Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

юридичний судовий рішення цивільний

Актуальність теми. Суттєве оновлення процесуального законодавства викликає потребу в певній корекції наукових підходів, які лежать в основі правової доктрини щодо правової природи та основних якостей головного акту судової влади - судового рішення. Хоча окремі аспекти теорії судового рішення досліджувалися у роботах М.Г. Авдюкова, С.Н. Абрамова, А.Т. Боннера, Є.В. Васьковського, Т.Н. Губарь, М.А. Гурвича, П.П. Заворотько, Н.Б. Зейдера, М.А. Черемина, Н.А. Чечіної, Д.М. Чечота, М.К. Шакарян, П.І. Шевчука, М.Й. Штефана, О.О. Штефан, В.В. Яркова та інших, різний підхід до вивчення сутності судового рішення, виключно багатий зміст та складність цього інституту спричинили те, що до цього часу в теорії цивільного процесу немає загальновизнаного поняття судового рішення, а питання щодо його сутності трактується науковцями неоднаково.

Звертає на себе увагу й те, що у літературі наявні різні точки зору щодо кола вимог, яким повинно відповідати судове рішення; існують різні підходи до визначення логічного змісту кожної із них; по-різному оцінюється їх співвідношення. Судова ж практика свідчить, що відносно правосудності певної частини судових рішень виникають обґрунтовані сумніви. У зв'язку із цим, є необхідність у визначенні модернізованих наукових підходів до інтерпретації основних якісних характеристик судового рішення та напрямків вдосконалення процесуальної форми здійснення правосуддя у цивільних справах з метою забезпечення ухвалення судами правосудних судових рішень та ефективного їх виконання. Отже, багато питань, що стосуються інституту судового рішення в цивільному судочинстві, досліджені недостатньо повно. Необхідність глибшого їх вивчення та вирішення обумовила вибір теми цього дослідження.

Мета дослідження полягає в науковій розробці актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу судової влади, а також формулювання теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судом справедливих та правосудних рішень.

Мета дослідження зумовила наступні завдання:

- дослідити юридичну природу судового рішення в цивільній справі;

- визначити види судових рішень у цивільному процесуальному праві;

- дослідити та узагальнити вимоги, яким має відповідати судове рішення;

- визначити зміст судового рішення;

- охарактеризувати законну силу судового рішення;

- охарактеризувати порядок ухвалення, перегляду та виконання судових рішень.

Об'єктом дослідження є судове провадження як комплексна система процесуальних дій суду та учасників цивільного процесу в межах процесуальної форми цивільного судочинства.

Предметом дослідження є судові рішення у цивільних справах як завершальний елемент цивільного судочинства, його види, а також вимоги, яким повинно відповідати судове рішення, як умови його правосудності.

При дослідженні даної теми я використовував такі методи: порівняльний, метод аналізу, синтезу та узагальнення.

1. Сутність судового рішення в цивільному процесуальному праві України

1.1 Юридична природа судового рішення в цивільній справі

Судове рішення з цивільної справи - інститут, теоретичній розробці якого в науці цивільно-процесуального права має бути приділена серйозна увага.

Інтерес, виявлений процесуальною теорією до теми судового рішення, глибина і багатосторонність досліджень дали суттєві результати. Однак було б неправильно стверджувати, що всі, навіть основні, питання вирішені, і потреба в подальшому дослідженні відсутня. Прогалини в теорії рішення суду існують. Як у будь-якій теорії цивільного процесуального права, ми зустрічаємося з різними, а іноді протилежними поглядами, і тут далеко не все зроблено для того, щоб розкрити причини суперечностей, висвітлити сутність проблеми [10, c. 58].

Як було сказано вище, в теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового, підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні; актом застосування норми права, що владно підтверджує правовідносини сторін, тощо [10, c. 59]. Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.

В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою - це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій - це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи [17, c. 148].

В рішенні суду є також елементи декларативного характеру - підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій. Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо [17, c. 149]. Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення - акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики [17, c. 150].

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави - сторонам присуджується додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин.

1.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві

Правосуддя у цивільних справах здійснюється шляхом розгляду та вирішення їх у судовому порядку. Розгляд і вирішення справи передбачає встановлення обставин справи, юридичних фактів, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, фактів, які мають значення для вирішення справи, а також низку процесуальних дій із застосування норм матеріального та процесуального права.

Діяльність суду з вирішення цих питань має владний характер, що дістає вияв у формі судових рішень, які мають чітко встановлену процесуальну форму, обов'язкові для виконання та забезпечені державним примусом. Ч. 1 ст. 208 ЦПК передбачено, що судові рішення можуть викладатися у формах рішень, ухвал та постанов [2].

Не менш важливим питанням, ніж поняття судових рішень, є їх класифікація. Дане питання в юридичній літературі не було об'єктом самостійного дослідження, найчастіше констатується лише той факт, що судові рішення поділяються на певні види. Причому одні процесуалісти стверджують, що існують три види судових рішень, інші ж вважають, що суд постановляє рішення двох видів. Такий поділ судових рішень на види відповідає класифікації позовів.

Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення справи без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Ухвали суду - це акти застосування норм процесуального права, що направлені на виникнення процесу, його розвиток і закінчення. Вони не стосуються матеріально-правового спору, а відносяться до питань процедури вирішення цього спору. Тобто ухвалою суду спір не вирішується і цим ухвала відрізняється від рішення [20, c. 233].

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду. Зазвичай ухваленням судового рішення закінчується стадія судового розгляду, однак процесуальний закон допускає ухвалення судового рішення і в попередньому судовому засіданні.

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови.

Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу[1].

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частину суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи [41, c. 304].

Група процесуалістів, до якої входять С.Н. Абрамов. М.А. Гурвич, Я.Л. Штутін та інші, поділяють судові рішення на три групи:

1) рішення про присудження;

2) рішення про визнання;

3) правоперетворювальні (конститутивні) рішення.

Рішеннями про присудження є такі судові акти, коли предметом рішення суду є вимога, що випливає з наявного суб'єктивного матеріального права, в суд підтверджує існування між сторонами в наявності спірних правовідносин, які підлягають примусовому здійсненню в результаті порушення їх. Такі рішення зобов'язують відповідача виконати на користь позивача певні дії на поновлення порушеного права або утримання від їхнього виконання [7, c. 102].

Рішеннями про визнання є такі судові акти, якими ліквідується спір про наявність чи відсутність певних юридичних відносин між сторонами. Через відсутність між сторонами існуючих правових відносин суб'єктивні права й обов'язки не присуджуються до примусового виконання [10, c. 121].

Коли позови спрямовуються на створення, припинення або зміну правових відносин, то постановлені судом рішення називаються правоперетворювальними (конститутивними). М.А. Гурвич вважає, що цей вид рішень у встановлених законом випадках може перетворювати правовідносини, створювати, припиняти, встановлювати або змінювати їхній зміст. Вони можуть бути правостворювальними, правозмінюючими, правоприпиняючими у сфері матеріальних відносин [7, c. 107]. На його думку, суд, розглядаючи такі справи, має змогу контролювати правомірне здійснення громадянами та юридичними особами своїх прав на зміну або припинення правовідносин з іншими особами. Судовий контроль, який здійснюється постановленням судового рішення, є гарантованим засобом захисту інтересів зацікавлених осіб. Ця група рішень розглядається як юридичні факти, оскільки їм властиві аналогічні риси.

У теорії цивільного процесу має місце й інша класифікація поділу рішень на види:

1) завершальні, тобто ті, якими вирішені усі правові вимоги, передані на розгляд суду;

2) додаткові - вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК);

3) альтернативні - ті, якими встановлюються два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права;

4) факультативні - рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх виконання водночас визначають інший спосіб це зробити;

5) заочні (ст. 224 ЦПК);

6) часткові (окремі) - рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем (мають місце при роз'єднанні позовів). Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин та подання необхідних доказів. У одній справі може бути ухвалено декілька рішень (процесуальна співучасть);

7) проміжні - рішення, якими вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір;

8) умовні - рішення, якими право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин. Виконання (невиконання) певних дій, а також коли його виконання залежить від зазначених умов [15, c. 321].

Слід виділити також ще один із різновидів судового рішення - додаткове рішення суду, підстави та порядок ухвалення якого передбачено ст. 220 ЦПК [2].

Так, залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають рішення поділяються на:

1) Про присудження до виконання або утримання від виконання певних дій. Це постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін і одна сторона присуджується виконати та користь іншої певні дії або утримання від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

2) Про визнання наявності або відсутності правовідносин (або юридичних фактів). Це постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

3) Конститутивні про перетворення правовідносин. Це постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму житлового приміщення, розірвання шлюбу, тощо) [16, c. 328].

В юридичній літературі конститутивні постанови суду називають перетворювальні - виконують перетворювальні повноваження, зумовлюють правові зміни у сфері правового становища, а також рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника. Наприклад: рішення про розірвання договору купівлі-продажу, підряду, житлового найму, розірвання шлюбу, поновлення у правах члена кооперативу про виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення тощо.

Залежно від обсягу розв'язувальних ними питань (ст. 220 ЦПК) судові рішення поділяються на:

1) завершальні;

2) додаткові [2].

Залежно від рівня покладених зобов'язань, які містяться в рішенні:

1) альтернативні;

2) факультативні [18, c. 89].

Отже, можна зробити висновок, що суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку іменем України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.

Діяльність суду з вирішення цих питань має владний характер, що дістає вияв у формі судових рішень, які мають чітко встановлену процесуальну форму, обов'язкові для виконання та забезпечені державним примусом.

2. Судове рішення - найважливіший акт правосуддя у цивільних справах

2.1 Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

Судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діловодства, встановленим для офіційних документів. Завдяки Закону «Про доступ до судових рішень» кожен має можливість дати свою оцінку стилю викладення тексту судового рішення, культурі судочинства та, звичайно, культурі автора цього документа (судді), а зрештою - справедливості судової влади [4]. Тому грамотне складання процесуальних судових документів має велике значення для підвищення культури судочинства і виховної ролі суду.

Норми глави 7 розділу III «Позовне провадження» ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку (ст. 209), бути законним і обґрунтованим (ст. 213), викладеним в письмовій формі (ст. 211), за встановленим змістом (ст. 203), мати свою структуру (ст. ст. 215-217) і проголошуватися публічно (ст. 218) [2].

Порядок ухвалення, оформлення і підписання рішень суду (ст. 209 ЦПК) - це чітко врегульований цивільним процесуальним законодавством комплекс процесуальних дій, спрямованих на досягнення цієї мети, і послідовність їх здійснення.

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статей 11, 202, 203, 309 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону [9, c. 146].

Обґрунтованим визнається рішення, яке ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставин, які мають значення для вирішення справи [15, c. 182].

Обґрунтованість судового рішення - це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, а також, якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи [19, с. 306].

Рішення суду повинно відповідати й іншим важливим вимогам, а саме: вичерпності, визначеності та безумовності.

Вичерпними є рішення, які містять відповідь суду на всі передані на його вирішення правові питання. Визначеними є рішення, у яких чітко вирішено питання щодо змісту прав та обов'язків сторін, спір між якими був предметом судового розгляду. Безумовність означає, що висновки, викладені в рішенні, не включають умови, які поставили б його виконання у залежність від їх настання.

Вимога правильного застосування матеріального закону обумовлюється завданнями суду по захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні - усунення порушень і реалізація положень в життя.

Застосування права - реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права входять: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності - примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання - лише диспозиції [23, c. 146].

2.2 Зміст судового рішення

Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК обов'язково в рішенні суду зазначається:

1) Час і місце його постановлення;

2) назва суду, що його ухвалив;

3) прізвище та ініціали судді та секретаря судового засідання;

4) сторони та інші особи, які брали участь у справі;

5) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі;

6) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини;

7) наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог;

8) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався;

9) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення [26, c. 68].

Зазначені вимоги щодо змісту рішення можуть бути об'єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності [27, c. 159].

Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини [2].

Вступна частина рішення суду розпочинається найменуванням процесуального документа та вказівкою на те, що рішення постановляється іменем України. Після цього у вступній частині послідовно зазначається: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище й ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді) та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог [22, c. 408].

Описова частина рішення суду повинна містити: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом [21, 230].

У мотивувальній частині рішення зазначаються посилання на встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно - правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким [9, c. 160].

У резолютивній частині, крім викладеного, також визначається порядок і строк виконання рішення суду, забезпечення його виконання.

Рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити рішення [6].

2.3 Законна сила судового рішення

Законна сила судового рішення - сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов'язковості [7, c. 123].

В цивільній процесуальній літературі поняття «законна сила судового рішення» визначається по-різному. Одні автори (Д.І. Полумордвинов, А.А. Мельников) вважають, що законною силою судового рішення є його «правова дія» або «безпосередній вияв дії норми права». Інші (Н.І. Масленнікова, Ю.К. Осіпов) під законною силою судового рішення розуміють його «стабільність і забезпеченість законом його обов'язкової дії». Деякі вчені (М.А. Гурвич, В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г. Пушкар) вважають, що рішення, яке набрало законної сили, характеризується «незмінністю» та «виключністю». Законна сила судового рішення, незважаючи на різні наукові погляди, є органічним поєднанням його рис, що зумовлюють його стабільність і здатність до здійснення. Істотним є те, що рішення суду першої інстанції набирає законної сили після:

1) Закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 223 ЦПК);

2) закінчення строків на апеляційне оскарження у разі, коли апеляційний суд за заявою особи, яка подала апеляційну скаргу, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ч. З ст. 294 ЦПК);

3) розгляду справи апеляційним судом у разі подання апеляційної скарги, якщо рішення суду не було скасоване (ч. І ст. 223 ЦПК).

Законна сила судового рішення апеляційного суду - це юридична властивість, що характеризує дію рішення або ухвали суду апеляційної інстанції в часі, просторі та за колом осіб.

Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об'єктивні та суб'єктивні межі. Об'єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи [11, c. 123].

Рішення або ухвала суду апеляційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 319 ЦПК). При цьому правовими наслідками набрання законної сили судовим рішенням апеляційної інстанції є:

1) Скасування судового рішення першої інстанції, зміна або набрання ним законної сили - залежно від результатів розгляду апеляційної скарги;

2) початок перебігу 20-денного строку на касаційне оскарження рішення або ухвали апеляційного суду (ч. 1 ст. 325 ЦПК);

3) неможливість скасування судового рішення суду апеляційної інстанції судом, який його ухвалив, за винятками, встановленими нормами ст. ст. 336, 338-341, 360-3, 361 ЦПК;

4) неможливість повторного вирішення спірного правовідношення в апеляційному порядку, крім випадків, встановлених у ст. 318 ЦПК;

5) необхідність чіткого, повного і безумовного виконання рішення або ухвали апеляційного суду всіма суб'єктами спірного правовідношення, а також іншими особами, питання про права і обов'язки яких були вирішені під час апеляційного розгляду справи [2].

За загальним правилом, рішення суду набирають законної сили не одразу, що надає сторонам можливість вжити, передбачених законом, заходів для недопущення виконання неправосудного рішення. Рішення суду, якщо воно не було оскаржене, набирає чинності після закінчення строку на апеляційне оскарження. У разі подання апеляційної скарги рішення суду набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції, крім випадків подання апеляційної скарги поза межами строків, встановлених для апеляційного оскарження (ст. ст. 223, 294 ЦПК).

Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання ним чинності (законної сили).

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства; на захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, на зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі неухильного виконання Конституції, законів України та поважання правил співжиття, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється в правових наслідках, які воно викликає, їх характер в юридичній літературі визначається по-різному.

Отже, можна зробити висновок, що судове рішення як основний акт судової влади повинно відповідати вимогам процесуального закону та правилам діловодства, встановленим для офіційних документів [13, c. 48].

Ухвалене у справі рішення суду має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини [2].

Законна сила судового рішення - сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов'язковості [14, c. 13].

3. Порядок ухвалення, перегляду та виконання судових рішень

Згідно із ст. 214 ЦПК для ухвалення рішення необхідно вирішити такі питання:

1) Чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущений строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Обираючи правову норму, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд також зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК.

При ухваленні рішення суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, яке тягне безумовне скасування рішення суду[3].

Виходячи з принципу безпосередності судового розгляду (ст. 159 ЦПК) рішення може бути обґрунтовано лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими у тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

За загальним правилом, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог і зазначених та доведених ним обставин. Але у деяких випадках, прямо передбачених законом, суд при вирішенні справи має право вийти за межі заявлених вимог та вирішити незаявлену вимогу або задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено. Наприклад, суд має право вийти за межі заявлених вимог і з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину одночасно з позбавленням батьківських прав (ч. 2 ст. 166 СК) або застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину (ч. 5 ст. 216 ЦК).

Суди ухвалюють рішення іменем України, рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. Рішення суду може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набрано на комп'ютері в одному примірнику. Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення [12, c. 45].

Суд протягом двох днів з дня проголошення судового рішення зобов'язаний надіслати рекомендованим листом з повідомленням про вручення копії судового рішення особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні. У такому самому порядку надсилаються копії судових рішень органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим чи службовим особами, якщо судовим рішенням у справі відповідачеві заборонено вчиняти певні дії, що потребуватиме вчинення відповідних дій цими органами. За зверненням осіб, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копія судового рішення може вручатися їм під розписку безпосередньо в суді.

В Україні формами перегляду судових рішень у цивільному процесі є:

1. Апеляційне провадження (ст. ст. 291-322 ЦПК).

2. Касаційне провадження (ст. ст. 323-352 ЦПК).

3. Перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. ст. 353-360-7 ЦПК).

4. Провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. ст. 361-365 ЦПК).

Вищевказані стадії цивільного процесу є факультативними. У загальному вигляді охарактеризуємо кожну з них.

Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково [25, c. 28].

Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо:

1) Відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу;

2) забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову;

3) повернення заяви позивачеві (заявникові);

4) відмови у відкритті провадження у справі;

5) відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності;

6) передачі справи на розгляд іншому суду;

7) відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк;

8) визнання мирової угоди за клопотанням сторін;

9) визначення розміру судових витрат;

10) внесення виправлень у рішення;

11) відмови ухвалити додаткове рішення;

12) роз'яснення рішення;

13) зупинення провадження у справі;

14) закриття провадження у справі;

15) залишення заяви без розгляду;

16) залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду;

17) відмови у відкритті провадження за нововиявленими обставинами;

18) видачі дубліката виконавчого листа;

19) поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання;

20) відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення;

21) тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;

22) оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини;

23) примусового проникнення до житла;

24) звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках;

25) тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України;

26) заміни сторони виконавчого провадження;

27) визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами;

28) рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;

29) повороту виконання рішення суду;

30) виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню;

31) відмови в поновленні втраченого судового провадження;

32) звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника;

33) відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду;

34) повернення заяви про скасування рішення третейського суду;

35) повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (ст. 283 ЦПК) [2].

Касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку:

1) Рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;

2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31-33 частини першої ст. 293 ЦПК, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (ст. 324 КПК) [2].

Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Касаційна скарга подається у письмовій формі [24, c. 306].

Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (ст. 355 ЦПК) [2].

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК (ст. 360-3 ЦПК) [2]. Якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої ст. 355 ЦПК, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання. Якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої ст. 355 ЦПК, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі, не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи [23, c. 280].

Виконання рішення суду є невід'ємною частиною права на справедливий суд. Судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України (стаття 124 Конституції) [1].

Виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту[28].

За загальним правилом обов'язковими до виконання є судові рішення (постанови та ухвали), що набрали законної сили.

Постанова або ухвала суду, що набрали законної сили, підлягають виконанню на всій території України. Потрібно мати на увазі, що вони є обов'язковими для виконання і за межами України, якщо особи, які беруть участь у справі, знаходяться там. Обов'язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства [8, c. 35].

Рішення суду може бути виконано в добровільному або в примусовому порядку.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

У разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом [5].

Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Зазначена норма Конституції України містяться і в процесуальному законодавстві України. Так, статтею 14 Цивільного процесуального кодексу України [2] встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Як вбачається із наведених норм, судове рішення допускається до виконання лише після набрання ним законної сили, тобто після апеляційного розгляду справи або після закінчення строку на апеляційне оскарження.

В той же час, процесуальним законодавством визначений перелік справ, рішення у яких допускаються до негайного виконання, тобто відразу після їх ухвалення, не очікуючи апеляційного перегляду справи.

У цивільних справах суд допускає негайне виконання рішень про:

1) стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;

2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше, ніж за один місяць;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць;

4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

7) примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу (стаття 367 ЦПК України) [2].

Отже, можна зробити висновок, що суди ухвалюють рішення іменем України, рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. Рішення суду може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набрано на комп'ютері в одному примірнику. Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення.

В Україні формами перегляду судових рішень у цивільному процесі є:

1. Апеляційне провадження.

2. Касаційне провадження.

3. Перегляд судових рішень Верховним Судом України.

4. Провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Виконання судового рішення - важлива ділянка правової практики, що відображає ефективність усього механізму правового регулювання й здатність права впливати на поведінку людини. Разом з тим, слід зазначити, що в Україні за офіційною статистикою щороку не виконується від 30 до 80 відсотків рішень судів. Близько 70 відсотків всіх звернень громадян України до Європейського суду з прав людини також обумовлені невиконанням судових рішень. Це означає, що права та законні інтереси мільйонів наших громадян залишаються нереалізованими. Нерідко буває, що, отримавши на руки позитивне рішення суду, людина роками чекає його виконання. Тому застосування державного примусу при виконанні судових рішень не втрачає свою актуальність, а навпаки, потребує вивчення та вдосконалення на законодавчому рівні.

Висновки

Судове рішення є ключовим інститутом цивільного процесуального права. Враховуючи його зміст, суть, завдання, місце в цивільному процесуальному праві, воно об'єктивно визнається найважливішим видом судових постанов. Природно, що цей інститут завжди був в центрі уваги практиків та науковців.

Багатогранність судового рішення зумовлювала можливість проведення спеціальних досліджень окремих його сторін, що сприяло розвитку наукових правових знань в цілому. І проблема сутності судового рішення залишається однією з найдискусійніших. Теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у розробці актуальних проблем судового рішення у контексті здійснення владних повноважень суду як органу судової влади, а також формулюванні теоретичних положень та практичних висновків, спрямованих на подальше удосконалення цивільного процесуального закону та судової практики з метою підвищення ефективності судового захисту та створення такого процесуального механізму, який би забезпечив ухвалення судом справедливих та правосудних рішень. Вивчено теоретичну концепцію інституту судового рішення в цивільному судочинстві.

Судові рішення є ключовим інститутом цивільного процесуального права, якому присвячується глава 7 розділу ІІІ Цивільного процесуального кодексу України. На сьогодні у цивільній процесуальній доктрині існують різні погляди щодо юридичної природи судового рішення, його ознак, видів. І на сьогодні не сформульовано загальноприйнятого визначення поняття судового рішення, відсутнє таке визначення в Цивільному процесуальному кодексі України.

Найвідомішими є визначення поняття судового рішення таких науковців, як М.Й. Штефана, який визначає судове рішення як процесуальну форму вираження діяльності суду щодо застосування права. На думку Ю.В. Білоусова судові рішення це - акти здійснення правосуддя.

Спірним є питання про поділ судових рішень на групи. Одні науковці вважають, що є три основні групи рішення: про присудження, рішення про визнання та правоперетворювальні (конститутивні) рішення. Інша ж група науковців не згодна з таким видом судових рішень як правоперетворювальні.

Аналіз класифікації рішень по видах має наступні висновки - рішення поділяються на: завершальні, додаткові, альтернативні, факультативні, заочні, часткові, проміжні та умовні судові рішення. Крім різновидів судових рішень всі вони мають певні вимоги щодо їх написання та ухвалення.

Так, Норми глави 7 розділу III «Позовне провадження» ЦПК визначають ряд вимог до судового рішення, зокрема воно повинно ухвалюватися, оформлюватися і підписуватися у встановленому порядку, бути законним і обґрунтованим, мати свою структуру і проголошуватися публічно.

Вимоги до змісту судового рішення. Зміст судового рішення - це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК рішення суду містить: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Щодо законної сили судового рішення. Законна сила судового рішення - сукупність його правових наслідків, які полягають у незмінності, виключності, преюдиційності, виконуваності та загальнообов'язковості. За загальним правилом, рішення суду набирають законної сили не одразу, що надає сторонам можливість вжити, передбачених законом, заходів для недопущення виконання неправосудного рішення.

Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду (суддя і народні засідателі) - суддями, які розглядали справу. Суди ухвалюють рішення іменем України, рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні.

В Україні формами перегляду судових рішень у цивільному процесі є: апеляційне провадження, касаційне провадження, перегляд судових рішень Верховним Судом України та провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами. Проблемним питанням на сьогодні являється низький відсоток виконання судових рішень у цивільному процесі.

Список використаної літератури та джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 №254к/96-ВР [Електронний ресурс] - Режим доступу // www.zakon.rada.gov.ua

2. Цивільний Процесуальний Кодекс України від 18.03.2004 №1618-IV [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15

3. Про судоустрій і статус суддів: №2453-VI від 07 липня 2010 р. - [чинний] / Верховна Рада України /. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17

4. Про доступ до судових рішень: №3262-IV від 22.12.2005 р. - [чинний] / Верховна Рада України. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3262-15

5. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: №3477-IV від 23.02.2006 р. - [чинний] / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15

6. Про судове рішення у цивільній справі: №14 від 18 грудня 2009 р. - [чинний] / Постанова Пленуму Верховного Суду України. // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-09

7. Гурвич М.А. Лекции по советскому гражданському процессу. - М., 1957. - 199 с.

8. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове рішеня. - К., 1971. - 188 с.

9. Курс цивільного процесу: підручник /В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - 1352 с.

10. Кілічава Т.М. Цивільне процесуальне право: Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури. - 2007. - 352 с.

11. Колісник О.В. Суд як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин: Дисертація - Харківський Національний Університет, 2008. - 224 с.

12. Куйбіда Р.О., Руда Т.В. Путівник для учасника цивільного процесу: Брошура. - Центр політико-правових реформ Київ, 2011. - 136 с.

13. Самолюк Ю.М. Судове рішення у цивільному процесі: спірні питання // Судова апеляція - 2009, - №1 (14), С. 91-98.

14. Стефанюк B.C. Судова система України та судова реформа. - К, 2001. - С. 21.

15. Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Посібник. - К.: Вид. С.Я. Фурса, 2008. - с. 612

16. Фурса С.Я. (ред.) Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Том 1: К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. - Т.1. - 368 с.

17. Харитонов Є.О. Цивільний процес України: Навч. посібник. - К.: Істина, 2012. - 472 с.

18. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - 172 с.

19. Цивільний процес України: Підручник; [за загальною ред. д. ю.н., доцента М.М. Ясинка]. - К.: Алерта, 2014. - 744 с.

20. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник. [за заг. ред. Бичкова С.С.]. - Киев: Атіка, 2006. - 384 с.

21. Цивільний процес України: Підручник. [за заг. ред. Червоного Ю.С.] - К.: Істина, 2007. - 392 с.

...