призначення держави. Визначення поняття держави

Сутність держави - це внутрішній зміст її діяльності, що виражає єдність (спільність, солідарність) загально-соціальних і вузько-класових (соціально-групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, поряд з вирішенням вузькокласових завдань, змушено виконує і загально-соціальні завдання ("загальні справи"), без яких не може функціонувати жодне суспільство. До загально-соціальних завдань належить забезпечення засобами транспорту і зв'язку, будівництво доріг, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю тощо.

З моменту виникнення держави визначилися дві сторони її сутності:

- класова - захист інтересів економічно панівного класу, здійснення організованого примусу;

- загально-соціальна - захист інтересів усього суспільства, забезпечення суспільного блага, підтримка порядку, виконання інших загально-соціальних справ.

Співвідношення класової і загально-соціальної сутності держави не було завжди однаковим. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно панівного класу. До речі, в СРСР у 30-50-х роках XX ст. офіційна доктрина також спиралася на розуміння держави як апарату класового панування. Із середини XIX ст. в деяких цивілізованих державах.

Заходу у зв'язку з розвитком громадянського суспільства зменшується частка класового (соціально-групового) змісту сутності держави, соціальні суперечності втрачають антагоністичний характер, усе більшого значення набуває її загально-соціальна сторона - завдання забезпечення суспільного блага, прав і свобод особи.

У наші дні вона відіграє істотну роль у посткапіталістичних державах, де не стало чітко виражених класів, ліквідовано відчуження населення від засобів виробництва і результатів своєї праці, а також від політичної, державної влади.

Наприклад, Канада, Німеччина, Швеція, Швейцарія ілюструють збільшення обсягу соціальних справ, які виконує держава. Такий процес, хоч і повільно, відбувається і в постсоціалістичних державах, до яких належить Україна.

Зміст діяльності держави, набув нових якостей: 1) держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не насильством і придушенням, а за допомогою досягнення суспільного компромісу, терпимості, злагоди, створення умов для розвитку громадянського суспільства; 2) держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї й інститути, як пріоритет природних невідчужуваних прав людини, поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність, дотримання прав меншості та ін.; 3) держава визнає рівність усіх форм власності, стабілізує економічне життя суспільства, забезпечує економічну свободу громадян і їх об'єднань; застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян, включаючи й тих, хто з об'єктивних обставин не може забезпечити своє існування власною працею; 4) на міжнародній арені держава проводить політику, що вимагає взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами, їх зближення (світова інтеграція). [12, c.73]

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократи. Сутність цієї держави не позбавлена класових інтересів - це виражається хоча б у тому, що соціальні групи ведуть боротьбу за політичну владу та її утримання. Проте класова сторона не настільки виражена, як в експлуататорських державах - рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

Соціальне призначення держави -- постійна і досить дискусійна проблема. Багато хто з мислителів намагалися охарактеризувати значення держави для існування і розвитку суспільства.

Так, Платон (виходячи із своїх поглядів на суспільство, державу і право) стверджував, що призначення держави полягає у підтримці моралі. Слід зазначити, що у багатьох мислителів античного світу та середніх віків розуміння призначення держави залежало від їх філософських і політичних поглядів. Наприклад, Г. Гроцій -- утвердження загального блага, а Ж.-Ж. Руссо вважав, що призначення держави -- це забезпечення загальної свободи.

Питання про соціальне призначення держави в радянській юридичній літературі не було предметом глибокого вивчення. Більшість дослідників приділяли увагу класовій її сутності. Оцінка соціального призначення держави, державної влади довгий час була визначеною: держава -- це політична організація пануючого класу, що здійснює державну владу у власних інтересах.

Зміст діяльності буржуазних держав почав серйозно змінюватися лише у XX ст. Причин, що спричинили такі зміни, було декілька: серйозні економічні кризи, гострі класові сутички, зростання революційних рухів, актуалізація проблеми прав людини тощо.

Проте одним з наймогутніших факторів, що вплинули на діяльність багатьох буржуазних держав, було створення соціалістичного табору. В соціалістичних країнах достатньо швидко і ефективно вирішувалися завдання покращання освіти, охорони здоров'я, науки, культури, пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства, успішно розвивалися інститути залучення народних мас до управління державою. Для буржуазних держав це було таким собі викликом, який обумовив швидке вирішення багатьох соціальних завдань, що грунтувалися на достатньо міцній економічній базі.

Крім того, слід враховувати й те, що після Другої світової війни до влади у багатьох буржуазних країнах прийшли соціалісти і соціал-демократи (Швеція, Австрія, Німеччина, Італія, Норвегія, Данія, Великобританія, Канада, а потім Греція, Іспанія, Португалія тощо). У деяких країнах була сформована досить велика державна власність, що дозволяло державам займати вагому позицію стосовно приватного капіталу.

Крім того, після Другої світової війни більшість європейських країн прийняли демократичні конституції, що дозволяли всім прошаркам населення досить активно впливати на результати виборів органів влади, брати у них участь, боротися за свої права.

Насильство, подолання виступів проти влади у політиці відходять на другий план, надаючи місце виваженим, розумним, правовим засобам вирішення суперечностей.[2, c. 60]

У розвинутих західних демократіях у післявоєнні роки держава все більше стає засобом подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства, а через досягнення загального компромісу. Звідси -- поширене використання таких загальнодемократичних ідей та інститутів, як розподіл влади, верховенство закону, плюралізм думок, висока роль суду, гласність тощо. Все це, дозволяє охарактеризувати державу, як засіб соціального компромісу -- за змістом, і як правову -- за формою.

У наш час необхідно об'єктивніше підходити до оцінки соціального призначення сучасної держави. Очевидно, що держава часто здійснює заходи, які відповідають інтересам всього суспільства, всіх соціальних груп, всіх прошарків населення (наприклад, будівництво шляхів, боротьба зі стихійними лихами, охорона природи, підтримання громадського порядку, боротьба зі злочинністю, підтримання науки, культури, мистецтва, охорони здоров'я тощо).

Характеризуючи сучасну державу, не можна стверджувати, що вона має таке ж соціальне призначення, як і держава 300--400 років тому. Соціальна складова у процесі розвитку держави постійно зростає, особливо в епоху науково-технічних революцій.

Таким чином, соціальне призначення сучасної держави полягає у її різноманітті, широкій сфері діяльності, спрямованій на нормальне, безконфліктне існування суспільства.

Сучасна держава -- соціальний арбітр, орган керівництва загальними справами, організатор багатьох важливих заходів, без здійснення яких неможливе функціонування суспільства. Одне з перших місць у цьому процесі належить закріпленню, забезпеченню прав і свобод людини, екологічній безпеці, технічному прогресу, здоров'ю нації, безконфліктному існуванню суспільства, забезпеченню гідного прожиткового рівня, підтримання науки, культури, освіти. Держава повинна перешкоджати різкій диференціації суспільства, щоб уникати гострих соціальних конфліктів.

Сучасна держава виступає суб'єктом легалізованого примусу, тобто вона повинна впливати на ті прошарки населення, групи, окремих людей, які є суспільно небезпечними. Її компетентні органи зобов'язані стримувати тих, хто характеризується суспільно небезпечною поведінкою, вони здійснюють певний соціальний контроль за дотриманням законів, принципів, правил людського співжиття.

Саме універсальний характер діяльності держави в сучасному світі спонукає до виконання нею нових функцій, що не характерні для минулих історичних епох. Однією з таких функцій є соціальна. Якщо її не розвивати, це призведе до соціального безправ'я, серйозних конфліктів у суспільстві.

Сучасна держава проводить активну соціальну політику, що полягає у врегулюванні і вирішенні соціальних проблем, досягаючи соціальної справедливості у відносинах між підприємцями, виробниками, споживачами, забезпечуючи інтереси малозабезпечених верств населення, що потребують соціальної підтримки.

Держава -- це особлива форма організації суспільства з визначеною територією, економікою, політичною владою.

Кожна держава має свою територію та кордони, які можуть розширюватися, проводить власну незалежну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн.

В склад держави не можуть входити республіки.

Якщо певна республіка прагне війти в склад держави, вона може це зробити тільки ставши адміністративно-територіальною одиницею держави, адміністративно-територіальні одиниці не мають права виходити зі складу держави.

Поняття держава означає, що на певній території де-факто і де-юре встановлена влада даної держави, в повному обсязі ходить офіційна валюта держави, в державних установах використовується державна мова, а також на ній проживають громадяни держави. Держава в політико-географічному, війсковому і економічному відношенні не може бути залежною.

Держава, спираючись на волю нації, самостійно вирішує, до яких політико-географічних, війскових і економічних союзів, груп, альянсів чи об'єднань вона прагне приєднатися. [3. c 67]

Держава -- формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду; суб'єкт політики, ядро політичної системи.

Часто звертаються до поняття «суверенна держав» -- це тип держави, який характеризується суверенітетом, незалежністю і самостійністю в зовнішніх і внутрішніх справах. Суверенна держава -- особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру.

1.3 Характеристика основних ознаки і функцій держави. Типи держави

Передова суспільна думка прийшла до висновку, що держава, на відміну від додержавної організації влади, характеризується єдиною територією, що проживають на ній населенням, владою, яка поширюється на населення, яке проживає на даній території.

У той же час, як відзначає В.В. Кокошкін, кожен з характерних ознак держави представляє сам складне поняття і вимагає самостійного дослідження.

Тому обмежуся лише перерахуванням і коротким описом основних ознак держави, прийнятих в реальній дійсності.

Ознаками держави є:

1. Наявність особливої публічної влади, яка, втілюючись в державних органах, виступає як державна влада. Її здійснює особливий шар людей, що виконує функції управління і примусу, який є сукупністю державних органів. Найважливішими державними органами є законодавчі, виконавчі, судові і каральні - армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи.

2. Територіальна організація населення. Державна влада здійснюється в рамках певної території і поширюється на всіх людей, які проживають на цій території. Між членами суспільства існує новий соціальний інститут - громадянство чи підданство. Здійснення влади по територіальному принципу веде до встановлення його просторових меж - державних кордонів, які відділяють одну державу від іншої.

3. Державний суверенітет, тобто "Верховенство і незалежність державної влади від будь-якої іншої влади всередині країни і зовні при строгому дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права». Державний суверенітет, що дає право державі самостійно і вільно вирішувати свої справи, відрізняє державу поряд з іншими його ознаками від інших організацій суспільства (наприклад, політичних партій).

Незалежність державної влади, конкретно виражається в наступному:

- в універсальності - тільки рішення державної влади поширюються на все на селище і громадські організації даної країни;

- в прерогативи - можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;

- в наявності спеціальних засобів впливу, яких немає ні в яких інших організацій.

4. Держава організує громадське життя на правових засадах. Діяльність усіх державних органів заснована на нормах права. Держава - єдина організація, яка здійснює правотворчість, тобто видає закони та інші правові акти, обов'язкові для всього населення.[4 c. 38]

Державна організація з необхідністю передбачає збір податків з населення, що стягуються в примусовому порядку. Такими є найбільш загальні ознаки держави як специфічної організації суспільства. Самі по собі, вони не дають повного уявлення про сутність і соціальне призначення держави в його історичному розвитку. Але з удосконаленням суспільства, самої людини змінюється і держава, його загальні ознаки наповнюються новим, що перегукується зі старим, але більш раціональним змістом.

Призначення держави реалізується через її основні функції. Термін "функція", у перекладі з латинської, означає здійснити, виконати. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть. Вони тісно пов'язані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Завдання -- це те, що необхідно зробити, а функція -- це діяльність, процес вирішення завдання. Цілі держави у тій чи іншій мірі визначають систему її функцій, проте це не означає їх тотожність.

Функції держави -- це основні напрямки діяльності держави, в яких відображаються та конкретизуються її завдання і цілі, виявляється сутність та соціальне призначення держави у суспільстві.

Функції держави реалізуються передусім в процесі її впливу на суспільні відносини і їх не слід ототожнювати з функціями окремих гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) та функціями окремих державних органів. Хоча законодавчі, управлінські, судові функції і наближаються до функцій держави, але вони є меншими за обсягом і не є їм тотожними. Аналогічно більш вузькій, локальний характер, порівняно з функціями держави, мають і функції окремих державних органів.

В основу формування функцій держави покладені суспільні потреби й інтереси. Функції держави відображають реалізацію загальносоціальних або "спільних справ", що забезпечують об'єктивне існування людей. Функції держави постійно розвиваються під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. Одні функції виникають, інші змінюються, треті зникають. Такими факторами можуть бути соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми держави; міжнародна обстановка тощо.

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузями наук. Теорія держави аналізує лише, основні функції держави, які можна класифікувати за такими критеріями: 1) за соціальним значенням державної діяльності: [3 c. 56]

основні функції -- найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне значення у визначений історичний період розвитку суспільства (захист прав і свобод людини, економічна, соціальна тощо);

неосновні (додаткові) функції -- напрямки діяльності держави по здійсненню конкретних завдань, які мають супроводжувальний, допоміжний або обслуговуючий характер (управління персоналом, оподаткування, фінансовий контроль тощо);

2) за часом їх дії:

постійні функції -- напрямки діяльності держави, що здійснюються впродовж тривалого часу і притаманні їй на всіх або більшості етапах її існування, розвитку та функціонування (політична, соціальна, організація оборони країни тощо);

тимчасові функції -- напрямки діяльності держави, які спрямовані на вирішення деяких невідкладних завдань і здійснюються протягом певного періоду її існування (боротьба з стихійним лихом, введення надзвичайного стану тощо);

3) за сферою суспільного життя:

гуманітарні функції -- напрямки діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя;

економічні функції -- напрямки діяльності держави та її органів щодо регулювання сфери економічних відносин на ринкових засадах і добросовісної конкуренції, створення умов для розвитку виробництва, захист різних форм власності; [13 c. 6]

політичні функції -- напрямки діяльності держави та її органів зі створення умов для формування і функціонування державної влади на засадах демократії, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

4) за територіальною спрямованістю:

- внутрішні функції -- напрямки діяльності держави, що здійснюються в межах її території і в яких конкретизується її внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, культурних та інших сторін життя суспільства;

- зовнішні функції -- напрямки діяльності держави, що здійснюються за межами її території у взаємовідносинах з іншими державами та міжнародними організаціями, в яких виявляється її зовнішня політика.

Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однаковими для всіх держав. Певні відмінності залежать від типу держави і характеру політичного режиму, від етапів її розвитку, міжнародної обстановки, характеру взаємовідносин співіснуючих між собою держав. Між внутрішніми і зовнішніми функціями існує тісний зв'язок.

Кожна держава заради найефективнішого вирішення своїх внутрішніх завдань вступає у відносини з іншими країнами у сфері економіки, політики, культури тощо. З їх допомогою держава може швидше і ефективніше вирішувати свої внутрішні проблеми, особливо тоді, коли для цього у неї немає необхідних сировинних та інших матеріальних ресурсів. Це призводить до того, що значна частина зовнішніх функцій стає, по суті, продовженням внутрішніх, особливо у державах з однотипною соціальною базою. [9, c. 476]

Внутрішні і зовнішні функції держав соціальнодемократичної орієнтації можна класифікувати залежно від сфери впливу: в гуманітарній, економічній і політичній сферах.

Тип держави -- це сукупність держав, які мають спільні загальні ознаки і відображають відповідний рівень їхнього розвитку на певному історичному етапі.

Сучасна наука розглядає, два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний.

1) цивілізаційний підхід, покладає в основу типової класифікації держав поняття "цивілізація", що включає соціальноекономічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи -- економічної, політичної, соціальної і духовної. Прихильники цього підходу (Г. Кельзен, М. Коркунов, А. Дж. Тойнбі) співвідносять державу насамперед із духовноморальними та культурними факторами суспільного розвитку.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища, вони поділяють цивілізації на первинні та вторинні.

До первинних цивілізацій, яким притаманна командноадміністративна організація державної влади, віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна цивілізації.

До вторинних цивілізацій, які характеризуються передусім правовою організацією державної влади, віднесені: західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки).[5, c. 98]

Цивілізаційний підхід, безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн, дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування одних верст населення над іншими, але й найважливіший фактор духовнокультурного розвитку суспільства. Проте суттєвим недоліком такого підходу є недооцінка соціальноекономічних факторів, звеличування культурного елемента, відсутність визначення історичних закономірностей розвитку держав, зміни одного типу держави іншим.

2) формаційний підхід, оснований на економічних факторах, таких, як стан розвитку виробничих відносин, спосіб виробництва, які зрештою визначають певний історичний тип держави. Відповідно до марксистських положень, що становлять теоретичну основу цього підходу, класова сутність держави, у кінцевому підсумку, визначається економічним фактором, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом, за формою і змістом зумовлена економічним ладом суспільства. За марксистською формаційною теорією підставою типології держави є суспільноекономічні формації.

Формація -- це історичний тип суспільства, яке базується на певному способі виробництва матеріальних благ і його основі -- формі власності.

В історії людства таких формацій було п'ять:

1) первіснообщинна;

2) рабовласницька;

3) феодальна;

4) буржуазна (капіталістична);

5) комуністична (перехідним етапом до якої була соціалістична).

Перехід від однієї суспільноекономічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни типів виробничих відносин, що віджили, і заміни їх новим економічним ладом.[7, c. 360]

З кожною формацією, крім первіснообщинної та комуністичної, пов'язаний певний історичний тип держави.

Історичний тип держави -- це сукупність найбільш суттєвих ознак держави, що існують в межах однієї суспільноекономічної формації, які виражають її соціальну сутність і соціальне призначення в суспільстві.

Марксистськоленінська теорія, виділяє чотири типи держави, залежно від форм пануючої в них власності:

1) рабовласницька;

2) феодальна;

3) буржуазна (капіталістична);

4) соціалістична.

У сучасних умовах в Україні, за формаційною ознакою, виділяють такі типи держав:

1) рабовласницька держава, яка виникла у ІУШ тисячолітті до н.е. в країнах Близького Сходу (Єгипет, Лівія, Вавилон) та у УІІІУІІ тисячолітті до н.е. в Європі (Греція, Рим). її економічною основою був рабовласницький спосіб виробництва. Значного розвитку виробничі відносини досягли у Стародавній Греції та Римі.

Соціальну основу цих держав складали клас рабів та рабовласників. Рабовласники були вільними людьми, а раби були як знаряддя праці, їх не визнавали суб'єктами права, перелік і обсяг їх прав і обов'язків визначалися рабовласниками і вони цілком залежали від волі останніх, що закріплювало соціальну нерівність. У зазначених державах існували різні форми правління: монархія, аристократія, демократична республіка, але найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичні режими -- авторитарний, деспотичний. У цей період були розроблені демократичні норми державного права Греції та класичне приватне (майнове) право Риму;

2) феодальна держава, яка виникла в Європі в УУІ ст. н.е. на основі рабовласницької держави, що потерпіла крах. Характерними ознаками такої держави є закріплення соціальної нерівності та відносин сюзеренітету -- васалітету; визнання селян вільними людьми, але економічно залежними від феодалів; закріплення монополії феодалів на основні засоби виробництва та політичну владу; затвердження власності на землю, як основи суспільства. Одночасно з одержанням права власності на земельну ділянку її господар (феодал) вступає в право володіння, користування і розпорядження селянами, які проживають на цій ділянці й адміністративно закріплені за нею. Відносини феодалів з селянами у цей час супроводжувалися абсолютним політичним і соціальним безправ'ям останніх.

Формами правління були ранньофеодальна монархія, представницька монархія, абсолютна монархія і феодальна міська республіка. Феодальне право було відверто класове, неузгоджене, значний вплив у якому мали релігійноправові норми;

3) буржуазна (капіталістична) держава, яка виникла в результаті революцій XVIIXVIII ст.ст. та внаслідок впровадження капіталістичного способу виробництва. У цей період ліквідується будьяка особиста позаекономічна залежність виробника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає основою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторканності приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі. Основною формою цієї держави в період її становлення і розвитку виступала буржуазнодемократична республіка, в якій проголошували формальну рівність громадян перед законом, декларували права і свободи особи. Відносини між буржуазією і виробником, який позбавлений власності на знаряддя і засоби виробництва, будуються на підставі економічної залежності й економічної експлуатації з метою отримання прибутку.

Існуюча майнова нерівність, різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством породжувала соціальні конфлікти. У цих умовах воля і сила держави були спрямовані на захист інтересів буржуазії. У буржуазній державі відбувалося поступове зростання ролі права, апарату держави, розширення сфери впливу та функцій держави; закріплення на конституційному рівні таких інститутів і принципів демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи людини і громадянина тощо.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні держави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарату панування буржуазії і поступово переростають в постіндустріальні держави соціально орієнтованого типу.

4). соціалістична держава, яка виникла в Росії на початку ХХ ст. Головними її ознаками теоретики соціалізму вважали, насамперед, провідну роль держави в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечувати справедливий розподіл результатів праці. Економічну основу цієї держави повинна становити економіка, провідну роль у якій відіграє загальнонародна (державна) власність на засоби виробництва. Працівники повинні залучатися до вирішення загальнодержавних і загальносуспільних справ, і здійснювати контроль за діяльністю державного апарату. Відносини між класами у такій державі втрачають соціальноантагоністичний характер. [12, c. 137].

Усі теоретики соціалізму вбачали соціалістичну державу такою, що служить народові, побудованою на принципах гуманізму, демократії, колективізму і справедливості. Однак при цьому слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держави і до їх переходу необхідний тривалий історичний перехідний період. Поряд з такими країнами, як Китай, В'єтнам, Північна Корея, Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Івеції, Австрії, Індії, Єгипті, Сирії та інших країнах.

Соціалістична держава в марксистськоленінському розумінні в умовах перехідного періоду -- це держава диктатури пролетаріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, повинна бути диктаторською по відношенню до буржуазії і демократичною до широких верст населення, яке в перспективі має прийти до народного самоврядування. Проте, як свідчить досвід СРСР та інших країн Східної Європи, одержавлення усіх основних засобів виробництва і тотальне втручання держави у суспільне і особисте життя зводили нанівець ідею загальнонародної власності, дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, що проголошувалися, і тим самим суперечило вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості;

5). держава соціальнодемократичної орієнтації -- це перехідний тип держави, який існує в період переходу від буржуазного типу держави до держави соціальної демократії, який характеризує якісно новий етап організації влади. Головними її ознаками є: організація політичної влади більшості населення країни; забезпечення реального здійснення основних прав і свобод людини і громадянина; задоволення загальнолюдських потреб на засадах гуманізму і справедливості; існування приватної, державної та комунальної форм власності; наявність різних соціальних груп, прошарків населення та створення умов для їх консолідації і солідарності.



Розділ 2. Основні підходи до визначення держави

2.1 Органічна теорія

Уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані спочатку ще давньогрецькими мислителями.

Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави зі здатністю і сторонами людської душі. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій підставі заперечував можливість існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував наступним порівнянням: як руки і ноги відняті від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави.

Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з побудови і функцій цього організму. Усе неясне в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено через аналогії з закономірностями анатомії і фізіології.

Органічна теорія, видним представником якої є Герберт Спенсер, в остаточному виді була сформульована в XIX столітті. На думку Г.Спенсера, держава є деякий суспільний організм, що складається з окремих людей, подібно тому як живий організм складається з клітин. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава утворюється одночасно зі своїми складовими частинами - людьми - і буде існувати, поки існує людське суспільство.

Державна влада - це панування цілого над своїми складовими частинами, що виражається в забезпеченні державою благополуччя свого народу. Якщо організм здоровий, то і клітини його функціонують нормально. Хвороба організму наражає на небезпеку складові його клітки, і, навпаки, хворі клітки знижують ефективність функціонування всього організму. [11, c. 1632]

Таке уявлення про державу з першого погляду може показатися наївним і ненауковим. Однак у ньому є істотне раціональне зерно, до якого нашій науці, можливо, прийдеться повернутися. Твердження Спенсера про те, що теорія держави стане науковою лише за умови, якщо вона сприйме методологію і поняття природничих наук, не позбавлено об'єктивного змісту:

- по-перше, закони соціального життя визначаються законами природними. Людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом наділеним свободою і свідомістю. Первинно вона була творінням природи, потім членом суспільства, а потім громадянином держави. Зрозуміло, що зникнення людини як біологічного виду одночасно буде означати загибель і суспільства, і держави. Отже, у суспільному житті необхідна гармонія природних і соціальних законів людського розвитку.

- по-друге, органічна теорія досить чітко вводить у поняття про суспільство і державу системну ознаку. Переважна більшість її прихильників, важає, що суспільство і його державна організація - це складна система, що складається з взаємодіючих і взаємообумовлених елементів.

- по-третє, органічною теорією запроваджується (Спенсер) диференціація й інтеграція суспільного життя. Одне з важливих її положень полягає в тому, що поділ праці веде до диференціації суспільства. З іншого боку, інтеграція поєднує людей у державу, за допомогою якої вони можуть задовольняти і захищати свої інтереси.

У даний час органічна теорія, хоча і не користується колишньою популярністю, але, однак, має дотепер поширення на Заході.

2.2 Теологічна теорія

Висходить своїми джерелами до древнього світу. Відомо, що ще в древньому Єгипті і Вавилоні виникли ідеї божественного походження держави. У силу особливих поглядів і поглядів частини суспільства духовенству вдавалося значно впливати на формування суспільно політичної думки й у наступні періоди розвитку людського суспільства. Найбільш міцні позиції теологічна теорія завоювала в період становлення і розвитку феодалізму.

На рубежі XII - XIII ст. у західній Європі розвивається теорія «двох мечів». Вона виходить з того, що засновники церкви мали два мечі. Один вони поклали в ніжни і залишили при собі. Тому що не пристало церкві самої використовувати меч. А другий вони вручили государям для того, щоб ті могли вершити земні справи. Государ, на думку богословів, наділяється церквою правом веліти людьми і є слугою церкви. Основний зміст даної теорії в тім, щоб утвердити пріоритет духовної організації (церкви) над світською (державою) і довести, що немає держави і влади «не від бога».

Приблизно в той же період з'являється і розвивається вчення широко відомого й в освіченому світі вченого-богослова Хоми Аквінського (1225 - 1274). Він стверджував, що процес виникнення і розвитку держави і права аналогічний процесу створення богом світу.

Релігійні вчення про походження держави мають поширення і понині. Поряд з ними продовжують існувати ідеї, висловлені ще в Древньому Римі проте, на виникнення і розвиток держави і права вирішальне вплив зробили людські слабості і пристрасті. Серед них жадоба грошей і влади, жадібність, честолюбство, зарозумілість, жорстокість і інші негативні людські риси і пристрасті. «Що послужило головною причиною упадку римської держави?» - запитує римський історик першого століття до н.е. Гай Саллюстій Крісп у відомій його роботі «Змова Кастиліни». І відразу відповідає: «упадки нравів, корисливість, пристрасть до розпусти, обжерливості й іншим надмірностям». [2. c. 65].

Після того пише Саллюстій, коли «працею і справедливістю» зросла Римська держава, коли силою зброї були приборкані великі царі й упокорилися дикі племена, коли зник з обличчя землі Карфаген - суперник Римської держави і «усі моря, усі землі відкрилися перед нами, доля початку лютувати й усе перевернула з гори до низу».[3, c. 47] Римляни, що з легкістю і достоїнством переносили позбавлення, небезпеки і труднощі, не витримали іспиту бездією і багатством.

На початку, помічає Саллюстій, розвивалася жадоба грошей, за нею - влади, і «обидві сталі як би загальним коренем усіх нещасть». Так сталося тому, що користолюбство загубило вірність, чесність і інші добрі якості. Замість них «воно породило зарозумілість і жорстокість, навчило нехтувати богів і бути продажним». Честолюбство багатьох зробило брехунами. Змусило «у серці таїти одне», а вголос говорити інше. Дружбу і ворожнечу оцінювати «не по суті речей, а в згоді з вигодою, про пристойну зовнішність піклуватися більше, ніж про внутрішнє достоїнство».

...