Політико-правові детермінанти епохи середньовіччя в Західній Європі: доктринальне осмислення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політико-правові детермінанти епохи середньовіччя в Західній Європі: доктринальне осмислення

Д.Є. Забзалюк

Анотація

Досліджено політико-правові детермінанти епохи Середньовіччя в контексті їх доктринального осмислення. Проаналізовано поняття та структуру політико-правової доктрини в науковому сенсі та в контексті західноєвропейського середньовічного світогляду. Охарактеризовано головні ознаки державно-правового розвитку в Західній Європі та формування на його ґрунті політико-правових доктрин періоду Середньовіччя. З'ясовано роль Католицької Церкви у формуванні політико-правових доктрин у період Середньовіччя.

Ключові слова: політико-правова доктрина, Середньовіччя, релігія, Католицька Церква, римське право, канонічне право.

Постановка проблеми. Політика і право - категорії, які були визначальними елементами суспільного розвитку впродовж усієї історії людства. Кожна історична епоха була пронизана політико-правовим розумінням дійсності, що відображалося у міфології, релігії, філософії. Політичні та правові детермінанти суспільного життя були каталізатором державно-правового розвитку та визначали, в якому напрямі розвиватимуться як окремі соціуми, так і держави загалом.

Безперечно, вказані категорії були цивілізаційними складовими, які характеризували особливості не тільки певної країни на окресленому історичному етапі, але і були визначальними ознаками для аналізу епохи загалом.

Політико-правові явища та процеси слугували тим фундаментом, завдяки якому можна було досягнути вирішення ключових стратегічних завдань, пов'язаних із здобуттям та утриманням влади, як знаряддя для досягнення визначених цілей. Вони були міцним ідеологічним стержнем для формування, розвитку та маніпулювання суспільною свідомістю. Це дає підстави зазначати про політико- правові доктрини, які уособлювали усі зазначені характеристики.

Стан дослідження. Науково-теоретичне підґрунтя статті - роботи вітчизняних і зарубіжних учених: А. Аннерса, Дж. Г. Бермана, В. Букрєєва, Р. Бутенка, Л. Голокосова, Н. Дейвіса, П. Козловські, Н. Коркунова, Ж. Ле Гоффа, Дж. Г. Лінча, К. А. Панаріна, Є. Трубець- кого, А. Тойнбі, Р. Осборна, Ю. Хабермаса, С. Хантінгтона, М. Шейн- мана та ін.

Метою статті є спроба осмислення та аналізу політико- правових детермінантів у контексті формування доктринальних ідей епохи Середньовіччя. Цілі наукової статті полягають у з'ясуванні: 1) поняття та структури політико-правової доктрини в науковому сенсі та в контексті середньовічного світогляду; 2) основних засад державно-правового розвитку в період Середньовіччя; 3) суті та змісту основних детермінантів формування політико-правових доктрин у період Середньовіччя.

Виклад основних положень. Кожна історична епоха містила свої, притаманні лише їй, політичні та правові уявлення про існуючу дійсність, а також способи її теоретичного осмислення. Тому в центрі уваги теоретиків держави і права різних історичних епох були спроби аналізу низки політико-правових проблем, пов'язаних із особливостями історичного розвитку інститутів держави і принципів формування правової системи відповідного типу. Саме на основі такого аналізу і формуються різноманітні доктрини, що визначають особливості суспільного розвитку в певну історичну епоху.

Відомо, що одним із основних принципів формування доктри- нальних ідей є спадковий, який полягає у тому, що кожна наступна доктрина враховує уявлення і поняття, які містяться в попередніх. А це означає, що уявлення, сприйняті від попередніх часів, певною мірою відтворюються в подальших ідеологічних системах. Таке відтворення може мати різні причини. Для прикладу, використання старих ідей для вирішення аналогічних завдань історичного розвитку тепер.

Щодо поняття доктрини, то філософський енциклопедичний словник тлумачить її як «вчення, наукову чи філософську теорію, систему поглядів, керівний теоретичний чи політичний принцип» [1, с. 142]. Іншими словами, якщо аналізувати доктрину з точки зору предмета політичних і правових учень, то можна стверджувати, що система концептуальних ідей та теорій про державно-правові явища та процеси виступатиме головною детермінантою формування та сутності політико-правової доктрини.

Відтак політико-правова доктрина буде визначена нами як система поглядів, теорій та учень про особливості державно-правового розвитку, що виражені у концепціях, в основі яких - притаманна для певного історичного періоду ідейно-теоретична та ідеологічна компонента. Остання виступає як методологічний стержень політико- правової доктрини, за допомогою якого вирішуються основні проблеми державно-правового та суспільного розвитку.

Щодо структурних елементів політико-правової доктрини, то вона, на думку О. Лейста, охоплює три компоненти: «1) філософську або релігійну основу; 2) виражені у вигляді понятійно-категоріального апарату змістовні вирішення питань про виникнення держави і права, закономірностей їх розвитку, про форму, соціальне призначення та принципи устрою держави, про основні принципи права, його співвідношення із державою, особистістю, суспільством тощо; 3) програмні положення - оцінки існуючого стану речей і державі та праві, політичні цілі та задачі» [2, с. 14].

Певні етапи історичного розвитку мали притаманні лише їм особливості становлення та розвитку політико-правових доктрин. Період Середньовіччя, однозначно, не є винятком. Окрім того, саме в цю історичну епоху викристалізувалась політико-правова ідеологія, яка визначила увесь подальший розвиток державно-правових явищ і процесів у суспільстві.

На це, безперечно, впливало поширення християнства в усій Європі. Після Міланського едикту імператора Константина та проведення з його ж ініціативи Нікейського собору християнство утвердилось як офіційна державна релігія на територіях Західної та Східної Римської імперій. Християнство розпочало інтенсивно поширюватись, витісняючи язичницькі культи та активно борючись із рудиментами античного світу, який, на думку видатних християнських богословів і перших «батьків церкви», не відповідав новоутвердженим церковним і духовним канонам. За висловом А. Панаріна, «духовну шкоду пізньої античності і виправляло християнське середньовіччя» [3, с. 26]. державний правовий доктрина середньовічний

Оскільки християнство як релігія набуло практично функціональної спрямованості через державу, то в політичному вимірі раннього християнства деякі дослідники убачають головну причину перемоги над політичною теологією античності. «Витоки диференціації релігії і політики слід шукати в першу чергу не в трансцендентному характері християнської релігії, а в реаліях її існування як церковного правового інституту» [6, с. 55], тобто, іншими словами, без організаційного та правового обґрунтування церковного суверенітету християнство було би лише частиною суспільного світогляду.

Як важлива соціокультурна умова для формування доктриналь- них підходів доби Середньовіччя особливе значення мав феномен католицизму як своєрідна форма зв'язку релігійної і політичної влади. «В рамках католицизму, з одного боку, диференціювались відмінності релігії і політики як особливих сфер суспільного життя і форм соціальної практики, з іншого боку, релігія набула політичного впливу, отримала можливість владарювати і управляти політично» [6, с. 55]. Таким чином, християнство як релігія отримало свою практичну функціональну спрямованість через державу.

Після драматичної інтермедії, пов'язаної з полемікою між християнським ірраціоналістом Тертуліаном і християнськими адептами грецького Логоса, в Європі на тисячу років утвердилась концепція обґрунтування Божественної волі. Християнство, яке ініційоване середньовічними богословами, отримало статус великого папського вчення, яким, беззаперечно, володіє Церква як інститут, що дарує спасіння [3, с. 77-78].

Зміст будь-якої політико-правової доктрини проявляється в концептуальній системі поглядів на предметні ознаки вчення, заснованих на категоріях, що мають першоступеневий, ключовий характер.

В епоху Середньовіччя таким предметом політико-правових дискусій стало питання про взаємозв'язок і співвідношення держави й церкви. Церква, володіючи беззаперечним авторитетом у вирішенні усіх релігійних і світських справ, отримує можливість впливати на усі сфери життєдіяльності середньовічної спільноти, набуваючи ролі духовного та політичного арбітра. «Духовна влада легітимізувала зміни, перебираючи на себе роль всезагального і беззаперечного авторитета та наділила своїх прихильників певним моральним алібі» [3, с. 38].

Із середини ХІ століття Католицька Церква поступово перетворюється на наймогутнішу організацію, яка, спираючись на величезні земельні й фінансові ресурси, намагається утвердитись на чолі всього феодального суспільства. Як головний творець ідеологічної та державно-правової доктрини, Церква розпочинає усвідомлювати необхідність політичної згуртованості та об'єднання середньовічного феодального світу, втілюючи свій план створення теократичної феодальної держави на чолі з Папою.

Французьке прислів'я «всі дороги ведуть у Рим», можливо, ніколи не містило більш правильні характеристики стану Західної Європи, ніж у другій половині ХІ ст., в дні понтифікату папи Григорія VII [7, с. 100], адже саме тоді відбувались надзвичайно складні та важливі для християнського світу події. Зокрема, на тлі християнізації Скандинавії та Русі відбувся розкол Церкви на Західну та Східну, що проявилось у появі схизматиків греків на Сході, тотальних міжусобних війнах феодалів у Франції та Німеччині.

Слід зазначити, що Католицька Церква виявилась готова до таких змін, що було відображено у формуванні нової державно-правової доктрини. Найбільш яскраво це виражалось у програмі так званої «папської теократії», тобто «встановлення верховної влади папи в церковних і світських справах» [8, с. 35], яку висунув 1075 року папа Григорій VII і сформулював її у своєму знаменитому <Юі^їш Рарае» («Диктаті папи»). В цю теократичну монархію, за його задумом, повинні були увійти всі християнські держави [9, с. 32]. Крім того, «папа Григорій VII та інші відомі богослови проповідували існування правового порядку не тільки в середині окремих держав, але і в міжнародній сфері» [7, с. 363].

Ідея теократичної монархії мала величезний глибинний зміст, адже вперше була висловлена теорія об'єднаної Європи на основі християнської віри, що однозначно повинно було позитивно вплинути на її політичний, соціально-економічний, культурний та духовний розвиток.

У межах такого політико-правового бачення, оцінюючи складну ситуацію, в якій опинилась Західна Європа в кінці ХІ століття, а також спираючись на свій колосальний авторитет, папа прагнув організувати та очолити рух європейців на Схід з метою звільнення від мусульман головної християнської святині - міста Єрусалим.

Під час розмежування церкви і держави інституціоналізуються відмінності між правом і мораллю, державним і звичаєвим правом. Церква, як виразник і представник вищої істини, виступає проти спроб визначати закон і істину як похідні від політичної необхідності і є носієм звичаєвого права [10, с. 63]. На думку П. Козловскі, «незважаючи на всі модифікації різновидностей між божественним і людським правом, через церкву звичаєве право отримує інституціональну опору в суспільстві» [6, с. 57].

Якщо звичаєво-правова традиція отримала продовження у вченнях християнських теологів, то традиція вивчення позитивного права виникла в більшості «завдяки відродженню на початковому періоді епохи Середньовіччя ідей Риму, ідей, які забезпечили римському праву його високий авторитет. Європа, поряд з канонічним правом церкви, отримала в свої руки також і загальносвітське правове джерело. З XI ст. політичне мислення процвітаючого боку церкви, захопилось ідеєю створення універсальної у всіх змістах держави» [11, с. 175].

Римське право постало як доведена до логічного завершення політична догма про державу та її функції, оформлена в нормативному документі. В ньому були сформульовані правові норми, відточені, вдосконалені й чітко виражені в юридичних законах [12, с. 151].

Авторитет церкви був настільки визначальним, що середньовічні юристи дещо змінили акценти римського права в бік надання значущості волі. Така консолідація призводить до того, що актуалізується канонічне право, яке стає пріоритетним із точки зору подальшого розвитку усієї правової системи. Як зазначає Н. Коркунов, «канонічне право є не що інше, як своєрідна модифікація римського права. Церква середньовіччя керувалась у своїх відносинах римським правом (ecclesia lege romana vivit), видозмінюючи його відповідно до своїх потреб» [13, с. 73].

Отже, правова система, яка виникла в результаті Папської революції і увібрала нове канонічне право, що було систематизоване 1141 року Граціаном Болонським, і папські декреталії, що виявилися у постановах IV Лютеранського собору 1215 року, була транснаціональним зводом законів.

Крім того, нова правова система, яка утвердилась у всій Західній Європі, сприймалась як система, що безперервно розвивається, як динамічна. Точніше, західна правова свідомість у зв'язку з проголошеним правом для папи вводити нові закони, тобто реалізувати законотворчу діяльність, уперше сприйняла думку про те, що закон повинен постійно поповнюватись і оновлюватись. 1234 року з'явився перший офіційний звід канонів і декреталій, який підсумував і систематизував майже столітню працю; він слугував основним законом римо-католицької церкви майже до 1917 року [14, с. 51].

Ми часто називаємо епоху Середньовіччя «Темними віками», ерою варварства та тотальної ворожнечі, однак, на нашу думку, очевидним є те, що своїй стабільності Захід зобов'язаний саме Середньовіччю, яке чітко визначило тип правомірної поведінки та задало тон усьому подальшому розвитку європейських цінностей. Адже саме у часи Середньовіччя у Західній Європі викристалізувались та утвердились: 1) ідеї екуменізму, які полягали у необхідності возз'єднання Західної та Східної Церков; 2) доктрина Хрестоносного руху на Схід як чинники протистояння мусульманській експансії та створення Вселенської християнської держави; 3) адаптація церковного і світського законодавства, їх взаємодія та стимулювання церквою розвитку світського права; 4) місіонерська діяльність і поширення християнства як системи домінування європейських гуманістичних цінностей. Адже, як справедливо зазначає С. Хантінгтон, «в ісламі, конфуціанстві, індуїзмі, буддизмі не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відділення церкви від держави... Та й тезис про можливість «універсальної цивілізації» - це виключно західна ідея» [15, с. 38].

Висновки

Проаналізувавши політико-правові детермінанти, які визначали суспільно-політичний розвиток Середньовічної доби, можна констатувати, що філософською основою політико-правових ідей, з точки зору їх доктринального формування, була релігійна складова. Адже саме релігія була тією домінуючою формою суспільної свідомості, що визначала світогляд епохи. Теологічний світогляд був фундаментом Середньовіччя, її логічно-теоретичною основою.

Найбільш вагомою частиною політико-правових доктрин є їх теоретичний зміст, який однозначно ґрунтується на світогляді епохи та охоплює загальнотеоретичне вирішення державно-правових явищ і процесів. Вирішальними складовими змісту будь-яких політико- правових доктрин є система категорій, які виконують роль функціональних засад тих чи інших доктринальних концепцій. Для доби Середньовіччя основним категоріальним змістом політико- правових доктрин виступають ідеї непохитності церковної влади, домінування монархічної форми правління, яка б спиралась на владу

Церкви, поєднання та ефективне співвіснуванння звичаєвого, римського та канонічного права, які творять цілісну та домінуючу правову систему в загальноєвропейському масштабі.

Однак основою політико-правових доктрин Середньовіччя є програма, визначальна в контексті формування політичних і правових поглядів. Щодо програмних положень, то головними методологічними складовими політико-правових ідей в добу Середньовіччя, їх ідеологічною основою є необхідність корінних змін суспільно- політичних відносин, що полягали у зміцненні авторитету церкви.

Література

1. Философский энциклопедический словарь; ред.-сост. Е. Ф. Губский и др. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 576 с.

2. История политических и правовых учений: учебник / под ред. О. Э. Лейста. - М.: Зерцало, 2000. - 688 с.

3. Философия истории: учеб. пособие / под ред. проф. А. С. Панарина. - М.: Гардарики, 1999. - 432 с.

4. Тойнби А. Христианское понимание истории / А. Тойнби // Философия истории: антология; сост., ред. и вступ. ст. Ю. А. Киселева. - М.: Аспект-Пресс, 1995. - 351 с.

5. Осборн Р. Цивилизация. Новая история Западного мира / Роджер Осборн; пер. с англ. М. Колопотина. - М.: АСТ: Астрель, 2010. - 764 с.

6. Козловски П. Общество и государство: неизбежный дуализм / П. Козловски. - М.: Республика, 1998. - 368 с.

7. Трубецкой Е. Религиозно-общественный идеалъ Западного хри- стіанства в Х1-мъ въкъ. Идея божескаго царства въ творенняхъ Григорія VII-го и публицисттовъ - его современниковъ. Выпускъ I. - Киевъ, Тип. С. В. Куль- женко, 1897. - 511 с.

8. Шейнман М. М. Папство / М. М. Шейнман. - М.: Изд-во АН СССР, 1959. - 216 с.

9. Заборов М. А. Крестовые походы / М. А. Заборов. - М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1956. - 277 с.

10. Голокосов Л. В. Правовые доктрины: от древнего мира до информационной епохи / Л. В. Голокосов. - М.: Научный мир, 2003. - 320 с.

11. Аннерс Э. История европейского права; пер. со швед. / Э. Аннерс // Ин-т Европы РАН. - М.: Наука, 1996. - 397 с.

12. Букреев В. И. Этика права: от истоков права к мировоззрению: учебное пособие / В. И. Букреев, И. Н. Римская. - М.: Юрайт, 1998. - 335 с.

13. Коркунов Н. М. История философии права: пособие к лекциям. - 6-е изд. / Н. М. Коркунов. - СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1915. - 502 с.

14. Берман Дж. Гарольд. Вера и закон: применение права и религии; пер. с. англ. / Берман Дж. Гарольд. - М.: Московская школа политических исследований, 2008. - 464 с.

15. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? / С. Хантингтон // Полис. - 1994. - № 1. - С. 33-48.

Размещено на Allbest.ru