Національна архітектурна спадщина як інструмент формування політики пам’яті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна архітектурна спадщина як інструмент формування політики пам'яті

Пєлєвін Є.Ю.

аспірант кафедри політології, Одеський національнийполітехнічний університет (Україна, Одеса)

Метою даної статті є виявлення специфіки архітектури як інструменту соціального управління та формування політики пам'яті. Надається визначення таким поняттям як історична пам 'ять, державна політика пам'яті, національна картина світу. Дається характеристика колективної пам'яті українського суспільства. Її стан визначається як кризовий. Окреслено місце архітектурної спадщини серед інструментів формування державної політики пам'яті. Показано знакову природу та соціоуправлінський потенціал архітектури як інструмента формування політики пам'яті. Вони зумовлені тим, що простір архітектури має три виміри - соціальний, духовний та символічний. Через їх спряження відбувається поєднання процесів самоідентифікації влади та культурно-історичної динаміки розвитку суспільства в цілому. Це і робить архітектуру конституюючою універсалією соціально-політичного порядку та інструментом формування державної політики пам'яті. Вивчення та популяризація національної архітектурної спадщини - актуальне завдання сучасної вітчизняної науки та державної культурної політики.

Спектр сучасних досліджень пам'яті, як наукової категорії є досить широким. Він охоплює такі галузі соціо-гуманітарного знання, як філософія (Ф.Ар'єс, П.Нора, Є.Тощенко, М.Фуко), соціологія (М.Хальбвакс), політологія (М.Атюлон, П.Хаттон), теорія комунікації (Дж.Онг), семіотика (О.Томпсон) тощо. Так, М.Хальбвакс у програмній роботі “Колективна пам'ять” визначає різницю між історією та пам' яттю, яка полягає, зокрема, в тому, що перша ґрунтується на “усучасненні” того, що багаторазово згадується багатьма поколіннями, а друга є документально підтвердженою і критично дистанціюється від сьогодення [1]. Спираючись на методологію М.Хальбвакса, П.Нора у проекті “Простір пам'яті” пов'язав поняття “історична пам'ять” та “політика пам'яті”. На його думку, колективна пам'ять концентрується у т.зв. місцях пам'яті (ними можуть бути люди, події, ландшафтні об' єкти, традиції, пісні, споруди, що оточені символічною аурою), головна функція яких полягає у збереженні групової пам' яті. Створення і усвідомлення індивідами “місць пам'яті” є головним чинником формування групової ідентичності; а вивчаючи зміну цих місць, можна зрозуміти зміну історичної самосвідомості й колективної ідентичності певної соціальної групи, а значить, і сформувати концепції політики пам'яті [2].

Проблема формування концептуальних засад політики пам'яті розглядається і у працях таких вітчизняних науковців як Ю.Зерній, В.Колеватов, В.Масенко, О.Нагорна, В.Полянський, І.Симоненко, Н.Яковенко та ін. Переважна кількість авторів зосереджена на традиційних складових колективної пам'яті як основи відбудови державної політики пам' яті. Втім, поза зоною наукових інтересів дослідників залишилася проблема, пов'язана із визначенням місця та ролі систематизації та пропагування національної архітектурної спадщини як одного з важливих пунктів порядку денного вітчизняної державної політики пам'яті.

Метою даної статті є виявлення специфіки архітектури як інструменту соціального управління та формування політики пам'яті.

Історична пам'ять є невід'ємною складовою національної ідентичності. Усвідомлення спільності історичної долі нарівні із мовою, традиціями, фольклором через набуттям почуття духовної спорідненості об'єднує індивідуумів, окремі соціальні групи у нації. Такі колективні уявлення про минуле є важливим соціокультурним феноменом колективної та індивідуальної самоідентифікації. Безумовно, формування історичних наративів є процесом спонтанним та еволюційним. Втім, у сучасних умовах найвпливовішим суб'єктом формування національної пам'яті виступає держава, оскільки саме держава володіє найпотужнішим арсеналом можливостей та спеціальних засобів відповідної політики та управління. Дану сферу діяльності органів публічної влади у політичному та науковому дискурсі прийнято називати “державною політикою пам'яті”, під якою розуміють сукупність офіційних репрезентацій історичного минулого, комеморативнних стратегій та практик, орієнтованих на формування історичної стратегії пам'яті національної спільноти.

З огляду на те, що в Україні процес націєтворення ще не завершений, про що свідчать перманентні динамічні соціальні зміни та драматичні події останніх часів, питання визначення концептуальних засад державної політики пам' яті, зокрема цілей, пріоритетів, засобів та методів її впровадження, не тільки не втрачає своєї актуальності, але набуває статусу державоутворюючих.

Розв'язання цього завдання відбувається в досить непростих реаліях. Адже сучасний стан колективної пам'яті українців є доволі специфічним. Його визначають такі фактори, як (1) наявність у суспільній свідомості населення України виразного дуалізму у поглядах на минуле, вираженого у співіснуванні двох антагоністичних моделей історичної пам' яті, які умовно можна позначити як “націоцентрично-державницьку” та “імперсько-радянську” [3]; існування визначених регіональних варіантів колективної пам' яті, що продукує відмінні типи колективної ідентичності (2); розмитість уявлень про походження, етно- та націогенез українців, що спричиняє недоформованість на рівні колективної пам' яті історичної автономності українського народу (3); комплекс віктимности, що виступає лейтмотивом історичного наративу українства, в наслідок чого у суспільний свідомості Україна постає жертвою, об'єктом, а не суб'єктом творіння власної історії (4); відчутна орієнтація на історичні наративи сусідніх країн певної частини населення України (5); певна відірваність української національної пам' яті від загальноєвропейського історичного контенту, так само, як і віддаленість та неартикульованість української нації у пам'яті європейців (6); відчутна присутність в історичній свідомості громадян України знаків радянської доби, які зберігаються завдяки механізму ретрансляції через покоління та усталені зразки радянської художньої творчості й символічний простір (перелік державних свят, церемонії, пам'ятники, топоніміка тощо).

Отже, у цілому стан історичної пам'яті українців можна охарактеризувати як кризовий, а зазначені вище чинники ускладнюють формування та впровадження ефективної політики пам'яті. У таких непростих обставинах ефективне формування концептуальних засад державної політики пам'яті потребує чіткого визначення стратегічних цілей та окреслення засобів їх досягнення. Серед них виокремимо дві: максимальне використання потенціалу історико-культурної спадщини у справі патріотичного та естетичного виховання (1) та узгодження регіональних інтерпретацій історичного минулого із загальнонаціональним каноном історії (2). Задля їх реалізації необхідно використовувати наявний потенціал національно-культурної спадщини, до якої належать, зокрема, й пам'ятки архітектури.Втім, без виявлення їх знакової природи як інструменту соціального управління, досягнення поставленої нами у статті мети буде не повним.

Приступаючи до характеристики субстанціональної природи та соціоуправлінського потенціалу архітектури, відзначимо, що історично склалося два феноменологічних типи сприйняття державної влади. Згідно першого, влада є заснованою на примусі та економічному тиску. У даному випадку суб'єкти влади (індивіди та інститути) не зацікавлені у автоекспонуванні (самопрезентації). Згідно другого, влада спирається на уявлення населення про ідеальний тип політики, а, значить, примушена відповідати йому, при наймі, у зовнішніх проявах. В останньому випадку суб'єкти влади виконують репрезентативні функції: вони представляють у власному обличчі усю державу. Це призводить до поширення у середовищі політичного класу прагнення до автоекспонування, яке практично й реалізується за допомогою мистецтва. Саме у даному контексті і проявляється найбільш чітко семіотичний (знаковий) характер влади. Адже, як зазначає М.Берг, немає знака або думки про знак, які були б не про владу і не від влади [4, с.10].

Саме семіотичний вимір владних відносин у державі демонструє потужність символічного капіталу мистецтва та архітектури, як механізму політичного управління, зокрема й у сфері політики пам'яті. Символічна система формує антропологічний соціокультурний комплекс - національну концептосферу як сукупність смислів, символів і архетипів, що характеризують будь-яке суспільство, а, значить, й моделює естетичний ідеал. Такий ідеал є породженням діалогової або іншої комунікації у межах певної культури і служить своєрідним еталоном, з яким співвідноситься предмет спостереження. Водночас, сам символ також є соціально обумовленим, позаяк, він ніколи не виникає поза контекстом певного набору системи смислів, що породжені даною культурою. Таким чином, архітектура здійснює суттєвий вплив на соціум через символи та концепти, але лише за умов, що вони самі спираються на уявлення, в тому числі й політико-ідеологічні, що поділяються усім суспільством.

Всяке суспільство містить певну кількість взаємопов'язаних та незамінних сфер (полів за термінологією П.Бурдьє), які складають його основу. Однак, на кожному конкретному історичному етапі соціального розвитку, в залежності від його спрямованості та динаміки, окремі елементи соціальної системи набувають домінуючого статусу або займають другорядну позицію. Такий нелінійний і мультітемпоральний характер суспільного розвитку призводить до того, що у періоди системних зрушень, які й визначають координати державотворчого процесу, на авансцену політики завжди виходять інші системні елементи, які, можливо, у часи стабільності та процвітання, під впливом багатьох чинників (політичних, економічних, ідеологічних тощо), сприймаються як допоміжна, обслуговуюча компонента, а не рушійна сила соціального процесу. Саме таким елементом і є сфера мистецтва та архітектури. Причому, естетизація політичного простору є механізмом політичного управління, який спроможний ефективно впливати на одну з найскладніших сфер соціального буття - суспільну свідомість.

Потенціал витворів мистецтва та архітектури як інструментів соціального управління, закладений у конфліктному характері самих соціально-владних відносин. Дана субстанційна специфіка політичного неодноразово підкреслювалася багатьма дослідниками. Приміром, К.Шмитт, намагаючись визначити сутність поняття “політичне”, визначає, що політика не має під собою жодного предметного підґрунтя, але зумовлена роз'єднанням індивідів на “друзів” та “ворогів”, позаяк вона виникає лише у наслідок боротьби груп та організацій: “Політичне може здобувати свою силу із різних сфер людського життя, із релігійних, економічних, моральних та інших протилежностей” [5, с.45]. Схожої думки додержувався Р.Арон. Кваліфікуючи політику як policy, тобто, як концепцію, програму дій або безпосередньо дію індивіда чи групи, він водночас розглядав її і як politics- сферу суспільного життя (поле), де конкурують різноманітні policy. (Див.: [6]). Як перманентну боротьбу за збереження або трансформацію систем сприйняття світу та розподілення матеріальних та інших благ розглядає політику й П.Бурдьє [7]. Отже, виходячи з конфліктогенної природи соціально-політичних відносин можна стверджувати, що їх рушійною силою виступає конкуренція на полі вироблення ідей, ідеалів, ідеологій, картин світу. Дана продукція духовного виробництва завжди адресується конкретним соціальним групам і служить реалізації та захисту їх інтересів. Одним з ефективних інструментів створення заданих картин світу і виступає архітектура. Однак необхідно наголосити, що проникаючи практично в усі соціальні сфери, зокрема й у сферу мистецтва, політика стає її організуючим механізмом, оскільки, “характеризує не тільки частину соціальної сукупності, але й усе обличчя суспільства” [6, с. 27].

Втім, на відміну від економіки, мистецтво та архітектура не лише задовольняють потреби людини, але й створюють їх. Це зумовлює їх чільну роль у процесі формування масової свідомості, створенні суспільних цінностей та ідеалів. І саме у реалізації даної функції архітектури ми і спостерігаємо її зближення з ідеологією та політикою пам'яті. Таким чином, поряд зі світоглядною системою (міфом, релігією, ідеологією), архітектура, володіючи нормативним статусом, виступає конституюючим елементом будь-якого суспільства. Естетичні уявлення є одним з потужніших чинників ідентифікації. Найчастіше архітектура виступає у ролі охоронця національної та культурної самобутності народу. Більш того, історія свідчить: у періоди системних трансформацій, що супроводжуються соціальними потрясіннями, не рідко саме мистецтво та архітектура беруть на себе місію забезпечення не тільки охорони ідентичності, але й виживання всього соціуму.

Отже, соціальну природу мистецтва і архітектури та їхню консолідуючу місію у державотворчому процесі зумовлює місце, яке вони займають у соціокультурній матриці. Художня культура співіснує з політичною реальністю і, разом з інституціолізованими механізмами створення та розподілу соціальних і культурних благ, містить й інкорпоровані естетичні уявлення. Така взаємовизначеність політичного і естетичного призводить до фактичного паралельного конструювання двох реальностей (політичної і художньої). Причому, досить часто, у разі їх перехрещення, саме мистецтво й архітектура здійснюють значний вплив на сприйняття соціального світу, а не навпаки.

Відомо, що в політиці разом з традиційною, загальнозрозумілою та загальноприйнятою безпосередньо матеріальною мотивацією, величезну роль відіграє мотивація, яка базується на менш раціоналізованому та чіткому підґрунті. Політика не може існувати без телеологічної сфери, яка займається виробленням, формулюванням та символічним оформленням загальнонаціональних державних стратегій, цілей, завдань. “Будь-який режим повинен мати уявлення про свій ідеал. Будь-який режим ставить перед собою задачі морального або гуманістичного порядку, з якими повинні погоджуватися громадяни”, - зазначає Р.Арон [6, с. 37].

Традиційно за функцію цілепокладання у суспільстві відповідали міф, релігія, ідеологія, які у процесі власної трансляції та популяризації смислів і використовують потенціал естетичної та символічної сфери буття. Не стали виключенням з цього ряду й “механізми метамови” (Р.Барт) політичного соціосеміозіса. Разом із вищезгаданими нормативно-символічними формами організації політичного простору, які, конкуруючи за владу над умами, застосовуючи часто різні за характером механізми впливу на суспільну свідомість, архітектура також апелює до найвищих цінностей соціального порядку, і, відповідно, само стає об'єктом соціальної рефлексії.

Безумовно, мистецтво з архітектурою та пануюча у суспільстві світоглядна система часто конкурують між собою, що зумовлює різноманітність моделей взаємин між мистецтвом та політикою у різних політичних режимах. Однак, будь-який політичний режим передбачає та прагне гармонізувати стосунки політичної та естетичної сфер та уникати суперечностей між ними. Отже, специфіка архітектури як мистецтва полягає, по-перше, у її нормативному статусі і, по друге, у її спроможності емоційно впливати на масову свідомість. Саме це і перетворює витвори архітектури на символи панування і забезпечує їх належне місце в арсеналі яклегітимаційних практик влади, так і інструментів політики пам'яті.

У цьому зв'язку підкреслимо, що мистецтво оперує простором, який, однак, не зумовлюється формальними категоріями політики. Простір мистецтва - це простір духовний, символічний та соціальний. Звідси, влада, яка здійснюється через соціокультурну матрицю, є більш імперативною, що і зумовлює вкрай високий легітимаційний потенціал мистецтва. Адже, останнє ніколи не приховувало своїх планів по радикальному преображенню дійсності. Не випадково, архітектурні стилі часто стають синонімами цілих історичних епох, а з художніми візуальними проектами ідеальних соціально-просторових конструкцій не спроможні конкурувати ані літературні, ані філософські утопії.

Підсумовуючи аналіз функціонально-семантичного навантаження архітектури у практиках соціального управління, відзначимо, по-перше, їх вагомий потенціал, як інструментів забезпечення процесів самоідентифікації влади, без чого становлення держави, як форми політичної організації суспільства є неможливим, і, по-друге, наочну спряженість їх генези та еволюції із культурно-історичною динамікою розвитку суспільства в цілому, що наділяє їх статусом конституюючихуніверсалій соціально-політичного порядку. Саме останнє і робить національну архітектурну спадщину потужним інструментом формування політики пам'яті.

У цьому зв'язку зазначимо про необхідність подальших досліджень у сфері систематизації національної архітектурної спадщини у контексті визначення концептуальних засад державної політики пам'яті.

національний архітектурний спадщина

Список використаних джерел

1. Хальбвакс М. Коллективная и историческая память / М.Хальбвакс// Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. - 2005. - №2-3 (40-41). - С.12-35.

2. Нора П. Всемирное торжество памяти / П.Нора // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. - 2005. - №2-3 (40-41). - С.37-51.

3. Симоненко І. Концептуальні засади державної політики

пам'яті. Аналітична записка / І.Симоненко // Інститут

стратегічних досліджень [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/241/

4. Берг М. Литературократия. Проблема присвоения и перераспределения власти в литературе / М.Берг. - М.: Новое литературное обозрение, 2000. - 352 с.

5. Шмитт К. Понятие политического / К.Шмитт// Вопросы социологии. - 1992. - №1.- С.37-67.

6. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Р.Арон; пер. с фр. Г.И.Семенова. -М.: Текст, 1993. - 303 с.

7. Бурдьё П. Социология социального пространства / П.Бурдье; общ.ред. пер. с фр. Н.А. Шматко. - М.: Ин-т экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 2007. - 288 с.

Размещено на Allbest.ru