Основи правоохоронної та правозахисної діяльності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основи правоохоронної та правозахисної діяльності в Україні

1. Поняття правоохоронної та правозахисної діяльності

адвокатура нотаріат правоохоронний кримінальний

Серед різноманіття функцій, що покликана здійснювати держава, чільне місце посідає правоохоронна функція. Діяльність держави, що спрямована на реалізацію цієї функції носить назву правоохоронної. Правоохоронна діяльність здійснюється державою через систему спеціально уповноважених на те органів.

Основним завданням правоохоронної діяльності є охорона найбільш важливих суспільних відносин від будь-яких протиправних посягань. Особливе місце в межах цього завдання посідає діяльність щодо забезпечення охорони та захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Від інших видів діяльності держави, правоохоронна відрізняється тим, що їй притаманні особливі ознаки, а саме:

- правоохоронна діяльність може здійснюватися тільки із застосуванням юридичних заходів впливу, до яких належать заходи державного примусу і стягнення;

- застосування відповідних юридичних заходів впливу повинно здійснюватися у суворій відповідності з вимогами закону, що регламентує як підстави так і процедуру їх застосування;

- здійснення правоохоронної діяльності покладається лише на уповноважені на те органи, які, як правило спеціально створюються державою з цією метою.

З огляду на викладене вище, можна дати наступне визначення цьому виду діяльності держави.

Правоохоронна діяльність - це вид діяльності, який має за мету забезпечення охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави в цілому, здійснюється уповноваженими на те органами шляхом застосування відповідних заходів юридичного впливу у суворій відповідності з вимогами закону.

Органи, які утворюються для забезпечення правоохоронної функції держави називають правоохоронними.

Правоохоронні органи - це державні та недержавні органи, що здійснюють правоохоронну та правозастосовчу діяльність, основним завданням яких є здійснення боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями у всіх сферах суспільного життя, забезпечення охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також держави в цілому від протиправних посягань.

Необхідно зазначити, що для одних органів здійснення правоохоронної функції може бути основним змістом їх діяльності (наприклад - міліція, органи прокуратури та інші), а для інших - не основною, супутньою функцією їх основної діяльності (наприклад - органи нотаріату).

Зі змісту норми, закріпленої у ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» можна зробити висновок, що до органів, які мають статус правоохоронних належать: органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Крім органів, які здійснюють правоохоронну діяльність у державі існують також як державні, так і недержавні органи, установи та організації, що, як правило, і створюються з метою надання правової допомоги та забезпечення захисту прав, свобод та законних інтересів як фізичних, так і юридичних осіб. Такі інституції називають правозахисними органами, а діяльність, яку вони здійснюють в межах своїх повноважень - правозахисною. Правозахисну діяльність можуть також здійснювати й інші органи та інституції (в тому числі і правоохоронні), які хоч і не створюються спеціально для здійснення такої діяльності, проте виконують правозахисну функцію. Наприклад органи прокуратури здійснюють правозахисну діяльність під час реалізації такої своєї конституційної функції, як здійснення нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Певною мірою правозахисну функцію здійснюють також і органи СБУ, внутрішніх справ, нотаріату та інші.

Конституційну основу права на отримання кожним правової допомоги складає ст. 59 Конституції, яка зокрема проголошує, що кожен має право на правову допомогу, а у випадках, передбачених законом така допомога надається безоплатно. Крім того, кожен є вільним у виборі свого захисника. Для забезпечення права на захист та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Крім адвокатури, правозахисну діяльність, в тому числі і з надання правової допомоги в Україні здійснюють:

- державні інституції, до компетенції яких входять такі функції (Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міністерство юстиції та його органи, Міністерство праці і соціальної політики);

- фізичні та юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу на договірній (платній) основі;

- громадські та інші неурядові організації, об'єднання громадян, які здійснюють таку діяльність відповідно до своїх статутних повноважень.

2. Прокуратура в Україні

Прокуратура України - це спеціалізований державний правоохоронний орган, на який покладено здійснення прокурорського нагляду за додержанням та правильним застосуванням законів України на всій території нашої держави.

Оскільки основним способом реалізації органами прокуратури своїх повноважень є здійснення прокурорського нагляду, тобто виконання особливої, контрольно-наглядової функції, цілком слушним є той факт, що вони не належать до жодної з трьох гілок державної влади (законодавчої, виконавчої та судової).

Конституційні засади діяльності прокуратури закріплені у Розділі VІІ Конституції України (ст. 121-123), який носить відповідну назву - «Прокуратура».

Отже правовою основою діяльності органів прокуратури є Конституція України, Закон України «Про прокуратуру», інші законодавчі акти, а також укладені та ратифіковані Україною у встановленому законом порядку міжнародні договори.

Завдання прокуратури закріплені у ст. 4 Закону України «Про прокуратуру» (далі - Закон), відповідно до якої діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:

1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень;

2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина;

3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування.

Основні функції (повноваження) прокуратури закріплені у ст. 121 Конституції України та ст. 5 Закону і до них належать:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

У випадках виявлення порушень закону при здійсненні прокурорського нагляду, прокурор вживає відповідних заходів реагування з метою їх усунення. Правовими актами прокурорського реагування є протест, припис, подання та постанова.

Крім того, відповідно до п. 9 Розділу ХV (Перехідні положення) Конституції України, прокуратура продовжує виконувати й функцію проведення досудового слідства у кримінальних справах (які належать до підслідності органів прокуратури) до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

Організація і діяльність органів прокуратури базується на принципах: централізації, незалежності; захисту прав громадян на засадах їх рівності перед законом, публічності та гласності; позапартійності; єдності; законності; поєднання єдиноначальності в організації роботи органів прокуратури з колегіальністю при прийнятті найбільш важливих рішень.

Прокуратура України являє собою єдину централізовану систему органів, які пов`язані спільними завданнями та функціями і будується у відповідності з державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом України, а також за функціональними ознаками.

До системи органів прокуратури входять:

- Генеральна прокуратура України;

- прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних);

- міські, районні, міжрайонні прокуратури;

- спеціалізовані прокуратури, які утворюються за функціональною ознакою (природоохоронні, транспортні, з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах), функціонують на правах міжрайонних та підпорядковуються прокурору області;

- військові прокуратури. Структура системи військових прокуратур не співпадає з адміністративно-територіальним устроєм України, оскільки вона будується відповідно до структури Збройних сил України (Центральний, Північний та Південний регіони, Військово - морські сили, гарнізони).

Вищою ланкою системи є Генеральна прокуратура, яка під керівництвом Генерального прокурора визначає стратегію та тактику діяльності прокуратури, здійснює нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів законів юридичними та фізичними особами. Структурно Генеральна прокуратура України складається з Головних управлінь, управлінь, відділів, які утворюються відповідно до основних напрямків її діяльності, а також інших підрозділів, які забезпечують її діяльність.

Наступною ланкою системи є прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратури областей та прирівняні до них прокуратури міст Києва та Севастополя, військова прокуратура ВМС України та військові прокуратури регіонів, які підпорядковуються Генеральному прокурору України і здійснюють керівництво нижчестоящими прокуратурами. Прокуратури області та прирівняні до них прокуратури складаються з управлінь, відділів та інших підрозділів.

До прокуратур нижчої ланки належать міські, районні, міжрайонні прокуратури та військові прокуратури гарнізонів.

Спеціалізовані (галузеві) прокуратури будуються за загальними принципами, вони виконують такі самі завдання і користуються такими же повноваженнями як і територіальні прокуратури, але з урахуванням специфіки предмету нагляду.

Генеральну прокуратуру України, яка є вищим органом системи прокуратури очолює Генеральний прокурор України.

Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік звітує перед Верховною Радою України про діяльність прокуратури. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору, що тягне за собою його відставку. Строк повноважень Генерального прокурору складає п`ять років. Крім цього, згідно ст. 2 Закону, до закінчення строку повноважень Генеральний прокурор може бути звільнений з посади у наступних випадках: закінчення строку, на який його було призначено; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; порушення вимог несумісності; набрання законної сили обвинувальним вироком суду; припинення його громадянства; подання заяви про звільнення за власним бажанням.

Генеральний прокурор з метою реалізації своїх повноважень видає накази, вказівки та інші акти. Вказівки Генерального прокурора України з питань розслідування є обов'язковими для виконання всіма органами дізнання і попереднього слідства.

Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також інші прокуратури очолюють відповідні прокурори.

Особливі вимоги висуваються до осіб, які призначаються на посади керівників органів прокуратури. Так на посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 7 років, а на посади районних і міських прокурорів - віком не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років.

3. Служба безпеки України

Служба безпеки України - це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України (далі - СБУ) підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

Правову основу діяльності Служби безпеки України становлять Конституція України, Закони України: «Про Службу безпеки України», «Про контррозвідувальну діяльність», «Про розвідувальні органи України», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», а також інші акти законодавства України та відповідні міжнародні правові акти, визнані Україною.

Завдання СБУ визначені в ст. 2 Закону України «Про Службу безпеки України» (далі - Закону), відповідно до вимог якої на цю службу покладається захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. До завдань Служби безпеки України належать також і попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Діяльність СБУ здійснюється на засадах законності, поваги до прав та гідності особи; позапартійності, а також відповідальності перед народом України. В оперативно-службовій діяльності СБУ дотримується також принципів поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації.

Систему СБУ складають: Центральне управління СБУ; Служба безпеки Автономної Республіки Крим; регіональні органи служби безпеки; органи військової контррозвідки; військові формування; навчальні, науково-дослідні та інші заклади СБУ.

Центральне управління СБУ відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів СБУ. До складу Центрального управління входять: апарат Голови СБУ; функціональні підрозділи - розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, урядового зв'язку, по роботі з особовим складом та інші підрозділи. Основними актами, які видає Центральне управління СБУ є накази, положення, розпорядження, інструкції, вказівки, які є обов'язковими до виконання у системі СБУ.

До регіональних органів СБУ належать: обласні управління СБУ, їх міжрайонні, районні та міські підрозділи, розміщення і територіальна компетенція яких можуть не збігатися з адміністративно-територіальним поділом України. Крім того, виходячи з інтересів державної безпеки органи і підрозділи СБУ можуть створюватися і на окремих державних стратегічних об'єктах і територіях, у військових формуваннях. У своїй оперативно-службовій діяльності регіональні органи СБУ не залежать від органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, посадових осіб, партій і рухів.

Органи військової контррозвідки створюються для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил України і Прикордонних військ України та інших військових формувань, дислокованих на території України.

Керівництво діяльністю СБУ, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України, який несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на СБУ і призначається на посаду Президентом України. Голова СБУ має заступників, які за його поданням призначаються Президентом України.

Для виконання поставлених перед нею завдань, Службі безпеки України, її органам та співробітникам надається ціла низка прав і відповідно на них покладається і ряд обов'язків.

До основних прав СБУ належать наступні:

1) вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень СБУ, перевіряти у зв'язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності;

2) подавати органам державного управління обов'язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки України, в тому числі про припинення роботи, пов'язаної з державними таємницями, яка виконується з порушенням встановлених правил;

3) виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції СБУ, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин;

4) проводити гласні і негласні оперативні заходи у порядку, визначеному Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність»;

5) здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, в тому числі на договірних засадах, дотримуючись при цьому умов добровільності і конфіденційності цих відносин;

6) направляти військовослужбовців СБУ для роботи на штатних посадах в інших установах, підприємствах і організаціях на час виконання конкретних завдань в інтересах розвідки, контррозвідки, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю; в окремих випадках у порядку, визначеному колегією СБУ, допускається направлення на роботу таких військовослужбовців в установи, підприємства і організації за ініціативою їх керівників;

7) в інтересах розвідки, контррозвідки і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на СБУ, а також і ціла низка інших прав.

До основних обов'язків СБУ належать такі:

1) здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних з національною безпекою України;

2) здійснювати розвідувальну діяльність відповідно до закону;

3) здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов'язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян України за кордоном;

4) виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції СБУ; проводити дізнання і слідство у цих справах; розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів;

5) здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України;

6) забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об'єднань;

7) здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних Сил України, інших військових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єктів інших галузей господарства;

8) подавати наявними силами і засобами, в тому числі і технічними, допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам у боротьбі із злочинністю, а також й інші.

Служба безпеки України у порядку, встановленому законодавством, зобов'язана відповідати на запити постійних і тимчасових комісій Верховної Ради України та народних депутатів України.

Голова СБУ щорічно подає Верховній Раді та Президенту України звіт про діяльність Служби безпеки України.

Нагляд за додержанням і застосуванням законів Службою безпеки України здійснює Генеральний прокурор України та уповноважені ним прокурори.

4. Органи внутрішніх справ України

Одне із центральних місць серед існуючих в Україні правоохоронних органів посідають органи внутрішніх справ (далі - ОВС). Особливе становище ОВС в системі правоохоронних органів зумовлюється обсягом і складністю їх компетенції при здійсненні правоохоронної діяльності, а також тим що на ОВС покладається основний тягар боротьби із злочинністю та роботи з профілактики та запобігання злочинам з метою реалізації єдиної державної політики боротьби із злочинністю, яка є складовою частиною внутрішньої політики суверенної та незалежної України. Крім того, ОВС найчисленніші серед інших правоохоронних органів України.

На органи внутрішніх справ України покладено виконання наступних завдань:

- забезпечення охорони громадського порядку і громадської безпеки;

- розкриття та розслідування злочинів, здійснення розшуку злочинців;

- забезпечення безпеки дорожнього руху;

- охорона прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій від протиправних посягань незалежно від форм власності;

- вжиття заходів до усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень;

- забезпечення суворого дотримання законності при здійсненні діяльності підрозділів та посадових осіб ОВС;

- участь у розробці та реалізації державної політики боротьби із злочинністю;

- визначення основних напрямків удосконалення роботи ОВС.

Функції ОВС визначаються тими завданнями, які вони покликані виконувати. До основних функцій ОВС належать:

- організація та забезпечення охорони громадського порядку та боротьби із злочинністю;

- захист прав і свобод громадян, суспільства, держави від протиправних посягань;

- організація та забезпечення безпеки дорожнього руху у містах і інших населених пунктах, а також на автомагістральних шляхах;

- здійснення оперативно-розшукової діяльності;

- проведення дізнання та досудового слідства у кримінальних справах, що належать до їх компетенції.

Правовою основою діяльності ОВС є Конституція України, Закони України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про внутрішні війська МВС України», «Про дорожній рух», Кримінально-процесуальний кодекс України, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти (постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України) та міжнародні правові акти, ратифіковані у встановленому законом порядку.

До системи органів внутрішніх справ входять міліція, внутрішні війська, учбові заклади та науково-дослідні установи МВС України, підприємства та установи забезпечення.

Структурно система органів внутрішніх справ будується відповідно до державного та адміністративно - територіального устрою України і за функціональними ознаками.

Згідно з державним та адміністративно-територіальним поділом органи внутрішніх справ поділяються на центральні та місцеві (територіальні).

Центральним органом внутрішніх справ є Міністерство внутрішніх справ України (далі - МВС України), якому підпорядковуються всі органи внутрішніх справ на території держави.

До місцевих (територіальних) органів внутрішніх справ належать:

- Головні управління та управління України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі-ГУМУС, УМВС);

- міські управління (відділи) УМВС України в областях;

- районні управління (відділи) УМВС України в областях;

- районні відділи міських управлінь УМВС України в областях.

За функціональною ознакою з урахуванням існуючої системи органів транспортних міністерств та їх особливостей будується система ОВС на транспорті. Вона побудована таким чином, щоб усі ланки цієї системи були спроможні виконувати покладені на них завдання з охорони громадського порядку на транспорті, охороні вантажів, що перевозяться, особистого майна та прав громадян, які користуються послугами транспорту.

Для безпосереднього керівництва роботою ОВС на залізничному транспорті створено 6 управлінь МВС України - на Донецькій, Львівській, Одеській, Південній, Південно-Західній та Приднепровській залізницях, які підпорядковані безпосередньо Департаменту транспортної міліції МВС України. На залізничних станціях діють лінійні відділи, відділення та пункти міліції, які підпорядковуються відповідному УМВС магістралі.

В аеропортах, морських та річкових портах функціонують відділи (відділення) внутрішніх справ, які підпорядковуються територіальним УМВС областей, міст.

Окрему структуру мають внутрішні війська МВС України, які підпорядковуються Головному управлінню внутрішніх військ МВС України і складаються зі структурних підрозділів, військових частин та з`єднань, дислокація яких і розташування залежить від покладених на них завдань.

МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об'єктів.

У своїй діяльності МВС України керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, Положенням про Міністерство внутрішніх справ України (затверджено Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. №383/2011.).

МВС України у межах своїх повноважень видає на основі та на виконання актів законодавства накази, організовує і контролює їх виконання.

МВС України очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України за поданням Прем'єр міністра. Міністр здійснює керівництво МВС України і несе персональну відповідальність за його діяльність. Міністр МВС України має першого заступника та заступника міністра-керівника апарату, які призначаються на посади за поданням Прем'єр міністра України і звільняються з посад Президентом України.

Структурно центральний апарат МВС України складається з відповідних департаментів, управлінь, відділів, секторів.

Однією із основних складових системи ОВС є міліція - державний озброєний орган виконавчої влади, який покликаний захищати життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Основними завданнями, які поставлені перед міліцією є:

- забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;

- запобігання правопорушенням і їх припинення;

- охорона та забезпечення громадського порядку;

- виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;

- забезпечення безпеки дорожнього руху;

- захист власності від злочинних посягань;

- виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

- участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Основними принципами, на яких будується діяльність міліції, є принципи законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням, гласності, позапартійності. Правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, Закон України «Про міліцію», інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції і складається з наступних основних підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки; транспортної міліції; державної автомобільної інспекції; міліції охорони; судової міліції, спеціальної міліції.

Кримінальна міліція (підрозділи карного розшуку, кримінальної міліції у справах дітей, боротьби з незаконним обігом наркотиків, Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю та інші) здійснює боротьбу із загально-кримінальною та економічною злочинністю. З цією метою її працівники здійснюють оперативно-розшукові заходи, а у необхідних випадках проводять передбачені законом процесуальні дії.

На міліцію громадської безпеки (служба охорони громадського порядку, патрульно-постова служба, дозвільна система ОВС, служба дільничних інспекторів міліції та ін.) покладається забезпечення громадського порядку на вулицях та в інших громадських місцях, проведення профілактичних заходів із попередження правопорушень та злочинів, здійснення нагляду за дотриманням порядку при придбанні та зберіганні вогнепальної зброї, її реалізацією, транспортуванням та зберіганням боєприпасів, радіоактивних вибухонебезпечних та отруйних речовин.

Транспортна міліція забезпечує охорону громадського порядку та вантажів, що перевозяться залізничним, водним та повітряним транспортом, здійснює розкриття і розслідування злочинів, вчинених на транспорті.

Державна автомобільна інспекція регулює рух транспорту та пішоходів на вулицях та шляхах, припиняє порушення правил дорожнього руху, здійснює контроль за станом шляхів, вулиць, нагляд за технічним станом автомототранспортних засобів, веде облік дорожньо-транспортних пригод, розшук викрадених автомобілів.

Міліція охорони забезпечує охорону на договірних засадах майна громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, а також майна іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних громадян і осіб без громадянства, здійснює охорону фізичних осіб.

Судова міліція (підрозділ «Грифон») - забезпечує дотримання пропускного режиму та забезпечує громадський порядок у приміщеннях судів, здійснює охорону цих приміщень, забезпечує фізичну охорону суддів і працівників суду, осіб, які беруть участь у судовому процесі тощо.

Спеціальна міліція здійснює охорону громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи. Підрозділами спеціальної міліції є також підрозділи «Беркут», «Кобра» та інші.

Для виконання покладених на міліцію завдань, її працівникам надаються зокрема наступні основні права:

1) вимагати припинення правопорушень;

2) перевіряти документи у підозрілих осіб;

3) затримувати підозрюваних у вчиненні злочинів, обвинувачених, що переховуються від дізнання, засуджених, що ухиляються від відбування покарання, і ряд інших категорій осіб;

4) складати протоколи про правопорушення;

5) проводити дізнання і розслідування злочинів;

6) здійснювати оперативно-розшукову діяльність;

7) перевіряти технічний стан автотранспортних засобів;

8) застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю (порядок застосування цих засобів чітко та суворо регламентується Законом України «Про міліцію»).

Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністр внутрішніх справ України і в межах своєї компетенції ради.

Нагляд за додержанням законності у діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори.

5. Державна кримінально-виконавча служба України

Одним із важливих напрямків діяльності держави в сфері здійснення боротьби зі злочинністю є забезпечення виконання кримінальних покарань, призначених за вироком суду. Ця діяльність належить до виключної юрисдикції держави і здійснюється спеціально на те уповноваженим державним органом - Державною кримінально-виконавчою службою України (далі - ДКВС), на яку і покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики в сфері виконання кримінальних покарань.

Діяльність ДКВС України базується на неухильному дотриманні принципів: законності; поваги та дотримання прав і свобод людини і громадянина; гуманізму; позапартійності; єдиноначальності; колегіальності при розробці важливих рішень; взаємодії з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями; відкритості для демократичного цивільного контролю.

Правовою основою діяльності ДКВС України є Конституція України, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон), Кримінально-виконавчий кодекс України (далі - КВК), інші закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Система ДКВС України включає в себе: центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом, його територіальні органи управління, кримінально-виконавчу інспекцію, установи виконання покарань, слідчі ізолятори (далі - СІЗО), воєнізовані формування, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, підприємства установ виконання покарань, а також інші підприємства, установи і організації, що створюються для забезпечення виконання завдань, поставлених перед ДКВС України.

Центральним органом виконавчої влади, на який покладено забезпечення реалізації державної політики в сфері виконання кримінальних покарань є Державна пенітенціарна служба України (далі - ДПтС). Діяльність ДПтС спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції. ДПтС в свою чергу, спрямовує, координує та контролює всю діяльність ДКВС України.

Правовою основою діяльності Департаменту як центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань є Конституція України, КВК України, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», Положення про Державну пенітенціарну службу України, затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 р №394/2011, а також інші закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Основними завданнями ДПтС є:

1) реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; рекомендацій щодо організації тримання осіб, узятих під варту;

2) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

3) забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, взятих під варту;

4) контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту.

У межах своїх повноважень Департамент на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Очолює ДПтС України Голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України за поданням Прем'єр - міністра України відповідно до пропозиції Міністра юстиції. Голова Департаменту є одночасно й керівником ДКВС України і несе персональну відповідальність за виконання завдань ДКВС України. Голова Департаменту має першого заступника та заступника, яких призначає на посаду та звільняє з посади Президент України.

Центральний апарат ДПтС України структурно складається з департаментів, управлінь, відділів та інших структурних підрозділів, які утворюються відповідно до основних напрямків діяльності ДПтС.

Територіальними органами управління ДПтС України є управління (відділи) ДПтС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які утворюються для забезпечення виконання завдань ДКВС України. Територіальні управління (відділи) ДПтС здійснюють керівництво оперативно-службовою та фінансово господарською діяльністю підпорядкованих їм органів і установ та виконують функції, які передбачені положеннями про територіальні органи управління. Положення про територіальні органи управління затверджуються ДПтС.

Кримінально-виконавча інспекція - це орган ДКВС України, який закону виконує покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, а також здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням і звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Безпосередній контроль за виконанням вказаних вище кримінальних покарань та поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (на протязі іспитового строку) здійснюють міськрайонні та міжрайонні кримінально-виконавчі інспекції. В управліннях (відділах) ДПтС в АРК, областях, містах Києві та Севастополі створюються і функціонують відділи (сектори) кримінально-виконавчої інспекці.

Установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).

Арештні доми виконують покарання у виді арешту.

Кримінально-виконавчі установи в свою чергу поділяються на:

1) кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) - виконують покарання у виді обмеження волі;

2) кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії) - виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі.

Виправні колонії в залежності від рівня безпеки (категорії засуджених та тяжкості вчинених ними злочинів) поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівня безпеки.

Виховні колонії (або спеціальні виховні установи) виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк стосовно засуджених неповнолітніх і на види за рівнями безпеки не поділяються.

Необхідно також зазначити, що крім органів і установ ДПтС, виконання окремих видів кримінальних покарань у межах своїх повноважень здійснюють також: Державна виконавча служба (штраф, конфіскація майна), військові частини, гауптвахти (арешт та службове обмеження для військовослужбовців) і дисциплінарний батальйон (тримання в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбовців строкової служби)

Контроль за діяльністю ДКВС України здійснюють уповноважені на те органи держави - Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Кабінет Міністрів України. Здійснення відомчого контролю за органами і установами ДКВС покладається на Департамент. Одним із видів контролю за діяльністю ДКВС є також громадський контроль, який здійснюється спостережними комісіями та громадськими організаціями. Нагляд за діяльністю ДКВС України здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори.

6. Адвокатура в Україні

В сучасних демократичних та правових державах важливу роль у системі правового захисту прав та свобод людини і громадянина, законних прав і інтересів фізичних осіб виконує адвокатура.

Адвокатура в Україні - це добровільне професійне громадське об'єднання, яке сприяє захисту прав і свобод та представляє законні інтереси громадян України, осіб без громадянства, юридичних осіб, надає їм іншу юридичну допомогу.

Правовою основою діяльності адвокатури в Україні є Конституція України, Закон України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 року, Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний, Господарський процесуальний кодекси, Кодекс адміністративного судочинства, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти.

Конституційною основою функціонування адвокатури в Україні є норми, закріплені у ст. 59 Конституції України, відповідно до яких кожен має право на правову допомогу і є вільним у виборі захисника своїх прав, а у випадках, передбачених законом, така допомога надається державою безоплатно. У цій же статті закріплене і положення, що саме для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при віриш енні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Крім того, у ст. 129 Конституції України положення про забезпечення обвинуваченому права на захист закріплено як основна засада (принцип) здійснення судочинства в Україні.

Адвокатура здійснює свою діяльність на принципах: верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму, конфіденційності.

Адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України.

Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. Адвокат також не може працювати у суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління.

Основні організаційні форми діяльності адвокатури закріплені у ч. 2 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру», відповідно до вимог якої адвокат має право практикувати індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, або об'єднатися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори, чи інші адвокатські об'єднання.

Діяльність адвокатських об'єднань базується на принципах добровільності, самоуправління, колегіальності і власності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України, після чого ставлять до відома місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати - про отримання свідоцтва на право займатись адвокатською діяльністю.

Адвокати та адвокатські об'єднання можуть здійснювати наступні види адвокатської діяльності:

- надавати консультації і роз'яснення по юридичним питанням, усні та письмові довідки по законодавству;

- складати заяви, скарги та інші документи правового змісту;

- засвідчувати копії документів по справам, які находяться у їх провадженні;

- здійснювати представництво в судах, інших державних органах, перед громадянами і юридичними особами;

- надавати правову допомогу підприємствам, організаціям і установам;

- здійснювати правове забезпечення підприємницької і зовнішньо - економічної діяльності громадян і юридичних осіб;

- виконувати свої обов'язки згідно з кримінально-процесуальним законодавством в ході дізнання і досудового слідства.

Під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право:

- представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях;

- збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази по цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративне правопорушення;

- запитувати і отримувати документи чи їх копії від організацій, установ і організацій, а від громадян за згодою;

- знайомитись на підприємствах, в організаціях з необхідними для виконання доручень документами, за виключенням тих, таємниці яких охороняються законом;

- отримувати письмові висновки спеціалістів з питань, що потребують спеціальних знань;

- застосовувати науково-технічні засоби згідно з діючим законодавством;.

- доповідати про клопотання і заяви на прийомі у посадових осіб і згідно з законом отримувати на них письмові мотивовані відповіді;

- бути присутнім при розгляді своїх подань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення по суті подань і скарг.

Разом з тим, при здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний:

- неухильно додержувати вимог чинного законодавства;

- використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб.

Крім того, адвокат не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, а також відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Адвокат також зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин бо юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Адвокат може мати помічника або кількох помічників із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту.

В залежності від форми судочинства, в якому адвокат захищає або представляє інтереси свого клієнта він може мати різний процесуальний статус.

Зокрема при здійсненні провадження у кримінальних справах адвокат може набувати процесуального статусу: 1) захисника підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого; 2) представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, свідка. В цивільному, господарському та адміністративному судочинстві адвокат виконує процесуальну функцію представника прав та законних інтересів сторін.

Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю та вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів, в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі строком на 3 роки створюються кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Порядок організації і діяльності кваліфікаційно-дисциплінарної комісії визначається Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженим Указом Президента України №155/93 від 5 травня 1993 року. Формування кваліфікаційно-дисциплінарних комісій та організаційне забезпечення їх діяльності здійснюють відповідно Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міська рада.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія діє в складі двох палат: атестаційної та дисциплінарної.

Атестаційна палата (складається з 11 членів): 1) розглядає заяви осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю; 2) допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання кваліфікаційних іспитів; 3) приймає кваліфікаційні іспити; 4) ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Дисциплінарна палата (складається з 9 членів): 1) розглядає скарги громадян, окремі ухвали суддів, постанови суддів, постанови, подання слідчих органів, голови кваліфікаційно-дисциплінарної комісії або її членів, заяви адвокатських об'єднань, підприємств, установ, організацій на дії адвокатів; 2) вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи, приймає рішення про застосування дисциплінарного стягнення або про відмову у притягненні адвоката до дисциплінарної відповідальності; 3) узагальнює дисциплінарну практику палати та адвокатських об`єднань за рік.

Під час одержання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, особа, якій його вручено, приймає Присягу адвоката України.

За рішенням дисциплінарної палати до адвоката можуть бути застосовані наступні дисциплінарні стягнення: 1) попередження; 2) зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року; 3) анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

...