Таврійський палац в кулуарах Державної думи (1906-1907 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

депутат поведінка дума кулуар

Стаття з теми:

Таврійський палац в кулуарах Державної думи (1906-1907 рр.)

Коник О.О.

Метою даного повідомлення є висвітлення щоденної практики депутатів Державної думи першого і другого скликань поза залою засідань. Завдання -- простежити формування змін у поведінці і політичній орієнтації депутатів під впливом переходу від «буденного» життя до «небуденного» у самій Думі. Розглянуто середовище, в якому працювали депутати, охарактеризовано побутові умови Таврійського палацу, звернуто увагу на роль кулуарів у формуванні політичних переконань депутатів, особливо селян. Зроблено висновок про те, що досвід, отриманий пересічними депутатами від повсякденного спілкування один із одним та з присутніми в Думі інтелектуалами, міг би позитивно вплинути на ситуацію на місцях. Однак цей досвід після 1917 р. виявився непотрібним. Брак навичок цивілізованої парламентської роботи в Україні відчувається і сьогодні.

Ключові слова: Таврійський палац, Державна дума, депутати, кулуари, парламентський досвід.

Думська проблематика є помітно присутньою в історіографії практично на всіх теренах пострадянського простору. Досить активно розвивається цей напрям історичних досліджень і в Україні. У цьому легко переконатися, звернувшись до історіографічних узагальнень та відповідних розділів у монографіях з історії думського процесу в Росії, що побачили світ протягом останнього десятиліття [5; 6; 10]. Довгий час думські дослідження проводилися переважно в річищі політичної історії.

В останні десятиліття спектр таких досліджень, однак, суттєво розширився. Зокрема, в поле зору істориків потрапили й аспекти повсякденного життя й побуту думських депутатів. На українському матеріалі існують розвідки, виконані в рамках відносно нового в історичній науці напряму досліджень - історії повсякдення. Є відповідний розділ і в нашій монографії, присвяченій вивченню діяльності українських думських депутатів [5, с. 326-357]. Однак у ній розглядалися аспекти щоденного життя й нових турбот депутатів переважно поза Думою, тобто за стінами Таврійського палацу, в якому працював цей вищий представницький орган пізньоїмперської Росії. Йшлося про суспільну атмосферу, обставини, які супроводжували виборчий процес, переїзд до столиці і влаштування на новому місці і т. п.

Метою ж даного повідомлення є висвітлення саме «думського» побутування українських депутатів з тим, щоб прослідкувати зміни, які відбувалися в поведінці, політичній орієнтації та, можливо, світогляді людей під впливом переходу від «буденного» до «небуденного».

Під останнім, серед іншого, один із засновників напряму Н. Еліас розумів і парламентську діяльність. З плином часу погляди на «повсякдення» суттєво змінилися, й, мабуть, ще остаточно не усталилися. Однак для нас суттєво важливим є одне з сучасних теоретичних положень про «розподіл праці» між філософами, соціологами та істориками у вивченні сфери людського повсякдення: «Історик може простежити, як на уламках одного укладу життя й однієї буденності, в результаті їх руйнування, виникає нова буденність і повсякденність, яка, порівняно з попередньою, здається дивною й «неповсякденною». Подібний аналіз містить у собі перспективу прогнозування майбутнього, оскільки дозволяє прослідкувати розвиток системи цінностей, роль у цьому окремих особистостей, що намагалися й намагаються «змінити життя» як у державному масштабі, так і на локальному рівні...» [7]. Тим більше це стосується повсякдення революційного або, ширше, перехідного часу пізньоімперської Росії, в умовах якого й була скликана і працювала Державна дума.

Отже, після перипетій виборів, прощання і подорожі до Петербурга та турбот з початкового поселення на новому місці, про які вже йшлося, депутата чекало власне місце роботи - Таврійський палац. Збудований в кінці ХУЛІ ст. як заміська садиба князя Потьомкіна, він мав складну подальшу долю. Коли з'явилася потреба у приміщенні для роботи новоствореної Державної думи, уряд зупинив свій вибір саме на цьому палаці. Достатньо імпозантний, як і належить для установи державного рівня, після відповідної реконструкції він став також достатньо функціональним для її роботи.

Однак варто звернути увагу на визначення князівської садиби як «заміської»: на початку ХХ ст. палац, звичайно, був уже в межах столиці, але далеко не в її центрі. Михайло Грушевський, що відвідав Петербург улітку 1906 р. з метою з'ясування можливостей, які давала б для української справи новостворений представницький орган, про його місцезнаходження висловився досить скептично: «Для новонародженого російського парламенту правительство визначило одну з другорядних царських палят, т.зв. Таврійську. <...> Палац досить тяжкої архітектури і непоказний, а головно положений «за світом», в однім з найглухічих кутів Петербурга: мов би зумисно вислано думу сюди дальше від місць де б'є живчик столичного життя» [4, с. 85].

Львівський професор Грушевський, хоч і російський підданий, вочевидь добре знав різницю архітектурних стилів, міг порівняти будівлі Львівського краєвого сейму (нинішній головний корпус Львівського університету, - О. К.) або Віденського парламенту, й, можливо, був трохи упередженим. Принаймні, Дума розташовувалася не в якомусь пролетарському передмісті: навколо палацу дислокувалися елітні

гвардійські полки, як от Кінногвардійський (і сам палац спершу мав таку назву, за місцем колишньої служби світлішого князя), Преображенський та ін.; вулиці, що замикають квартал навколо палацу й прилеглого до нього великого Таврійського саду (з системою озер, багатими насадженнями тощо) - Таврійська, Фуршатдтська, Кірочна - були й залишаються вельми фешенебельними (див. план С.-Петербурга 1900-х рр., район Таврійського палацу [3, с. 603]). Шпалерна вулиця, на яку виходить головний фасад палацу, в часи Потьомкіна була відкритою з боку Неви, але на час розміщення тут Думи гарний колись краєвид був перекритий спорудженою в середині ХІХ ст. міською водокачкою з електростанцією [5, с. 338].

Віддаленість і солідне мілітарне сусідство, ймовірно, мали б убезпечити Думу від безпосереднього тиску «вулиці». Однак ця «вулиця», принаймні, у вигляді демократично налаштованої публіки, все ж була присутньою. При відкритті другої Думи ця публіка освистувала депутатів із заможних верств населення й вітала їх опонентів, що відстоювали інтереси селян і робітників. Емоційний фон лаконічно, але яскраво переданий у спогадах одного з депутатів: «21 лютого 1907 р. Буду помирати - ніколи не забуду вчорашнього дня. Господи, Боже ти мій!.. Сонечко грає. На дворі легенький мороз. Народ, поліція. На шипованих колясках хто - крик, с.-д і с-р - на руки колихати. Вищі чини у закритих каретах. Якої губернії? Якої партії? Амністію, амністію добудьте! Землиці добудьте, щоб усім вільготно було... Ну, були котрі з депутатів плакали... Я теж, на що вже міцний, пустив сльозу. Пропустіть, кажемо, добрі люди, ми депутати. Ну, відразу ж розступаються й знову «ура», і все таке. Біля палацу сама поліція та солдати, народ за півверсти не пустили.» [2, с. 8-9]. Вулиця Шпалерна, таким чином, з 1906 р. стала вельми відомою на політичному обрії Петербурга, як із 1917 р. Смольний палац - «штаб революції» більшовиків, колишній інститут шляхетних дівиць, розташований недалеко на цій-таки Шпалерній у комплексі споруд Смольного монастиря.

Попервах «живчиком життя» для прибулих депутатів у самій Думі, якщо скористатися приведеною вище метафорою Грушевського, була, очевидно, думська канцелярія і, зокрема, її чергова частина, від якої залежало організаційне оформлення депутата (кімн. 47б). Вельми важливим думським підрозділом, особливо для селян і міщан, було також думське казначейство (кімн. 26). Ці дві думські структури здійснювали легітимацію особи у статусі депутата (офіційно особи недоторканної!), що надавало їй право на фінансове забезпечення у вигляді спочатку добових грошей (10 крб.), а потім фіксованого річного утримання. Правда, це були тільки виконавчі інструменти, які мали виконувати волю палати: статус депутата треба було підтвердити на пленарному засіданні думи після перевірок відповідних відділів. У канцелярію депутат мав представити підтвердження про факт обрання, підписане губернатором своєї губернії, та власноруч заповнити низку паперів, із яких чи не найінформативнішими для історика можна вважати анкети та опитувальні листи. На типографському бланку анкети зазначалося: «Член Державної думи, по прибутті для участі в її сесії, повідомляє про це в Канцелярію державної думи з зазначенням своєї адреси й необхідних про себе відомостей. Він повідомляє Канцелярію про кожні у них зміни (параграф 199 Наказу Державної думи) [9, л. 1б]. Опитувальні листи від Розпорядчої комісії думи, що мали на меті детальніше виявити політичні погляди депутата, його побажання бути у тій чи тій фракції та ін., містять також інформацію про те, на якому місці в залі сидів депутат протягом сесії і на якому він хотів би сидіти. У деяких випадках, крім цієї конкретної інформації, вони говорять і про амбіції чи якісь особистісні риси депутата. Так, херсонський депутат із монархічними переконаннями Еммануїл Саргані сидів у кріслі №107, тобто власне в центрі (див. схему залу засідань Державної думи, 1907-1917 [3, с. 603]), але хотів би сидіти «на краю правої сторони» [8, л. 2]. Невідомо наразі, чи вдалося йому пересісти на бажаний край (що було б символом «правизни»), але що цей депутат у своєму консерватизмі демонстративно хотів бути «святіше папи римського», очевидно.

Канцелярія знаходилася в лівому крилі першого поверху палацу, поряд із приймальнею Голови думи, казначейство - у дзеркально протилежній кімнаті у правому крилі, поряд із думськими ресторанами (див. поетажні плани Таврійського палацу 1900-х рр. [3, с. 603].

Грушевський, що відвідував, треба думати, гостьову ложу або ложу журналістів (розташовані високо на галереї), досить саркастично описує цю сторону побутування Думи в переобладнаному царському палаці (а тут після смерті фаворита певний час мала резиденцію й імператриця Катерина ІІ): «Витрачено чимало грошей, зіпсовано розпис, незручні галереї для публіки - під стелею, стисло, то депутати і гості мусять обертатися в «кулуарах» як звуть їх, замилувано до всяких західних парламентарних термінів і словець, - передній залі і ресторанах думи, до річи сказати, дуже дранливих, хоч і дорогих. Тут мусять товкти ся депутати, не маючи більш ніякого ресторана на добрий стріл від думи. <.> Дума має місця щось на 600 послів.» і т.д. [4, с. 85; 5, с. 338].

Попри зіпсований розпис стін і стель (а псували його ще з часів Павла І, котрий влаштував тут казарми Кавалергардського полку включно зі стайнями), непоказна зовні споруда мала вельми розкішні інтер'єри, величні зали, колонну галерею, зимовий сад (переобладнаний під залу засідань), театр (переобладнаний під бібліотеку), та ін. «Дранливих» ресторанів було два, обидва на першому поверсі. Крім того, діяли ще чайні буфети: один на першому поверсі і два на другому. На першому поверсі розташовувався великий, із кількох приміщень, кабінет думського лікаря, що містив також аптеку [3, с. 603], а на другому - перукарня. Величний вестибюль, чавунне литво сходових перил, гардероб, приміщення з позначкою WK біля нього - все було добре продумано й улаштовано.

Усе дихало столичним достатком, якщо не розкішшю, і грішми. Депутати, які «товклися в кулуарах», могли ставитися до цього по-різному: йшлося про народні гроші, до контролю над якими, несподівано для багатьох із них, мав би бути відкритий доступ. Ось одна з записаних журналістом фраз із таких кулуарних розмов: «Треба прийняти поправку у зворотній промові стосовно позики (йдеться про зворотну адресу, - О.К). - говорить у групі депутат по Катеринославській губернії (так, - О.К.). - Треба ж, нарешті, перевірити наші кревні грошенята. Куди ви, милі, течете, у чиї руки загребущі потрапляєте.» [11, с. 36].

Особливу увагу привертають селяни - зовсім несподівані в ролі членів парламенту. Володимир Богораз (Тан) описував свої враження від них так: «Вони бродять стадами в чудових залах Таврійського палацу, зневажливо топчуть своїми важкими чобітьми цінний дубовий паркет, безцеремонно, як завойовники. В кулуарах під час перерв вони зачіпають своїм неотесаним плечем пишні плечі розкішно вбраних дам і позолочених камергерів. Усякі є між ними. Величезні, з півпудовими кулаками й маленькі, сухорляві, ніби спалювані жаром вимог, принесених ними з собою в цю високу залу. Є білі, русі, чорні. В казинетових піджаках, у піддьовках і чумарках, в косоворотках і вишитих «мережаних» сорочках; обмотані козацькими поясами й туго затягнуті попругою ширшою, ніж кінська. Є навіть у сюртуках і білих комірцях <.>.

Ви називали цих селянських самоуків агітаторами, підбурювачами. Але народ визнав їх своїми і з гучними вигуками й клятвами про підтримку прислав їх сюди здобувати землі й права» [1, с. 3-4]. Тут ішлося про першу Думу.

Щось подібне спостерігав і очевидець у другій Думі: «Входимо, а там чиновників цих та генералів - тьма тьмуща. Ситі, в мундирах золотих, з каблучками, перснями на всіх пальцях. Потім і наші, депутати, стали збиратися. Багато, біля п'яти сотень буде, коли з Сибіру приїдуть улітку. Усе більше з селян депутати-то. І молодняки все, старих малувато... Є й татари в єрмолках... Євреїв майже немає... Так, малість одна. Багато поляків, латишів, хохлів, козаків та інших народів. Зібралися всі, як на ярмарку в Нижньому. Священики теж є серед депутатів. Є, котрі, й есери, й трудовики, і селянського союзу, й кадети. А у «правих» навіть два архієреї - Платон та Євлогій.» [2, с. 9-10].

Цікавим тут є порівняння залу засідань Думи та думських кулуарів із ярмарком у Нижньому Новгороді, де люди збиралися з усіх країв Росії й не тільки. Іноді таке спілкування представників різних народів і станів називають «плавильним тиглем». Справді, Дума була центром суспільної комунікації, місцем, де надзвичайно інтенсивно відбувався обмін найрізноманітнішою інформацією економічного, політичного, соціального й культурного характеру.

Російський етнограф народницького спрямування Богораз (Тан) у наведеному вище фрагменті зобразив селянських депутатів у певному агресивному ракурсі. По-іншому бачив ситуацію явно прихильний до кадетів херсонський журналіст Олександр Цитрон. Він говорить про селян із «південних губерній» у компанії з «добродушним Максимом Ковалевським». Селяни «з великим інтересом слухають усе, що стосується історичного минулого й цікавляться, так би мовити, загальними місцями.». Українських селян - співбесідників кадетського призвідника Павла Мілюкова називає поіменно: Романюк, Кучеренко, Вировий:

«Роздумують спокійно і впевнено». Журналіст завважує, що селяни «прекрасно зійшлися з інтелігентами» - причому не лідери трудовиків, а рядові, «сірі» селяни: «вони тепер постійно обертаються в товаристві Котляревського, Вінавера, Максима Ковалевського. <.> Свідомість, як потужна хвиля, наростає серед них. Це вже не ходоки у селянських справах, що сидять годинами біля парадного під'їзду сановника, а повноправні господарі, свідомі панове у своєму ділі» [11, с. 9, 33, 35-36].

На жаль, ми знаємо, так не сталося. Перша Дума проіснувала 72 дні, ненабагато довше - 103 дні - працювала друга Дума. А зі зміною виборчого закону, після 3 червня 1907 р., про депутатів - «повноправних господарів у своєму ділі», особливо селян, говорити вже не доводиться. Дума таки стала, як і планувалося з самого початку, інструментом урядової політики, хоч і не завжди цілком покірним. «Змінити життя» тоді не вдалося. Однак за іншого варіанту розвитку подій той досвід, який отримували пересічні депутати від повсякденного спілкування один з одним та з авторитетними інтелектуалами, яких не бракувало і серед депутатів, і в думських кулуарах, міг би дуже позитивно вплинути на ситуацію на місцях. Цей досвід, як політичний, так і суто побутовий, досвід гідної поведінки в гідних людини умовах, так і не став повторюваним - національні парламенти на постімперському просторі, як-от Українська Центральна Рада, проіснували також недовго. Та й там домінували представники переважно радикально налаштованих політичних течій. 1917 рік перекреслив можливості подальшої акумуляцій думського досвіду та його спадкоємності, а брак досвіду цивілізованої парламентської роботи відчувається, вочевидь, і сьогодні.

Тому вивчення такого досвіду, нехай і короткочасного, може бути перспективним для подальших досліджень. У кожному разі він того заслуговує.

Список використаних джерел

1. Богораз В.Г (Тан). Мужики в Государственной думе. Очерки [Текст] / В.Г Богораз. - М.: Изд. В.М. Саблина, 1907. - 72 с.

2. Василевич В. (псевдоним Кирьякова В. В.) Записки депутата второй Государственной Думы [Текст] / В. Василевич. - Спб.: К-во «Верный путь», 1907. - 32 с.

3. Государственная дума Российской империи: 1906-1917 [Текст]: Энциклопедия. - М.: РОССПЭН, 2008. - 735 c.: ил.

4. Грушевський М. З біжучої хвилі [Текст]: Статті й замітки на теми дня. 1905-6 р. / Михайло Грушевський. - К.: Друкарня С.В. Кульженка, 1906. - 127 с.

5. Коник О.О. Депутати Державної думи Російської імперії від губерній Наддніпрянської України (1906-1917 рр.): монографія / О. О. Коник; наук. ред. С.І. Світленко. - Дніпропетровськ: Герда, 2013. - 454, [2] c.: табл.

- Милько В.І. Участь депутатів від українських губерній та міст у роботі I-IV Державних дум Російської імперії (1906-1917 рр.): історіографічний аналіз / В.І. Милько // Укр. іст. журн. - №1. - С.153-170.

6. Наталья Пушкарева. «История повседневности» как направление исторических исследований [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/book/ istorija_povsednevnosti_kak_napravlenije_istoricheskih_ issledovanij_2010-03-16.htm

7. Российский государственный исторический архив. - Ф.1278. - Оп.1, 2 созыв, Государственная дума, 1907 г. - Д.381.

8. Соловьев К.А. История деятельности первых Государственных дум дореволюционной России: сравнительный анализ традиций правотворчества [Текст] / К.А. Соловьев, В.В. Шелохаев. - М.: Издание Государственной Думы, 2013. - 240 с.

9. Цитрон А. 72 дня первого русского парламента [Текст]: [впечатления журналиста] / Александр Цитрон: предисл. авт. - СПб.: Книгоизд-во Баум (тип. П.П. Сойкина), 1906. - V, (2), 165 (3) с.

Размещено на Allbest.ru