Право на найвищий досяжний рівень здоров’я людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом: міжнародно-правові аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра міжнародного права

Право на найвищий досяжний рівень здоров'я людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом: міжнародно-правові аспекти

аспірант Тарас М.В.

Анотація

У статті проаналізовано особливості забезпечення права людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, на здоров'я. Зроблено висновок про формування одного з міжнародних стандартів поводження з людьми, які живуть із ВІЛ/СНІДом, заснованого на існуючих нормах міжнародного права прав людини та практиці міжнародних органів та організацій, який полягає в забезпеченні державами права людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, на найвищий досяжний рівень фізичного й психічного здоров'я, у тому числі права на недискримі- наційний доступ до медичних послуг у сфері охорони здоров'я, загальний і рівний доступ до лікування, догляду й підтримки у зв'язку з ВІЛ/СНІДом, а також профілактики інших супутніх захворювань.

Ключові слова: міжнародне право прав людини, права людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, право на здоров'я.

Постановка проблеми. Міжнародне право гарантує кожному, у тому числі й особам, хворим на ВІЛ/СНІД, право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я. Ефективна антиретровірусна терапія (далі - АРТ) вважається одним із найдієвіших засобів, доступних сьогодні для боротьби з дискримінацією людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом (далі - ЛЖВС), та членів їхніх сімей, оскільки допомагає вести здоровий і продуктивний спосіб життя, а тому дестигматизує ВІЛ як смертельний вірус.

У період з 2002 р. по 2012 р. кількість людей, які отримують АРТ, збільшилась у 40 разів, досягнувши в державах із низьким і середнім рівнем доходів 9,7 млн людей. Незважаючи на такі досягнення, послуги з лікування в цих державах у 2013 р. надавались у середньому лише 34% (32-37%) осіб, які потребували лікування (а це 28,6 млн хворих) [1, с. 3].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження вітчизняних і зарубіжних учених та практиків, як правило, спрямовуються на запобігання інфікуванню ВІЛ. Права людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, у тому числі право на найвищий досяжний рівень фізичного й психічного здоров'я, є щонайкраще другорядними. Проблемні питання щодо забезпечення права ЛЖВС на здоров'я розкрито в працях Л. Гостіна, С. Граскін, Дж. Джоні,

Е. Джордж, Дж. Манна, Б. Мейера, І. Павоне, Н. Новогродські, М. Торрес, Х. Хогерзейла, М. Буроменського та інших науковців.

Мета статті полягає в аналізі особливостей забезпечення права людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, на найвищий досяжний рівень фізичного й психічного здоров'я.

Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р. в ст. 6 закріплює невід'ємне право кожної людини на життя, яке охороняється законом [2]. Комітет ООН із прав людини в п. 15 Заключних зауважень щодо другого періодичного звіту по Кенії 2005 р. зазначив, що велика кількість смертей у зв'язку з ВІЛ у результаті нерівного доступу до відповідного лікування порушує право на життя, закріплене в ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права [3]. Відповідно до п. 10 Заключних зауважень Комітету ООН із прав людини щодо першого періодичного звіту по Намібії 2004 р. право людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, на антиретровірусну терапію є елементом права на життя [4].

Відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. держави, які беруть участь у цьому документі, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного й психічного здоров'я. Заходи, які повинні здійснювати держави для забезпечення цього права, включають запобігання й лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб, а також створення умов, які забезпечували б усім медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби [5]. право міжнародний людина снід

Алма-Атинська декларація з первинної медико-санітарної допомоги 1978 р. підтверджує: «Здоров'я, будучи станом повного фізичного, духовного й соціального благополуччя, а не лише відсутністю хвороб чи фізичних вад, є основним правом людини» [6].

Також у низці міжнародних договорів наголошується на важливій ролі принципу недискримінації у сфері заохочення й захисту права на здоров'я. Так, відповідно до ст. 12 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. держави вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі охорони здоров'я, щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок доступ до медичного обслуговування, зокрема в тому, що стосується планування розміру сім'ї [7]. Аналогічне положення закріплено в п. «е» ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. [8].

Право на здоров'я закріплюється також у низці регіональних договорів із прав людини: Американській конвенції про права людини 1969 р. (ст. 11) [9], Африканській хартії прав людини й народів 1981 р. (ст. 16) [10], Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 р. (ст. 11) [11] тощо.

У п. 8 Зауваження загального порядку № 14 Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав зазначено, що право на здоров'я включає як свободи, так і суміжні права. Свободи охоплюють право на контроль за своїм здоров'ям і тілом, у тому числі сексуальне й репродуктивне здоров'я, а також право на свободу від медичного втручання, зокрема медичних, наукових та інших дослідів без інформованої й вільної на те згоди. До прав належить, зокрема, право на таку систему охорони здоров'я, що забезпечує всім рівні можливості в прагненні до найвищого досяжного рівня здоров'я [12].

Важливо зазначити, що нестача ресурсів не звільняє держави від зобов'язання вживати заходи щодо забезпечення права на здоров'я [13]. Так, відповідно до п. 43 Зауваження загального порядку № 14 держави мають основне зобов'язання щодо забезпечення принаймні мінімального рівня права на здоров'я, основними складовими змісту якого є такі дії:

1) забезпечення рівного доступу до об'єктів, товарів і послуг охорони здоров'я, особливо для уразливих груп населення;

2) забезпечення основними лікарськими засобами й виробами медичного призначення;

3) забезпечення справедливого розподілу всіх об'єктів, товарів і послуг охорони здоров'я;

4) розробка на основі епідеміологічних даних і реалізація загальнонаціональної державної стратегії з охорони здоров'я та плану дій, що враховують потреби у сфері охорони здоров'я всього населення, тощо.

Відповідно до пп. «Ь» п. 12 Зауваження загального порядку № 14 Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав доступ до послуг з охорони здоров'я означає, що медичні послуги мають бути наявними, фізично й економічно доступними, прийнятними з наукової та медичної позицій, а також характеризуватися високою якістю. Окрім цього, вимога доступності включає принцип недискримінації: послуги з охорони здоров'я мають бути доступними для всіх, особливо найбільш уразливих груп населення, без дискримінації за будь-якою ознакою, у тому числі через ВІЛ/СНІД. Із цією метою держави повинні забезпечити належну підготовку медичних працівників, у тому числі надавати їм інформацію з питань, що стосуються здоров'я та прав людини, спрямовану на викорінення свідомого й несвідомого упередження проти ЛЖВС. Вважається, що загальний доступ до медичних послуг забезпечено, коли 80% людей, які терміново потребують лікування, отримують його [14, с. 114].

АРТ є невід'ємною частиною комплексної медичної допомоги, а отже, і частиною основного зобов'язання держав щодо забезпечення принаймні мінімального рівня права на здоров'я [15; 16]. Так, відповідно до п. 12 Політичної декларації з ВІЛ/СНІДу 2006 р. [17] та п. 15 Декларації про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІДом 2001 р. [18] доступ до медикаментів у контексті пандемій, подібних ВІЛ/СНІДу, є одним з основних елементів поступового досягнення повної реалізації права кожного на максимально високий рівень охорони фізичного й психічного здоров'я. Міжнародні керівні принципи з ВІЛ/СНІДу та прав людини містять положення про те, що держави мають забезпечити наявність і доступність на постійній і рівноправній основі якісних, безпечних та ефективних лікарських засобів, діагностичних засобів тощо, які використовуються для профілактики, лікування, догляду й підтримки у зв'язку з ВІЛ, а також опортуністичними й супутніми захворюваннями, зокрема туберкульозом, малярією та гепатитом (Керівний принцип № 4) [19].

У справі «Mendoza & Ors v Minister of Public Health and the Director of the National AIDS-HIV-STI Program» [31] Конституційний суд Еквадору дійшов висновку, що Міністерство охорони здоров'я Еквадору не виконало свої зобов'язання щодо забезпечення поставок антиретровірусних препаратів і тим самим порушило права ЛЖВС, гарантовані конституцією й міжнародними договорами, ратифікованими Еквадором, зокрема право на життя та здоров'я.

Одним з актуальних питань у сфері захисту прав ЛЖВС залишається досягнення належного балансу між забезпеченням доступу до недорогих і якісних лікарських препаратів та захистом прав інтелектуальної власності, оскільки відсутність доступних лікарських засобів, а також неналежне забезпечення їх виробництва й поставок заважають ефективній реалізації заходів із протидії ВІЛ/СНІДу [20, с. 103].

Регулярна АРТ на ранніх стадіях захворювання знижує вірусне навантаження, захворюваність і смертність у зв'язку з ВІЛ, а також зменшує ризик подальшої передачі ВІЛ. Вартість АРТ першого ряду в деяких державах скоротилась приблизно до 140 доларів США на одну людину на рік. Для порівняння: у середині 1990-х рр. такі витрати становили близько 10 тис. доларів США на одну людину на рік [1, с. 3]. І хоча 140 доларів порівняно небагато, такі витрати мають місце за умови, якщо особі вчасно поставлено діагноз та призначено АРТ. Якщо лікарські препарати приймаються нерегулярно, ВІЛ може мутувати й стати стійким до цих препаратів. У цьому разі ЛЖВС повинні перейти на інший режим лікування, яке буде в декілька разів дорожчим.

На думку деяких дослідників, елементом права кожного на користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування, яке закріплене в п. «б» ст. 15(1) Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, є обов'язок розвинених держав зробити антиретровірусні препарати доступними для населення держав із низьким і середнім рівнем доходів, які найбільше постраждали від пандемії ВІЛ/СНІДу [21, с. 135].

На Конференції міністрів Світової організації торгівлі, яка відбулась у листопаді 2001 р. в Досі, держави-учасниці заявили, що положення Угоди про торговельні аспекти прав на інтелектуальну власність 1994 р. варто інтерпретувати у світлі забезпечення охорони суспільного здоров'я, а уряди можуть не брати до уваги патентні права за умови, що це необхідно для вжиття надзвичайних заходів у відповідь, наприклад, під час боротьби з епідемією ВІЛ/СНІДу [22].

Політична декларація з ВІЛ/СНІДу 2006 р. підтверджує, що Угода ТРІПС не повинна перешкоджати державам вживати заходів для захисту здоров'я населення: «Держави зобов'язані знайти належні рішення для подолання перешкод, які містяться в договорах про ціноутворення, тарифних і торговельних угодах, та вдосконалювати законодавство, регуляторну діяльність, управління процесом закупівель і поставок із метою прискорення й активізації отримання доступних високоякісних продуктів, діагностики, лікарських препаратів і лікувальних засобів для профілактики ВІЛ/СНІДу» (п. п. 42-44). Зокрема, держави повинні імплементувати гнучкі положення Угоди ТРІПС; узгодити патентне законодавство з Угодою ТРІПС та Декларацією Доха; сприяти регіональній торгівлі генеричними лікарськими засобами; створити реєстр лікарських засобів, щоб забезпечити збут високоякісних медичних препаратів; інвестувати у фармацевтичне виробництво; звільнити від оподаткування основні лікарські засоби й медичні вироби, призначені для лікування та профілактики ВІЛ/СНІДу, тощо [14, с. 123].

У справі «Cruz Bermudez et al v Ministerio de Sanidad y Asistencia Social» [30] Верховний суд Венесуели дійшов висновку, що право на здоров'я та право на життя заявників є тісно пов'язаними з правом на користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування, а тому зобов'язав Міністерство охорони здоров'я Венесуели забезпечити доступ усім жителям країни до основних лікарських засобів і виробів медичного призначення у зв'язку з ВІЛ/СНІДом на безкоштовній основі. Із цією метою Міністерству охорони здоров'я Венесуели було доручено розробити відповідну концепцію й програму забезпечення лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, а також здійснити перерозподіл бюджету, необхідний для виконання рішення суду.

У ч. 1 ст. 49 Конституції України проголошено: «Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування». Держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування, при цьому в державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно (ч. 3 ст. 49 Конституції України) [23].

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р. у словосполученні «медична допомога надається безоплатно» останнє слово в контексті всієї ст. 49 Конституції України означає, що індивід, який отримує таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні в будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги. Суд зазначив: «Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись усім громадянам у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини в збереженні або відновленні здоров'я» [24].

Відповідно до ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я 1992 р. кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає такі дії:

а) кваліфіковану медичну допомогу, у тому числі вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров'я;

б) достовірне та своєчасне інформування про стан свого здоров'я та здоров'я населення, у тому числі існуючі й можливі фактори ризику та їх ступінь;

в) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я, і відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди [25].

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 15 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» 1991 р. ЛЖВС мають право на безоплатне забезпечення антиретровірусними препаратами й лікарськими засобами для лікування опортуністичних інфекцій у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я. Законом забороняється відмова в прийманні до лікувальних закладів і наданні медичної допомоги, ущемлення інших прав на підставі того, що особа є ВІЛ-інфікованою чи хворою на СНІД, а також ущемлення на цій підставі прав рідних і близьких такої особи (ст. 16 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ») [26].

Незважаючи на те, що національне законодавство у сфері охорони здоров'я відповідає міжнародним стандартам поводження з особами, хворими на ВІЛ/СНІД, аналіз судової практики свідчить про систематичне порушення права ЛЖВС на здоров'я. Так, кількість осіб, які потребували АРТ, в Україні в 2013 р. становила 117 тис. [29], проте станом на 1 січня 2015 р. у закладах Міністерства охорони здоров'я України, Національної академії медичних наук України та Державної пенітенціарної служби України її отримали лише 66 409 осіб [28].

Особливу увагу необхідно звернути на систематичні порушення права на здоров'я ВІЛ-інфікованих осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Зокрема, Європейський суд із прав людини в справі «Salakhov and Islyamova v. Ukraine» [27] визнав, що ненадання й неналежне надання медичної допомоги ВІЛ-інфікованій особі в місці позбавлення волі, яке призвело до її смерті, є порушенням права на життя, закріпленого в ст. 2 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 р.

Висновки

Таким чином, епідемія ВІЛ/СНІДу піднімає чимало проблемних питань у сфері захисту прав людини щодо його лікування. Ці питання, як правило, стосуються неправомірно обмеженого доступу до послуг охорони здоров'я, зокрема й лікарських засобів, призначених для лікування ВІЛ/СНІДу.

У цілому можна говорити про формування одного з міжнародних стандартів поводження з людьми, які живуть із ВІЛ/СНІДом, що засновується на існуючих нормах міжнародного права прав людини та практиці міжнародних органів та організацій. Він полягає в забезпеченні державами права людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, на найвищий досяжний рівень фізичного й психічного здоров'я, у тому числі права на недискримінацій- ний доступ до медичних послуг, на загальний і рівний доступ до лікування, догляду й підтримки у зв'язку з ВІЛ/СНІДом (зокрема, до недорогих лікарських препаратів і паліативної допомоги), а також забезпеченні профілактики інших супутніх захворювань.

З огляду на еволюцію змісту й обсягу права на здоров'я, яка є результатом зміни наукового підходу в поясненні терміна «найвищий досяжний рівень здоров'я», забезпечення доступу до ранньої антиретровірусної терапії є частиною міжнародних зобов'язань держави у сфері захисту прав людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом.

Література