Нормотворчість як сфера можливого завдання державою цивільно-правової шкоди

Размещено на http://www.allbest.ru/

НОРМОТВОРЧІСТЬ ЯК СФЕРА МОЖЛИВОГО ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВОЮ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ШКОДИ

Каленчук А М.,

Постановка проблеми. Держава наділена виключними повноваженнями щодо управління більшістю сфер суспільного життя шляхом видання актів, які мають загальнообов'язкове значення. Ці акти приймаються відповідними органами держави, і тому на етапі від їх розробки до прийняття присутній елемент суб'єктивізму, через що у відповідних актах можуть бути присутні колізії, неточності чи взагалі неправильний підхід до регулювання тих чи інших суспільних відносин. Все це призводить до дискомфорту, правової невизначеності, а у самому гіршому випадку - до заподіяння цивільно-правової чи іншої шкоди різним суб'єктам. Вищевказане обумовлює необхідність розгляду нормотворчості держави як сфери можливого завдання цивільно-правової шкоди.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вказаним питанням у тій чи іншій мірі приділяли увагу Ю. Бисага, Н. Іван- чук., В. Коссак, А. Крижанівський, О. Ленгер, А. Нечипоренко, Н. Якимчук та інші. Поряд з цим, питання визначення нор- мотворчі як сфери потенційного завдання цивільно-правової шкоди фізичним і юридичним особам і по сьогодні залишається мало дослідженим, а проблем у вказаній сфері виникає все більше, і у зв'язку з чим вказані питання особливо актуалізуються.

Мета цієї роботи полягає у розгляді нормотворчості як сфери можливого завдання державою цивільно-правової шкоди.

Виклад основного матеріалу. Нормотворча діяльність держави - питання, яке знайшло своє відображення у рамках загальної теорії держави і права. Особливо великий внесок в науку з цього приводу здійснив М. В. Цвік, який неодноразово наголошував у своїх працях, що джерелом набуття реальними суспільними відносинами нормативного характеру є здебільшого не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторюваність. Саме завдяки цьому поступово складаються найбільш загальні нормативні положення у всіх сферах суспільного життя. Більша їх частина у вигляді звичаїв, моралі, релігійних настанов тощо формується, розвивається та втілюється в життя стихійно, на основі саморегулювання. Вони реалізуються завдяки певним переконанням, через звичку, завдяки моральному впливу [1, с. 3-13]. На його думку, право існує нібито на двох рівнях. Перший, який становить основу права, складають правовідносини і норми, що виникають безпосередньо на базі фактичних відносин, які склалися у суспільстві. Як юридичний вираз цих відносин і завдяки своїй повторюваності, вони набувають ознак нормативності. На другому рівні держава сама формулює правові норми, на основі яких виникають правові відносини, що реалізують їх повторюваність [2, с. 30-31].

Фахівці зазначають, що нормотворчість - основна, початкова ланка механізму правового регулювання. Воно починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла, їх напрям вже визначений суспільним розвитком. На цьому етапі в процес нормоутворення вступають компетентні державні органи [3, с. 18].

Насправді, тільки такий підхід до створення і прийняття правових актів державою можна визнати єдино можливим у правовій, демократичній державі. Однак, практика, на жаль, демонструє, що інколи представники держави у прийнятті відповідних рішень орієнтуються не на інтереси фізичних та юридичних осіб, а на власні інтереси. Не дарма, новий Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 № 1700-УЛ [4] містить статтю 67, у які передбачено, що нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об'єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства з питань запобігання корупції, органу місцевого самоврядування. Це говорить про те, що далеко не завжди дотримується такий «ідеальний» порядок утворення правових норм, який описується на рівні теорії права.

В сучасній теорії права нормотворчість прийнято розглядати як логічне завершення правотворчості, оскільки правотвор- чість - це більш широке поняття, яке включає, окрім нор- мотворчості, тобто процесу видання відповідними органами правових приписів, ще й стадію формування права у результаті багаторазового повторення суспільних відносин. Як вказують фахівці, цей останній етап формування права - його юридичне оформлення - здійснюється компетентними державними органами [2, с. 18]. Поряд із цим, не всі вчені поділяють такий підхід до розуміння сутності нормотворчості, ототожнюючи її з правотворчістю,говорячи про необхідність застосування саме останнього поняття. їх аргументи зводяться до того, що термін «правотворчість» вживається у більш широкому значенні, коли ж мова йдеться про відомче регулювання правових відносин, зазвичай використовується поняття «нормотворчість»; нормотворчість притаманна в основному діяльності окремих органів держави, тоді як правотворчість звичайно розуміється як діяльність держави у цілому, всіх її компетентних органів [5, с. 226-229].

Видається, що перший підхід є більш переконливим. І не тільки тому, що правотворчість є більш широким поняттям з позицій утворення правових актів, а й тому, що право як багатогранне суспільне явище включає також його існування у інших формах - судового прецеденту, правового звичаю, правового договору. У той же час, категорія нормотворчості стосується виключно видання відповідними інституціями нормативно-правових актів. З цього приводу досить влучною є позиція А. Ф. Крижанівського, який наголошує на необхідності відрізняти нормотворчість від правотворчості як соціального процесу формування права (правоутворення). При цьому автор відмічає, що нормотворчість - це складова правотворчості [6, с. 376].

Отже, нормотворчість можна визначити як урегульований законодавством вид цілеспрямованої юридичної діяльності суб'єктів, спеціально уповноважених приймати, змінювати чи скасовувати нормативно-правові акти, що здійснюється в межах компетенції в установлених процедурно-процесуальних формах [7, с. 378]. Відтак, ця діяльність має бути таким чином урегульована, щоб найбільш адекватно сприяла прийняттю виважених, ефективних, ґрунтовно опрацьованих нормативно-правових актів відповідного рівня. В противному випадку виникають підстави для скасування цього акту, яким може завдаватися й шкода особам, на права яких цей акт чинив вплив. нормотворчий ризик право свобода

Загалом, відшкодування школи державою у зв'язку із завданням матеріальної шкоди шляхом здійснення неналежної нормотворчої діяльності, є частиною більш глобального і складного питання - цивільно-правової відповідальності держави України. Воно є складним не тільки на теоретичному, а й на практичному рівні. Так, слід погодитися з думкою О. Перво- майського, який підкреслює, що притягнення держави України, як і будь-якого іншого учасника цивільних відносин, до цивільно-правової відповідальності передбачає вчинення необхідних дій та ухвалення (прийняття) рішень компетентними органами державної влади. У зв'язку з цим виникає складна проблема конфлікту інтересів, оскільки фактичне притягнення держави до цивільно-правової відповідальності, наприклад у спосіб виконання судового рішення про відшкодування державою майнової шкоди, можливе лише у випадку або добровільного виконання боржником судового рішення, або примусового виконання, що буде здійснюватися органами державної влади, які, звісно, є органами держави-боржника. У зв'язку з цим складається ситуація, у якій держава в особі своїх органів має забезпечити притягнення до цивільно-правової відповідальності самої себе [8, с. 63].

При цьому Конституція України як правової, соціально орієнтованої держави містить ряд засадничих положень, які зобов'язують у відповідних ситуаціях добровільно і в повній мірі відшкодовувати фізичним і юридичним особам завдану цивільно-правову шкоду. Як приклад, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3), що вона має робити, в тому числі приймаючи відповідні нормативно-правові акти. Існує однозначний конституційний принцип щодо діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19). Це стосується і прийняття нормативно-правових актів, і правозастосування, що безпосередньо відбивається на суб'єктивних правах та інтересах фізичних та юридичних осіб. Відповідно, в ст. 56 Конституції закріплюється, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. А у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (стаття 62) [9].

Відповідну деталізацію ці положення, зокрема набули у Рішенні Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року у справі № 1-22/2001 [10], де вказано, що Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов'язків держави (статті 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності як застосування заходів публічно-правового (в даному випадку - конституційно-правового або міжнародно-правового) характеру до держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків. Стаття 55 Конституції України надає кожному право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а стаття 152 Конституції України зобов'язує державу відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. Відшкодовується також державою завдана безпідставним осудженням шкода у разі скасування вироку суду як неправосудного (стаття 62 Конституції України). І хоча у цьому випадку в першу чергу йдеться про можливість застосування заходів відповідальності конституційно-правового чи міжнародно-правового характеру, все ж вказані загальні підходи можуть бути поширені і на питання цивільно-правової відповідальності держави у сфері нормотворчості.

У вищевказаному Рішенні наголошено також і на тому, що Конституція України передбачає відповідальність державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб, встановивши за певні дії чи бездіяльність відповідні заходи впливу (санкції) до них. Отже, за аналогією з конституційно-правовою відповідальністю (наприклад, розпуском Верховної Ради України у разі настання чітко передбачених у Конституції підстав), важливо визначити чіткі підстави цивільно-правової відповідальності держави за правопорушення у сфері нормотворчої діяльності, відповідні обсяги і порядок відшкодування завданих збитків.

Виходячи з цього, концептуальним питанням забезпечення відшкодування шкоди, завданої державою в процесі нор- мотворчості фізичним та юридичним особам, є забезпечення дієвості відповідних правових норм на практиці, гарантування фізичним та юридичним особам прийнятих на їх користь рішень, насамперед, судових рішень з цих питань та удосконалення механізмів реального відшкодування державою завданої моральної та майнової шкоди.

Проблемним питанням також є чітке визначення юридичних підстав, які свідчать про протиправність у сфері нормотвор- чої діяльності держави, що і призвело до завдання шкоди. Найбільш очевидним критерієм протиправності відповідних дій є скасування незаконного акту. Таке скасування може відбуватися вищестоящим органом державної влади або судовими органами. Як приклад, у п. 2 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України № 02-5/35 від 26.01.2000, йдеться про те, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації-позивача у справі [11].

Неабияка роль у визнанні недійсними відповідних актів органів держави відводиться Конституційному Суду України, який, здійснюючи перевірку актів на предмет відповідності Конституції України, по суті, оцінює їх відповідність фундаментальним конституційним принципам - верховенства права, гуманізму, законності тощо і, у необхідних випадках, визнає ті чи інші акти неконституційними.

Однак скасування того чи іншого нормативно-правового акту чи визнання його недійсним не є єдиною підставою для притягнення держави за завдану шкоду у зв'язку з нормотвор- чою діяльністю. Можливою підставою для цього також виступає недосконалість внутрішнього змісту нормативного акту. Як приклад, наявність колізій у нормативно-правовому регулюванні, в результаті чого особа зазнала реальних збитків, упущеної вигоди чи понесла моральну шкоду. Або ж така ситуація може виникати у зв'язку із декларативністю відповідних норм. Як приклад, Європейський суд з прав людини у рішенні від 22 червня 2004 р., розглядаючи справу «Броньовський проти Польщі» про право на кредит, яке було законодавчо закріплено в законодавстві Польщі, але через відсутність механізмів його реалізації носило виключно деклараційний характер, негативно оцінив «парадоксальну ситуацію, в якій виявилося неможливим реалізувати право на практиці, і що ці обмеження не були виправданими в демократичній державі, яка керується принципом верховенства права», та визнав факт порушення Державою Польща Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [12].

Більше того, на сьогодні в Європейському суді з прав людини накопичилося близько 30 справ за статтею 1177 ЦК України (відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину), і питання - чи мали заявники правомірні очікування щодо майна у вигляді відшкодування - залишається відкритим [13, с. 10].

Висновки. Таким чином, нормотворча діяльність держави - це складна і об'ємна сфера, яка містить потенційні ризики щодо завдання державою шкоди. В одному випадку це пов'язано із недосконалістю юридичної техніки, наявністю колізій у нормативно-правовому регулюванні, в іншому - з декларативністю положень законодавства, у третьому - із умисним виданням нормативних актів, які суперечать правовим актам вищої юридичної сили, зокрема, у зв'язку із вчиненням коруп- ційних діянь тощо. У той же час, важливо не тільки чітко визначити перелік юридичних підстав цивільно-правової відповідальності держави за завдану шкоду у зв'язку з нормотворчою діяльністю, а і удосконалювати відповідні правові механізми, спрямовані на дієвість норм стосовно притягнення держави до відповідальності.

Література

1. Цвік М. В. Про сучасне право розуміння // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 4 (27). - С. 3-13.

2. Проблеми теорії права і конституціоналізму у працях М. В. Цвіка / Упоряд. О. В. Петришин, С. В. Шевчук, О. Р Дашковська та ін. ; відп. за випуск О. В. Петришин. - Х. : Право, 2010. - 272 с.

3. Ленгер Я. І., Бисага Ю. Ю. Нормотворчість в контексті реформування права // Порівняльно-аналітичне право. - 2013. - № 1. - 15-19.

4. Про запобігання корупції. Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2014. - № 49. - Ст. 2056.

5. Алексеев С. С. Общая теория права: [учебник] / С. С. Алексеев. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : ТК Велби; Изд-во Проспект, 2008. - 565 с.

6. Крижанівський А. Ф. Правовий порядок в Україні: витоки, концептуальні засади, інфраструктура: монографія / А. Ф. Крижанівський. - О. : Фенікс, 2009. - 504 с.

7. Нечипоренко А. Нормотворча діяльність у правовій державі // Публічне право. - 2012. - № 4 (8). - С. 375-381.

8. Первомайський О. Цивільно-правова відповідальність держави Україна: цивільно-правові засади // Питання розвитку приватного права. - 2012. - № 8. - С. 62-67.

9. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - № 30. - Ст. 141.

10. Майстер-клас судді Європейського суду з прав людини Ганни Юдків- ської в Академії адвокатури України // Адвокат - 2010. - № 10. - С. 9-14.

Анотація

НОРМОТВОРЧІСТЬ ЯК СФЕРА МОЖЛИВОГО ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВОЮ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ШКОДИ

Каленчук А М.,

Анотація. У статті аналізується сутність нормотвор- чості як сфери можливого заподіяння державою шкоди суб'єктам приватного права. Підкреслено, що нормотвор- ча діяльність держави - це складна і об'ємна сфера, яка містить потенційні ризики щодо завдання державою шкоди. Такі ризики можуть бути пов'язані із недосконалістю юридичної техніки, наявністю колізій у нормативно-правовому регулюванні, декларативністю положень законодавства, умисним виданням нормативних актів, які суперечать правовим актам вищої юридичної сили.

Ключові слова: нормотворчість, цивільно-правова відповідальність, відповідальність держави, відшкодування шкоди.

Размещено на Allbest.ru