Організаційно-правові засади реформування управління у суді в умовах європейської інтеграції

«Третя хвиля» наукових досліджень була продовженням перших двох і стала реакцією на певне розчарування, спричинене повільним вирішенням проблеми розширення можливостей доступу до права.

У цих працях вади та недоступність правосуддя пов'язувались, по- перше, з перешкодами матеріального характеру, які не давали можливості бідним верствам населення звернутися по захист своїх прав до суду; по-друге, з відсутністю спеціальних процедур, які б давали змогу ефективно захищати права й інтереси не окремої особи, а певної групи, колективу, яких неможливо персоніфікувати на момент порушення справи в суді; по-третє, зі складністю, дорожнечею судочинства та дуже повільним розглядом справ у судах, необхідністю спрощення судочинства, введення спеціальних альтернативних процедур для вирішення певних категорій справ [1]. Утім, малодослідженим залишався такий аспект забезпечення доступності правосуддя, як організація управління в суді.

У вступі до фундаментального посібника з сучасного управління в суді зазначається, що вироки та рішення, які виносять судді, з більшою мірою ймовірності будуть справедливими, оперативними, належно обґрунтованими і добре сприйматимуться суспільством, якщо суди, де судді здійснюють правосуддя, функціонуватимуть як добре налагоджені організації. Відповідне твердження пропонується за аксіому [2, с. 5].

Нині основним органом, що здійснює управління в судах, є Державна судова адміністрація. Згідно з п. 1 ст. 148 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», «державна судова адміністрація України є органом у системі судової влади, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом» [3].

До повноважень відповідного органу передано забезпечення належних умов діяльності судів, вивчення кадрових питань апарату судів, забезпечення необхідних умов для підвищення кваліфікації працівників апарату судів тощо.

С. Обрусна зазначає, що правосуддя є лише одним із компонентів реалізації судової влади, оскільки її здійснення ширше за здійснення правосуддя. Судова влада, на думку науковця, реалізується у діях суду, безпосередньо не пов'язаних із розглядом справ, які, утім, мають велике соціальне значення, зокрема здійснення організаційних та інформаційно-аналітичних функцій.

У комплексі дії, що входять до вказаних функцій, охоплюються терміном «організаційне забезпечення діяльності судів», яка містить питання створення судів, кадрову роботу тощо [4, с. 58].

Одним із ключових елементів системи управління в суді є управління персоналом суду. Крім загальноприйнятих засад управління персоналом, у випадку управління персоналом судів діють особливості, пов'язані з правовим статусом суддів. Зокрема, нині поширена думка про те, що судді, оскільки вони не є державними службовцями, не належать до категорій апарату та персоналу судів. Натомість апарат суду є допоміжним інститутом органу, що здійснює правосуддя [5, с. 164].

Окрім цього, імперативи державної інтеграційної політики вимагають від них у професійно-функціональному розумінні зміни підходів для ефективного вирішення проблем громадян на рівні європейських стандартів надання державних послуг» [7, с. 36].

Науковець зазначає, що розташування судів, внутрішній устрій судових приміщень, адміністративні процедури та уважність працівників суду до відвідувачів мають бути визначальними чинниками у контексті доступності судів [2, с. 192]. У цьому контексті стосовно ситуації в Україні зазначимо, що Р. Куйбіда наголошує на проблемах, не характерних для клієнт-орієнтованого організаційного середовища: «Одним з найбільш актуальних питань, які стоять зараз перед Державною судовою адміністрацією, є забезпечення судів приміщеннями, спеціально пристосованими для здійснення правосуддя. Усупереч вимогам процесуальних законів судді нерідко змушені вирішувати справи у своїх кабінетах через відсутність достатньої кількості судових зал» [6, с. 207].

Трансформація системи адміністрування унаслідок впливу європейських цінностей призводить до формування вимог і передумов виникнення нових зразків управління в суді. Так, О. Акімов зауважує, що внаслідок дії на державних управлінців імперативів державної інтеграційної політики від них вимагається зміна підходів для ефективного вирішення проблем громадян на рівні європейських стандартів надання державних послуг [7, с. 57].

Загалом євроінтеграційний вектор є позитивним у реформуванні вітчизняної практики управління в суді. О. Акімов акцентує, що важливим питанням для нашої держави є пошук шляхів і механізмів налагодження взаємозв'язків із глобальним світом, вирішення якого дасть змогу чітко визначити її місце і роль у загальноєвропейському просторі. У цьому контексті, утім, зіставлення українських поглядів і позицій Європейського Союзу засвідчує наявність низки суперечностей [7, с. 4].

Аналізуючи досвід адміністрування апеляційного суду Івано- Франківської області, Н. Лущак наголошує на низці змін, упроваджених у зв'язку з реалізацією судової реформи, ствердженням інформаційного суспільства, соціально-правовою спрямованістю розвитку держави. Серед таких змін - автоматизація діловодства, залучення працівників до програм обміну досвідом, зміни у штатному розписі та обсязі посадових обов'язків працівників.

У контексті реформування судового адміністрування Н. Лущак виділяє низку етапів, управління за якими підвищує ефективність виконавської діяльності, мораль, почуття справедливості та власної гідності у працівників. Це: рекрутування та добір; професійний розвиток, навчання; управління досягненнями та ефективністю роботи; дисциплінарні заходи та звільнення; взаємини між працівниками на робочому місці; управління змінами; формування команди та комунікації [8, с. 213]. Зауважимо, що, крім формального рівня реформ судового адміністрування, що проводяться за зазначеними етапами, можна виділити також неформальний рівень, на якому трансформації тривають у колективі чи у межах особистості працівника апарату суду.

Зокрема, О. Акімов наголошує на таких явищах, пов'язаних з євроінтеграційними процесами, що здійснюються в особистісно-психологічних структурах державного службовця, як розширення світогляду, корекція та подолання стереотипів, трансформація цінностей, розвиток й удосконалення поведінкових компетенцій [7, с. 57].

У контексті сучасного інформаційного суспільства цього недостатньо. Досвід адміністрування судів у Сполучених Штатах Америки вказує на недостатню реалізацію двосторонніх комунікацій, що дивно за умови значного рівня інформатизації суспільства.