Комунікація парламенту з громадськістю: світові тенденції та вітчизняний досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Комунікація парламенту з громадськістю: світові тенденції та вітчизняний досвід

Макаренко Л.П.

кандидат політичних наук, доцент

докторант кафедри політичних наук

Україна, Київ



Як відомо, стан демократії в будь-якій країні оцінюється за рівнем відкритості влади, основним показником якої є доступ громадськості до інформації. В демократичних розвинених державах не тільки передбачені, а й активно діють політико-правові механізми, спрямовані на досягнення максимальної прозорості в діяльності органів влади.

Прозора влада належним чином забезпечує діалог із громадськістю на всіх етапах прийняття рішень, а також постійний доступ до повної, об'єктивної, точної, зрозумілої інформації. В Україні наразі формується демократичне суспільство, де комунікація повинна посісти чільне місце, будучи важливим чинником політичного життя. Дедалі більшу роль комунікація відіграє в процесах державотворення та діалогу владних інститутів із громадянським суспільством. В Україні довгий час панувала інформаційна політика, за якої органи державної влади інформували населення про прийняті рішення, а зворотній зв'язок ігнорували.

Це також заохочувалосяпасивною позицією громадянського суспільства, яке звинувачувало у всіх негараздах владу, але забувало про власну відповідальність задолю країни.

Нині відбувається процес реформування політичної системи,з'являється розуміння важливої ролі громадськості та необхідності створення моделі суспільних відносин, за яких громадянське суспільство спільно з органами влади могло б працювати на покращення життя в державі.

Сформована внаслідок революційних змін в країні, нова влада стала надзвичайно важливим гравцем як української, так і міжнародної політики. А історичний контекст діяльності даної влади та рівень очікувань щодо ефективної її роботи, утворили поле напруженої уваги з боку громадськості. В умовах військових дій і кардинальних змін в усіх сферах життя українців,існує необхідність постійного повноцінного діалогу влади з народом. В цьому ракурсі важливим завданням нової влади є впровадження ефективних форм комунікації з населенням країни, формування та підтримка позитивного іміджу.

Отже, процеси демократизації неможливі без вдосконалення політичної комунікації. Вона є змістовною складовою політичної системи, а також чинником реформування інститутів влади. Саме тому, парламент як орган законодавчої влади та інститут представницької демократії виконує помітну роль комунікатора, утворює потужний інформаційний ресурс щодо розв' язання великого кола питань у політичному, соціальному, економічному полі держави. Водночас особливість парламенту полягає у тому, що він формується механізмами електоральної комунікації, котрі пов' язані із політичною пропагандою та агітацією в цілому, інформаційною складовою виборчого процесу, актами неформальної комунікації, передвиборчими технологіями.

Проблематиці комунікації органів державної влади присвячено багато праць: І. Арістової, В. Бебика, О. Берегової, М. Головатого, Н. Дніпренко, Н. Драгомирецької, А. Єрмоленка, О. Зернецької, С. Кащавцевої, В. Конецької, В. Королька, В. Комаровського, В. Малиновського, А. Мельник, В. Лісничого, Т. Ляпіної, Н. Нижник, Г. Почепцова, Т. Притиченко, Є. Ромата, В. Рубцова, І. Слісаренка, С. Серьогіна, М. Томенка, Є. Тихомирової, Ю. Шемшученка та ін.

Ю. Ганжуров багато праць присвятив аналізу саме парламентської комунікації, що є особливо цікавим в контексті нашого аналізу. Емпіричні дослідження щодо комунікації органів державної влади є в полі зору багатьох наукових установ політологічного та соціологічного спрямувань, зокрема Українського незалежного центру політичних досліджень, матеріали якого виявилися цікавими для нашого дослідження.

Ми маємо на меті звернути увагу на спільні тенденції в розвитку парламентів світу та виокремити специфічні виклики, що стоять перед українськими парламентарями, у зв'язку з складною внутрішньою та зовнішньою політичною ситуацією.

Перш, ніж аналізувати комунікативні особливості функціонування парламенту в Україні, звернемосядо аналізу світового досвіду стосунків законодавчого органу з громадськістю.

За основу аналізу візьмемо результати дослідження “Парламенти світу: порівняльний аналіз”, проведеного з ініціативи Міжпарламентського Союзу (МПС) та Програми розвитку ООН і опублікованого у квітні 2012 року [1].

Предметом аналізу цього дослідження парламентів світустала еволюція стосунків між громадянами та парламентами. Його завдання полягало в тому, щоб проаналізувати як змінюються очікування громадян, і як парламенти й окремі політики відповідають на ці зміни.

Дослідження засвідчило, що більшість парламентів стикаються нині з трьома основними викликами:

Громадськість зацікавлена вотриманні більшого обсягу інформації про парламентську діяльність та про те, як на неї можна впливати;

Громадськість вимагає більшоїпідзвітністі парламентів та їх оперативної реакції на суспільні запити;

Від парламентів очікують отримання послуг відповідно до потреб громадян.

Дослідженням встановлено, що у 2012 році кількість парламентів світу досягла рекордної позначки. У 190 із 193 країн світу сьогодні діє певна форма парламентаризму, апарламентарів загалом нараховується більш, ніж 46000. Існування парламенту ще не єсвідченням демократичності політичної системи, однак абсолютно незаперечним є факт, що демократія не можлива без парламенту. Сьогодні майже усі політичні режими мають певну форму представницьких зборів, хоча останні значно різняться за повноваженнями, впливом та функціональністю.

Парламенти є інструментом взаємодії між громадянамита владою, адже депутати - це представники народу, і мають представляти волю народу.Існування державної інституції, завданням якої є задоволення потреб громадян, є передумовою легітимності влади. Всесвітнєопитування громадської думки у 2008 році виявило, що 85% людей вважає, що “воля народу має бути основою длядіяльності суб'єктів влади”[1].

Події “Арабської весни”, що почалися навесні 2011 року,актуалізували тезу про основну роль парламентів у процесі збільшенняполітичного впливу та демократії.В таких країнах, якЄгипет і Туніс, роль та повноваження парламенту стали ключовими при обговоренні форми правління у державі після революції. Схожі процеси проходять в Ємені, Йорданії та Омані, дезаходи, щодо надання реальних законодавчих та контрольних повноважень парламенту,є ключовими реформами у відповідь на вимоги громадськості. Парламенти в суспільній свідомості є свого роду символом представницької демократії.

Експерти вважають, що громадський тиск на парламенти сьогодні є більшим, ніжбудь-коли раніше. Розвиток комунікаційних технологій та активневисвітлення політики в ЗМІ підвищили доступність інформації про парламентита політиків.

В дослідженні зазначається, що у багатьох країнах існує ряд проблем в діяльності парламентів.

Зокрема,актуальними є питання щодо ефективності парламентів в питаннях контролю за урядом. Представницька роль політичних партій - основа парламентської роботи - в багатьох країнах є слабкоюта неглибоко укоріненою у суспільстві. З розквітом громадянського суспільства та нових форм демократії прямої участі громадяни мають більше шляхів дляпредставництва своїх інтересів та висловлення позицій. Якщов минулому парламенти були єдиним найважливішим шляхомформулювання громадських запитів, то сьогодні їм існує альтернатива [1].

Однак, парламенти ніколи не були більш життєво необхідними, ніж сьогодні. Парламент залишається єдиним органом, призначенням якого є інтегрування таформулювання інтересів всієї нації. Стратегічні ролі, такі, як прийняття і скасування законів, а також контроль за виконавчоюгілкою влади, можуть виконувати тільки парламенти. Головнийвиклик, з яким стикаються парламенти в усьому світі - це необхідність поступової еволюції, забезпечення ефективних відповідей на зміни у вимогах громадськості до представництва її інтересів.

Реальний громадський вплив на парламентські обговорення законопроектів є обмеженим. Бажання громадськості мати більший впливповинне в результаті призвести до більшого впливу.

Парламенти все частіше використовують інноваційні методи надання доступу до інформації та збільшення її обсягу - це Дні відкритих дверей, облаштування Центрівдля відвідувачів, трансляція засідань парламенту, створеннявеб-сайтів.

У цьому контексті цікавим є досвід створення парламентських кафе в Уганді. “Парламентські кафе” - це новий спосіб підвищення суспільного інтересу до новітніх наукових розробок, який передбачає створення форуму для обговорення актуальних для парламентарів і громадськості питань. Такий форум передбачає дискусії парламентарів і звичайних громадян з експертами по конкретних питаннях у комфортному для вільної розмови громадському місці (зазвичай, поза аудиторіями та лабораторіями). Такий обмін інформацією передбачає визначення взаємно цікавих моментів для розмови, що сприяє освіті громадян і забезпечує відповідальність експертів і науковців перед суспільством. В Уганді Національна академія наук організовує зустрічі можновладців з науковцями з метою забезпечити позитивний вплив на процеси вироблення політики шляхом пошуку належного обґрунтування. Зазвичай, запрошення отримують близько сімдесяти політиків (обрані парламентарі, парламентські чиновники, представники громадських організацій тощо). Це сприяє прийняттю виважених рішень щодо важливих суспільних проблем [1].

Такі методи розширюють аудиторію, і як наслідок - попит та пропозиціязбільшуються в геометричній прогресії. Нажаль, сьогодніважко сказати, наскільки це покращило ставлення громадськості до парламенту, вплинуло на розуміння його діяльності чивдосконалилозаконодавчу роботу. Навіть тоді, коли парламенти намагаються визначити власну ефективність, індикатори, які вони використовують (обізнаність громадськості, довіра до парламенту та ставлення до нього) використовуються з численними застереженнями.

Багато парламентів мають механізми консультацій з громадськістю, які головним чином забезпечуються їх професійним персоналом та адміністративною службою. Однак значення самого факту збільшення кількості консультацій є однозначно позитивним. Організація проведення консультацій може забезпечуватися адміністративно, проте наслідок консультацій і те, наскільки вони впливають на державну політику, в кінцевому рахунку вирішується політиками.

Небезпекою для багатьох парламентів є те, що можливість більшого впливу на політику підвищує громадські очікування. Неспроможність відповідати цим очікуванням підриває віру впарламентський процес.

Важливою залишається проблема підзвітності парламентаріїв. Дискусії щодо “належної” представницької ролічлена парламенту тривають століттями, але на це питання існує небагато чітких відповідей. Політика залишається однією з небагатьох професій, які не мають посадових інструкцій і обмаль вказівок щодо того, кого, як чи що політик має представляти.

Свобода політиків самим визначати власний спосіб представництва інтересів розглядається, з одного боку, як позитив, що відображає гнучкість та здатність швидко реагувати на зміни, з іншого, - як небезпечне джерело невпевненості громадян у політичних ролях.

Вищезгадане дослідження встановлює три тенденції, спільний вплив яких поступово обмежує традиційно широкі парламентські повноваження.

Роль політичних партій змінюється в багатьох частинах світу. Парламентські групи (фракції) є об' єднавчими блокамидля політичних партій, за допомогою яких ведеться парламентська діяльність. Ефективність партій здебільшого визначаєефективність парламенту. Як у досвідчених демократичних країнах, так і в нових демократіях партії все частіше розглядаютьсяшвидше як перешкоди ефективного представництва, ніж те, щойому сприяє. Виклик для партій та політиків - продемонструвати, що вони здатні адекватно реагувати на громадські настрої, одночасно зберігаючи достатню згуртованість, яка виражає колективне представництво інтересів, на якому базується діяльністьпарламентів. Пошук балансу між реагуванням на вимоги громадськості та згуртованістю партій залишається проблемою длябагатьох парламентів.

Інституційні зміни обмежують сферу діяльності політиків.Ці інституційні реформи розділяються на три категорії:

- обмеження тривалості парламентських повноважень шляхом заборони переобрання, шляхом проведення громадського вотуму довіри або встановленням процедури відкликання;

- усунення потенційних конфліктів інтересів шляхом обмеження діяльності поза межами парламенту, зокрема можливості отримання прибутку від діяльності поза парламентом, а також шляхом визначення умов несумісності з державною посадою;

- прийняття кодексів поведінки, які спрямовані на встановлення стандартів парламентської поведінки та подальше регулювання поведінки членів парламенту.

Мета таких ініціатив - зробити членів парламенту більш підзвітними. У багатьох випадках ці заходи є популярною реакцією на низьку довіру до політики. Незважаючи на те, що члени парламенту є підзвітними громадськості на виборах, характер вищезгаданих ініціатив означає, що виборці розглядають скриньки для голосування недостатнім механізмом контролю.

Прагнення досягнути більшої підзвітності політиків громадськості призводить до виникнення нового типу організацій - організацій парламентського моніторингу (ОПМ).

ОПМ існують для моніторингу та оцінювання роботи членів парламенту, як в представницькому органі так і поза йогомежами. У світі існує більше 190 таких організацій, які здійснюють моніторинг більш ніж 80 національних парламентів. Їх виникнення та збільшення кількості вказує на те, що громадськість схвалює існування організацій-посередників, які можуть розтлумачити, підсумувати та оцінити діяльність їх політичних представників [1].

Цей рух у напрямку більшої відкритості, прозорості та незалежної зовнішньої легалізації базується на багатьох традиціях політичного представництва. Багато політиків з недовірою ставляться до цих змін, особливо до ролі громадського моніторингу, яку виконують ОПМ. Безперечно, ОПМ є викликом, але одночасно, вони забезпечують багато можливостей за умови, що парламент визнає їх потенціал в залученні громадськості.

Робота з виборцями є важливою частиною діяльності члена парламенту. Останнім часом вона зростає в обсязі, наповненні та складності.

Робота з виборцями зараз розглядається громадськістю і політиками, як основна, що відповідає ідеї парламентського представництва. Робота з виборцями охоплює широке коло діяльності, але може бути умовно поділена на такі чотири різновиди:

Допомога окремим виборцям, починаючи здрібних послуг, добільш протекціоністської поведінки, спрямованої на “купівлю” підтримки.

Розгляд і реагування на скарги та звернення виборців, в яких є факти конкретних проблем із наданням державних послуг, соціальним забезпеченням і т. і.

Вплив на політику, коли виборці намагаються вплинути на думку члена парламенту щодо конкретних питань політики, особливо щодо тих, які голосуються в парламенті.

Виконання проектів місцевого розвитку, коли політикишукають кошти для розвитку регіону, чи розвитку місцевої економіки шляхом використання свого положеннядля забезпечення бюджетного фінансування.

Очікування виборців щодо роботи з електоратом відрізняються у країнах, що розвиваються, та розвинутих країнах. Уперших, очікування полягають в тому, що члени парламенту забезпечуватимуть своїх виборців матеріально та діятимуть, якосновні агенти розвитку регіону, в той час як в розвинутих країнах громадяни прагнуть, щоб члени парламенту були посередниками у розгляді клопотань і звернень та інколи залучалиурядові кошти для регіонів своїх округів.

Проте, вимоги громадськості - тільки частина рівняння. Робота з виборцями розширилася також з двохінших важливихпричини:

Політикам подобається ця робота. Численні члени парламенту вважають, що робота з виборцями - це та сфера, де вони можуть мати очевидний, позитивний впливна життя людей.

Розширення роботи з виборцями приносить відчутні електоральні дивіденди. Незважаючи на те, що докази цього є несистематизованими, члени парламенту вважають, що це додає їм значну кількість голосів.

Опитування, в усіх країнах, підтверджують, що виборцібільш схильні оцінювати членів парламенту за їх спроможністю вирішувати питання на місцевому рівні, ніжза їх законотворчою роботою чи виконанням контрольної функції.

У відповідь на зростаючий об'єм роботи та тиск з боку членів парламенту офіційні ресурси, призначені для підтримки такої роботи, збільшуються. Очевидним підтвердженням цього єте, що кількість країн, які створюють фонди підтримки округу(ФПО) помітно зросла в останнє десятиріччя. Ці кошти адмініструються на місцевому рівні і спрямовані на підтримку громади округу та сприяння місцевому економічному розвитку. Існує занепокоєння щодо фінансової підзвітності таефективності таких фондів, щодо того, чи не посилюють вони існуючі патронатні мережі та заохочують корупцію, а також щодо того, чи не перетворюють вони членів парламенту на розпорядників бюджетних коштів і, таким чином, відволікають їх відвиконання інших парламентських функцій - законотворення таконтролю.

Парламенти та окремі члени парламенту повинні відповідати на зростання обсягу роботи з виборцями. Беручи до уваги рівень громадських очікувань та мотивацію політиків виконувати цю функцію, робота з виборцяминікуди не зникне. Вона є та залишиться суттєвим елементомпарламентського представництва. Але її треба покращуватитаким чином, щоб посилити ключову роль парламенту. Викликдля парламентських систем у всьому світі не тільки в тому, щобнадавати більше ресурсів, але й спрямовувати роботу з виборцями:

Від конкретного до стратегічного знаходити рішення спільних проблем в сфері впровадження політики загалом, а не розглядати кожен випадок окремо.

Від індивідуального до колективного: знаходити відповіді на користь певної кількості людей, а не окремих осіб.

Від місцевого до загальнодержавного:

знаходити шляхи системного впровадження

місцевих ініціатив в парламентські процеси.

Гнучкість парламентів відображає їх спроможність розвиватися та адаптуватися відповідно до громадських очікувань. Зміни у парламентській діяльності мають тенденцію бутивипадковими та непередбачуваними, оскільки є результатом політичних переговорів та компромісу. В багатьох випадках спроможності впроваджувати необхідні зміни перешкоджають недостатність координації, стратегічного бачення та організаційних навичок. Зміни мають тенденцію відбуватись ситуативно, як низка несистематичних заходів, а не як результат єдиного стратегічного плану. Такого розвитку подій, імовірно, неможливо уникнути. Природа парламенту може унеможливити розробку та впровадження єдиного всеохоплюючого стратегічного плану.

Водночас, парламенти повинні більш ретельно аналізувати, з яких причин виникає необхідність в змінах. Незважаючи на те, що багато парламентів вважають, що вони роблять всеможливе для вдосконалення своєї роботи та проведення консультацій з громадянами, їх відповіді на очікування громадськості іноді стримуються прогалинами у аналітиці.

Ретельніший аналіз може дозволитипарламентам краще зрозуміти причини та наслідкигромадської думки.

Парламентські зусилля на вдосконалення роботи з виборцями мають базуватись на розумінні того, як змінюєтьсяроль індивідуального представництва. Для переважної більшості виборців член парламенту є єдиною найважливішою точкою контакту з парламентом. Те, як громадськість розуміє роль депутата, багато в чому визначає ставлення громадськості до парламенту і політиків.

Парламентам треба більш системно співпрацювати з позапарламентськими організаціями для посилення зв'язків з громадськістю. Стосунки між парламентамита громадянами навряд чи можуть бути настільки прямими та безпосередніми, як це визначає теорія. Заразіснує велика кількість посередницьких організацій, якіузагальнюють та тлумачать парламентську діяльність, транслюють парламентські засідання та оцінюють роботу окремих членів парламенту. Нині, процес парламентського представництва є більш складнимта переплетеним із позапарламентськими організаціями, ніж будь-коли раніше. Такі організації є потенційними союзниками у посиленні ключових функцій парламенту та приверненні уваги набагато більшої аудиторіїдо роботи парламенту.

У порівнянні з ситуацією, що була 50 років тому, парламенти загалом стали більш відкритими та доступними, з професійнішим управлінням, кращими ресурсами. Це надзвичайно важливо для демократії. Але громадяни, відповідно, очікують від них більше і вимагають вищих стандартів непідкупності і підзвітності. Опитування суспільної думки свідчать, що люди мають неоднозначні погляди на парламент, однак кількість звернень про допомогу до парламентів збільшується, а незменшується. Існує багато функцій, які може виконувати тількипарламент, і люди визнають важливість цієї інституції. Парламенти є більш життєво необхідними, ніж раніше, для політичного представництва.

Парламенти продовжують розвиватися та адаптуватись. Сфера їх діяльності сьогодні стала більш складною та динамічною. Головним завданням для парламентів є рух у ногу з громадськістю, демонстрація здатності відповідати на суспільні вимоги, адаптуватися та постійно оновлювати форми взаємодії з громадськістю. Процес такої еволюції є безперервним, але ми маємовсі ознаки того, що сучасні парламенти здатні виконати завдання триматися на хвилі цього процесу.

Наскільки розвиток українського парламенту іде в ногу зі світовими тенденціями, спробуємо проаналізувати скориставшись дослідженнями, що проводилися Українським незалежним центром політичних досліджень і оприлюднені в“ Аналітичному звіті за результатами фокус-групового дослідження “Стан політичної комунікації в регіонах України” у вересні 2013 року [2] та “Аналітичному звіті за результатами опитувань “Комунікація народних депутатів та виборців у позакризовий період 2013 року””, опублікованому у січні 2014 року [3]. Зміни, які відбулися протягом останнього року в нашій країні більш відчутні в частині очікувань від влади з боку громадянського суспільства, аніж в частині системних змін у владі, тому результати досліджень зберігають свою актуальність.

Однією із засадничих основ діяльності ВР України має бути відкритість та гласність, щозазначено в статті 3 Закону України “Про Регламент Верховної Ради України” [4].

У статті 7 Закону України “Про статус народного депутата України”, в якій ідеться про взаємодію народного депутата України з виборцями, наголошено, що “народні депутати постійно підтримують зв'язки з виборцями у порядку, встановленому законом”, а обрані в “одномандатних виборчих округах зобов'язані підтримувати зв'язок з виборцями своїх округів”; “народні депутати, обрані в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, здійснюють зв'язок з виборцями, які мешкають на території України, у порядку персонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України відповідно до закону” [4].

У статті 24 названого Закону зазначається, що депутати також мають постійно підтримуватизв'язки з виборцями, вивчати громадську думку, потреби і запити населення, а у разі необхідностіповідомляти про них ВР України та її органи, вносити пропозиції та вживати в межах своїх повноважень заходи щодо їх врахування в роботі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій [4].

Як же на практиці будується комунікація народних обранців зі своїми виборцями?

Учасники дослідження зазначали, що сьогодні наявні такі форми комунікації:

- “громадські приймальні”;

- зустрічі з виборцями;

- листування з виборцями, поширення листівок, вітання;

- інформування у ЗМІ;

- розвиток соціальних мереж;

- проведення громадських слухань;

- розвиток співпраці з НУО, експертами, консультування;

- використання піар-заходів;

- “місцевій референдум”, який практично не застосовується як форма вирішення питаньгромади [2].

Всі зазначені форми комунікації є відносно ефективними, що залежить від контексту та цілей використання.

Учасники дослідження зазначали, що здебільшого використовуються односторонні форми комунікації - через ЗМІ.

Крім того, форми комунікації між депутатами та виборцями актуалізуються в періоди виборчих циклів, а після виборів, комунікація зводяться до роботи депутатських приймалень,зменшується кількість зустрічей та інформації про діяльність депутатів.

Отже, однією з поширених форм співпраці депутатів з виборцями в округах є формат громадських приймалень. Такі приймальні існують від партії, або конкретного депутата. Найчастіше вони, все таки, інкорпоровані з системами первинних партійних організацій.

Ефективність діяльності депутатських приймалень зовсім не висока зогляду на формат роботи та тематику звернень, які здебільшого перебувають поза компетенцією депутатів ВР України і мають переважно соціальний зміст.

Учасники дослідження говорили про такі форми комунікації, як зустрічі з виборцями,ініціювання та проведення на місцевому рівні громадських слухань. Зазначені форми роботиактивно використовуються, насамперед, як частина виборчої кампанії і не мають системного характеру. Крім того, результати слухань вкрай рідко втілюються в конкретні політичні рішення органів влади.

Декотрі учасники наводили приклади формалізації механізмів громадських слухань, які використовуються владою не для обміну ідеями, а для легітимації рішень, імітуючи процес залучення громади до формування та реалізації політики.

Учасники дослідження наголошували на проблемі підвищення ролі та поліпшення якості, такого виду комунікації з виборцями, як співпраця депутатського корпусу з експертами, експертним середовищем, стейкхолдерами, НУО. Як правило, пропозиції експертів, стейкхолдерів щодо законодавства, програм розвитку не враховуються політиками. Саме цим можна пояснити невдоволення стейкхолдерів, наприклад, податковим законодавством.

Щодо інших форм комунікації, було відзначено, що політичні партії іноді ініціюють зустрічі з виборцями, зборигромадян, організовують юридичну допомогу в приймальнях.

Політичні партії намагаються застосовувати й новітні формати зустрічей з виборцями, як то “гайд-парк”, “фестивальні” масові формати для популяризаціїпартії та донесення ідей.

Учасники дискусії вказували на зростання ролі соціальних мереж як платформи для комунікації. Наводилися численні приклади листування через соціальні мережі та інформування депутатів про свою діяльність. Розвиток комунікації велектронних медіа характерний для представників практично всіх політичних сил. Цільовою аудиторією такої комунікації є, здебільшого, молодьдо 35 років.

Розбудову соціальних мереж не можна абсолютизувати в плані налагодження двосторонньої комунікації з виборцями. Даний формат є ефективними у поєднанні з іншими формами комунікації. Це пов'язано з об'єктивними обмеженнями присутності в соціальних мережах старших людей, тих, хто проживає в сільській місцевості, а також з тим, що для багатьох людей формат безпосередніх зустрічей є набагато зрозумілішим.

Учасники дослідження наголошували на відсутності ефективних форм звітування перед виборцями про результатисвоєї діяльності. Найчастіше депутати та представники політичних партій використовуютьтаку форму звітності, як піар-заходи та одностороннє інформування про роботу, що має апріорі позитивне забарвлення та не надає виборцям повноцінної інформації про діяльність депутатів.

Як бачимо, виборці досить скептично оцінюють ефективність та результативність комунікативного процесу зі своїми представниками.

Які ж проблеми взаємодії з громадянським суспільством бачать обранці?

По-перше, це характер і зміст звернень громадян, що далекі від проблем законотворчості, яка є провідною функцією депутатів.

Відповідно до результатів опитування, найбільше звернень від виборців до народних депутатів - це:

- особисті клопотання виборців (наприклад, прохання про матеріальну допомогу);

- скарги на роботу органів державної влади;

- скарги на бездіяльність, прояви корупції правоохоронних структур, судів;

- скарги стосовно діяльності органів місцевого самоврядування, діяльності ЖКГ [3].

Більшість депутатів, які взяли участь в опитуванні, зазначають, що схвально ставляться до діяльності громадських організацій, експертів та їхньої співпраці з парламентом, депутатами. Як свідчить опитування, депутати воліють мати громадські організації в якості посередника в процесі комунікації з виборцями. Тоді така співпраця, опосередкована фахівцями, буде корисною та ефективною.

Формати цієї діяльності та співпраці можуть бути наступними:

- проведення спільних подій (круглих столів, конференцій);

- збір та аналітична обробка інформації щодо найбільш актуальних питань життя громади та питань, що потребують невідкладного втручання та реагування народних депутатів;

- проведення різноманітних соціологічних досліджень стосовно вивчення громадської думки, ідентифікації проблем;

- контроль за прозорістю та підзвітністю народних депутатів;

- спільна участь у розробці законопроектів, законодавчих ініціатив, юридична допомога;

- громадське обговорення проектів законодавчих актів;

- захист прав громадян [3].

Отже, обидві сторони комунікативного процесу, і виборці і народні представники, розуміють необхідність співпраці, тісної взаємодії, усвідомлюють потребу вибудовування нових форм комунікації, які б задовольняли очікування громадян та були корисними законотворцям у їх функціональній діяльності. Це обопільна праця: громадянське суспільство повинне формувати компетентні структури для посередництва в комунікації з владою, народні обранці, в свою чергу, повинні створити дієві механізми консультацій з громадськістю та імплементації експертних рішень.

Оскільки, аналіз свідчить про наявність потреби у здійсненні парламентської реформи в Україні, актуальним завданням якої є відновлення довіри до Парламенту та перетворення його на реальний орган представництва інтересів українського народу, можна запропонувати ряд першочергових кроків:

Вдосконалення виборчого законодавства України, зокрема, запровадження пропорційної виборчої системи з відкритими списками. Пропорційна виборча система з відкритими регіональними списками може дати значно більшу свободу вибору виборцям, знизить рівень корупції у виборчому процесі і підвищить рівень довіри до представницького органу влади, сприятиме демократизації внутрішніх процедур у політичних партіях України.

Підвищення підзвітності та відповідальності народних депутатів перед суспільством за допомогою:

забезпечення виконання депутатами конституційної норми щодо несуміщення посад;

встановлення дієвих та пропорційних дисциплінарних санкцій за порушення принципу особистого голосування, пропуск без поважних причин засідань комітетів і пленарних засідань Парламенту, порушення етики депутатської діяльності;

правове врегулювання лобістської діяльності у ВР України шляхом прийняття спеціального закону, який регулюватиме відповідні відносини;

запровадження незалежної системи моніторингу доходів та витрат депутатів, впровадження механізмів притягнення депутатів Верховної Ради до відповідальності за корупційні правопорушення;

встановлення жорстких вимог до звітування депутатів перед виборцями.

Підвищення ефективності законотворчої діяльності Парламенту через:

проведення парламентських слухань з актуальних питань законодавчої політики;

запровадження процедури публічних консультацій щодо законопроектів з усіма зацікавленими суб'єктами;

виконання законодавчої вимоги щодо обов'язкової антикорупційної експертизи законопроектів.



Список використаних джерел

комунікація законодавчий громадянський суспільство

1. Парламенти світу: порівняльний аналіз. Змінний характер парламентського представництва. Основні результати дослідження проведеного з ініціативи Міжпарламентського Союзу (МПС) та Програми розвитку ООНі опублікованого у квітні 2012 рокуТЬе01оЬа1Раг1іатеп1агуКероЦ:ЬЦр://м^^іри.о^^рг/.

2. Аналітичний звіт за результатами фокус-групового дослідження “Стан політичної комунікації в регіонах України” // Український незалежний центр політичних досліджень. Вересень.

3. Юлія Тищенко (електронна версія). - Режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/userfi1es/fg_report_communication _party 2013(1).pdf.

4. Аналітичний звіт за результатами опитувань “Комунікація народних депутатів та виборців у позакризовий період 2013 року” // Український незалежний центр політичних досліджень. Січень.

5. Юлія Тищенко (електронна версія). - Режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/userfi1es/report_communication_party_view_2014.pdf.

6. Закон України “Про Регламент Верховної Ради України” // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 14-15, 16-17. - Ст. 133.

Размещено на Allbest.ru

...