Орган охорони правопорядку України: зміст поняття, його обсяг і різновиди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Орган охорони правопорядку України: зміст поняття, його обсяг і різновиди

Обґрунтовано об'єктивну необхідність виокремлення в системі правоохоронних органів України підсистеми (групи) органів охорони правопорядку. Вдосконалено визначення категорій «державний орган України» і «правоохоронний орган України». Запропоновано авторську дефініцію поняття «орган охорони правопорядку України», визначено його обсяг і виокремлено різновиди. Запропоновано диференціювати органи охорони правопорядку залежно від їх ролі та методів у здійсненні правоохоронної функції, змісту державно-владних повноважень.

Ключові слова: державний орган України, правоохоронний орган України, орган охорони правопорядку України.

Постановка проблеми. Формування інститутів громадянського суспільства та розбудова правової держави вимагають окремої уваги до питань організації та функціонування системи правоохоронних органів України, чільне місце серед яких посідають органи охорони правопорядку. Ефективна діяльність цих державних організацій є необхідною умовою захисту конституційного ладу, забезпечення законності та правопорядку, дотримання прав і свобод людини та громадянина. Невідповідність організаційного та функціонального аспектів існування органів охорони правопорядку України зростаючим потребам суспільства та загальновизнаним міжнародним демократичним стандартам не сприяє успішній реалізації національних інтересів і стабільності розвитку держави, вимагає розробки науково обґрунтованої концепції конституційно-правових засад формування та діяльності цих органів публічної влади. Засадничим положенням такої концепції має стати доктринальне поняття «органи охорони правопорядку України».

Вагомим аргументом на користь актуальності обраної теми є і те, що в чинному національному законодавстві України дотепер не визначений зміст та обсяг поняття «орган охорони правопорядку України». Це питання є важливим з огляду на його прикладний характер і військово-політичну ситуацію в державі, що виявляється у такому: 1) діяльність органів охорони правопорядку України безпосередньо пов'язана з обмеженням конституційних прав людини, втручанням до сфери приватності, застосуванням заходів примусу [1, с. 233]; 2) набуває особливої актуальності у зв'язку з трансформаційними процесами, курсом держави на євроінтеграцію, значними соціально-економічними та політико-правовими змінами в нашій державі впродовж 2014-2015 рр., і актуалізують необхідність реформування організації і функціонування цих органів шляхом зміни перехідної карально- правоохоронної їх моделі на правоохоронну та соціально-сервісний зміст їх діяльності; 3) воєнні дії на південному сході України та анексія Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим. Ці чинники свідчать про важливу роль органів охорони правопорядку на сучасному етапі розвитку Української держави.

Стан дослідження. Вагомий внесок у розробку понятійно- категоріального апарату інституційної складової держави належить таким вітчизняним ученим, як О. М. Бандурка, М. М. Бурбика, І. В. Зозуля, А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, В. В. Кравченко, Л. Р. Наливайко, О. В. Петришин, П. М. Рабінович, В. Я. Тацій, О. Ф. Фрицький, Ю. С. Шемшученко, О. Н. Ярмиш та ін. Утім, поняття «орган охорони правопорядку України» досліджено в юридичній науці фрагментарно, свідченням чого є такі аргументи: не розкритий його зміст, невизначений обсяг і прояви цього однойменного явища в національній правовій системі України. правоохоронний повноваження конституційний асамблея

Як методологічну основу дослідження, автор застосував історичний та формально-логічний методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції, а також категорії логіки «зміст поняття» й «обсяг поняття», що мають методологічне значення.

Мета статті - розкрити зміст поняття «органи охорони правопорядку України», визначити його обсяг і різновиди.

Виклад основних положень. У питанні, яке вивчаємо, необхідно виокремити два аспекти: історичний та суто юридичний. Так, його витоки пов'язані з роботою Комісії Конституційної Асамблеї з питань правоохоронної діяльності на чолі з В. Я. Тацієм, яка: по- перше, запропонувала в межах національної системи правоохоронних органів виокремити групу державних організацій під назвою «органи охорони правопорядку України»; по-друге, визначила їх риси та приблизний перелік. Комісія зробила висновок, що поняття «правоохоронні органи» є одним із найбільш невизначених в українському правознавстві, внутрішньо суперечливим і надмірним за обсягом;

Вважаємо, що така категорична позиція І. В. Зозулі є недостатньо обгрунтованою, а отже непереконливою, оскільки: 1) йдеться не про відмову від використання терміна «правоохоронні органи України», а про залучення до наукового обігу та конституційного законодавства словосполучення «органи охорони правопорядку України» як словесного символу поняття, що ним відображається окрема група правоохоронних органів, для яких правоохоронна функція є основною, і вони здійснюють повноваження, спрямовані на захист прав, свобод людини та охорони правопорядку; 2) в обґрунтуванні своєї думки автор посилається на абз. 1 п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів», однак не зважує на те, що зазначена норма права не конкретизує переліку правоохоронних органів і потребує свого розширюваного тлумачення; 3) наведений аргумент вченого з приводу кількісного переважання в чинному законодавстві терміна «правоохоронні органи» є непереконливим, оскільки термін «правопорядок» також достатньо розроблений на рівні вітчизняної правової доктрини і широко вживаний у міжнародно-правових актах і національному законодавстві.

Прихильники залучення до наукового обігу досліджуваного терміно-поняття вважають, що системно-структурна та функціональ- но-компетенційна специфіка окремих правоохоронних органів вимагає їх згрупування. Таке явище державно-правової дійсності (окрема група правоохоронних органів) відображається поняттям, словесним символом якого є «органи охорони правопорядку України» (О. М. Бандурка [4], М. О. Качинська [5], В. В. Коваленко [6], В. Я. Тацій [1] та ін.). Залучення до наукового обігу досліджуваного поняття не має на меті підміни чи заміни однієї категорії іншою, а навпаки, пропоноване поняття «орган охорони правопорядку України» істотно збагатить уявлення як про правоохоронні органи України, так і про зміст однойменної категорії.

Засадничими для визначення понять «правоохоронний орган України» та «орган охорони правопорядку України» є категорії «державний орган» і «державний орган України». Огляд юридичної літератури за тематикою дослідження свідчить про відмінність у підходах науковців щодо розуміння досліджуваної нами категорії. На підтвердження цієї тези наведемо позицію про предмет дослідження О. Ф. Фрицького та В. В. Кравченка: «Державний орган України (громадянин або колектив громадян) - це відносно відокремлена частина єдиної системи органів державної влади, побудованої за конституційним принципом розподілу влади, який створюється у певному, визначеному законом порядку і здійснює завдання та функції на підставі державно-владних повноважень, власної компетенції; його особовий склад об'єднується правовими зв'язками в одне ціле (якщо це не одноособовий орган) і діє на певній території за допомогою визначених форм організації та методів діяльності» [8, с. 286].

В. В. Кравченко вважає за доцільне трактувати терміни «державний орган» та «орган державної влади» такими, що застосовуються в законодавстві та літературі, якщо і не як тотожні, то у близькому значенні. Вчений обґрунтовує таку дефініцію поняття «орган державної влади», а по суті «державний орган України» - це організаційно відокремлена і відносно автономна складова єдиного державного апарату України, що становить колектив громадян України (одну особу), які мають спеціальний статус, заснований у встановленому законом порядку для виконання завдань і функцій держави, наділений з цією метою відповідними державно-владними повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах [9, с. 232].

Аналіз наведених інтерпретацій поняття «державний орган України» дозволяє зробити деякі зауваження та уточнення: 1) не всі державні органи України можна віднести до системи органів державної влади; 2) згадана система побудована за конституційним принципом не розподілу, а саме поділу державної влади (ст. 6 Конституції України); 3) державний орган здійснює свої завдання та функції не на підставі державно-владних повноважень та власної компетенції, а на підставі закону, причому завдання і функції є первинними щодо державно-владних повноважень; 4) такий колектив державних службовців об'єднується не лише правовими, але й організаційними та функціональними зв'язками. Організаційні зв'язки, своєю чергою, поділяються на два види: субординації та координації; 5) державний орган - не одна особа, а одна фізична особа - громадянин України; 8) спеціальний правовий статус державного органу, його службових і посадових осіб не засновується раз і назавжди, а визначається законом залежно від змін у його компетенції; 9) поза увагою вчених залишилась така важлива ознака державного органу, як наділення його необхідними матеріальними та фінансовими ресурсами, що необхідно для здійснення його завдань і функцій.

Зважаючи на викладене, можна запропонувати таку дефініцію: «Державний орган України - це утворена згідно з чинним національним законодавством (безпосередньо народом або державою), структурно відокремлена, юридично оформлена частина державного апарату (колектив державних службовців або громадянин України), наділена необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами, державно-владними повноваженнями, які здійснюються у правових формах та правовими методами з метою вирішення завдань та функцій держави».

Важливою складовою державного апарату України є правоохоронні органи нашої держави. Конституція України (ч. 3 ст. 17) містить єдину вказівку на ці органи: «Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом» [10]. Це конституційне положення свідчать про те, що: по-перше, правоохоронні органи держави - це українські організації публічного права; по-друге, порядок організації та функціонування як цих державних органів України, так і відповідних військових формувань визначається одним органічним законом.

Варто погодитись із позицією вітчизняних учених, які зазначають, що поняття «правоохоронні органи» є одним із найбільш невизначених в юридичній науці, внутрішньо суперечливим і надмірним за обсягом. Відповідне положення підтверджується посиланням на різні аспекти правового існування цих органів у більше ніж 200 нормативно-правових актах [2]. Однак комплексний закон, який би визначав організаційні та функціональні аспекти існування цих органів, дотепер парламентом України не прийнятий.

Водночас у Законі України «Про основи національної безпеки України» правоохоронні органи визначено як органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій [11].

У Законі України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» визначено, що правоохоронні органи - це державні органи, які, відповідно до законодавства, здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [12]. Однак запропоновані дефініції, з огляду на сутнісно- змістовний аспект, не є досконалими і потребують змістовного доповнення та уточнення. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» вказує на здійснення цими органами правозастосовних або правоохоронних функцій, що також є некоректним, оскільки використання сполучника «або» дає змогу до правоохоронних органів віднести будь-які державні органи, що здійснюють не лише правоохоронні, а й правозастосовні функції. З погляду теорії держави і права, правоза- стосування необхідно розглядати не як окрему функцію держави або її органів, а як одну з правових форм здійснення різних функцій держави. В контексті питання, що розглядається, доречною буде і думка

В. Т. Білоуса про те, що поняття «правоохоронні органи» слід відрізняти від поняття «правозастосовні органи», яке є ширшим за обсягом, оскільки правоохоронні органи - це тільки частина правозасто- совних [13, с. 30-31]. Такою логікою, очевидно, керувався і законодавець в ухваленні Закону України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів».

Отож, чинне законодавство умовно розмежовує правоохоронні органи, які здійснюють правоохоронні функції, та правоохоронні органи, котрі здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції, що не дозволяє визначити їх вичерпний перелік.

Схожа ситуація в юридичній науці і з визначенням поняття «правоохоронний орган України».

Зокрема, ці органи інтерпретують як:

- існуючі в суспільстві і державі установи та організації, що здійснюють правозастосовну та правоохоронну функції, основне завдання яких полягає в забезпеченні законності, захисті прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями [14, с. 164];

- всі державні органи, що певною мірою наділені правоохоронними функціями (С. Лихова) [15, с. 155];

- державний, як правило, озброєний орган, виконання яким, поряд із профілактичною, однієї чи кількох інших головних правоохоронних функцій є визначальним у його діяльності, котрий у зв'язку з цим потребує специфічного матеріально-технічного та іншого забезпечення, до працівників якого законом висуваються спеціальні вимоги та працівники якого з метою ефективного виконання своїх обов'язків згідно із законом наділяються різноманітними спеціальними правами, мають відповідні пільги й зовнішні ознаки, користуються підвищеним правовим захистом [16, с. 12];

- органи та організації, які спеціально уповноважені державою здійснювати на професійній основі на підставі та відповідно до законодавства, а у випадках, установлених законом, - у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх урегульованих правом суспільних відносин [17, с. 5].

Отже, відсутність одностайності у підході не лише науковців, але й законодавця до розуміння поняття «правоохоронний орган» ускладнює створення ефективного правозахисного механізму, реалізацію принципу верховенства права, виконання головного обов'язку держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Попри це, вважаємо не зовсім коректною думку про те, що категорія «правоохоронний орган України» початково виявилася невдалою, штучною для юридичної науки і практики [6, с. 358].

Істотне збагачення уявлень про категорію «правоохоронні органи України», на чому наголошувалося, можливе через залучення до наукового обігу терміна «орган охорони правопорядку України» як словесного символу поняття, що ним відображається окрема група правоохоронних органів, які вирізняються системно-структурною та функціонально-компетенційною специфікою.

Отже, пропозиція Комісії з питань правоохоронної діяльності Конституційної Асамблеї (під керівництвом академіка В. Я. Тація) про необхідність запровадження до вітчизняного конституційного законодавства терміна «орган (органи) охорони правопорядку України» заслуговує на підтримку. Однак така пропозиція вимагає подальшого обґрунтування щодо: а) розкриття змісту поняття «орган охорони правопорядку України» та визначення його істотних ознак; б) визначення його обсягу (уточнення переліку таких органів).

Оскільки «орган охорони правопорядку України» є правоохоронним органом, а правоохоронний орган є державним органом, йому (правоохоронному органу) притаманні ті ж суттєві ознаки, що й зазначеним категоріям.

Водночас досліджуваному поняттю властива низка специфічних ознак, до яких необхідно віднести такі: а) він у своєму складі, як правило, має озброєні підрозділи; б) співробітники цього органу наділені правом застосування легального примусу (включно вогнепальної зброї); в) на нього законом покладено здійснення правоохоронної функції, що є основною та повсякденною (діяльність органу охорони правопорядку України спрямована на реалізацію державної політики у сфері охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів людини, забезпечення законності та правопорядку в суспільстві).

Висновки. Отже, з огляду на положення чинного національного законодавства, що розкривають зміст поняття «правоохоронні органи», концептуальних підходів до розуміння категорій «державний орган України», «правоохоронний орган України», а також суттєвих ознак поняття «орган охорони правопорядку України», що було виокремлено нами, можна запропонувати таку дефініцію цього поняття: «Орган охорони правопорядку України - це утворена державою, згідно з чинним національним законодавством, структурно відокремлена, юридично оформлена частина державного апарату (колектив державних службовців), що у своєму складі, як правило, має військові підрозділи, співробітники яких наділені правом застосування легального примусу (зокрема вогнепальної зброї), основна та повсякденна діяльність яких спрямована на реалізацію державної політики у сфері охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів людини, забезпечення законності та правопорядку в суспільстві».

Аналіз запропонованої інтерпретації поняття, що становить предмет статті, а також змін у чинному законодавстві, що визначає засади організації та функціонування правоохоронних органів України, є підґрунтям для віднесення до органів охорони правопорядку таких правоохоронних органів: міліції (поліції), Служби безпеки України, Національного антикорупційного бюро, Національної гвардії, військової служби правопорядку, управління державної охорони, підрозділів пенітенціарної служби (органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів), прикордонної служби, підрозділів Державної фіскальної служби України (податкової міліції та митних органів), прокуратури.

Залежно від ролі органів охорони правопорядку у здійсненні правоохоронної функції, змісту державно-владних повноважень і методів здійснення функції правоохорони, пропонується диференціювати ці органи публічної влади на такі різновиди:

1) основні, яким належить провідна роль у здійсненні право - охоронної функції і для яких діяльність із забезпечення законності та правопорядку в суспільстві є основною та повсякденною і пов'язана з систематичним застосуванням заходів державно-владного примусу, включно із застосуванням вогнепальної зброї. До таких слід віднести: міліцію (поліцію), Службу безпеки України, Національне антикорупційне бюро, Національну гвардію, військову службу правопорядку, управління державної охорони;

2) неосновні, для яких діяльність із забезпечення законності та правопорядку в суспільстві залежно від фактичних обставин може бути як основною, так і додатковою, не пов'язана із систематичним застосуванням заходів державно-владного примусу. Зокрема, це підрозділи пенітенціарної служби (органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори), прикордонна служба, підрозділи Державної фіскальної служби України (податкова міліція та митні органи), прокуратура.

Література

1. Тацій В. Визначення поняття та системи правоохоронних органів у концепції змін до Конституції України (концептуальні підходи) / В. Тацій // Право України. - № 11-12. - С. 233-240.

2. Зозуля І. В. Правоохоронні органи чи органи правопорядку: щодо доцільності перейменування / І. В. Зозуля // Право і суспільство. - 2013. - № 4. - С. 65-70.

3. Бурбика М. М. Ще раз до визначення поняття «правоохоронні органи» / М. М. Бурбика [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://essшr. sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/32483/3/burbika.law.enforcement.pdf

4. Бандурка О. М. Конституційно-правові засади реформування правоохоронної системи України / О. М. Бандурка // Впровадження нового Кримінального процесуального кодексу України в правоохоронну діяльність та навчальний процес: досвід та шляхи удосконалення: матеріали наук.-практ. конф. (м. Харків, 5 квіт. 2013 р.); МВС України, Харк. Нац. ун-т внутр. справ. - Х.: ХНУВС, 2013.

5. Качинська М. О. Досвід систематизації законодавства про органи охорони правопорядку СРСР / М. О. Качинська // Наше право. - 2013. - № 8. - С. 81-85.

6. Коваленко В. В. Концептуальні засади модернізації правоохоронної діяльності та вдосконалення системи органів охорони правопорядку в Україні / В. В. Коваленко // Право України. - 2013. - № 3-4. - С. 356-363.

1. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: підручник / О. Ф. Фрицький. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 536 с.

2. Кравченко В. В. Конституційне право України: навч. посібник / В. В. Кравченко. - Вид. 3-тє, виправл. та доповн. - К.: Атіка, 2004. - 512 с.

3. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

4. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19.06.2003 № 964-^ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/964-15.

5. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною органі

зацією і правоохоронними органами держави: Закон України від 19.06.2003 № 975-^ [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://zakon4.rada.

6. Білоус В. Т. Координація управління правоохоронними органами України по боротьбі з економічною злочинністю (адміністративно-правовий аспект): дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Віктор Тарасович Білоус. - Ірпінь, 2004. - 444 с.

7. Гель А. П. Судові та правоохоронні органи України: навч. посібник / А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова. - К.: МАУП, 2004. - 272 с.

8. Мельник К. Ю. Ротація правоохоронних кадрів / К. Ю. Мельник // Право і безпека. - 2010. - № 2 (34). - С. 154-157.

9. Дяченко В. І. Система правоохоронних органів: навч. посібник / В. І. Дяченко. - К.: КНЕУ, 2003. - 320 с.

10. Кучук А. М. Теоретико-правові засади правоохоронної діяльності в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 - «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / А. М. Кучук. - К., 2007. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru