Особливості правового регулювання забезпечення екологічної безпеки та джерела екологічного права

Це визначення екологічних відносин передбачає, що правове регулювання забезпечення екологічної безпеки є складовою екологічного права. Проте щодо цього твердження існує декілька різних думок. Оскільки дослідниками означеної проблеми не сформовано єдиної думки щодо розподілу, співвідношення цих понять та предметну сферу їхнього правового регулювання.

Дехто з науковців вважає, що сфера правового регулювання екологічної безпеки не має своєї специфіки і ці відносини повністю охоплюються відносинами щодо охорони навколишнього природного середовища.

Отже, правове регулювання екологічної безпеки є невід'ємною складовою правового регулювання природоохоронної діяльності. На противагу їм, інші вважають, що відносини в сфері забезпечення екологічної безпеки є окремим важливим інститутом екологічного права, що регулює специфічні відносини в сфері запобігання та зменшення шкідливого впливу на довкілля [3].

Існує також думка, що відносини з забезпечення екологічної безпеки є визначальними в системі екологічних відносин і саме вони є ключовими і формують основу екологічного права. Таке твердження є найоптимальнішим в розрізі міркувань про суть екологічних відносин. Адже вони охоплюють відносини щодо охорони навколишнього природного середовища, відносин із використання природних ресурсів та відносини у сфері раціонального та невиснажливого використання екомережі. Ці відносини є вирішальними під час забезпечення екологічної безпеки. Доцільно було б вважати, що екологічне право є правовим забезпеченням екологічної безпеки. Тобто правове регулювання забезпечення екологічної безпеки є основою екологічного права. Оскільки правове регулювання і охорони навколишнього природного середовища, і використання природних ресурсів є невід'ємною складовою забезпечення екологічної безпеки.

Можна стверджувати, що відносини в сфері охорони навколишнього природного середовища мають ширший спектр цілей та дещо інше їхнє спрямування, на відміну від відносин у сфері забезпечення екологічної безпеки. Однак узагальнюючою характеристикою є їх спрямованість на забезпечення придатного для життя та здоров'я людей довкілля.

Можна зробити висновок, що впродовж останніх років з боку держави приділяється особлива увага стосовно забезпечення екологічної безпеки. В результаті сформувався самостійний напрям екологічної діяльності. Він є складовою екологічної політики та системою національної безпеки, а отже, потребує ґрунтовного правового забезпечення.

Основою правового регулювання екологічної безпеки є система норм та принципів, що містять певні правила поведінки людини та господарюючих суб'єктів стосовно навколишнього природного середовища. Ці правила законодавчо закріплюються та стають обов'язковими для виконання. Система правового регулювання також передбачає заходи примусу та покарання за недотримання певних норм. Правове регулювання екологічної безпеки окреслює поведінку людини стосовно природи, закріплює права та обов'язки природокористувачів, порядок використання природних ресурсів.

Система екологічного законодавства складається із: загального законодавства, спеціального законодавства та підзаконних нормативно-правових актів. У сфері природокористування, як і в будь-якій іншій сфері, основними нормами є норми Конституції, а саме у статті 16 визначено, що обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території держави.

Джерелами екологічного права є нормативно-правові акти, що містять еколого-правові норми, що відповідають таким вимогам:

- нормативно-правовий акт, щоб бути джерелом права, повинен бути прийнятим уповноваженим на це органом у законодавчо визначеній формі (наприклад, виключно законами, що ухвалюються Верховною Радою України, мають регламентуватися питання, зокрема щодо охорони довкілля, визначені у статті 92 Конституції України);

- нормативно-правовий акт має ухвалюватися в установленій процедурі [4].

З огляду на принцип верховенства права, Конституція має вищу юридичну силу, і всі закони та нормативно-правові акти, зокрема в екологічному законодавстві, повинні ухвалюватися на основі Конституції та відповідати їй.

Природоресурсні кодекси мають здебільшого схожу структуру. Вони містять розділи, що стосуються загальних положень, прав та обов'язків природокористувачів, повноважень державних органів стосовно управління та контролю у відповідній сфері, вирішення спорів, юридичної відповідальності, міжнародних відносин тощо. Водночас кожен кодекс має свої характерні особливості. Вони зумовлені незначними розбіжностями в особливостях предмета й об'єкта правового регулювання. Ці розбіжності пов'язані, зокрема, з правилами користування землею, водами, лісами і надрами та механізмом їхнього виконання. Форма систематизації законодавства шляхом ухвалення відповідних кодексів є необхідним заходом для удосконалення правового регулювання певної групи суспільних відносин. Але українське законодавство не є послідовним у цьому питанні. Наприклад, роль систе- моутворювальних актів для галузі гірничого законодавства виконує не відповідний кодекс, а Закон України «Про надра», а для галузі фауністичного законодавства - Закон України «Про тваринний світ». Або розглянемо два схожі об'єкти правового регулювання й охорони - ліси та рослинний світ. Щодо першого діє Лісовий кодекс України, стосовно другого - Закон України «Про рослинний світ» [3].

Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки, а відповідно і правове забезпечення екологічної безпеки, визначені як один із пріоритетних напрямів державної політики. Оскільки держава прагне перейти на засади сталого розвитку. А правове забезпечення екологічної безпеки є ключовим елементом у цьому процесі. Це передбачається Указом Президента України від 12.01.2015 р. № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна-2020», де зазначено необхідність уведення в дію програми збереження довкілля, а також нормативно- правове та організаційне забезпечення цього процесу [5].

Тому саме зараз виникає необхідність у систематизації нормативно-правових актів із метою виокремлення та систематизації важливих норм, що повинні забезпечити формування системи правового забезпечення екологічної безпеки. Це дасть змогу чітко сформувати правовий механізм моделі сталого розвитку держави. Таку можливість може надати створення Кодексу законів у сфері забезпечення екологічної безпеки. Цей кодекс повинен на правовій основі раціоналізувати та збалансувати природокористування, використання природних ресурсів, збереження та захист навколишнього природного середовища з метою забезпечення концепції сталого розвитку. Зміст та основне завдання кодексу - упередити правопорушення та мінімізувати можливий шкідливий вплив на навколишнє природне середовище.

До джерел екологічного права також належать міжнародні договори. Згідно з законодавством України, міжнародний договір - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) [6].

Відповідно до Конституції України (ст. 9), міжнародні договори, які були ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Якщо норми міжнародного договору відрізняються від норм національного права, тоді застосовуються норми міжнародного права. Оскільки українське законодавство розділяє принцип верховенства норм міжнародного права перед нормами національного законодавства. В природоохоронному законодавстві України частка міжнародно-правових угод є доволі вагомою та постійно зростає. Проте в Україні чинними є ті норми міжнародних договорів, які не ратифіковані Верховною Радою. Це зумовлено конституційним визнанням Україною загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (ст. 18 Конституції України). Отже, відповідні принципи і норми міжнародного права в сфері охорони навколишнього середовища також є джерелами екологічного права України [3].

Варто зауважити, що Україною було підписано та ратифіковано Верховною Радою України низку важливих міжнародних договорів, що регулюють екологічні відносини у світі, та мають глобальний характер для людства та природи. Серед них: Конвенція про охорону біологічного різноманіття (05.06.1992 р.); Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат (22.05.2003 р.); Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовище існування водоплавних птахів (02.02.1971 р.); Рамкова конвенція Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату (1992 р.); Угода про збереження китоподібних Чорного моря, Середземного моря та прилеглої акваторії Атлантичного океану (24.11.1996 р.); Конвенція ООН з морського права (10.12.1992 р.) тощо.

Міжнародні договори регулюють екологічні відносини, що мають важливе значення для всієї планети, й окремі країни не в змозі

їх ефективно законодавчо регулювати. Проте ще існують і екологічні проблеми, що мають регіональний характер. Для їх вирішення укладаються міжнародно-правові угоди між державами відповідного регіону. Так, 21 квітня 1992 року на Конференції причорноморських країн, що відбулася в Бухаресті (Румунія), було підписано Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення, яка ратифікована Верховною Радою України 4 лютого 1994 року і теж є джерелом екологічного права України. Впродовж останніх років можна простежити тенденцію до зростання значення міжнародно-правових актів як джерел національного екологічного законодавства країн світу, зокрема й України. Це пояснюється насамперед наявністю екологічних проблем, що переростають у транскордонні екологічні катастрофи.

Висновки. Отже, з огляду на наведене, можна констатувати, що Україна повинна використовувати досвід економічно розвинутих країн щодо реалізації екологічної політики, адже економічно розвинені держави вже пройшли значний шлях у напрямку реалізації екологічної стратегії і мають великий досвід у цій сфері. Сьогодні і для України головним пріоритетом економічного розвитку має стати цілеспрямований перехід економіки до моделі сталого розвитку. Необхідно докласти всіх зусиль для реалізації програми «Сталого розвитку 2020», проголошеної Указом Президента України, створити та систематизувати законодавство в сфері екологічних відносин шляхом створення відповідного кодексу законів. Слід зосередити особливу увагу на розширення міжнародної співпраці у сфері гармонізації екологічного законодавства між Україною та економічно розвиненими країнами, що сприятиме інтеграції України у світове співтовариство. Про можливість гармонізації екологічного права різних країн неодноразово наголошували автори Екологічної Конституції Землі. Оскільки всесвітнє визнання та ухвалення Екологічної Конституції Землі могло б суттєво поліпшити стан екологічної безпеки, а також забезпечити сталий розвиток і окремої держави, і планети загалом [2].

1. Хвесик М. А. Економіко-правове регулювання природокористування: наукове видання / М. А. Хвесик, Л. М. Горбач, Ю. П. Кулаковський. - К.: Кондор, 2004. - 524 с.

2. Бринчук М. М. Экологическое право (Право окружающей среды) / М. М. Бринчук. - М.: Юристъ, 2003. - 670 с.

3. Андрейцев В. І. Екологічне право: Особлива частина: Повний акад. курс / В. І. Андрейцев; за ред. В. І. Андрейцева. - К., 2001. - С. 10-112.

4. Правові засади державного контролю у сфері спеціального природокористування / В. М. Комарницький // Бюлетень Міністерства юстиції

України. - 2010. - № 12. - С. 78-83 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/bmju_2010_12_13.pdf

5. Про Стратегію сталого розвитку «Україна-2020»: Указ Президента України № 5/2015 від 12.01.2015 р.

6. Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення: монографія / А. П. Гетьман, М. В. Шульга, А. М. Статівка та ін.; за ред. А. П. Гетьмана та В. Ю. Уркеви- ча. - Х.: Право, 2012. - 448 с.

7. Екологічна Конституція Землі. Методологічні засади / за ред. акад. НАН України, д-ра екон. наук, проф. Ю. Ю. Туниці. - Львів: РВВ НЛТУ України, 2011. - 440 с.

Размещено на Allbest.ru