Інститут осавулів в українському козацтві XVI-XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ОСАВУЛІВ В УКРАЇНСЬКОМУ КОЗАЦТВІ

XVI-XVIII СТ.

Бабкова Н.В.

старший лаборант кафедри історії

України і всесвітньої історії,

Харківська державна академія культури

(Україна, Харків)

Проаналізовано становлення та розвиток інституту осавулів, як представників козацької старшини XVI-XVIII століття. В контексті дослідження етимології поняття “осавул”, наведено історичну довідку побутування даної посади в державних утвореннях азійського континенту.

На основі вивчення різних історичних джерел розкрито процес формування чину військового осавула в середовищі українського козацтва від першої згадки в писемних пам'ятках про дану посаду, і до остаточної ліквідації полкового устрою на території України. Значна увага приділена побутуванню інституту осавулів в українській козацькій державі - Гетьманщини, де вони відігравали значну роль у керуванні країною та становленні відносин із іншими державами.

За допомогою мікроісторичного підходу, історико-порівняльного, описового та хронологічного методів вдалося дослідити основні напрямки та особливості діяльності осавулів, як представників козацької старшини, не лише у запорожців, але й серед козаків гетьманської України.

Ключові слова: осавул, запорожці, Гетьманщина, козацька старшина.

осавул старшина козацький український

Одним із важливих напрямків у розвитку демократичного майбутнього України є переосмислення організації діяльності державної служби України, пошук шляхів її вдосконалення. Головна мета - утворення державної служби на засадах професіоналізму, стабільності та політичної

нейтральності, відкритості та підзвітності громадянам. При цьому формування нової генерації управлінців має здійснюватися не лише на основі запозичення та переосмислення кращого світового досвіду, а насамперед на засадах українського державотворення. Адже кожна національна система державного управління та державної служби унікальна завдяки історичним особливостям і національним традиціям. Тому і зростає неухильний інтерес до вивчення та використання досвіду попередніх поколінь, особливе місце серед яких займає українське козацтво та його організація. Як і в той період, так і в наш час Україна зіткнулася із проблемою перерозподілу державної влади з метою впровадження нової ефективнішої її організації. Тому слід скористатись історичним досвідом державного будівництва, для побудови та ефективного функціонування державного апарату.

Серед наукових робіт присвячених проблемі становлення та розвитку владних інституцій у козацькому середовищі необхідно відмітити праці Д. І. Яворницького [24] та А. О. Скальковського [16], які розкрили процес формування старшини у запорозьких козаків та охарактеризували її основні функції й обов'язки не лише в мирний, але й у військовий час. Проблема становлення головних державних посад в період існування української козацької держави другої половини XVII - XVIII ст. розкрита в роботах В. Смолія та В. Степанкова [17], В. Горобця [4], В. Єрмолаєва та А. Козаченка [10]. Особливу наукову цінність з цього питання має праця О. Окиншевича, який на основі архівних матеріалів відтворив генеалогічну складову козацької старшини ХУП-ХУШ ст. та дослідив процес посідання представниками окремих козацьких родин старшинських посад [14]. Всі зазначені автори відтворюють процес утвердження головних козацько- старшинських посад, як помічників гетьмана у керівництві державою. Значне місце серед них займав і осавул, однак йому присвячені лише незначні дослідження в контексті з іншою старшиною, що значно збіднює відомості про його діяльність. Тому мета даної статті і полягає в тому, щоб розкрити процес формування посади осавула в середовищі українського козацтва та охарактеризувати його основні обов'язки як у запорожців, так і у козаків гетьманської України.

На думку вітчизняних філологів термін осавул запозичений з монгольської чи турецької мови і означає “розпорядник, виконавець доручень, урядник”. В українську мову термін потрапив, скоріше за все, в ХІІ ст., в добу монгольської експансії [19, с. 67].

З історичних джерел відомо, що чин осавула активно використовувався в різних державних утвореннях азійського континенту. Так у монголів, осавулами називали членів нічної варти, що оберігала ханський палац від непроханих гостей [18, с. 196]. В місті Хіва, більш відомого під назвою Хорезм, осавулом найменували придворного офіцера, в обов'язки якого входило консультувати та супроводжувати знаних гостей та послів до ханського палацу під час так званих арзів - публічних аудієнцій. Також їх завданням було супроводжувати іноземця під час мандрівки містом та виконувати всі його побажання [2, с. 59-60, 63]. При дворі правителя кокандського ханства (держава, що займала територію сучасного Узбекистану,

Азербайджану, Киргизії та Казахстану) осавулами іменувалися посадові придворні особи, що відправлялися ханом у віддалені кишлаки для перевірки правомірності діяльності народних казіїв або суддів [24, с. 179-180]. За часів казанського хана Шах-Алія, осавул виконував функції посланця від свого правителя до російського царя Івана IV [3, с. 364]. У Кримському ханстві осавули були ханськими послами, що вирішували питання обміну або викупу полонених. Таким чином, у азіатських народів осавулами називали посадовці, які мали найрізноманітніші функції: від охоронно-церемоніальних, до судово-виконавчих.

За даними М. С. Грушевського, на території України посада осавула вперше згадується під 1545 р., і пов' язана з діяльністю князя Корецького щодо оборони прикордонних земель від нападів турків та татар [5, с. 98]. Однак сучасні вчені вказують на те, що видатний історик користувався не надто точним та коректним перекладом спогадів барського старости Бернарда Претвича. В оригіналі тексту, князя Корецького названо не осавулом, а генералом козацького загону, який у 1545 р. ходив походом на турецьке місто Очаків [20, с. 14, 58]. Тому дане питання і досі залишається відкритим.

Про існування інституту осавулів в середовищі українського козацтва в кінці XVI ст. вказує у своєму щоденнику Еріх Лясота. Перебуваючи у 1594 р. на Базавлузькій Січі він зазначав, що осавули виступали практичними організаторами ради на січовому майдані. Саме вони відповідали за прибуття на раду козаків, які перебували у військовому таборі, а на самому зібранні виконували роль глашатаїв. У разі розгляду складних справ січова старшина могла збиратися на окрему малу раду, яка засідала тут же, посеред загального кола. Узгоджене рішення козацьких керівників згодом виносилося на розгляд загальної ради, про що оголошував осавул [23, с. 197, 199]. Таким чином, осавул на ряду з кошовим отаманом, репрезентував найвищу владу у Війську Запорізькому.

Із польських джерел відомо, що у 1601 р. в козацькому війську було вісім осавулів, 1621 р. - чотири, 1625 та 1638 рр. - два [25, с. 68; 11, с. 50; 6, с. 145; 7, с. 208]. Останні два реєстри зафіксували і шість полкових осавулів. Зменшення кількості осавулів у козаків було пов'язане із намаганням польського уряду взяти під свій контроль розвиток українського козацтва. Однак функціональні обов'язки осавулів у першій чверті XVII ст. значно розширилися. Наряду з гетьманом, осавул підписував полько-запорозькі угоди про службу козаків королю Речі Посполитій. Крім того, він був посланцем кошового отамана Петра Сагайдачного до московського царя Михайла Федоровича з проханням прийняти запорожців на службу [8, с. 245].

Під час Хотинської війни 1621 р., за даними польського мемуариста Яна Собеського, осавули допомагали гетьману налагоджувати управління військом і взаємодію між військовими підрозділами, організовували військові огляди. Утім, службова компетенція осавулів не вичерпувалися вже зазначеними повноваженнями штабних офіцерів при головнокомандувачу козацького війська. Вони мали і додаткові обов'язки, які підносили їх до рівня чільних урядників гетьманського уряду. Осавули разом із гетьманом відповідали за збереження, підтримання в належному стані і використання за призначенням найважливіших військових клейнодів - монарших грамот із наданими козаками Війська Запорозького привілеями, бойових корогв, артилерії, а також військових трофеїв [11, с. 91].

За свою службу осавули отримували від польського уряду платню, яка у 1625 р. становила 150 польських злотих на рік, а в 1638 р., згідно з “Ординацією Війська запорозького реєстрового, перебуваючого на службі Речі Посполитій” - 600. Полкові осавули отримували 50 та 250 злотих на рік відповідно [6, с. 145; 7, с. 279]. Таке підвищення платні було пов'язане із заохоченням до служби лояльних до польського уряду чиновників: Л. Буднівського та І. Караїмовича. Саме останній, як представник найвищої влади Війська Запорізького, у 1646 р. отримував привілеї від польського короля Владислава IV на підготовку до морського походу проти Туреччини [12, с. 49].

Загалом же, протягом всього свого існування на Запорізькій Січі осавули стежили за ладом і пристойністю серед козаків у мирний час, а у воєнний - у військовому таборі. Додатково вони пильнували за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; провадили дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства; заготовляли продовольство для війська на випадок війни, приймали хлібне й грошове жалування і, за наказом кошового, розподіляли його відповідно до посади кожного старшини. До того ж осавули охороняли усіх, хто мандрував степами запорізьких вольностей; захищали інтереси війська на прикордонній лінії; їхали попереду війська для розвідки за ворогом; стежили за ходом битв; допомагали тій чи іншій частині в гарячі хвилини бою. Так, у 1681 р. військовий осавул з кількома козаками охороняв московських послів під час їхньої ночівлі на ріці Базавлуку, 1685 р., на прохання кизикерменського бея, він виганяв до Січі з Низу Дніпра козаків, які забирали тут татарських коней і чинили інші шкоди татарам; 1765 р. його посилали з Січі до Дніпра й Орелі - запорізького кордону й козацьких зимівників - від російської лінійної команди; 1757, 1758 й 1760 рр. осавул із великими загонами переслідував у степах “харцизів” і гайдамаків. Паралельно з цим, у осавулів залишилися і церемоніальні функції - під час козацьких рад лише вони мали право виносити із січової церкви військові прапори та встановлювати їх на площі [24, с. 179; 16, с. 92].

З початком Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького осавули не втратили свого особливого значення. Саме з ними, наприкінці травня 1648 р., Богдан Хмельницький обговорював основні пункти майбутніх переговорів із представниками Речі Посполитої. Результатом українсько-польських домовленостей став козацький реєстр 1649 р., яким офіційно було затверджено існування двох військових осавулів, які нарівні з обозним, найбільш тісно пов'язувалися з військовими справами [15, с. 27]. Набагато частіше, ніж інша генеральна старшина, осавули призначалися гетьманом командирами окремих частин козацького війська. У 1651 р. Богдан Хмельницький “ясаулу своему Демке дал знамя и булаву, что быть ему вторым гетманом, и послал за Потоцким и Комаровским, а с ним послал 60000 козаков и до 30000 нагайских татар” [1, с. 448]. Однак у XVIII ст., після значного обмеження автономних прав України, осавули під час військових походів підпорядковувалися вже не гетьману, а командувачу російської армії [22, арк. 54, 63].

Впродовж другої половини ХУП ст. - початку XVIII ст. з числа генеральних осавулів наказними гетьманами призначалися: Демко Лісовець (двічі), Василь Томиленко, Іван Скоробагатько, Іван Богун (двічі), Парфен Нужний, Артем Мартинович, Демко Пиляй, Яків Кіндратович Лизогуб, Тиміш Шуліка (двічі), Матвій Гвинтовка (двічі), Іван Лисенко (двічі) [14, с. 338].

Вельми промовистим під кутом зору функціональної націленості інституту осавульства на виконання переважно військових обов' язків є той факт, що серед генеральних осавулів середини другої половини ХУП ст. третина старшин перед посіданням цього генерального уряду була полковниками Війська Запорозького. Після завершення служби генеральний осавул також здебільшого посідав полковницький уряд: Матвій Гвинтовка, Іван Лисенко, Михайло Миклашевський, Леонтій Полуботок, Іван

Скоропадський [4, с. 82]. Крім того, для Петра Дорошенка, Дем' яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи та Івана Скоропадського посада генерального чи полкового осавула була однією зі сходинок до гетьманства.

Під час військових походів, в яких генеральний осавул не виступав як наказний гетьман, на нього покладалися завдання організації караульної служби. А за ордером гетьмана Кирила Розумовського від 16 січня 1752 р. осавулам Якову Якубовичу та Петру Валькевичу наказувалось “... велеть в дворе нашем при болшом зале содержать в пристойном числе людей караул з значком и котлами при котором и зори бить и в надлежащих местах в оном дворе намем розвести и учредить караулы” [21, арк. 3-4].

За мирних часів генеральний осавул частіше за інших генеральних старшин здійснює різного роду поліцейські функції, проводить судові розслідування та виконує вироки Генерального військового суду, стає представником гетьмана під час різних судових засідань. В 1690 р. генеральний осавул А. Гамалія брав участь у розгляді скарги на переяславського полковника Л. Полуботка. Генеральний осавул І. Ломиковський у 1701 р. вів слідство у справі “о стародубских ворах”. Разом з іншими представниками старшини генеральний осавул був присутній при допитах-катуваннях. У 1703 р. осавулу Скоропадському було доручено розслідувати “запорозские дела” [9, с. 183-184].

Генеральний осавул С. Бутович вів слідство у справі полтавського полковника Черняка (1716 р.), осавул В. Жураковський розглядав скаргу на стародубського полковника Л. Жоравку (1718 р.). За дорученням гетьмана осавули проводили попереднє слідство і дізнання, здійснювали судочинство, виступали в ролі судового виконавця.

Активно залучалися генеральні осавули й до виконання дипломатичних місій. Протягом всього існування посади осавулів, вони, неодноразово, виконували функцію послів козацьких гетьманів до волоського воєводи, турецького султана, польського короля чи московського царя. Крім того, на осавулів покладалося завдання зустрічати та проводжати представників інших держав до гетьмана України [17, с. 32].

На ранніх етапах існування козацької держави зберігалась запорозька традиція використовувати осавулів як розпорядників козацьких рад [13, с. 75]. В подальшому, в процесі ліквідації генеральної ради, ці обов'язки осавулів сходять нанівець. Як найбільш наближена особа до гетьмана осавули були охоронцями гетьманської булави [10, с. 40]. Тобто на рівні з військовими функціями, генеральні осавули виконували і церемоніальні.

Таким чином, впродовж всього періоду свого існування інститут осавулів був невід'ємною частиною апарату державного управління не лише на території гетьманської України, а й на Запоріжжі. Враховуючи всі функціональні обов' язки осавулів вони були одними з представників найвищої козацької влади, що виконували як дипломатичні чи військово-судові, так і церемоніальні та караульні функції. Подібні до осавулів завдання виконували і обозні, історії становлення яких і буде присвячена наступна розвідка.

Список використаних джерел

Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. - Т. 5: 1633-1699. - СПб. : Тип. Э. Праца, 1853. - 288 с.

Вамбери А. Путешествие по средней Азии / А. Вамбери. - М. : Восточная литература, 2003. - 175 с.

Вельяминов-Зернов В. В. Исследования о касимовских царях и царевичах : в 4 ч. - Ч. 1 / В. В. Вельяминов-Зернов. - СПб. : В тип. Имп. Академии наук, 1863. - 558 с.

Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України / В. Горобець. - К. : Інститут історії України НАН України, 2009. 271 с.

Грушевський М. С. Історія України - Руси: в 11 т. 12 кн. - Т. 7: Козацькі часи - до року 1625 / М. С. Грушевський. - К. : Наукова думка, 1995. - 624 с.

Дневник похода против козаков запорожских 1625 // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. - К., 1896. - Вып.2. - С.126-141.

Дневник Симеона Окольского 1637-1639 // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. - К., 1896. - Вып.2. - С. 168-285.

Документи російських архівів з історії України. - Т. 1: Документи до історії запорозького козацтва 1613-1620 рр. / упоряд. Л. Войтович, Л. Заборовський, Я. Ісаєвич, Ф. Сисин,

Турилов, Б. Флоря. - Львів: [б. в.], 1998. - 442 с.

Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. / сост. А. З. Барабой и др.; ред. кол. П. П. Гудзенко и др. - К. : Наукова думка, 1965. - 825 с.

Єрмолаєв В. М., Козаченко А. І. Органи влади і управління Української держави (друга половина XVII-XVIII ст.) / В. М. Єрмолаєв, А. І. Козаченко. - Х.: Право, 2002. - 176 с.

История Хотинского похода Якова Собесского 1621 // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. - К., 1896. - Вып. 2. - С. 40-126.

Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький

/ І. П. Крип'якевич. - Вид. 2-ге, випр. и допов. - Львів : Світ, 1990. - 406 с.

Літопис Самовидця / вид. підгот. канд. філол. наук Я. І. Дзира ; [редкол. : А. Д. Скаба (відп. ред.) та ін.]. - Київ : Наук. думка, 1971. - 208 с.

Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні - Гетьманщині XVII-XVIH ст. / Л. Окиншевич // Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права. - К., 1929. - Вип. 6.

С. 320-348.

Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підгот. до друку

О. В. Тодійчук (голов. упоряд.) та ін.; Редкол.: Ф. П. Шевченко (відп. ред.) та ін. - К. : Наукова думка, 1995. - 592 с.

Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / А. О. Скальковський; [Передм., комент.: Г. К. Швидько]. - Дніпропетровськ : Січ, 2003. - 678 с.

Смолій В., Степанков В. Український політичний портрет XVII ст.: становлення національного інституту влади / В. Смолій,

Степанков. - К. : Інститут історії України НАН України, 2014. 194 с.

Сокровенное сказание. Монгольская хроника 1240 г. / пер. с монгол. С. А. Козин. - М.-Л.: Издательство академии наук АН ССР, 1941. - 611 с.

Туровська Л. В. Військові звання та посади в Україні: історико-генетичний аспект вивчення української військової термінології / Л. В. Туровська. - К. : Перун, 2005. - 160 с.

Український степовий кордон в середині XVI століття (Спогади барського старости Бернарда Претвича) / Бернард Претвич ; авт. вступ. ст. О. Е. Мальченко. - Запоріжжя : ТандемУ, 1997. - 83 с.

Центральний державний історичний архів, м. Київ. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 11641. - 34 арк.

Там само. - Ф. 269. - Оп. 1. - Спр. 1971. - 483 арк.

Щоденник Еріха Лясоти із Стеблева (1588-1594) // Мемуари до історії Південної Русі. - Дніпропетровськ : Січ, 2005. - Вип. 1. - С. 159-215.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: у 3 т. - Т. 1

/ Д. І. Яворницький ; [передм. : В. А. Смолій; комент. :

Г. Я. Сергієнко; редкол. : П. С. Сохань (голова) та ін.]. - К. : Наукова думка, 1990. - 581 с.

Gorski K. Historya piechoty polskiej / K. Gorski. - Krakow: Nakl. Ksi^g. Spolki Wydawniczej Polskeij, 1893. - 271 p.

Размещено на Allbest.ru