Основи сімейного права України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основи сімейного права України

1. Поняття сімейного права, його предмет, метод та джерела

Сімейне право - це галузь права, що регулює особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками і дітьми, усиновителями й усиновленими, а також іншими членами родини.

Предметом правового регулювання сімейного права є суспільні відносини, які виникають у зв'язку із шлюбом, особисті немайнові та майнові відносини між членами сім'ї та іншими родичами, а також відносини, що виникають з приводу усиновлення, встановлення опіки та піклування стосовно дітей, позбавлених батьківського піклування.

Оскільки сімейне право належить до галузей права, у яких началом є приватне право, основним методом правового регулювання є диспозитивний метод (метод дозволяння, виходить із рівності суб'єктів), який надає суб'ктам правовідносин можливість вільно обирати бажаний варіант поведінки. Разом з тим, сімейно право використовує і імперативний метод (метод владного припису, підпорядкованості сторін), який реалізується шляхом встановлення певних юридичних обов'язків та заборон.

Правовою основою сімейного права є Конституція України, норми якої закріплюють загальні засади сімейних відносин. Зокрема відповідно до вимог ст.51 Конституції - шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, а кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Крім того, ст. 52 Конституції проголошує, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом, а утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування покладається на державу, яка заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Основним джерелом сімейного законодавства є Сімейний кодекс України (далі - СК), який був прийнятий 10 січня 2002 р. та набрав чинності з 1 січня 2004р. шлюб подружжя сімейний право

Джерелом сімейного законодавства є й інші закони України, які регулюють сімейні відносини. До таких належать наприклад Закони України: ”Про охорону дитинства” від 26.04.2001р., ”Про державну допомогу сім'ям з дітьми” від 22.-3.2001р. та інші. Крім того, норми сімейного права закріплені й у цілій низці підзаконних нормативно-правових актів (указах Президента, постановах КМУ, актах центральних органів виконавчої влади тощо).

До системи джерел сімейного права належать також міжнародні договори та конвенції, ратифіковані Україною у встановленому законом порядку. Зокрема це Конвенція ООН про права дитини (1989р.) - ратифікована 27.02.1991р. і набула чинності для України 27.09.1991р.; Європейська конвенція про здійснення прав дітей (1996р.) - ратифікована 3.08.2006р., набула чинності для України 1.04.2007р.; Конвенція ООН про стягнення аліментів за кордоном (1956р.) - ратифікована 20.07.2006р., набула чинності для України 19.10.2006р. та низка інших.

Чинний СК (ст.8) передбачає також, що у випадках, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами його нормами не врегулювані, то для їх врегулювання застосовуються відповідні норми Цивільного кодексу України.

2. Сім'я та шлюб

Умови укладання шлюбу. Основними категоріями сімейного права, закріпленими на законодавчому рівні є сім'я та шлюб.

Сім'я є первинним та основним осередком суспільства і визначається СК України (ст.3) як спільнота(об'єднання) осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я може створюватися на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, за умови, що вони не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Закон гарантує особі право на сім'ю, а держава покладає на себе обов'язок забезпечувати охорону сім'ї, дитинства, материнства, батьківства та створювати умови для зміцнення сім'ї (ст.ст. 4, 5 СК).

Отже однією із головних підстав утворення сім'ї є шлюб.

Шлюб - це сімейний союз чоловіка і жінки, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст. 21 СК).

Проаналізувавши цю норму, ми можемо зробити висновок, що проживання жінки і чоловіка однією сім'єю за відсутності такої реєстрації не створює шлюбу і не породжує подружніх правовідносин. Релігійний обряд укладання шлюбу також не є підставою для виникнення подружніх прав та обов'язків.

Умови, за яких закон дозволяє укладення шлюбу, закріплені у ст.ст. 22-24 СК і до них належать: 1) досягнення особами, що одружуються, шлюбного віку - 18 років як для чоловіків, так і для жінок. Однак за заявою особи, яка досягла 16 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде вирішено, що це відповідає її інтересам; 2) добровільність шлюбу (наявність взаємної згоди).

Разом з тим, законодавець передбачає, що шлюб не може бути укладений за наявності наступних перешкод:

1) якщо особа перебуває в іншому, нерозірваному шлюбі (принцип одношлюбності - ст. 25 СК);

2) наявність між майбутніми чоловіком та жінкою родинних відносин. У шлюбі не можуть перебувати особи, які є родичами прямого споріднення (батько, мати, дочка, син, баба, дід, онуки). Не допускається шлюб і між повнорідними і неповнорідними (що мають спільну матір або спільного батька) братом і сестрою, двоюрідними братом і сестрою, рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею (ст. 26 СК);

3) недієздатність однієї з осіб, які одружуються (ч.2 ст.24 СК);

4) не можуть перебувати у шлюбі між собою усиновлювач та усиновлена ним дитина (ч.5 ст.25 СК).

3. Порядок державної реєстрації шлюбу

Укладання шлюбного договору. Особи, які бажають одружитися, повинні особисто подати заяву до державного органу реєстрації актів цивільного стану (далі - ОРАЦС) за їхнім вибором. З моменту подання такої заяви вони вважаються нареченими. Працівники ОРАЦС зобов'язані ознайомити наречених з їхніми правами і обов'язками як майбутніх подружжя і батьків, попередити про відповідальність за приховування перешкод до реєстрації шлюбу (ст.ст. 28-29 СК). Наречені мають повідомити один одному відомості про стан свого здоров'я, адже приховання важкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Реєстрація шлюбу відбувається по закінченні місячного строку з дня подання заяви. За наявності поважних причин цей строк може бути скорочений. У випадках, якщо реєстрація шлюбу з певних причин не відбулася у визначений день (хвороба одного з наречених, перебування у відрядженні тощо), заява про реєстрацію шлюбу продовжує зберігати свою чинність на протязі трьох місяців з дня її подання.

Якщо реєстрація шлюбу не відбулася через відмову одного з наречених, то та особа, яка відмовилася одружитися, зобов'язана компенсувати іншій всі витрати, які були понесені у зв'язку з готуванням до реєстрації шлюбу і весілля.

Закон (ст. 34 СК) категорично вимагає особистої присутності нареченого і нареченої в момент реєстрації і не допускає реєстрацію шлюбу через представника. Шлюб, який був зареєстрований з порушенням цієї вимоги вважається неукладеним.

Наречені мають право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і можуть обрати прізвище одного з них як спільне прізвище, зберігти дошлюбнє прізвище або приєднати до свого прізвища прізвище нареченого (нареченої).

Державна реєстрація шлюбу закріплюється свідоцтвом, про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

За особистим бажанням та згодою наречених, між ними може бути укладений шлюбний договір. Шлюбний договір до речі може бути укладений і як особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (нареченими), так і подружжям. Проте якщо шлюбний договір укладається до реєстрації шлюбу, а один із наречених є неповнолітньою особою, необхідна наявність письмової згоди її батьків або піклувальника, яка засвідчується нотаріусом (ст. 92 СК).

Шлюбний договір - це угода, за якою регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки, а також можуть бути передбачені майнові права подружжя як батьків.

Отже вимога законодавця до змісту шлюбного договору (ч.2,3 ст.93 СК) прямо передбачає, що він призначений виключно для врегулювання майнових відносин подружжя (наприклад може встановлювати порядок користування майном, його можливий розподіл в разі розлучення, режим користування житлом, передбачати права на взаємне утримання, надання матеріальної допомоги для виховання та розвитку дитини тощо) і не може регулювати особисті відносини як подружжя, так і особисті відносини між ними та дітьми.

Статтею 94 СК встановлено вимогу і до форми шлюбного договору, який повинен складатися виключно у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню.

Якщо шлюбний договір був укладений до реєстрації шлюбу, він набирає чинності в день реєстрації шлюбу, а якщо його укладено подружжям - набирає чинності в день його нотаріального посвідчення.

У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав і обов'язків. Крім того, в ньому також може бути передбачена чинність договору або окремих його умов й після розірвання шлюбу (ст. 96 СК).

Не допускається одностороння зміна одним з подружжя умов шлюбного договору. За наявності взаємної згоди подружжя має право змінити умови шлюбного договору або взагалі відмовитися від нього. Означені рішення подружжя повинні бути нотаріально посвідчені. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути змінений, розірваний або визнаний недійсним лише у судовому порядку.

4. Недійсність шлюбу

Шлюб визнається недійсним, якщо він був зареєстрований з порушенням вимог сімейного законодавства. В залежності від того, які саме умови укладання шлюбу не були дотримані, або ж які саме з перешкод для укладання шлюбу не були враховані, розрізняють: 1) абсолютно недійсні або нікчемні шлюби - такі, що не потребують судового рішення і є недійсними внаслідок самого факту протиправності шлюбу; 2) відносно недійсні або оспорювані - шлюби які можуть бути визнані недійсними виключно за рішенням суду.

Відповідно до ст.39 СК до абсолютно недійсних або нікчемних належать шлюби, які були зареєстровані:

1) з особою, що одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

2) між родичами за прямою лінією споріднення;

3) між рідними (неповнорідними) братом і сестрою;

4) з недієздатною особою.

У всіх перелічених вище випадках державний орган РАЦС за заявою зацікавленої особи анулює актовий запис про такий шлюб.

Відносно недійсні або оспорювані шлюби, в свою чергу поділяються на два наступних види: шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду та шлюби, які можуть бути визнані недійсними за рішенням суду.

Закон (ст.40 СК) передбачає, що за рішенням суду визнається недійсним шлюб, якщо він був зареєстрований: 1) без вільної згоди чоловіка або жінки; 2) у випадку його фіктивності. Фіктивним є шлюб укладений без наміру створити сім'ю. Проте якщо на момент розгляду справи судом ці обставини зникли, то шлюб не може бути визнаний недійсним.

За рішенням суду може бути визнаний недійсним шлюб (ч.1 ст. 41 СК), зареєстрований:

1) між усиновителем і усиновленою ним дитиною (у разі нескасованого усиновлення);

2) між двоюрідними братом і сестрою; між тіткою, дядьком і племінником, племінницею;

3) з особою, що приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для іншого з подружжя чи їхніх нащадків;

4) з особою, що не досягла шлюбного віку, якій не було надано права на шлюб.

Разом з тим, ч.2 цієї ж статті визначає, що при вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд повинен взяти до уваги, наскільки таким шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин тощо. А частина 3 ст. 41 СК взагалі містить припис імперативного характеру, який передбачає, що шлюб не може бути визнаним недійсним разі вагітності дружини, у випадках реєстрації шлюбу з особами переліченими нами вище у пунктах 1,2,4, а також досягненням особою шлюбного віку, чи наданні такій особі права на шлюб (п.4).

Отже різниця між цими видами відносно недійсних (оспорюваних) шлюбів полягає в тому, що у першому випадку (ст. 40 СК) закон містить імперативну (владну, безальтернативну) вимогу про визнання шлюбу недійсним за наявності підстав, передбачених законом, а у другому випадку (ст. 41 СК) навіть за наявності підстав, визначених законом суд може і не визнати шлюб недійсним.

Позов про визнання шлюбу недійсним може бути поданий одним із подружжя, батьками, опікуном, піклувальником, органом опіки і піклування, прокурором, а також іншими особами, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією такого шлюбу.

Шлюб визнається недійсним з моменту його державної реєстрації. Визнання шлюбу недійсним тягне за собою певні юридичні наслідки. Зокрема це означає, що права та обов'язки подружжя з моменту реєстрації шлюбу не виникали. Проте недійсність шлюбу не впливає на взаємні права батьків та дітей, які були народжені у такому шлюбі.

5. Особисті немайнові права і обов'язки подружжя

Державна реєстрація шлюбу породжує для подружжя цілий ряд особистих немайнових прав та обов'язків, які є рівними для чоловіка та жінки.

Зокрема подружжя має право на:

1) материнство і батьківство (ст.49-50 СК). Небажання чи нездатність одного з подружжя мати дитину може бути причиною для розірвання шлюбу;

2) повагу до своєї індивідуальності, звичок та уподобань (ст. 51 СК);

3) фізичний і духовний розвиток, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК);

4) зміну прізвища (ст. 53 СК);

5) розподіл між собою обов'язків у родині та спільне рішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК);

6) свободу та особисту недоторканість, в тому числі - на вільний вибір місця проживання, вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин, а також припинення шлюбних відносин (ст. 56 СК).

На подружжя покладаються обов'язок спільно турбуватися про сім'ю, в тому числі (ст.55 СК):

1) спільно піклуватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги;

2) утверджувати в сім'ї повагу до матері та батька;

3) спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї;

6. Майнові права і обов'язки подружжя

Право на утримання. Одним із основних обов'язків подружжя є обов'язок спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Матеріальною основою для забезпечення добробуту у сім'ї є майно подружжя. Чинне законодавство встановлює два правових режими для власності подружжя: особиста приватна власність кожного з подружжя та спільна сумісна власність подружжя.

Право особистої приватної власності чоловіка, дружини закон поширює на (ст. 57,58 СК):

1) майно, набуте кожним з них до шлюбу;

2) майно, набуте чоловіком або дружиною під час шлюбу, але в дарунок чи у спадщину;

3) майно, придбане за особисті кошти чоловіка або дружини;

4) речі індивідуального користування, в тому числі й коштовності, навіть за умови, що вони придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

5) премії і нагороди, отримані за особисті заслуги;

6) кошти, отримані у відшкодування матеріальної, моральної шкоди;

7) страхові суми;

8) плоди та доходи (дивіденди) від речей, які перебувають в особистій приватній власності.

Той з подружжя, хто є власником майна і визначає порядок володіння та користування ним, але при цьому повинні враховуватися інтереси інших членів сім'ї, і насамперед дітей.

Право спільної сумісної власності подружжя поширюється на майно, набуте подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно (за винятком виключеного з цивільного обороту) та кошти. Зокрема об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, отримані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є також об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 61 СК).

До основних майнових прав та обов'язків подружжя чинний СК відносить наступні:

1) право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їх на праві спільної сумісної власності. Це право реалізується подружжям на засадах рівності та за взаємною згодою (ст.63СК);

2) право подружжя на укладення договорів між собою, в тому числі й шлюбного договору. Такими договорами може встановлюватися порядок користування та розпорядження спільним майном, або майном, що перебуває в особистій власності кожного з подружжя (ст. 64 СК);

3) право подружжя на укладення договорів з іншими особами (як фізичними так і юридичними). При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого з подружжя. Якщо договір був укладений без згоди іншого із подружжя, він може звернутися до суду з позовом про визнання його недійсним, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. У випадках якщо одним із подружжя укладаються договори, що потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а також договори щодо цінного майна, згода іншого з подружжя повинна бути подана письмово, а для укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення або державної реєстрації - й нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім'ї створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

4) право на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності. Дружина і чоловік мають право на поділ спільного майна незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі, чи шлюб вже розірвано. У разі поділу такого майна, вважається, що воно належить подружжю у рівних частках, якщо інше не передбачено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно може поділено або за спільною згодою подружжя, або ж за рішенням суду, якщо такої згоди досягнуто не було.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Строк позовної давності щодо вимоги про поділ спільного майна, якщо вона заявлена після розірвання шлюбу складає три роки і не обмежується стосовно вимог про поділ спільного майна подружжя, яке перебуває в нерозірваному шлюбі.

5) обов'язок одного із подружжя відповідати за своїми особистими зобов'язаннями лише своїм особистим майном та своєю часткою у праві спільної сумісної власності, яка виділена йому в натурі;

6) обов'язок іншого з подружжя нести майнову відповідальність в межах майна, що є спільною власністю у випадках накладення стягнення на це майно, якщо судом буде встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби (ч.2 ст.72 СК).

7) права та обов'язки подружжя по утриманню. Це право є не тільки одним із основних майнових прав кожного з подружжя, а одночасно й їх обов'язком. Чоловік та дружина повинні матеріально підтримувати друг друга, якщо один з них потребує такої допомоги, а другий має можливість надавати матеріальну допомогу. Як правило, вимога щодо утримання виконується добровільно. У випадках її невиконання, один з подружжя, який такої матеріальної допомоги потребує, має право звернутися до суду для прийняття останнім рішення про стягнення аліментів.

Відповідно до СК України право на утримання мають:

1) непрацездатні чоловік чи дружина (особи, які досягли пенсійного віку або є інвалідами І,ІІ, чи ІІІ групи) (ч.2 ст.75 СК);

2) один з подружжя, чиї заробітна плата, пенсія та інші доходи є нижчі за прожитковий мінімум, встановлений законом (ч.4 ст.75 СК);

дружина під час вагітності та протягом 3-х років після народження дитини (якщо дитина має недоліки фізичного або психічного розвитку - до осягнення дитиною 6 років) (ст..84 СК);

чоловік, з яким проживає дитина, до досягнення дитиною трьох років (якщо дитина має недоліки фізичного чи психічного розвитку -- до досягнення дитиною 6 років) (ст.86 СК);

чоловік або дружина, з ким проживає дитина-інвалід (ст. 88 СК).

Чоловік або дружина не мають права на взаємне утримання, якщо їх поведінка в шлюбі була негідною або один з них став непрацездатним внаслідок вчинення умисного злочину.

Разом з тим, ст. 76 СК передбачає можливість реалізації права на утримання й після розірвання шлюбу. Зокрема право на утримання зберігається за чоловіком і жінкою у разі їх розлучення, якщо він чи вона стали непрацездатними ще під час перебування у шлюбі , або протягом одного року після розірвання шлюбу і якщо колишній чоловік чи жінка можуть надавати матеріальну допомогу. Крім того, якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові залишилося до встановленого законом пенсійного віку не більше як 5 років, вони матимуть право на утримання після досягнення ними пенсійного віку, за умови, що у шлюбі спільно прожили не менш як 10 років.

Розмір аліментів визначається судом з урахуванням матеріального і сімейного стану обох сторін у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі. Право на одержання аліментів припиняється в разі відновлення працездатності одержувачем, а також у разі реєстрації ним повторного шлюбу.

Подружжя, а також ті особи, між якими шлюб розірвано, можуть укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати. Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Майнові права та обов'язки осіб, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою визначаються ст.74 та 91 СК . Зокрема ст.74 встановлює, що майно таких осіб, набуте під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо тільки інше не встановлено письмовим договором між ними) і на нього в повному обсязі поширюється дія норм глави 8 (Право спільної сумісної власності подружжя) СК. Ст. 91 СК передбачає також, що мають право на утримання внаслідок непрацездатності чоловік або жінка, які хоч і не перебувають у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім'єю. На них поширюються розглянуті нами вище вимоги ст.76 КС. Такі чоловік і жінка мають також право на утримання у випадку проживання з ними їхньої дитини.

7. Припинення шлюбу

Сімейне законодавство (ст.104 СК) встановлює дві основні підстави для припинення шлюбу :

1) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його в судовому порядку померлим ;

2) внаслідок розірвання шлюбу.

За наявності відповідних підстав шлюб може бути розірваний як державним органом РАЦС, так і за рішенням суду.

Орган РАЦС розриває шлюб (ст. 106, 107СК):

1) за спільною заявою подружжя, що не має дітей (постанова про розірвання шлюбу виноситься після спливу 1 місяця від дня подання заяви подружжям, якщо вона не була відкликана);

2) за заявою одного із подружжя, якщо інший із подружжя був визнаний за рішенням суду безвісно відсутнім або недієздатним, чи засуджений за скоєння злочину до позбавлення волі на строк не менш ніж три роки.

За рішенням суду шлюб розривається у наступних випадках (ст.109, 112 СК):

1)за спільною заявою подружжя, що має дітей. До такої заяви повинен бути доданий письмовий договір про те, з ким з подружжя будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя буде брати той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі його невиконання, аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу 1 місяця від дня подання заяви. До цього часу дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.

2) за позовом одного із подружжя. Позов може бути поданий одним із подружжя. При розгляді справи про розлучення суд має встановити дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємини подружжя і зобов'язаний вжити заходів до їх примирення. Шлюб розривається лише в тому разі, якщо суд дійде до висновку про неможливість подальшого спільного проживання подружжя. Разом з тим, закон (ч.2 ст.110 СК) містить застереження, що позов про розлучення не може бути пред'явлений під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини (за виключенням випадків коли один із подружжя вчинив злочин проти іншого із подружжя або дитини, чи коли батьківство майбутньої дитини визнане іншою особою).

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

У разі розірвання шлюбу ОРАЦС, шлюб припиняється у день реєстрації розлучення в ОРАЦС. При розірванні шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу.

8. Особисті немайнові та майнові права і обов'язки батьків та дітей

Права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на факті походженні дітей від цих батьків, що засвідчується державним органом у свідоцтві про народження дитини.

Сімейне законодавство встановлює наступні особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей. Батько та мати мають рівні права і обов'язки щодо своїх дітей, а розірвання їх шлюбу чи проживання окремо від дитини не звільняє їх від обов'язків щодо дитини та не впливає на обсяг їхніх прав щодо неї.

Батьки зобов'язані забрати дитину з пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров'я, зареєструвати не пізніше 1 місяця від дня народження в державному органі РАЦС та визначити їй ім'я.

Батьки мають право:

1) на особисте виховання дитини, обрання його форм та методів, залучення до виховання дитини інших осіб або передачу її на виховання фізичним і юридичним особам;

2) на безперешкодне спілкування з дітьми (за винятком випадків, коли таке право обмежується за законом) ;

3) на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина, а також на звернення за захистом прав та інтересів своєї дитини (а також непрацездатних сина або дочки) як її законні представники до суду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

4) на визначення місця проживання дитини. Якщо батьки проживають разом, то місцем проживання дитини як правило є місце проживання її батьків. Разом з тим, можливі й інші життєві ситуації, при яких діють наступні правила: 1) якщо дитина не досягла віку 10 років, то її місце проживання визначається за згодою батьків; 2) якщо дитина досягла 10 років, то її місце проживання визначається за згодою батьків і дитини; 3) якщо дитина досягла 14 років, то вона самостійно визначає місце свого проживання ;

4) на відібрання малолітньої дитини від інших осіб, в тому числі у такої, яка утримує дитину незаконно або без належного рішення суду.

Крім прав, які надаються батькам, сімейне законодавство покладає на них й цілу низку обов'язків щодо дитини. Зокрема батьки зобов'язані:

1) виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї родини, свого народу та Батьківщини;

2) піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток;

3) забезпечити отримання дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

4) поважати дитину.

Забороняються будь-які види експлуатації дитини, застосування батьками фізичних покарань, а також таких покарань, що принижують людську гідність дитини.

Невиконання батьками своїх обов'язків щодо дитини (або ухилення від них) може бути підставою для притягнення несумлінних батьків до юридичної відповідальності, передбаченої законом.

Майнові права й обов'язки батьків і дітей пов'язані насамперед з реалізацією ними свого права власності на майно та забезпеченням матеріального утримання. Батьки і діти, які спільно проживають можуть бути самостійними власниками майна. При виникненні спору між батьками і малолітніми або неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна, вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не було встановлено судом (ст. 173 СК). Отже майно батьків та дітей, як і майно подружжя може перебувати у спільній або особистій власності батьків і дітей.

Майно, яке було придбане батьками або одним з них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), вважається особистою власністю дитини. Якщо ж майно було набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, воно належить їм на праві спільної сумісної власності. Управління майном неповнолітніх дітей здійснюють їх батьки, які повинні дбати про збереження та використання майна дитини в їх інтересах, а також дотримуватися всіх інших вимог закону, які визначені у ст. 177 СК.

Сімейне законодавство передбачає також права та обов'язки батьків і дітей з утримання.

Зокрема батьки зобов'язані утримувати своїх:

1) неповнолітніх дітей до досягнення ними повноліття. За домовленістю між батьками дитини той з них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. При наявності спору за рішенням суду розмір аліментів може бути визначений як у частці від заробітку, так і в твердій грошовій сумі. При визначенні розміру аліментів враховуються: стан здоров'я та матеріальне становище дитини і платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дітей та інші обставини, що мають істотний характер. Мінімальний розмір аліментів не може бути меншим ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Якщо місце проживання батьків невідомо, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога, яка не може бути меншою ніж 30% прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку. Порядок виплати допомоги визначається Кабінетом Міністрів України, а суми наданої допомоги підлягають стягненню з платника аліментів до Держбюджету у судовому порядку. Крім того, той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвиток здібностей, хвороба, каліцтво). З дозволу органів опіки та піклування батьки дитини можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації. Якщо дитина досягла 14 років, вона бере участь в укладенні договору. Набувачем права власності на майно є або сама дитина, або дитина і той з батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на майно;

2) непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надати (ст. 198 СК)

3) повнолітніх дітей, які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (до досягнення ними 23 років), за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. У таких випадках при визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.

Повнолітні діти також зобов'язані утримувати батьків, якщо вони непрацездатні та потребують матеріальної допомоги. Такий обов'язок не виникає, якщо батьки були позбавлені батьківських прав і не відновлені в батьківських правах.

Обов'язки з матеріального утримання між батьками та дітьми як правило виконуються сторонами добровільно, а в разі ухилення від цього обов'язку аліменти можуть стягуватися за судовим рішенням - як з батьків на утримання дітей, так і навпаки.

9. Позбавлення батьківських прав

Позбавлення батьківських прав є заходом реагування з боку держави стосовно батьків, які не виконують своїх обов'язків з виховання дітей, або порушують права дитини. Підстави для позбавлення батьківських прав закріплені у ст.164 СК, яка передбачає, що батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони:

1) не забрали дитину з пологового будинку чи іншої установи здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли батьківської турботи стосовно дитини;

2) ухиляються від виконання своїх обов'язків з виховання дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками чи наркоманами;

5) вдаються до експлуатації дитини, примушують її до жебрацтва і бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Право приймати рішення про позбавлення батьківських прав належить виключно до компетенції суду. З відповідним позовом до суду може звернутися: один із батьків, опікун (піклувальник) дитини, орган опіки і піклування, навчальний заклад, прокурор, або сама дитина, якщо вона досягла 14 років.

Справи такої категорії з метою запобігання порушенню прав дитини та забезпечення дієвого захисту її інтересів обов'язково розглядаються за участю прокурора та представника органів опіки і піклування.

Якщо батьківських прав позбавляються обидва батьки, дитина передається на піклування органів опіки і піклування.

Позбавлення особи батьківських прав тягне для неї певні правові наслідки. Зокрема такі особи: втрачають особисті немайнові права щодо дитини; перестають бути законним представником дитини; втрачають право на пільги та державну допомогу, які надаються сім'ям з дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном, піклувальником; втрачають право вимагати від дитини в майбутньому матеріальної допомоги на утримання. Проте позбавлення батьківських прав не звільняє особу від обов'язку утримувати своїх дітей.

За позовом особи, яка була позбавлена батьківських прав, вона може бути за рішенням суду бути поновлена у цих правах за виключенням випадків, коли дитина була усиновлена або досягла повноліття.

Размещено на Allbest.ru

...