Сутність та етапи реалізації функції обвинувачення в кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

СУТНІСТЬ ТА ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ФУНКЦІЇ ОБВИНУВАЧЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

О.В. Ряшко, Н. В. Кундик

Проаналізовано питання стосовно сутності, моменту виникнення та етапів функції обвинувачення. Акцентовано на засаді презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка є загальною засадою кримінального провадження й означає, що закон вважає обвинуваченого невинуватим, доки його вину не буде доведено та встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Розглянуто фундаментальну категорію «обвинувачення», яка призвела до появи інших категорій та взаємозв'язків між явищами та поняттями, зокрема сучасна кримінальна процесуальна форма передбачає існування публічної та приватної форми обвинувачення.

Ключові слова: обвинувачення, кримінальне провадження, реалізація, етапи. кримінальний обвинувачення презумпція невинуватість

Постановка проблеми. Обвинувачення - це самостійна кримінальна процесуальна функція, сутність якої становить регламентоване законом спрямування діяльності суб'єктів обвинувачення, що здійснюється шляхом формування та реалізації обвинувачення стосовно конкретної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (злочин), і полягає у формулюванні обвинувачення, застосування до неї заходів процесуального примусу, зокрема заходів забезпечення кримінального провадження, збирання доказів винуватості цієї особи й обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом.

Обвинувачення, як відомо, має дві сторони: матеріальну та процесуальну. Матеріальну сторону обвинувачення становить твердження про вчинення певною особою діяння, забороненого кримінальним законом.

Процесуальна складова обвинувачення - сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення (злочину).

Дискусійними залишаються питання щодо моменту виникнення функції обвинувачення.

На думку більшості вчених, елементи функції обвинувачення виникають і здійснюються з моменту складення протоколу про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Цей протокол свідчить про висунення щодо певної особи елементів обвинувачення. В цьому разі підозра є складовою, одним із елементів обвинувачення. Не тільки затримання, а й застосування всіх видів заходів забезпечення кримінального провадження є елементами функції обвинувачення, оскільки вони застосовуються у зв'язку з підозрою та конкретним фактом, який викриває особу у вчиненні злочину.

Стан дослідження. Науковому дослідженню функції обвинувачення присвячено праці багатьох провідних учених, а саме: П. М. Давидова, В. Г. Даєва, Ю. М. Грошевого, Є. Г. Коваленко, В. А. Ла- зарєвої, В. Т. Нора, І. В. Рогатюка, В. М. Юрчишина, Ф. Н. Фаткулліна. Водночас, незважаючи на вагомий науковий внесок учених у дослідження цієї проблематики, вона потребує якісно нового наукового обґрунтування й адаптації до чинного законодавства.

Метою статті є аналіз сутності та завдань обвинувачення, дослідження етапів обвинувачення.

Виклад основних положень. У переліку функцій кримінального процесу функція обвинувачення вважається базовою для всього кримінального процесу. Виникнення функції обвинувачення дає стимул до появи функцій захисту та вирішення справи - функція обвинувачення є силою, яка рухає весь кримінальний процес. Вагомість функції обвинувачення для кримінального процесу є беззаперечним фактом.

Стосовно визначення терміна «функція обвинувачення» в науці кримінального процесу існує багато позицій. М. С. Строгович окреслює обвинувачення як сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття у вчиненому злочині притягнутої до кримінальної відповідальності особи та забезпечення застосування до неї відповідного покарання [1, с. 189].

Функцію обвинувачення не може бути застосовано до особи, котру притягнуто до кримінальної відповідальності, оскільки притягнутою до відповідальності вважають особу, щодо якої судом постановлено обвинувальний вирок, відтак твердження про реалізацію обвинувачення стосовно засудженої особи не є коректним.

І.А. Пікалов визначає обвинувачення як напрям кримінально- процесуальної діяльності з викриття особи, винної у вчиненні злочину, а також підтримання висунутого їй обвинувачення в суді [2, с. 14]. Очевидно, що І. А. Пікалов допускає аналогічну помилку, зазначаючи, що обвинувачення спрямоване на викриття саме винної особи, адже винною у вчиненні злочину відповідну особу може бути визнано лише за рішенням суду.

Визначення обвинувачення саме як діяльності, спрямованої на викриття особи, котра вчинила злочин, у науці має назву процесуального боку обвинувачення, це положення підтримують А. К. Аверченко, Н. А. Громов, Ю. П. Янович. Визначення обвинувачення лише з процесуального боку не є повним та не відображає всієї сутності обвинувачення, адже обвинувачення реалізується не лише як діяльність із викриття відповідної особи, а також як діяльність, спрямована на фіксування твердження про винність відповідної особи в процесуальних документах.

Так, у кримінальному процесі існує думка щодо визначення функції обвинувачення з матеріально-правового боку. Саме таке визначення обвинувачення підтримує більшість учених-процесуалі- стів. М. С. Строгович наводить таке визначення обвинувачення - це обвинувальна теза, твердження про винуватість обвинуваченої особи у вчиненні злочину [1, с. 190].

П. М. Давидов пропонує визначати функцію обвинувачення лише з матеріально-правового боку, зазначивши, що обвинувачення - це доведене, закріплене в процесуальному документі, спрямоване на реалізацію кримінальної відповідальності твердження про вчинення злочину вказаною особою [3, с. 29].

M. Ларін зазначає, що поняття обвинувачення має лише матеріально-правовий зміст як формулювання, обґрунтування та відстоювання слідчим та прокурором висновку щодо вчинення окремою особою злочину [4, с. 156]. Тієї ж позиції дотримуються Ф. Н. Фаткуллін, О. Б. Мельников та В. М. Савицький. Безперечно, визначення обвинувачення лише з матеріально-правового боку є позицією, яка має право на існування. Але функція обвинувачення в кримінальному процесі реалізується і у процесуальному, і в матеріально- правовому аспекті.

Відображення обвинувачення в процесуальному та матеріально- правовому сенсі також міститься в кримінальному процесі. М. М. По- лянський наділяє обвинувачення матеріальним та процесуальним змістом, окреслюючи поняття обвинувачення не лише як конкретну діяльність, а й як вимогу, безпосередньо спрямовану до обвинуваченого [5, с. 110].

C. Зеленецький дотримується аналогічного погляду та наголошує, що обвинувачення в матеріально-правовому сенсі з моменту виникнення відображається у відповідних процесуальних документах, але за відсутності діяльності обвинувачення є статичним у матеріально-правовому аспекті та може здійснюватися в процесі процесуальної діяльності під час його реалізації в процесуальному сенсі [6, с. 51].

Отже, функція обвинувачення є діяльністю, орієнтованою на викриття особи, яка вчинила злочин, а також фіксування твердження про винуватість у здійсненні злочинної дії у відповідних процесуальних документах.

У теорії кримінального процесу нарівні з терміном «обвинувачення» існує поняття «кримінальне переслідування». Щодо визначення кримінального переслідування в кримінальному процесі існують різні позиції. Наприклад, А. П. Лобанов стверджує, що функція кримінального переслідування є діяльністю слідчого, прокурора, що полягає у збиранні фактичних доказів учинення злочину підозрюваним, обвинуваченим. Водночас зазначені посадові особи встановлюють обставини, які обтяжують або пом'якшують відповідальність, застосовують заходи процесуального примусу, а прокурор також підтримує обвинувачення в суді [7, с. 12]. О. О. Чепурний зазначає, що кримінальне переслідування є процесуальною діяльністю, здійснюваною слідчим прокурором, приватним обвинувачем (потерпілим), цивільним позивачем та їх представниками з метою встановлення факту й обставин учинення суспільно небезпечного діяння, що передбачено кримінальним законом, й особи, що його вчинила, а також для забезпечення застосування до такої особи покарання або інших заходів кримінальної відповідальності або примусових заходів медичного чи виховного характеру [8, с. 37].

У кримінальному процесі існують також інші погляди стосовно визначення кримінального переслідування. Так, Б. Т. Безлєпкін вважає, що функція кримінального переслідування становить висунення, формування та обґрунтування обвинувачення у вчиненому конкретному злочині [9, с. 7]. Але в такому разі виникає підміна понять кримінального переслідування та обвинувачення в матеріально-правовому аспекті. Н. І. Щегель визначає кримінальне переслідування як регламентовану кримінально-процесуальним законом діяльність спеціально уповноважених органів та посадових осіб держави у межах їх компетенції, а також потерпілих, цивільних позивачів, їх представників, спрямовану на забезпечення невідворотності юридичної відповідальності за вчинений злочин шляхом порушення кримінальної справи, затримання особи, котра вчинила злочин, застосування заходів кримінально-процесуального примусу, формулювання обвинувачення, обґрунтування їх кримінальної відповідальності та підтримки державного обвинувачення з метою застосування до них кримінального покарання [10, с. 63]. Це формулювання та підтримка обвинувачення є складовими реалізації саме функції обвинувачення. Кримінальне переслідування є процесуальною діяльністю, яка відбувається з моменту порушення кримінальної справи, що здійснюється уповноваженими особами з метою встановлення особи, котра вчинила злочинну дію, та спрямована на її викриття, а кримінальне переслідування має здійснюватися лише на стадії досудового розслідування.

Як зазначається, обвинувачення фактично сприяло виникненню кримінального судочинства [11, с. 116].

Розвиток кримінального судочинства визначається реалізацією обвинувачення, яка, крім того, встановлює матеріально- і процесуально-правові межі кримінального переслідування, визначає предмет і межі судового розгляду. Зміст обвинувачення становить основу будь-якого підсумкового судового рішення [12].

У КПК України 1960 року термін «обвинувачення» використовується в багатьох статтях, але трактування його змісту законодавцем надано не було. Під обвинуваченням у тому сенсі, який вкладає в нього законодавець у КПК України 2012 року, необхідно розуміти твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК.

Твердження - декларативне речення, що може бути істинним або хибним. Твердження не тотожне реченню, воно радше визначає ідею, яка покладена в реченні. Твердження - це думка, положення, вислів, що є в основі чого-небудь. У філософському енциклопедичному словнику «твердження» - це положення, думка, якою доводять що-небудь.

Для того, щоб таке положення було доведено до відома певних осіб, необхідно, щоб воно мало певну форму, було сформульованим, а потім відбулася певна діяльність щодо підтримки цього положення, доведення його суті, аргументації на його користь тощо. Тобто, обвинувачення повинно бути реалізованим. Для цього насамперед обвинувачення повинно бути сформульованим процесуально - в обвинувальному акті. Видається цілком природним, що під час судового розгляду обвинувачення як твердження може перетерпіти певні зміни або не підтвердитись доказами. Тобто, обвинувачення може бути сформульованим не тільки в обвинувальному акті, а й на подальших етапах його реалізації.

Згідно з сучасним тлумачним словником української мови, формулювання - це стисла та точна словесна форма вираження думки, поняття, судження тощо. Під формулюванням обвинувачення можна розуміти викладення в процесуальному акті або в усних виступах суб'єктів обвинувачення твердження про вчинення конкретною особою певного діяння. Для формулювання обвинувачення необхідно, щоб були встановлені всі елементи складу злочину (його суб'єктивна та об'єктивна сторони).

Після прийняття КПК України 2012 року закономірно виникло питання: в який момент кримінального судочинства і хто формулює обвинувачення? Твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, першим формулює слідчий в обвинувальному акті. Але легітимність такому акту надається тільки після його затвердження прокурором. Не дарма, у п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК 2012 р. йдеться про те, що обвинувачення повинно бути висунуте в порядку, встановленому КПК. Тому обвинувачення формулює в обвинувальному акті прокурор шляхом його затвердження. Законодавець закріпив у новому КПК право прокурора на складання обвинувального акта, якщо він не погодиться з обвинувальним актом, що був складений слідчим або на внесення до цього процесуального акта змін.

Остаточне формулювання державного обвинувачення є в обвинувальній промові прокурора в дебатах сторін на стадії судового розгляду. Згідно з КПК України право формулювати обвинувачення також надано суду. Виконуючи свою процесуальну функцію - правосуддя, суд формулює обвинувачення у вироку.

Варто зазначити, що обвинувачення, проходячи певні етапи, може неодноразово змінювати свій зміст або на користь обвинуваченого, або проти нього, або взагалі бути скасованим. Саме тому обвинувачення формулюється різними суб'єктами кримінального судочинства і на різних стадіях кримінального процесу.

Під час формулювання обвинувачення відбувається його обґрунтування. Своє твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, суб'єкт обвинувачення повинен обґрунтувати, тобто висунути для його підтвердження переконливі докази, доведені факти та аргументувати його.

Обґрунтування обвинувачення - це логічний процес з аргументації сформульованого обвинувачення. Воно здійснюється шляхом викладання його в процесуальному акті або в усному порядку в обвинувальній промові прокурора. Під час обґрунтування суб'єкт обвинувачення використовує зібрані до цього часу докази, що викривають особу у вчиненні злочину, керуючись водночас кримінальними процесуальними нормами.

Обґрунтування прокурором обвинувачення можливе і на стадіях перегляду судових рішень, якщо буде оскарження ухваленого судом рішення.

КПК України визначає обвинувальний акт як процесуальне рішення, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення й яким завершується досудове розслідування (ч. 4 ст. 110). Якщо формулювання та обґрунтування обвинувачення відображено саме в обвинувальному акті, тоді висунення обвинувачення слід визнати першим етапом реалізації обвинувачення, а його змістом - формулювання та обґрунтування обвинувачення.

Другим етапом реалізації обвинувачення є його підтримання. У п. 15 ч. 3 ст. 36 КПК України йдеться про підтримання прокурором державного обвинувачення в суді. Підтримання обвинувачення - це процесуальна діяльність суб'єктів обвинувачення, яка складається у захисті сформульованого та обґрунтованого їм обвинувачення.

Розглядаючи співвідношення понять «реалізація обвинувачення» і «підтримання обвинувачення», зазначимо таке. Термін «підтримання обвинувачення» не охоплює всіх аспектів діяльності прокурора на стадії судового розгляду.

Досліджуючи спільно з учасниками кримінального судочинства всі частини обвинувачення, прокурор реалізує свою обвинувальну функцію. Аналізуючи всі обставини кримінальної справи, він так чи інакше формує власну позицію, яка часом може розходитися з позицією органів досудового розслідування, яка виражена в обвинувальному акті та навіть із тією позицією, яку він сам міг займати раніше, до дослідження конкретних обставин кримінальної справи на етапі судового розгляду.

Здійснюючи обвинувальну діяльність, прокурор реалізує обвинувачення, яке він не завжди може підтримувати повністю або в певній частині.

Реалізація обвинувачення більш широке поняття, ніж підтримання обвинувачення, оскільки інше означало би, що прокурор не виконує жодної самостійної ролі в судовому розгляді. Законодавець навпаки підкреслює самостійність прокурора, наділяючи його правом відмовлятися та змінювати обвинувачення, домагаючись в повній мірі втілення принципів кримінального судочинства. Тому підтримання обвинувачення є тільки етапом його реалізації [13, с. 218].

Судовий розгляд починається з оголошення прокурором короткого викладу обвинувального акта. Ця дія ініціює процес реалізації обвинувачення в судовому розгляді. Під час судового розгляду в умовах змагальності обвинувачення перевіряється на предмет його законності та обґрунтованості. Прокурор не тільки засвідчується в обґрунтованості обвинувачення, але й переконує в цьому суд. Саме обґрунтоване на судовому слідстві обвинувачення покладається в основу вироку.

Судові дебати підводять риску під дослідженням доказів, які обґрунтовують обвинувачення. В промові державного обвинувача в заключному вигляді формулюється й обґрунтовується обвинувачення, оскільки воно ґрунтується на доказах, що були дослідженні під час судового слідства.

Реалізація обвинувачення визначає зміст вироку. В разі визнання особи виправданою відбувається формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі та визнане судом недоведеним, а у разі визнання особи винуватою - формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним (ч. 3 ст. 374 КПК).

Отже, вирок є актом формулювання й обґрунтування обвинувачення або тільки формулювання обвинувачення, із зазначенням на його необґрунтованість.

Реалізація обвинувачення може проходити не завжди всі етапи, наприклад тоді, коли кримінальне провадження завершується на етапі підготовчого судового засідання. Або в судовому розгляді можуть бути встановлені (невстановлені) певні фактичні дані, які вплинуть на суть обвинувачення або на можливість його підтримання.

Тому, самостійними етапами реалізації обвинувачення є також зміна обвинувачення та відмова від підтримання державного обвинувачення прокурором.

У разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді головуючий роз'яснює потерпілому його право підтримувати обвинувачення в суді.

У цьому разі потерпілий, який погодився підтримувати обвинувачення в суді, користується всіма правами сторони обвинувачення під час судового розгляду. Також потерпілий після відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення може також погодитись із цим рішенням і не підтримувати обвинувачення, яке після відмови прокурора набуває статусу приватного. В цьому випадку існує такий етап реалізації обвинувачення, як відмова від обвинувачення.

Висновки. Прийняття КПК України 2012 року є лише першим кроком у напрямку докорінної зміни всієї системи кримінального процесуального законодавства.

Як наслідок, змінюється і процесуальний статус та наглядові повноваження прокурора як основного гаранта забезпечення законності та конституційних прав і свобод громадян під час кримінального провадження.