Об'єкти національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. СКЛАДОВІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Успіх зовнішньої політики держави залежить не тільки від того, наскільки чітко і недвозначно сформульовані національні інтереси, а й від ясного розуміння шляхів і засобів реалізації цих інтересів. Серед пріоритетних цілей держави на міжнародній арені, як уже зазначалося, на першому місці стоїть забезпечення безпеки країни (або національної безпеки) у всіх формах і проявах.. В Україні поняття «національна безпека» набуло широкого значення. В додаток до цього, розуміння цього поняття різними верствами населення значно різниця. В більшості випадків національну безпеку пов'язують лише з діяльність спецслужб, ототожнюють з обороною держави чи таке інше. Останніми роками процес формування, становлення й розвитку українського суспільства відбувається у складних політичних і суперечливих соціально-економічних умовах, що в кінцевому результаті призводить до виникнення цілого комплексу загроз національній безпеці та обумовлює зростання втрат від найрізноманітніших небезпечних впливів.

Об'єктами національної безпеки є:

· людина і громадянин -- їхні конституційні права і свободи;

· суспільство -- його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

· держава -- її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Суб'єктами забезпечення національної безпеки є:

· Президент України;

· Верховна Рада України;

· Кабінет Міністрів України;

· Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

· Національний банк України;

· суди загальної юрисдикції;

· прокуратура України;

· місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;

· Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

· громадяни України, об'єднання громадян.

Принципи забезпечення національної безпеки

Основними принципами забезпечення національної безпеки є:

· пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

· верховенство права;

· пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів;

· своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

· чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

· демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки;

· використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Взаємодія особи, суспільства, органів державної влади та місцевого самоврядування у процесі забезпеченню національної безпеки, з урахуванням взаємозв'язків між ними та середовища їх існування, можна розглядати як відкриту, динамічну, соціальну систему: систему національної безпеки (далі -СНБ). Головною метою системи є інтеграція зусиль особи, суспільства, держави для реалізації національних інтересів.

Структура, цілі та завдання СНБ формуються у руслі об'єктивних та суб'єктивних процесів і під впливом чинників, які визначають умови реалізації вказаних інтересів. Діалектична єдність складових СНБ визначається нерозривністю процесу розвитку людини, суспільства, держави у просторі й часі.

Таким чином СНБ - це відкрита, динамічна, соціальна система, метою якої є створення умов для реалізації національних інтересів, забезпечення цілісності суспільного організму та здатності держави відстоювати вказані інтереси.

Національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.

СНБ формується після проголошення державного суверенітету й включає в себе ряд підсистем. Вона, одночасно, є елементом систем безпеки більш високого порядку - субрегіонального, регіонального, глобального, з якими взаємопов'язана, низкою чинників правового, політичного, економічного та іншого характеру.

Складовими (елементами) СНБ є:

· суб'єкти забезпечення національної безпеки (органи державної влади та місцевого самоврядування, інститути громадянського суспільства, окремі громадяни, ЗМІ);

· об'єкти національної безпеки (національні матеріальні й духовні цінності, інтереси особи, суспільства, держави);

· сукупність інструментів влади (політичних, економічних, воєнних, інформаційних), які можуть бути використані для підтримки належного рівня захищеності національних інтересів (збройні сили, спецслужби, підприємства оборонно-промислового комплексу, дипломатичні засоби, державні та мобілізаційні резерви, інші ресурси, які цілеспрямовано спрямовуються на захист національних інтересів);

· масив чинного національного законодавства, який визначає пріоритети державної політики національної безпеки, офіційні погляди стосовно підходів, принципів та механізмів захисту національних інтересів;

· національні джерела та суб'єкти (фізичні та юридичні особи), які породжують загрози реалізації національних інтересів;

· множина зовнішніх і внутрішніх факторів національної безпеки (до вказаних факторів можна віднести не тільки змінні, зокрема, ті, які характеризують тенденції, показники, цілі, а й інші системи, наприклад, міжнародні структури безпеки, цілі та наслідки їх діяльності тощо).

Такі складові СНБ як: сукупність суб'єктів та об'єктів забезпечення національної безпеки; сукупність інструментів влади; джерела та суб'єкти, які породжують загрози національним інтересам, більшою мірою є матеріальними. Водночас такі складові СНБ, як масив законодавства, фактори національної безпеки визначають умови та завдання СНБ. Деякі складові СНБ є відносно статичними (національні цінності), а інші більш динамічними (загрози) щодо змін у просторі і часі. При структурно-функціональному аналізі СНБ, зокрема, пошуку шляхів оптимізації її структури, уточненні завдань суб'єктів забезпечення національної безпеки, головна увага має приділятися передусім динамічним елементам. У залежності від завдань, які потребують вирішення у процесі забезпечення національної безпеки, можна виділити формальну частину СНБ (органи державної влади, сили і засоби забезпечення безпеки тощо) та неформальну частину (інститути громадянського суспільства, громадяни, ЗМІ тощо).

Правову основу функціонування системи національної безпеки України складають Конституція України, Закон України «Про Раду національної безпеки», інші нормативно-правові акти, а також визнані Україною міжнародні договори та угоди. Національну безпеку можна окреслити як неоднорідну, багаторівневу систему, що складається з окремих елементів. Варто зазначити, що відмінними ознаками будь-якої системи є наявність системоутворюючих властивостей та інтегрованість їхніх компонентів; до того ж будь-яка система володіє своєю структурою. Структура, як відомо, є множиною зв'язків й елементів, завдяки яким забезпечується обмін інформацією не лише всередині системи, але й між нею та навколишнім світом.

До основних структурних елементів національної безпеки України за таким критерієм як суспільна сфера функціонування відносять: політичну, економічну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та воєнну безпеку.

Під соціальною безпекою розуміють стан суспільства, за якого забезпечується номінальний рівень соціальних умов та соціальних благ - матеріальних, санітарно-епідеміологічних, екологічних, психологічних тощо, що визначають якість життя людини і суспільства в цілому та гарантують мінімальний ризик для життя, фізичного та психічного здоров'я людей. Виходячи з цього, соціальна безпека пов'язана передусім із дотриманням соціальних стандартів, серед яких найважливішими, з точки зору дослідників, зокрема, Б. Данилишина та В. Куценко, варто назвати:

-- стандарти соціальної структури, що пов'язані з подоланням бідності та формуванням середнього класу;

-- стандарти зростання людського потенціалу, зокрема зростання тривалості життя та рівня освіти;

-- стандарти рівня життя, підвищення купівельної спроможності населення;

-- стандарти якості трудового життя;

-- стандарти захищеності сім'ї, материнства, дитинства;

-- стандарти послуг охорони здоров'я;

-- освітні стандарти, що передбачають забезпечення реальної доступності освіти;

-- стандарти послуг закладів культури;

-- екологічні стандарти тощо.

Немає підстав заперечувати, що соціальна безпека є результатом соціального захисту та значною мірою залежить від соціальної політики держави, яка гарантує захищеність від загроз соціальним інтересам і, таким чином, нівелює негативний вплив соціальних ризиків на ступінь захищеності життєво важливих інтересів громадян. Соціальна безпека значною мірою зумовлює розвиненість, зрілість процесів соціального, суспільного розвитку. Разом з тим, без розвинених соціальних відносин не може бути стабільної соціальної безпеки як окремої людини, так і суспільства в цілому. Вчені наголошують на органічній єдності з одного боку соціального захисту, соціальної безпеки, з іншого - соціального розвитку і соціальних відносин. Високий рівень соціальної безпеки входить у систему першочергових пріоритетів країн, що вирішують різні завдання економічного розвитку й функціонування. У своїй основі цей процес має об'єктивні тенденції, зумовлені всім ходом суспільного розвитку і підпорядковані еволюції людини як кінцевої мети будь-якої соціально-економічної активності. Здійснення заходів соціальної безпеки спрямоване на запобігання небезпеці й можливим загрозам, на завчасне зниження їхнього негативного впливу. В Україні формування соціальної безпеки та забезпечення її високого рівня визначене чинним законодавством. Уперше визначення соціальної безпеки було здійснено в 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України. На початку 1997 р. Верховною Радою України схвалено Концепцію (основи державної політики) національної безпеки, де визначальними потребами держави позиціонуються впровадження і зміцнення соціальної спрямованості в політиці держави, а також соціальна спрямованість економіки. Створення соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення підвищення рівня життя і добробуту населення, визначене як нагальне завдання політики національної безпеки в затвердженій Указом Президента України Стратегії національної безпеки України. Законом України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. № 964-IV окреслюються основні напрями державної політики щодо питань соціальної сфери, які потребують першочергової уваги. Водночас, неупереджена оцінка показує, що в Україні як у державі немає цілеспрямованого ефективного управління соціальним розвитком, а її соціальна безпека опинилася під загрозою. Як показують дослідження, найвагомішими причинами, що ставлять під загрозу соціальну безпеку нашої країни, є зростання майнової, фінансової і матеріальної диференціації населення, підвищення рівня його бідності. Недотримання граничних соціальних показників перешкоджає соціально-економічному розвитку, нормальним відтворювальним процесам і призводить до формування негативних руйнівних тенденцій у суспільстві, перетворює потенційні соціальні загрози в реальні.

Воєнна безпека держави - це її спроможність протистояти реальним і потенційним військовим загрозам з боку інших країн у разі їхніх зазіхань на суверенітет, недоторканність, територіальну цілісність та інші життєво важливі інтереси держави, а також чинити військовий опір та захист власної території воєнними засобами у разі реальної військової агресії проти неї.

Поняття воєнної безпеки тісно пов'язане з воєнною небезпекою- системою політичних, економічних, воєнних та інших факторів у відносинах між державами, яка за певних обставин і умов здатна привести ці держави до воєнного конфлікту того чи іншого масштабу. Воєнна небезпека для України, як і для інших держав, полягає у можливості стати об'єктом воєнної агресії з боку іншої держави або союзу держав, а також внаслідок цієї агресії.

Основними ознаками і необхідними умовами виникнення та існування воєнної небезпеки для держави з боку потенційного агресора є:

· наявність у агресивної сторони прихованих інтересів (територіальних, економічних та інших претензій) для задоволення яких може бути необхідне використання військової сили;

· орієнтація і готовність військово-політичного керівництва держави-агресора до використання військової сили;

· склад та стан готовності збройних сил, які забезпечують агресору можливість ведення наступальних бойових дій проти держави - об'єкта агресії.

Поняття воєнної безпеки і воєнної небезпеки хоч і за змістом протилежні, мають багато спільних рис. Обидва явища виникають в одних і тих же суспільних сферах - політиці, економіці, ідеології, військовій сфері тощо. Як воєнна безпека, так і воєнна небезпека створюються однаковими суб'єктами (державами, націями, військово-політичними лідерами і т. д.). Серед засобів їх досягнення пріоритетне місце посідає військова сила. Головним є те, що воєнна безпека і воєнна небезпека спрямована на однакові об'єкти - держави, території, населення, ресурси тощо.Відмінність між воєнною безпекою і воєнною небезпекою полягає в тому, що предметом воєнної небезпеки є оволодіння, опанування, загарбання, а воєнної безпеки - захист, збереження забезпечення умов для існування та розвитку держави.

Воєнна безпека і воєнна небезпека відрізняються також сукупністю засобів, за допомогою яких вони виникають у міждержавних відносинах. Якщо для воєнної небезпеки характерні перш за все засоби збройної боротьби, то воєнна безпека, хоч і опирається на військову силу, повинна досягатися передусім невоєнними засобами (політичними, економічними тощо). Воєнна безпека - явище багатоаспектне. Вона може бути досягнута не лише за рахунок оборони, але і за допомогою ефективних заходів в усіх сферах суспільного життя. Наявність довготривалої воєнної безпеки створює умови для стабільного розвитку та функціонування всіх інших видів національної безпеки України.

За масштабами функціонування національна безпека України споріднена, взаємодіє із міжнародною безпекою. По суті національна безпека - це забезпечення міжнародної безпеки в межах самостійних національних держав. Міжнародна безпека функціонує також на регіональному рівні (регіональна безпека) та всезагальному, всесвітньому рівні (глобальна безпека). національний безпека небезпека воєнний

Економічна безпека - це стан захищеності національної економіки, який забезпечує здійснення економічного суверенітету, економічне зростання в умовах системи міжнародних взаємозв'язків. Економічна безпека передбачає захист економічного життя від незаконних і підривних фінансово-економічних дій окремих громадян, організацій та інших держав. Вона пов'язана з захистом економічних прав і свобод, майна громадян, громадських організаційта держави з забезпеченням економічної рівноправності, свободи торгівлі, економічної діяльності в межах чинного законодавства.

Інформаційна безпека суспільства і держави характеризується рівнем захищеності, стійкістю основних сфер життєдіяльності (економіки, сфери управління, військової справи тощо) щодо небезпечних, дестабілізуючих інформаційних впливів. Інформаційна безпека особистості відображає рівень і якість її інформування щодо реального стану справ у всіх сферах життєдіяльності, захищеність її психіки та свідомості від небезпечних інформаційних впливів - маніпулювання, дезінформування та інших. Це такий стан правових норм та відповідних інститутів, що забезпечує постійну наявність достовірної інформації для прийняття обґрунтованих управлінських та політичних рішень та захист інформаційних ресурсів держави.

Екологічна безпека - це стан правових норм і відповідних інститутів, що гарантує захист навколишнього середовища, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, зберігання і розвиток довкілля для забезпечення повноцінної життєдіяльності людини.

Науково-технологічна безпека - це стан захищеності наукового потенціалу держави, наявних в країні конкурентноспроможних технологій, а також недопущення та усунення наслідків технологічної недосконалості господарської діяльності. Дає змогу забезпечити належне функціонування національної економіки, достатнє для досягнення та підтримання конкурентоспроможності вітчизняної продукції, а також гарантування державної незалежності за рахунок власних інтелектуальних і технологічних ресурсів. У сучасних умовах підтримання конкурентоспроможності залежить від здатності системи генерувати, впроваджувати і сприймати інновації, що характеризує категорія інноваційної безпеки.

Політична безпека - це стан захищеності політичних інтересів особи, соціальних груп, держав від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також система заходів щодо забезпечення цієї захищеності. В багатьох випадках вона ототожнюється з державною безпекою, проте її зміст значно ширший. Політична безпека означає безпеку всього політичного життя, захищеність прав і свобод громадян, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, рухів, цілісності і незалежності держави від політичної сваволі і екстремізму в середині держави, політичного тиску та агресивних устремлінь на міжнародній арені. Вона поділяється на внутрішньо і зовнішньополітичну.

Гуманітарна безпека України охоплює духовне життя суспільства. Це стан захищеності гуманітарного потенціалу нації: її фізичного та психічного здоров'я, соціального добробуту, моральності, духовності, інтелектуального ресурсу, психологічної єдності, гуманітарної активності. Інтелектуальна безпека передбачає створення необхідних передумов для розвитку і функціонування інтелектуального потенціалу -- системи освіти та науки, інтелектуальної власності, комп'ютерного забезпечення, системи зв'язку, бази даних на друкованих та електронних носіях. В сучасних умовах поняття національної безпеки розширюється за рахунок включення в нього все нових сфер суспільного життя. Так, в стратегію національної безпеки США у ХХІ ст. включено гуманітарний аспект - систему освіти, що стало офіційним підтвердженням політики, яку проводили США - стимулювання наукової сфери, створення найкращих умов для розвитку інтелектуального потенціалу держави. Світовий досвід показує: життєвий рівень населення, соціально-економічна ситуація в країні визначається ступенем освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Тому національна безпека немислима без інтелектуальної безпеки, як складової частинигуманітарної безпеки

2. СУЧАСНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Розпочата 1995 року в Україні боротьба з корупцією не дала очікуваних результатів, хоча зміни до базового антикорупційного законодавчого акта - Закону України «Про боротьбу з корупцією» вносили одинадцять разів, прийняли понад 70 нормативних актів, серед них 12 законів і 12 постанов Кабінету Міністрів.

Корупція в Україні завжди залишалася однією з найсерйозніших проблем для нашої держави. Протягом президентства В. Януковича (у період з лютого 2010 року до лютого 2014 року), ситуація з корупцією у вищих ешелонах влади послідовно погіршувалася.

Через рік після Революції гідності Україна залишалася однією з найбільш корумпованих країн Європи: за результатами глобального Індексу сприйняття корупції 2014 (Corruption Perceptions Index) країна посідає 142 місце зі 175. Отже, Україна за результатами проведеного дослідження залишається тотально корумпованою державою.

Існуючий механізм протидії корупційним проявам в Україні є неефективним. Одним із шляхів покращення ситуації законодавець вважає інституційну реформу органів, що здійснюють досудове розслідування та кримінальне переслідування у справах про корупційні злочини. Тому парламентом було схвалено створення нового автономного органу (поза системою існуючих правоохоронних органів), основною функцією якого є виявлення та розслідування корупційних злочинів, що становлять особливу суспільну небезпеку.

Таким органом стало Національне антикорупційне бюро. Його створення було передбачене Законом України «Про Національне антикорупційне бюро України», прийнятим 14 жовтня 2014 року. На етапі законопроекту він мав назву «Про систему спеціально уповноважених суб'єктів у сфері протидії корупції». Закон набрав чинності 25 січня 2015 року.

Національне антикорупціійне бюро України - правоохоронний орган з широкими силовими повноваженнями, на який покладається попередження, виявлення, припинення та розкриття корупційних злочинів.

Національне бюро утворене Президентом України 16 квітня 2015 року. Того ж дня Директором Бюро став Ситник Артем Сергійович. Національне бюро:

- здійснює оперативно-розшукові заходи;

- здійснює досудове розслідування кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, а також інших, визначених законом;

- проводить перевірку на доброчесність осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

- вживає заходи щодо розшуку та арешту коштів та іншого майна, які можуть бути предметом конфіскації, здійснює діяльність щодо зберігання коштів та іншого майна, на яке накладено арешт;

- взаємодіє з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами для виконання своїх обов'язків;

- здійснює інформаційно-аналітичну роботу;

- забезпечує особисту безпеку працівників Національного бюро та інших визначених законом осіб;

- забезпечує на умовах конфіденційності та добровільності співпрацю із особами, які повідомляють про корупційні правопорушення;

- звітує про свою діяльність та інформує суспільство про результати своєї роботи;

- здійснює міжнародне співробітництво.

Національному бюро та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків надається право:

1. заводити оперативно-розшукові справи на підставі постанови, що затверджується начальником відповідного підрозділу Національного бюро, та здійснювати гласні та негласні оперативно-розшукові заходи;

2. за рішенням Директора, погодженим з прокурором, витребовувати від інших правоохоронних органів оперативно-розшукові справи та кримінальні провадження;

3. витребовувати за рішенням керівника структурного підрозділу НАБ відомості про майно, доходи, видатки, фінансові зобов'язання осіб, відомості про використання коштів Державного бюджету України, розпорядження державним або комунальним майном. НАБ має прямий доступ до публічних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та банків даних, користується державними засобами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами;

4. знайомитися із документами та іншими матеріальними носіями інформації, необхідними для попередження, виявлення, припинення та розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі такими, що містять інформацію з обмеженим доступом;

5. на підставі рішення Директора або його заступника, погодженого з прокурором, отримувати від банків, депозитарних, фінансових та інших установ, підприємств та організацій інформацію про операції, рахунки, вклади, правочини фізичних та юридичних осіб;

6. на підставі відповідного рішення суду на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону, а також вилучати предмети і документи у порядку, передбаченому КПК;

7. залучати на добровільній основі, у тому числі на договірних засадах, кваліфікованих спеціалістів та експертів з будь-яких установ, організацій, контрольних і фінансових органів.

Завданням Національного бюро є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Подібні структури існують у США, Польщі, Франції, Сінгапурі, Ізраїлі, Індії.

Згідно з даними міжнародної неурядової організації “Global Integrity” українські закони відносно засобів і механізмів боротьби з корупцією визнаються як сильні і якісні і знаходяться між законами таких лідерів в Європі, як Німеччина, Сербія, Боснія і Герцеговина.

Незважаючи на це, за інформацією досліджень незалежних міжнародних організацій, Україна протягом останніх трьох років стабільно займає 145-150 місця з 170 держав світу по боротьбі з корупцією. За нами знаходяться тільки такі держави, як Конго, Камбоджа, Бангладеш і Сирія. Основною метою діяльності Антикорупційного Бюро України є консолідація зусиль суб'єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції, забезпечення системного запобігання, виявлення та припинення корупційних правопорушень, поновлення законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, усунення причин та наслідків вчинення корупційних діянь.

Сприяння організації та веденню системної протидії корупції та правопорушенням, що пов'язані з корупцією, запобігання цим протиправним проявам, своєчасне їх виявлення і припинення.

До підслідності Антикорупційного бюро, згідно з КК України, відноситься:

Ст. 191 КК УКраїни - привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем;

Ст.206² КК України - протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації;

Ст. 209 КК України - легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом;

Ст.210 КК України - нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням;

Ст. 211 КК України - видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону;

Ст. 354 КК України - підкуп працівника підприємства, установи чи організації (стосовно працівників юридичних осіб публічного права);

Ст. 364 КК України - зловживання владою або службовим становищем; Ст. 368 КК України - прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою;

Ст.368² КК України - незаконне збагачення;

Ст. 369 КК України - Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі;

Ст. 369² КК України - зловживання впливом.

Ст. 410 КК України - викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем.

Рівень та масштаби корупції в країні, ефективність протидії корупційним процесам значною мірою залежать від доброчесності виборних посадових осіб, демократичності політичної системи загалом і виборчого процесу зокрема. Останні виборчі кампанії в Україні, свідчать, що грубі порушення демократичних принципів волевиявлення (втручання влади у виборчий процес, підкуп виборців, незаконні судові рішення) призвели до того, що здебільшого на виборні посади потрапляють особи, які не відповідають стандартам доброчесності.

У подальшому процес діяльності виборних посадових осіб також супроводжується корупційною поведінкою, найбільш поширеними проявами якої є:

- конфлікт інтересів у діяльності виборних осіб, насамперед суміщення депутатської роботи, політичної діяльності з підприємницькою діяльністю та роботою в органах виконавчої влади, що заборонено законом;

- підкуп виборних осіб, здійснення тиску на них або на бізнес, до якого мають відношення депутати, з метою ухвалення певних рішень або переходу до іншої депутатської фракції (групи);

- незаконне лобіювання інтересів окремих осіб або бізнес-структур.

Умови успішної протидії корупції:

· антикорупційне законодавство та ефективне його застосування державними органами;

· політична воля керівництва держави;

· підтримка антикорупційних заходів держави громадянським суспільством.

Кожна із цих складових відіграє у справі протидії корупції свою особливу роль. Вихід за межі правових рамок в антикорупційній діяльності - це шлях до службових зловживань, свавілля, за яких протидія корупції здійснюватиметься тими ж корупційними засобами.

Основоположні засади Стратегії:

1) верховенство права, законність, пріоритет прав людини та громадянина ;

2) спрямованість антикорупційної політики та координація діяльності органів влади з її реалізації;

3) системний аналіз корупційних ризиків;

4) проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та їх проектів;

5) поєднання зусиль та забезпечення ефективної взаємодії на центральному та регіональному рівнях між органам виконавчої влади, їх територіальними підрозділами, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, об'єднаннями громадян з питань реалізації державної антикорупційної політики;

6) впровадження у національне законодавство передового досвіду інших країн світу, а також пропозицій міжнародних організацій з питань антикорупційної політики;

7) взаємодія інститутів громадянського суспільства з органами влади у сфері формування та реалізації державної антикорупційної політики;

8) відкритість та інформованість громадськості про здійснення заходів щодо запобігання та протидії корупції.

Стратегічною метою антикорупційної політики є протидія корупції на всіх рівнях шляхом підвищення прозорості діяльності державних органів, додержання прав і свобод людини і громадянина, створення умов для розвитку економіки, забезпечення європейських соціальних стандартів і добробуту населення, зниження рівня корупції в Україні та усунення причин і умов, що її обумовлюють, відкритості та гласності при прийнятті рішень та оприлюдненні їх в засобах масової інформації, проведення громадського опитування та обговорення перед їх прийняттям.

Досягнення цієї мети можливе шляхом реалізації антикорупційної політики - передбачає поступове зниження рівня корупції в державі та налагодження роботи всієї системи заходів спрямованих на запобігання та протидії корупції в Україні.

Пріоритетні завдання антикорупційної політики:

1.Продовження реформування державних інститутів та політичної системи у напрямі утвердження демократії та європейських цінностей, свободи слова, розвитку громадянського суспільства.

Запорукою ефективності, стабільності і високого професійного рівня державної служби мають стати законодавчі гарантії відокремлення політичних і адміністративних функцій в системі органів державної влади. Слід забезпечити реальне розмежування суспільних, державних та комерційних (приватних) інтересів бізнесу і влади.

Водночас, у нинішніх умовах розвитку нашої країни вирішальним елементом протидії корупції є політична воля, яка передбачає, що за наявності легальних підстав закон має застосовуватися до будь-якої особи, незалежно від займаної нею посади, політичних уподобань, наближеності до політичного керівництва держави та інших суб'єктивних моментів.

Очікуваним результатом інституційної реформи є створення ефективної інституційної системи в галузі попередження корупції, зменшення ризику корупції в публічних установах. З цією метою необхідно: оптимізувати структуру органів публічної влади, державних установ, наділених повноваженнями щодо запобіганню корупції; створення механізму відбору й призначення службовців; відновити престижність державної служби; забезпечити належний рівень заробітної плати державних службовців; підвищити ефективність державного контролю за дотриманням антикорупційного законодавства шляхом встановлення й розвитку механізму суспільного й парламентського контролю; розробити й впровадити в органах публічної влади механізми внутрішнього адміністративного контролю.

Важливим аспектом у скоординованості дій держаних органів є закріплення статусу та створення умов для ефективної роботи спеціально уповноваженого органу (особи) з питань антикорупційної політики.

Серед проблем організації та діяльності публічної адміністрації в Україні, що істотно впливає на стан корупції в державі та ефективність використання публічних ресурсів є слабкість функції здійснення в органах виконавчої влади заходів щодо запобігання та протидії корупції, у тому числі, відсутність законодавчого регулювання надання державних (адміністративних) послуг та здійснення різних видів дозвільних проваджень, внутрішнього адміністративного контролю. Його неефективність проявляється у обмеженій компетенції контрольно-ревізійних підрозділів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, яка зводиться лише до контролю за законністю використання державних коштів, стану збереження закріпленого за органом майна, правильності ведення бухгалтерського обліку, і недостатній результативності зазначених підрозділів навіть у названій сфері.

Для вирішення означених проблем необхідно в центральних та місцевих органах виконавчої влади створити самостійні структурні підрозділи, які братимуть участь у запобіганні, виявленні, а в установлених законом випадках, й у здійсненні заходів щодо припинення корупційних правопорушень, відновленні порушених прав чи інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, матимуть функцію забезпечення ефективності використання державних ресурсів, що реалізовується шляхом фінансового та виконавчого моніторингу, інспектувань та внутрішніх розслідувань;а також в інформаційному і науково-дослідному забезпеченні здійснення заходів щодо запобігання та протидії корупції, у міжнародному співробітництві в цій сфері.

2. Досягнення захищеності суспільства від впливу корупції шляхом подолання як об'єктивних, так і штучних суперечностей у чинному законодавстві, побудові державного апарату на основі безумовного додержання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина.

Досягнення цього завдання необхідно:

а) забезпечити належний рівень підготовки нормативно-правових актів (імплементація норм Цивільної Конвенції про боротьбу з корупцією, Конвенції ООН проти корупції, виявлення та усунення суперечностей законодавства, антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та їх проектів);

б) подальша розробка законодавчої бази з протидії корупції;

в) систематизація всіх існуючих антикорупційних нормативних актів та їх узгодженість;

г) створити механізми залучення фахівців наукових установ до проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та їх проектів, а також усунення випадків поверхових, непрофесійних та «замовних» висновків.

3. Запровадження антикорупційної освіти та інформованості шляхом: 1) виховання у громадян високих моральних цінностей;

2) підвищення рівня правової свідомості населення, особливо в частині знання громадянами своїх прав та свобод, механізму їх реалізації та правових способів захисту;

3) знання службовими особами органів державної влади та органів самоврядування - своїх повноважень та правових наслідків зловживання ними;

4) вироблення стійкої психологічної установки щодо позитивності правомірного способу життя;

5) створення атмосфери суспільної нетерпимості до корупційних форм поведінки та громадського осуду осіб, які вчинили корупційні діяння; 6) подолання пасивності суспільства щодо протидії корупції як загрози національній безпеці, реальної загрози кожному члену суспільства та залучення широких верств населення до активної участі в антикорупційній діяльності.

Об'єктом цієї освіти мають бути, насамперед: учнівська та студентська молодь; державні службовці, інші службовці державних органів; посадові особи місцевого самоврядування; народні депутати України, депутати місцевих рад; журналісти, які висвітлюють правову, у тому числі антикорупційну тематику тощо.

Зміст правової антикорупційної освіти має бути спрямований на роз'ясненні: суті антикорупційної політики, окремих найбільш важливих антикорупційних заходів та положень антикорупційного законодавства; соціальної ціни корупції - її негативних наслідків як для суспільства та держави загалом, так і для кожного громадянина; соціальної та правової суті корупції, найбільш типових форм корупційних проявів; найбільш поширених (типових) корупційних ситуацій, які можуть виникати у повсякденному житті, та правових засобах їх уникнення або виходу з них; змісту конституційних прав та свобод людини і громадянина, їх непорушності та правових засобів їх захисту; повноважень державних органів, їх посадових та службових осіб, у тому числі правоохоронних органів.

4. Підвищення ефективності системи державного управління та місцевого самоврядування. З цією метою необхідно консолідувати зусилля органів державної влади та місцевого самоврядування навколо удосконалення державного регулювання суспільних відносин в Україні, забезпечення балансу між загальнодержавними, регіональними, місцевими та особистими інтересами людини, створення дієвих механізмів моніторингу з метою вчасного коригування пріоритетів антикорупційної політики.

5. Реформування інститутів правоохоронного сектору з метою забезпечення їхньої готовності до виконання завдань протидії корупції та організованій злочинності в державі, підвищення ефективності діяльності із захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення національної безпеки.

Задля цього слід забезпечити удосконалення правової бази діяльності правоохоронних органів з урахуванням європейських і євроатлантичних критеріїв; приведення кримінального законодавства і кримінального судочинства у відповідність із стандартами і рекомендаціями Ради Європи; розвиток системи стратегічного планування, координації правоохоронного сектору як цілісної системи в обсягах, достатніх для його реформування і розвитку; визначення оптимальної структури та штатної чисельності правоохоронних органів, виходячи з нагальних потреб національної антикорупційної політики та економічних можливостей держави; підвищення рівня професіоналізму та відповідальності в усіх ланках правоохоронного сектору, подальше впровадження демократичних європейських стандартів у повсякденну діяльність його органів; забезпечення дієвого громадянського контролю за діяльністю правоохоронних органів.

6. Інституційна реформа органів, що здійснюють дізнання, досудове слідство та кримінальне переслідування у справах про корупційні злочини.

Існуюча система органів з протидії корупції в Україні включає низку підрозділів в різних правоохоронних органах, які часто дублюють одне одного, зосереджують свою увагу на незначних кримінальних справах або справах про адміністративні правопорушення, а також не мають достатніх повноважень і засобів для ефективного попередження, виявлення, припинення та розслідування корупційних правопорушень. Особливо неефективною є боротьба проти так званої високопосадової корупції.

Це може бути досягнуто шляхом створення спеціалізованого антикорупційного органу (Національного бюро антикорупційних розслідувань), що буде уповноважений вести досудове слідство у справах про корупцію та координувати діяльність інших правоохоронних органів у цій сфері діяльності.

7. Прискорення реалізації судової реформи - становлення судоустрою та судочинства, яке функціонуватиме на засадах верховенства права відповідно до міжнародних та європейських стандартів і гарантуватиме право особи на справедливий суд.

Досягнення цього пріоритету можливе шляхом: подолання негативних тенденцій, що мають місце внаслідок непослідовності реалізації заходів із реформування судової гілки влади; забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції; практична реалізація права громадян на доступ до судових рішень; підвищення довіри громадян до судової системи та статусу суддів; посилення гарантій незалежності суддів; якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу та поліпшення умов його професійної діяльності; розробка механізмів та чітких критеріїв притягнення суддів до всіх видів відповідальності; поліпшення стану виконання судових рішень; запровадження судового прецеденту Верховного Суду України; створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв'язання спорів.

8. Удосконалення системи взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства шляхом залучення громадськості до реалізації антикорупційної політики України, для чого слід запровадити менш складні процедури подання запитів на одержання інформації, визначити обов'язок органів влади допомагати громадськості в отримані інформації упродовж розумного часу і розглянути можливість створення незалежного спеціального (позасудового) механізму перегляду рішень про відмову у доступі до офіційної інформації.

9. Моніторинг корупційних факторів та ефективності заходів антикорупційної політики вирішуватиме такі завдання: вивчення механізму вчинення корупційних діянь, вимір рівня та структури корупції, аналіз факторів, що сприяють корупції, визначенні ресурсів, які повинні сприяти протидії корупції.

Моніторинг в даному випадку є механізмом контролю, що перевірятиме рівнозначність і відповідність направлення реалізації Стратегії і конкретних заходів цілям, що містяться у Стратегії. Він дозволить: оцінювати ефективність управління органами державної влади процесом реалізації Стратегії, діагностувати антикорупційні процеси, визначати найбільш виражені прояви корупції та розробку заходів протидії.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14.10.2014 № 1698-VII.

2. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки: Указ Президента України № 1001/2011.

3. Конституція; Закон україни від 28.06.1996 № 254к/96-ВР.

4. Про Концепцію подолання корупції в Україні „Наьшляху до доброчесності”: Указ Президента України від 11 вересня 2006 року № 742.

5. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки: Закон України.

6. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України.

7. Про запобігання корупції: Закон України.

8. Музика-Стефанчук О.А. Органи публічної влади як суб'єкти бюджетних правовідносин: моногр. / О. А. Музика-Стефанчук. Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2011. 384 с.

9. Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони Україниїни// Голос України. 1998. 3 квіт.

10.Качинський А.Б. Безпека, загрози та ризик / А.Б.Качинський. ІПНБ РНБО; НА СБ України, 2004. 472 с.

11. Костенко Г.Ф. Теоретичні аспекти стратегії національної безпеки: Навч. посіб. / Г.Ф. Костенко. К.: ЗАТ “Видавничий дім “ДЕМІД”, 2002. 144 с.

12. Перепелиця Г.М. Воєнна безпека України на межі тисячоліть: Моногр. / Г.М.Перепелиця, С.О.Дмитрова, В.С.Корсидович та ін. К.: Стилос, 2002. 384 с.

Размещено на Allbest.ru

...