Міжнародний досвід виконання кримінальних покарань: проблеми вирішення та використання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародний досвід виконання КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ: ПРОБЛЕМИ ВИВЧЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ

КРИКУШЕНКО О. Г., генерал-майор внутрішньої служби, начальник управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області

Анотація

У статті досліджується історичний досвід і практика міжнародного співробітництва у сфері виконання кримінальних покарань. Визначено систему основних чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та які є частиною національного законодавства України. Наводяться приклади правового регулювання в означеній сфері окремих країн світу та загальна характеристика їх пенітенціарних систем. Формулюються проблеми вивчення й використання зарубіжного досвіду в пенітенціарній діяльності органів та установ, які належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України.

Ключові слова: кримінальне покарання, засуджені й ув'язнені, пенітенціарні установи.

міжнародний співробітництво виконання покарання

Вступ

Постановка проблеми. Наприкінці минулого сторіччя Україна, поновивши свій статут незалежної, суверенної, правової, соціальної, демократичної держави, зробила свій вибір входження до Європейського співтовариства, який обумовлює її шлях до перебудови майже всіх правових інститутів держави й суспільства згідно зі змістом і вимогами міжнародно-правових актів, які містять врегульовані міжнародним правом норми та принципи і які після надання згоди Верховної Ради України на їх обов'язковість стають частиною національного законодавства України. За часи незалежності договірна правова база України про правову допомогу становить 45 двосторонніх міжнародних договорів; 14 договорів про правову допомогу часів колишнього СРСР; 20 багатосторонніх міжнародних договорів, серед яких значна кількість актів, які стосуються окремих категорій громадян, а саме ув'язнених на термін досудового слідства й судового розгляду, а також засуджених до позбавлення волі [1].

Необхідність вивчення та дотримання міжнародно-правових норм, які закріплюються також у законах іноземних країн, обумовлюється стрімким зростанням міграційних процесів, які в окремих випадках мають негативні наслідки для громадян України. Тільки згідно з даними Департаменту інформаційної політики Міністерства закордонних справ України лише в 2012 р. в іноземних пенітенціарних закладах перебувало близько 3 тисяч громадян України [2].

Без сумніву, кількість наших співвітчизників, які на цей час у будь-якому статусі утримуються в місцях ув'язнення інших країн, значно більша, що повинно спонукати відповідні державні інституції до більш ефективного пошуку засобів міжнародної правової допомоги в означеній сфері.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що багато вчених і практиків, як вітчизняних, так і зарубіжних, звертали увагу на проблеми міжнародного співробітництва в галузях наук кримінально- правового комплексу. Серед них можна назвати таких: М.Ф. Анісімова, Л.В. Багрій-Шахматов, О.М. Бандурка, В.С. Батир-Гореєва, О.В. Беца, І.Г. Богатирьов, М.Г. Вербенський, В. Стерн, Т.А. Денисова, Д.С. Мак-Клел- лан, В.М. Дрьомін, Н.Г. Калашнік, Л.В. Кнодель, О.Г. Колб, Н. Кристи, В.А. Льовочкін, М.П. Мелентьєв, К.Н. Морісюк, В.П. Пєтков, Г.О. Піскор- ська, Г.О. Радов, М.В. Романов, В.П. Севостьянов, С.І. Скоков, А.Х. Степа- нюк, В.О. Туляков, В.М. Трубніков, І.В. Штанько, Д.В. Ягунов, І.С. Яковець, О.Н. Ярмиш, М.П. Яцишин та інші. Проте цілеспрямованому, системному висвітленню проблем вивчення й використання міжнародного досвіду виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі в працях вищевказаних вчених-теоретиків і практиків приділялось недостатньо уваги.

Ці проблеми були визначені серед пріоритетних у Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, яка була схвалена Указом Президента України від 8 листопада 2012 р. № 631/2012 та Пріоритетними напрямами наукового забезпечення діяльності органів та установ, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, які були затверджені наказом Державної пенітенціарної служба України від 4 січня 2013 р. № 8/ОД-13.

В умовах існуючої в країні соціально-політичної, економічної й загаль- ногуманітарної кризи, на жаль, відповідна Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби України на 2013-2017 рр.» від 29 квітня 2013 р. № 345, яка передбачала належне організаційно-правове, інформаційне, фінансове й матеріально-технічне забезпечення означеного процесу реформування, втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання оптимізації Державних цільових програм і національних проектів, економії бюджетних коштів та визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України» від 5 березня 2014 р. № 71 [3].

Мета статті. Зміна часу, соціально-економічного стану, внутрішньо- та зовнішньополітичних умов існування держави й суспільства вимагає більш ретельного та виваженого ставлення до означених вище проблем. Спробам їх вирішення присвячується наша стаття.

Виклад основного матеріалу дослідження

Загальна проблема вивчення й використання міжнародного досвіду виконання кримінальних покарань полягає в тому, що в сучасному світі державні інституції, до яких відносять в'язничні відомства, мають складну систему побудови, політико-правову основу й організаційно-управлінську структуру, відображають політико-адміністративні, соціально-економічні, релігійно-етнічні, культурні, географічні, територіальні й інші особливості кожної окремої країни. Тому спроби міжнародної спільноти або регіональної групи країн із відносно рівними умовами існування розробити та втілити тотожні моделі функціонування будь-якої державної інституції, зокрема пенітенціарної системи, завжди будуть мати рекомендаційних характер і будуть неспроможні усунути реально існуючу нерівність у будь-якій сфері життя різних країн світу.

Ще наприкінці XIX ст. всесвітньо відомий економіст Ф. Енгельс вказував, що усунення будь-якої соціальної й політичної нерівності - сумнівна ідея, оскільки між окремими країнами, областями й навіть місцевостями завжди буде існувати нерівність у життєвих умовах, яку можливо звести до мінімуму, проте ніколи не вдасться усунути повністю [4, с. 5-6].

Навіть Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., яка є найбільш авторитетним і загальновідомим джерелом міжнародних норм у сфері захисту прав людини, містить завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи й держави [5].

Такий підхід застосовується також в інших міжнародно-правових актах, які закріплюють правила, стандарти та принципи поводження з ув'язненими, засудженими або затриманими особами: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), які ратифіковані в Україні в 1973 р., Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (1955 р.), Європейські пенітенціарні правила (переглянутий текст Європейських мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими) в останній редакції 2006 р. (не мають статусу норм міжнародного права, проте визнаються на міжнародному рівні як такі, що утверджують прогресивне розуміння пенітенціарної системи як цілісної соціальної організації й механізму її служіння інтересам суспільства й держави), Європейська конвенція із запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ратифікована Законом України від 24 січня 1997 р. № 33/97-ВР), Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод (1950 р.) (ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР), Європейська Конвенція про передачу засуджених осіб (ратифікована Законом України від 3 квітня 2003 р. № 718-ІУ).

Обравши шлях на вступ до Європейського Союзу, Україна повинна сприйняти норми та стандарти цих держав, а також максимально використати їх позитивний досвід, у тому числі під час виконання кримінальних покарань та інших примусових заходів, пов'язаних із позбавленням волі.

Варто зауважити, що майже всі положення більшості міжнародно-правих актів ООН і Ради Європи у сфері захисту прав людини знайшли відображення в багатьох статтях Конституції України 1996 р. (ст. ст. 3, 8, 9, 21, 24, 26, 28, 29, 43, 55, 56, 57, 61, 62, 63) [6]. Проте питання розробки надійного й ефективного механізму реалізації цих положень у відповідних галузях законодавчого врегулювання залишаються невирішеними, зокрема питання поліпшення стану захисту прав і свобод людини в місцях позбавлення волі.

Невипадковим є те, що 4 листопада 2013 р. під егідою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини створена постійно діюча міжвідомча Робоча група з питань напрацювання та реалізації спільних заходів, спрямованих на поліпшення стану захисту прав і свобод людини в місцях несвободи, до яких відносяться, зокрема, слідчі ізолятори, виправні й виховні установи, які належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України. До складу цієї групи ввійшли представники від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Адміністрації Президента України, Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Міністерства соціальної політики України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти і науки України, Державної пенітенціарної служби України, Державної прикордонної служби України, Державної міграційної служби України, Міністерства оборони України та Генеральної прокуратури України.

Головним завданням цієї групи є напрацювання стандартів тримання осіб у місцях несвободи, розробка пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правової бази, приведення її у відповідність до вимог міжнародних стандартів і практики Європейського суду з прав людини.

Щодо останньої, то вона характеризується такими даними. З 1997 р. по 2010 р. до Європейського суду з прав людини надійшло 26 955 заяв від позивачів - громадян України. До 2011 р. було винесено 822 ухвали Європейського суду з прав людини проти України про задоволення позовів. Станом на 30 листопада 2014 р. на розгляді в Європейському суді з прав людини вже перебувало 13 600 справ проти України. Тільки в 2010 р. з Державного бюджету України на користь позивачів було сплачено 29 174 853 грн; у 2011 р. - 25 021 734 грн; у 2012 р. - 39 002 553 грн; у 2013 р. - 84 980 120 грн; у 2014 р. - 169 817 007 грн [7]. Постає декілька питань: що спонукає громадянина України шукати захисту своїх прав у Європейському суді з прав людини та хто несе персональну відповідальність за вказані витрати з Державного бюджету України? Питання, пов'язані з виконанням рішень Європейського суду з прав людини на національному рівні, врегульовані Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ, який не має аналогів у держав-учасниць Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод [8].

Можна позитивно оцінювати вищеозначене організаційне утворення та вважати його першим кроком до створення загальнодержавного національного превентивного механізму у сфері захисту прав засуджених та ув'язнених, проте його дорадчі повноваження не створюють підстав для реального впливу на законотворчу та правозастосовну діяльність відповідних державних інституцій. Наприклад, у Польщі Головну раду з пенітенціарних питань очолює особисто Прем'єр-міністр Польщі; до її складу входять усі перші особи міністерств і відомств держави, які спроможні приймати в межах своєї компетенції своєчасні й необхідні рішення й особисто відповідати за результати їх виконання [9, с. 117].

Як вказує Генеральний секретар міжнародної неурядової громадської організації «Міжнародна в'язнична реформа» В. Стерн, у деяких країнах здійснюють спроби влаштувати в'язничне життя по-іншому, відповідно до здорового глузду, людяності, гуманізму та справедливості. З ув'язненими поводяться як з особистостями, сподіваються на їх повернення в суспільство, визнають і поважають гідність кожної людини. Такі спроби виникають, деякий час освітлюють в'язничний світ, проте потім зникають у зв'язку зі змінами персоналу або політичного керівництва відомства чи країни [10, с. 14].

Загальновідомо, що спроби проголошення, закріплення або використання ідей гуманізму та справедливості як юридичного засобу, як свідчить історична практика, особливо у сфері державного примусу, завжди недостатньо ефективні й незрозумілі. Будучи за своїм змістом суб'єктивними, оціночними, морально-етичними категоріями, вони часто набувають форм «революційної правосвідомості» або «політичної доцільності», що підкоряє будь-яку правову систему не закону, а політиці, реанімуючи відоме висловлення про те, що право - це воля пануючого класу, спроектована на закон. Зміна пануючого класу зумовлює зміну правової системи, існуючої державної влади, збільшує дистанцію між державою й людиною.

У зв'язку із цим відомий норвезький кримінолог Н. Крісті, порівнюючи дві «тюремні супердержави» - США й Росію, зробив висновок про те, що чим більше територія, населення й могутність держави, тим більша дистанція між державою й людиною. У суспільстві зі слабкими міжособистісними зв'язками значущість пенітенціарної системи постійно зростає [11, с. 81-82].

Інтеграційні та міграційні процеси в країнах Західної Європи поставили на порядок денний не тільки питання про уніфікацію кримінальної й пенітенціарної політики на базі використання позитивного досвіду кожної країни, а й проблеми стабілізації криміногенної ситуації в більшості країн. Це пов'язано зі спрощенням міждержавних переміщень громадян цих країн, що у свою чергу дуже спростило скоєння злочинів та уникнення злочинцями відповідальності на території іншої країни, сприяло певному переходу злочинності з одних країн в інші [12, с. 7-8].

Про це свідчать дані, наведені в порівняльній таблиці, про кількість іноземців, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, або ув'язнених в окремих країнах Європи [13].

Таблиця 1 Інформація про кількість ув'язнених та засуджених в окремих країнах Європи станом на 1 вересня 2012 р.

Ознайомлення із загальними характеристиками пенітенціарних систем вказаних країн дає можливість для самостійного вивчення й аналізу окремих даних, наведених у таблиці, для використання в наукових дослідженнях загально-кримінологічної та пенітенціарної спрямованості.

Наведені дані про криміногенний склад засуджених та ув'язнених, а також наслідки їх тримання свідчать про нерозмірність деяких показників процесів криміналізації й декриміналізації суспільства, різне ставлення державних інституцій до стану справ у правоохоронній і пенітенціарній діяльності кожної країни. Кожний із наведених показників може бути об'єктом окремого дослідження в галузях наук кримінально-правового комплексу.

Інформація про криміногенний склад і наслідки умов тримання засуджених та ув'язнених в окремих країнах Європи станом на 1 вересня 2012 р.

Таблиця 2

Висновки

До висновків і пропозицій щодо вивчення та використання міжнародного досвіду виконання кримінальних покарань, на нашу думку, варто віднести такі:

- з метою вдосконалення діяльності Державного національного превентивного механізму у сфері захисту прав засуджених та ув'язнених створити в його структурі центр вивчення, узагальнення й систематизації міжнародного досвіду виконання кримінальних покарань;

- за ініціативою та допомогою наукової громадськості, неурядових правозахисних організацій, відповідних державних інституцій сприяти створенню в структурі Державної пенітенціарної служби України окремого спеціалізованого Науково-дослідного інституту, як це було передбачено Державною цільовою програмою реформування Державної кримінально-виконавчої служби України на 2013-2017 рр.;

- переглянути вітчизняні стандарти освіти в навчальних закладах юридичного профілю щодо збільшення обсягів вивчення міжнародно-правових актів у сфері захисту прав людини, а також зарубіжного досвіду пенітенціарної діяльності країн Європейського Союзу;

- вивчити доцільність та ефективність практики обміну фахівцями пенітенціарних служб із різних країн для їх тимчасової співпраці (не менше 3 місяців на посадах практичних працівників пенітенціарних органів та установ) з вивчення та подальшого використання міжнародного досвіду в пенітенціарній діяльності своїх країни.

Література