13

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

Межі здійснення права працівника на захист своєї гідності як суб'єктивного трудового права

Потопахіна О.М., к. ю. н., доцент,

доцент кафедри цивільно-правових дисциплін

Байло О.В., аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін

У статті проаналізовано юридичну природу права працівника на захист своєї гідності як суб'єктивного трудового права. Визначено межі здійснення зазначеного права. Звернуто увагу на необхідність дотримання принципу заборони зловживання правом при здійсненні права працівника на захист своєї гідності.

Ключові слова: гідність, працівник, захист гідності, право працівника на захист гідності, межі здійснення трудових прав, заборона зловживання трудовим правом.

Постановка проблеми. В Україні триває процес розбудови правової держави. Протягом останніх років прийнято чимало нормативно-правових актів, у яких головною цінністю в державі оголошено людину, закріплено широке коло особистих прав і свобод, передбачено механізм та гарантії їх здійснення і захисту.

Однією з найбільш важливих форм правового забезпечення соціальних інтересів та форм їх охорони, якими наділена особа, є суб'єктивні права. Саме їх здійснення дає особі можливість задовольняти власні інтереси та набувати для себе різноманітні блага. При цьому слід враховувати й те, що особа завжди перебуває у певній соціальній групі, і, здійснюючи свої суб'єктивні права та інтереси, вона може зіткнутися з інтересами іншої особи, яка також здійснює своє суб'єктивне право. У зв'язку з цим актуальною проблемою сучасної науки трудового права є дослідження меж здійснення суб'єктивних трудових прав і права працівника на захист своєї гідності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню особливостей здійснення (реалізації) суб'єктивних прав, в тому числі окремих суб'єктивних трудових прав працівників, присвячені наукові праці М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, В.М. Андріїва, М.Й. Бару, Н.Б. Болотіної, В.С. Венедіктова, В.В. Жернакова, М.І. Іншина, І.Я. Кисельова, Р.І. Кондратьєва, В.В. Лазор, Л.І. Лазор, О.В. Лавриненка, Р.З. Лівшиця, О.А. Лукашевої, М.В. Лушнікової, А.М. Лушнікова, П.Д. Пилипенка, С.М. Прилипка, О.І. Процевського, В.О. Процевського, П.М. Рабіновича, В.Г. Ротаня, O.Ф. Скакун, А.М. Слюсара, Р.О. Стефанчука, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишевої, P.І. Чанишева, В.І. Щербини, О.М. Ярошенка та ін. У вітчизняній науці трудового права особливості здійснення права працівника на захист своєї гідності ще не були предметом спеціального дослідження.

Метою статті є дослідження меж здійснення права працівника на захист своєї гідності як суб'єктивного трудового права.

Виклад основного матеріалу. Важливим для розуміння динаміки суб'єктивного права є процес його здійснення. Здійснення суб'єктивного права - завершальний етап правового регулювання, і, як відзначається в науковій літературі, саме таким чином абстрактна можливість (правоздатність) перетворюється спочатку в конкретну можливість (суб'єктивне право), а потім і в реальну дійсність (здійснення права).

При цьому Р.О. Стефанчук наполягає, що процес динаміки суб'єктивного права повинен носити назву саме "здійснення". Адже річ в тім, що аналіз чинної літератури та законодавства дає підстави стверджувати, що в цьому контексті немає єдиної думки. Найбільш часто поняття "здійснення" суб'єктивного цивільного права змішують із поняттям його "реалізації". На думку науковця, поняття "здійснення" повинно стосуватись суб'єктивних цивільних прав, тоді як поняття "реалізація" стосується уповноважень як складових частин суб'єктивного цивільного права. Адже здійснення суб'єктивного цивільного права відбувається через і внаслідок реалізації конкретного повноваження, конкретної правової можливості, які закладені у змісті цього права [1, с.235]. Як відзначав В.П. Грибанов: "Здійснення ж суб'єктивного цивільного права є реалізацією цих можливостей" [2, с.44].

Також слід звернути увагу і на те, що в науковій літературі доволі часто допускають й іншу семантичну неточність. Деякі автори безпідставно поєднують поняття "реалізації" повноваження із поняттям "реалізації" правової норми. Так, наприклад, Н.І. Мірошнікова, яка розглядає питання здійснення суб'єктивних цивільних прав, не тільки неправильно іменує цей процес поняттям "здійснення", але й визначає певні форми "реалізації суб'єктивного права": дотримання, застосування правових норм, використання права, виконання юридичних обов'язків; застосування правових норм, виконання, дотримання суб'єктивних прав, здійснення суб'єктивних обов'язків, утримання від заборонених дій [3, с.12]. Але такий підхід автора не можна вважати виправданим, оскільки вказані форми є формами реалізації норм права (в об'єктивному розумінні), а не суб'єктивного права [4, с.338].

Здійснення як етап існування та динаміки суб'єктивного права створює реальну можливість фізичній особі за допомогою встановленого в законі механізму досягти тієї мети, того результату щодо задоволення власного інтересу, які визначаються при наданні їй даного права. Крім цього, здійснюючи особисті немайнові права, фізична особа у певній формі реалізує надану їй свободу власної поведінки.

В радянській науці трудового права теоретичні питання здійснення суб'єктивних трудових прав, в тому числі й права на працю, були предметом спеціальних досліджень. При цьому авторами відзначалися наступні основні характеристики здійснення трудових прав при соціалізмі. По-перше, це здійснення в єдності трудових прав і обов'язків. По-друге, забезпечення правовими гарантіями здійснення трудових прав робітників і службовців. По-третє, добровільність реалізації суб'єктивних прав і обов'язків робітниками і службовцями, що означало самостійне рішення питання працівником про місце і час використання свого права, а також про відмову від його використання, якщо інше не передбачено законодавством. По-четверте, це здійснення робітниками і службовцями трудових прав за активної участі й під контролем профспілок та інших громадських організацій.

К.П. Уржинський доповнив ці характеристики наступними принципами, які були співзвучні з принципами розумного і сумлінного здійснення цивільних прав, а саме: використання трудових прав розумно і раціонально щодо місця і часу використання права, використання суворо за призначенням, "в натурі". В останньому випадку малися на увазі передбачені в трудовому законодавстві заборони грошової компенсації замість невикористаного суб'єктивного права при регламентації робочого часу, відпусток, охорони праці і т.п. [5, с.60, 68]. Йшлося про межі здійснення трудових прав.

Будь-яке суб'єктивне право, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, писав В.П. Грибанов, має певні межі. Межа є невід'ємною властивістю будь-якого суб'єктивного права, так як при відсутності таких меж право перетворюється на свою протилежність - свавілля [2]. К.П. Уржинський вважав за необхідне закріпити в радянському трудовому законодавстві заборону використання трудових прав не за своїм призначенням, на шкоду суспільним інтересам, тим самим усунути існуючу прогалину. Він зазначав, що названа заборона знайшла легальне відображення у Кодексі праці Чехословацької Радянської Соціалістичної Республіки [6, с.8б]. Зловживання трудовими правами розглядалася ним як порушення принципу раціонального використання суб'єктивних прав, що повинно викликати відповідну реакцію з боку держави - встановлення несприятливих юридичних наслідків. У радянський період в науці трудового права дослідження заборони зловживання трудовими правами обмежилося постановкою проблеми на відміну від цивілістики, де цій проблемі приділялося набагато більше уваги.

Порядок реалізації прав, інтересів зумовлюється їх галузевою природою. Трудові права та інтереси характеризуються принаймні трьома основними ознаками:

1) єдністю особистого, організаційного і майнового елементів;

2) дихотомією приватних і публічних начал;

3) як особисті блага вони є невід'ємними і невідчужуваними. Здійснення (реалізація) трудових прав та інтересів є не чим іншим, як реалізацією узгодження названих інтересів [7, с.303].

суб'єктивне право захист гідність

Слід підкреслити, що цивільним законодавством передбачено межі здійснення цивільних прав. Статтею 13 ЦК України встановлено, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

В публічних галузях права суб'єктивні права здійснюються в порядку, передбаченому нормативно-правовими актами, тобто державою.

Щодо трудових прав, то вони виникають і реалізуються в трудовому правовідношенні на диспозитивних (договірних) і імперативних (нормативних) засадах. З одного боку, права та обов'язки сторін трудових правовідносин виникають із трудового договору, з іншого боку, і без включення в трудовий договір на працівника повинні поширюватися в силу закону відповідні права і обов'язки. Поєднання публічних і приватних засад у здійсненні суб'єктивних прав також означає, з одного боку, самостійність суб'єктів трудового права у визначенні місця і часу реалізації своїх уповноважень, а також при вирішенні питання про те, використовувати або не використовувати своє право, а з іншого боку, в нормативному порядку встановлюються терміни реалізації низки прав: строки притягнення працівника до матеріальної та дисциплінарної відповідальності, строки позовної давності захисту прав працівника.

Індивідуальні трудові права та обов'язки є невідчужуваними, не можуть бути передані (поступка вимоги) іншим особам, здійснюються особисто. Особистий характер трудових прав та інтересів працівника передбачає і їх використання за призначенням.

В основі механізму здійснення суб'єктивних трудових прав та інтересів працівниками і роботодавцями лежить принцип поєднання державного і договірного регулювання, який повинен забезпечити оптимальне узгодження інтересів сторін трудових відносин та інтересів держави.

Звідси очевидно, що трудові відносини регулюються правовими засобами, властивими як приватному, так і публічному праву. Але оскільки такий поділ умовно робить предмет неоднорідним, то і межі здійснення трудових прав дещо неоднорідні.

Зростання ролі приватноправових методів регулювання трудових відносин обумовлює необхідність пошуку додаткових критеріїв меж реалізації трудових прав та інтересів, які відображають приватні засади регулювання. Слід погодитися з висловленою в літературі точкою зору, що таким критерієм слід вважати заборону зловживання трудовими правами.

Проблема зловживання правами зародилася в рамках цивільного права, де панують диспозитивні (приватноправові) засади регулювання. Категорія зловживання правом спочатку сформувалася як приватноправова, саме за науковцями цивілістами закріпився пріоритет у її вивченні. Вона піднімалася ще римськими юристами і активно розроблялася наукою цивільного права. У вітчизняній науці цивільного права дискусії з проблем зловживання правом йшли в діапазоні від повного заперечення самого явища в радянському праві до його визнання. Концепція зловживання правом отримала відображення в актах цивільного законодавства багатьох держав, як: Швейцарське і Німецьке цивільні уложення, цивільні кодекси Японії, Іспанії, Греції, Мексики, Італії та ін.

Історично склалося, що цільове навантаження, правове значення категорії "зловживання правом" набуває у приватних галузях взаємозв'язку з поняттям добросовісності учасників цивільних правовідносин. Принцип неприпустимості зловживання правом хоча і є загальноправовим, але щодо трудових прав до недавнього часу не застосовувався частково внаслідок того, що радянське трудове право було за своєю природою публічним. Сучасна судова практика по трудових справах визнала названий принцип щодо здійснення прав як працівником, так і роботодавцем.

Зловживання правом не виключається і в колективних трудових правовідносинах при веденні колективних переговорів та розгляді колективних спорів. Таким чином, принцип заборони зловживання правом адресований усім суб'єктам трудового права (у тому числі працівникам, роботодавцям, профспілкам та ін.). У зв'язку з цим необхідно визначити правову природу юридичної конструкції зловживання правом, її співвідношення з юридичною конструкцією правопорушення.

Як вже зазначалося, в радянській науці трудового права та трудовому законодавстві проблема зловживання правами в силу публічно-правових засад регулювання не стала предметом наукових дискусій та легального опосередкування. У цей час дана проблема потребує наукового осмислення та подальшого вирішення на законодавчому рівні. Причинами зловживання трудовими правами можуть бути не тільки недосконалість чинного трудового законодавства, його суперечливість, прогалини, але і причини, зумовлені зростанням гнучкості у правовому регулюванні трудових відносин.

У науковій цивілістичній доктрині та цивільному законодавстві були вироблені і закріплені критерії зловживання цивільними правами:

1) здійснення прав з винятковою метою завдати шкоди іншій особі,

2) здійснення цивільних прав всупереч їх призначенню;

3) інші форми зловживання правом. Оскільки в цивільному законодавстві не розкривався зміст конструкції зловживання правом, остільки в науці склалися неоднозначні трактування цього поняття.

Одні автори (Н.С. Малеїн, А.В. Юдін та ін.) під зловживання правом мають на увазі правопорушення [8].

В.П. Грибанов розглядав зловживання правом як особливий тип цивільного правопорушення, яке чиниться уповноваженою особою при здійсненні належного їй права, пов'язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного їй законом загального типу поведінки. Іншими словами, зловживання супроводжується виходом за межі здійснення права [2, с.67]. Межі здійснення цивільних прав, як писав В.П. Грибанов, передбачаються цивільним законодавством: суб'єктивними межами, визначеними рамками дієздатності; часовими межами, обумовленими термінами здійснення прав; вимогою здійснювати суб'єктивні цивільні права відповідно з їх соціальним призначенням; регламентацією способів здійснення прав; наданими особі засобами примусового здійснення або захисту права. При цьому вчений зазначав, що здійснення цивільних прав всупереч їх соціальному призначенню становить основний зміст зловживання правом, хоча і не вичерпує всіх випадків зловживань цивільним правом [2, с.63].

В якості правових наслідків зловживання правом В.П. Грибанов називав:

відмову у примусовому здійсненні права;

відмову у конкретному способі захисту;

позбавлення прав на результат, досягнутий шляхом недозволеного здійснення права;

позбавлення суб'єктивного права в цілому. Кваліфікація зловживання правом як особливого типу правопорушення означала його формалізацію за образом і подобою правопорушень і його наслідків в якості заходів юридичної відповідальності.

Так, В.П. Грибанов зазначав, що межі здійснення цивільних прав, які порушуються при зловживанні правом, повинні бути вказані в законі. Саме в зв'язку з цим він зробив висновок про те, що віднесення правопорушення до одного типу зловживання правом жодною мірою не звільняє юрисдикційні органи від точного і неухильного застосування на практиці передбачених законом конкретних складів правопорушень [2, с.64].

А.П. Сергєєв зловживання правом розглядає як дії суб'єктів цивільних правовідносин, які здійснюються в рамках наданих їм прав, але з порушенням меж [9, с.320321]. Таким чином, зловживання правом кваліфікується як цивільне правопорушення. До форм зловживання правом віднесені випадки реалізації права всупереч його призначенню або недозволеними засобами та ін. Зловживання правом, як і будь-яке правопорушення, на думку вченого, тягне застосування до порушників передбачених законом санкцій.

Проти ототожнення правопорушення і зловживання правом висловився М.І. Бару. На думку вченого, зловживання правом у кінцевому рахунку веде до правопорушення. При цьому, якщо протиправне діяння навіть формально не ґрунтується на праві і виступає в чистому вигляді, то зловживання правом завжди зовні спирається на суб'єктивне право і формально до певного моменту (моменту початку порушення прав інших осіб) не суперечить об'єктивному праву. Якщо у особи немає суб'єктивних прав, зловживати правом вона не може. Скоїти ж правопорушення вона може і за відсутності суб'єктивного права [10, с.117]. Таким чином, дії особи кваліфікуються як зловживання правом до настання негативних наслідків.

Якщо зловживання вкладається в рамки правомірної поведінки, то виникає питання про законність застосування до особи, яка зловживала правом, юридично несприятливих наслідків. У сучасній теорії трудового права зустрічаються твердження, що зловживання суб'єктами трудового договору своїми правами здійснюється у формі зовні правомірних дій (або бездіяльності), спрямованих виключно на перешкоджання реалізації прав і захист законних інтересів іншої сторони. Видається досить необґрунтованим зведення кваліфікації зловживання у трудових відносинах тільки до дій, що здійснюються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі.

У трудових відносинах кваліфікація діяння учасника як зловживання правом здійснюється судом. При аналізі конструкції зловживання правом слід розмежувати правові наслідки для уповноваженої особи та правові наслідки для особи, потерпілої від зловживання. У контексті аналізу правової природи зловживання правом правові наслідки слід оцінювати лише стосовно уповноваженої особи. У трудових відносинах юридичні наслідки зловживання правом можна розділити на дві групи: загальні та спеціальні галузеві.

Відсутність нормативного визначення поняття зловживання трудовими правами, його чітких критеріїв призводить до того, що розв'язання цих складних конфліктів здійснюється судами на підставі суддівського розсуду та праворозуміння.

Цікаву думку щодо здійснення суб'єктивного права особи на захист своєї гідності висловив Ю.В. Молочков: "Гідність захищається тією мірою, в якій вона (як самооцінка) виявилась "виправданою" з точки зору суспільного уявлення про моральну орієнтацію особистості, про дійсні переваги та недоліки людини" [і0, с. 203]. При цьому Ю.В. Молочков зазначає, що не має значення для права те, що людина про себе думає, як оцінює себе до тих пір, поки не встановлено відповідність цієї самооцінки тому, як її сприймає соціум. Тобто, суттю судового захисту гідності, на думку Ю.В. Молочкова, є встановлення відповідності суб'єктивної самооцінки працівника об'єктивній громадській оцінці. Але від цього головна - суб'єктивна складова гідності не набуває другорядного значення, оскільки все одно гідність визначається власною свідомістю працівника. Врешті-решт, сама особистість, а не суд визначає, чи порушено її почуття гідності чи ні.

Висновки. Отже, право працівника на захист своєї гідності як суб'єктивне трудове право за юридичною природою належить до основних трудових прав, індивідуальних трудових прав, охоронних суб'єктивних трудових прав, реалізація якого здійснюються лише в межах охоронних трудових правовідносин. Водночас право на повагу гідності можна розглядати як невід'ємну складову будь-яких трудових правовідносин, зокрема, як одну з характеристик суб'єктів цих правовідносин.

Оскільки право на повагу та захист гідності та честі працівника є основою немайнової складової трудових правовідносин, то його забезпечувальний характер полягає у визнанні та здійсненні цих цінностей особи, що проявляється в отриманні належної оцінки й самооцінки її якостей як особистості та як працівника, а також у позитивному ставленні з боку роботодавця. Саме в суб'єктивному праві на повагу та захист гідності та честі працівника й знаходить своє втілення правовий статус гідності та честі як найвищих соціальних цінностей.

Таким чином, здійснення права на захист своєї гідності працівником як суб'єктивного трудового права повинне відбуватися у певних межах. В основі механізму здійснення права працівника на захист своє гідності знаходиться принцип поєднання державного, договірного і локального регулювання, який повинен забезпечити оптимальне погодження інтересів сторін індивідуальних трудових правовідносин і держави. Крім того, доцільним є існування такої оціночної межі здійснення трудових прав, як заборона зловживанням правам, що ґрунтується на приписі здійснення прав у своєму інтересі, сумлінно, в тому числі не завдаючи шкоди іншим особам (роботодавцю та іншим працівникам), що повною мірою стосується і права працівника на захист своєї гідності під час трудової діяльності.

Відновленням прав у таких випадках є приведення правового стану працівників у початкове становище, тобто забезпечення або компенсація того стану, якого працівники могли досягнути у випадку безперешкодного здійснення своїх прав. Хоча і в теорії, і на практиці залишаються невирішеними питання щодо особливостей форм та способів захисту права працівника на захист своєї гідності.

Література

1. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві України: дис. д-ра юрид. наук, 12.00.03. / Р.О. Стефанчук. - Київ, 2007 - 539 с.

2. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. - М.: Статут, 2000. - 411 с.

3. Мирошникова Н.И. Механизм осуществления субъективных гражданских прав: [учеб. пособие]. - Ярославль: ЯрГУ, 1989. - 83 с.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: [підручник]. - Харків, Консум, 2001. - 656 с.

5. Уржинский К.П. Теория и практика субъективных прав рабочих и служащих в свете новейшего законодательства. - Калинин, 1975. - С.60, 68.

6. Право на інформацію за трудовим законодавством України: [монографія] / Г.І. Чанишева, Р.І. Чанишев. - Одеса: Фенікс, 2012. - 196 с.

7. Лушников А.М., Лушникова М.В. Очерки теории трудового права / М.В. Лушникова, А.М. Лушни - ков. - М.: Юридический центр "Пресс", 2006. - 940 с.

8. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. - М., 1981.

9. Бару М.И. О ст.1 Гражданского кодекса // Советское государство и право. - 1958. - № 12.

10. Молочков Ю.В. Защита чести и достоинства в гражданском процессе. Дис. канд. юрид. наук. - Екатеринбург, 1993.

Размещено на Allbest.ru