Релігійна свобода і релігійні права людини в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігійна свобода і релігійні права людини в Україні

За радянських часів свобода совісті практично була ототожнена зі свободою світогляду, що було безперечною помилкою, бо ці два поняття зовсім не тотожні, друге -- значно ширше від першого, і їх ототожнення зовсім не враховує специфіки релігійних відносин і релігійного життя. Будь-яка свобода обов'язково містить, у собі свободу вибору. У цьому випадку -- релігійного вибору. Радянське розуміння релігійного вибору містило підміну понять. "Свобода цього вибору визначається діалектичним зв'язком демократичних прав і свобод, які функціонують у певному суспільстві, і реальним правом особистості самій визначати свої ставлення до релігії та атеїзму. Саме у цьому й міститься специфіка поняття свободи совісті: у здатності особистості висловити своє ставлення до релігійного чи ідеалістичного, атеїстичного, чи матеріалістичного світоглядів". Це і є ототожненням різних понять від "свободи совісті" фактично до "свободи світогляду". Можливі світогляди ідеалістичний (він зовсім не тотожний релігійному) та матеріалістичний (а він зовсім не тотожний атеїстичному); взагалі атеїстичного світогляду не існує, бо не можна побудувати бачення і розуміння світу на запереченні чогось, а атеїзм є не більш, ніж заперечення віри в Бога. Звернемо також увагу й на релігійний плюралізм. Релігійних систем дуже багато. Одних християнських напрямів, течій, толків, сект тощо налічується кілька тисяч. Недалеко від нього відходять буддизм та іслам. Сьогодні, у другій половині XX століття, відбувається небачений раніше процес народження так званих "неорелігій". Ціла злива релігійних утворень сміливо конкурує з традиційними релігіями. Людині надається можливість найширшого релігійного вибору й, природно, відмови від будь-якої релігії. Це і є змістом поняття "свобода совісті", воно, звичайно, влучно доповнюється дещо звуженими поняттями "свобода віровизнання", "віротерпимість". Бачимо, що за радянських часів, проголошуючи свободу совісті як свободу вибору в бік атеїзму, держава, водночас, зовсім не визнавала рівності всіх релігій. Продовжуючи лінію царської Росії, у колишньому СРСР неофіційно надавався статус привілейованої церкви Руській православній, "терпимою" була Спілка євангельських християн-баптистів, менш "терпимими" -- Спілка християн віри євангельської та старообрядницькі церкви, зовсім нетерпимими, забороненими були релігійні організації єговістів, Українська греко-католицька церква тощо. Про релігійну рівність не могло бути й мови. Свої симпатії та антипатії до різних релігій держава вміло розподіляла через Раду в справах релігії при Раді Міністрів СРСР та через відповідну Раду в Україні.

Ось чому тепер дуже доречним є вживання поряд з терміном "свобода совісті" і термінів "свобода віровизнання", "віротерпимість", "толерантність". Перед суспільством, державою та особою всі релігії, всі Церкви справді рівні, всі мають право на існування, зважаючи, звичайно, на те, щоб їх існування і діяльність не були спрямовані проти особистості та інтересів суспільства.

Звернемо увагу ще й на те, що в минулому у нас було поширене протиставлення "буржуазного" та "пролетарського" розуміння свободи совісті. Роблячи таке протиставлення, автори 70-80-их років вважали, що хибність "буржуазного" розуміння, перш за все, полягала у звуженні цієї свободи до свободи віросповідання, до свободи на право вибору лише релігії. Таке звуження, на думку багатьох авторів, позбавляє права на атеїзм, також права на атеїстичну пропаганду. Це не є логічним, бо свобода віросповідання -- це справді право вибору релігії, але таке право зовсім не передбачає обов'язковість обрання якоїсь релігії. Воно передбачає і право відмови від неї. Право вибору. водночас, містить і право на відмову від вибору, право вибору альтернативи запропонованому. Що ж до свободи атеїстичної пропаганди, то вона захищена правом людини і громадянина України на свободу думки та слова.

Таке розв'язання проблеми свободи совісті в нашому нещодавньому тоталітарному минулому вимагає теоретичного аналізу, який повинен сприяти рішучим змінам у практиці суспільного та державного життя демократичної України.

Категорія "свобода совісті" отримана шляхом об'єднання двох цілком самостійних понять "свобода" і "совість". Поєднання їх в єдине ціле дає діалектичний стрибок у розвитку змісту поняття: звужується застосування поняття "свобода" від усієї дійсності до застосування тільки в царині ставлення до релігії, церкви та віруючих. Із ширшого поняття "совість взагалі" як моральної категорії створюється визначення ставлення тільки до релігії та церкви.

Теоретичний аналіз проблеми свободи совісті повинен розпочинатися з детального з'ясування змісту та смислу поняття "совість". Це поняття є категорією етики, воно склалося з розвитком і поглибленням моральних поглядів людства. Моральна свідомість -- найдавніша форма суспільної свідомості, яка фіксує моральні відносини людей. Вона є основною стосовно певної системи поглядів та уявлень, ідей, теорій, оцінок та норм, які регулюють діяльність і поведінку людей стосовно природи, суспільства та особистості, і які, звичайно, називають мораллю. Це функціонування моралі спирається на силу переконання, дієвість громадської думки, традиції, що утверджуються вихованням і моральним авторитетом. Серед чинників утвердження моралі одне з чільних місць посідає релігія. Для ствердження моралі особливе значення мають особисті переконання людини, її внутрішнє усвідомлення істинності та справедливості моральних положень, якими вона вважає за потрібне керуватися, і в цьому внутрішньому усвідомленні особливе місце посідає совість, яка є здатністю особистості визначати свої моральні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний самоконтроль і критичну самооцінку своїх думок та вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, оцінки своїх вчинків з певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль за виконаннями своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Цілком зрозуміло, що внутрішня відповідальність людини, самооцінка, самоконтроль та самовдосконалення менш за все спираються на примус з боку суспільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті виходить з того, що людина, маючи почуття і розум, має також і свободу вибору в своїх думках та вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві поряд з іншими людьми, у яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має свої межі, зумовлені існуванням інших людей і суспільства.

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввести його у жорсткі рамки регламентації, що досить часто практикується і досі в багатьох державах світу. Держава, звужуючи або розширюючи горизонти права на свободу совісті, регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього прояву свободи совісті: публічних дій індивіда у духовній сфері, проте вона не може надати або ж відняти свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія в предметному полі свого вияву -- ставлення людини до релігії, що певною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії". Останнє містить у собі всі аспекти свободи совісті: "... самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їхній основі".

Свобода релігії в даному контексті постає як свобода вибору релігії, як свобода відправлення релігійного культу, який розглядається як вид релігійної діяльності, практичне освоєння світу, як спосіб задоволення потреб релігійної совісті. До культових дій належать молитва, богослужіння, жертвоприношення, обряди, а також ритуальні поклони, колінопреклоніння тощо. Релігійний культ є зовнішнім виявом свободи релігії, а, отже, свободи совісті. Він задовольняє релігійні потреби віруючого, сприяє самореалізації його на основі обраних за велінням власної совісті релігійних ціннісних орієнтирів, ідей. Культ є єдиним з обов'язкових елементів релігії. Якщо культ відсутній, тоді суспільне явище не є релігією, хоча в ньому присутні елементи віри у надприродне.

Свобода релігії мас як внутрішній, так і зовнішній аспект вияву: свободу вибору певного релігійного світогляду і публічне сповідання релігії. Для віруючої людини важливе значення має "зовнішнє сповідання віри", яке християнство вважало і вважає за суттєву ознаку християнської совісті і розглядає як необхідну умову перебування у християнстві. До речі, ще в перші десятиліття свого існування християнська церква вважала, що справжня релігійна совість не може "існувати потаємно, а повинна виявляти себе ззовні". Більше того, вона визнавала єретиками тих із прихильників християнства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства. Римська держава була (зокрема в перше століття існування християнства) порівняно толерантною до свободи думки у справах релігії, до особливостей релігійних переконань своїх громадян і вимагала лише зовнішнього вшанування державної язичницької релігії, культу імператорства. Вона була нетерпимою, коли, скажімо, християни чи іудеї вдавались до зовнішньої демонстрації своїх релігійних переконань, вшановуючи своїх богів.

Першим правовим актом, який, по суті, проголосив "свободу сповідання релігії", був підписаний у 313 р. імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм едикт, відомий в історії як "Міланський едикт про віротерпимість". "Ми, -- говориться в едикті, -- вирішили дарувати християнам і всім іншим свободу сповідання релігії, яким вони надають перевагу... Нам уявлялось, що дуже добре і дуже розумно не відмовляти нікому з наших підданих, чи -- це християнин, чи особа, яка належить до іншого культу, в праві дотримання релігії, яку він вважає найкращою для себе... Достойне століття, в якому ми живемо, і того спокою, яким користується імперія, щоб свобода була повною для всіх наших підданих у сповіданні обраного ними божества, і щоб жоден з культів не був позбавлений вшанування, йому належного".

Поняття "свобода віросповідань", яке в правовій рєлігієзнавчій літературі зустрічається частіше, ніж "свобода релігії", будучи важливою складовою частиною останньої, відображає правові можливості для особистості вільно, без зовнішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії -- предмета свого самовизначення; відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання.

Виходячи з понять свободи світогляду, свободи совісті, віросповідання, релігійної свободи, а також розглянутих історичних етапів формування релігійно-правової думки стосовно цих категорій, розглянемо релігію у правових системах, державно-політичних концепціях та конституційних актах, що діяли в Україні до часу проголошення нею незалежності, а також розповімо про релігійну ситуацію в Україні до цього періоду.

Волею історії значна частина України була змушена розвиватися в "лоні" російської православної самодержавності та самодержавної церковності, де церква виконувала роль "слухняного службовця при державі". З 1721 року православна церква стала, по суті, державним міністерством -- "відомством православного віросповідання" і головним знаряддям встановлення церкви. Російська імперія була країною з найбільш "невідокремленою" від держави церквою. Звід законів Російської імперії 1832 року та "Уложение о наказаниях уголовных и исправительных" 1845 року проголошували російське православ'я панівною релігійно-церковною структурою. Будь-яка критика цієї церкви чи її віровчення, зречення церкви чи перехід в інше віровизнання і навіть недотримання церковних правил були у Росії державним злочином і карались кримінальним законодавством. Обов'язковим було і розголошення на вимогу поліції таємниці сповіді священиком. Тому не дивно, що після перемоги революції в Росії церкву спіткала гірка доля абсолютного її заперечення радянською владою -- до цього спричинилася і дореволюційна огида суспільства до православно-самодержавного симбіозу.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українських землях, що у 1340-1772 роках входили до складу шляхетської Речі Посполитої, теж мало специфічні дискримінаційні риси, а також, значною мірою, вплинуло на формування політико-правових поглядів і культурно-національного самоусвідомлення українського народу.

До речі, наслідки польської державної політики у цих питаннях с помітно відчутними навіть у сучасних українсько-польських відносинах. Визначальним у політиці Польщі щодо церкви в тодішній Україні було створення максимального правового, економічного та духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385 р.) і Люблінської (1569 р.) уній ринула на схід, відтісняючи від державного управління українців і литовців. Для усунення місцевої еліти була використана її національно-релігійна відмінність від новоприбулої шляхти. Саме тоді і саме тому польський католицизм і вся правова система Польщі набули рис різкої релігійної нетерпимості. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диферентації за схемою: домінуюча роль -- католикам, другорядна -- православним.

Звичайно, у контексті формування українських традицій православного регламентування релігійних свобод і відносин держави та церкви не можна ігнорувати впливу на цей процес ідей, законодавства інших держав. Маємо на увазі і прогресивні гуманістичні погляди європейських та вітчизняних просвітителів, і правові системи держав (зокрема Росії та Австро-Угорщини), до складу яких входили українські землі. Не вдаючись до детального аналізу, можна констатувати значні відмінності у правовому регулюванні релігійно-церковного життя у цих державах. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті бере початок фактично з 1905 року, то у Австро-Угорщини основними державними законами ще з 1867 року встановлювалась свобода вибору віри, а законами від 25 травня 1868 року і 9 квітня 1870 року гарантувались права "безконфесійних осіб" (тобто атеїстів), визначались позиції церкви у приватноправових відносинах, скасовувались обмеження щодо некатоликів.

Позитивним для подальшої долі українців Галичини (і не тільки Галичини) було те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772 р.) було припинено вакханалію сваволі і правового нігілізму польської шляхти: шляхетська сваволя була втиснута у жорсткі рамки австрійських законів. Українська церква у Галичині була зрівняна в правах з римо-католицькою, її духовенство одержало реальне правове і матеріальне забезпечення за рахунок релігійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних володінь польських костьолів та монастирів.

На початку XX століття громадсько-політичне життя України ознаменувалось новим явищем -- утворенням перших політичних партій. Оскільки жодна серйозна політична структура не може визначити свого ставлення до релігії і церкви, ці проблеми знайшли відображення у їх політичних маніфестах та програмах. Гарантії свободи совісті встановлювались третім Універсалом Української Центральної Ради (7 листопада 1917 року), Конституцією Української Народної Республіки, Декларацією Української Директорії (грудень 1918 року), Законом "Про тимчасове верховне управління в Українській Народній Республіці" (12 листопада 1920 року). В УНР визнавалося незалежне становище православної церкви як "автокефальної, з патріархом у Києві на чолі" і передбачалось прийняття окремого державного закону, який мав регулювати "загальні основи організації православної церкви в Україні, зберігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи канонічних постанов, а також визначати її правове відношення до держави".

Навіть у "Законах про тимчасовий державний устрій України" періоду гетьманату (29 квітня 1918 року), що встановлювали статус "віри християнської, православної як "первенствуючої в Українській державі", зазначалося: "Всі неналежні до православної віри Української держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемісно вільним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної".

Правовими орієнтирами УНР у ставленні до релігії і церкви були положення, що відповідали прогресивним на гой час принципам і здобуткам суспільно-політичної думки в Україні, враховували конкретні соціальні, національні, релігійні особливості суспільства. УНР приступила до розробки цілісної системи законодавства про свободу совісті та релігійні організації, що відзначалась демократичними, гуманістичними критеріями. Уній, крім декларованої свободи совісті, відокремлення держави від церкви, передбачалися дієві заходи щодо збереження і розвитку національно-релігійних традицій українців і національних меншин, регламентувалось відношення релігії до широкого спектру суспільних відносин і традицій (сім'ї, освіти, судочинства та ін.).

Законодавче регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийняттям 19 січня 1919 року декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України, що становив собою майже дослівний виклад декрету Рад-наркому РРФСР від 23 січня (2 лютого) 1918 року "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви", у якому декларувалось право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, заборона будь-яких місцевих законів чи постанов, які б "утискали або обмежували волю сумління або встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян".

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані у "Конституции Украинской Социалистической Советской Республики", яку затвердив 10 березня 1919 року Всеукраїнський з'їзд Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції -- ВУЦВК (14 березня 1919 року). Стаття 23 передбачала, що "Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству".

Кристалізація тоталітарної диктатури в СРСР позбавила релігійні організації України будь-яких надій на дотримання державою навіть декларованих у Конституції прав: у радянські часи конституційні гарантії свободи віросповідання не мали жодного значення і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала періодичних коливань у зв'язку зі зміною лідерів комуністичної партії. Про декоративний характер правових гарантій свободи совісті в радянські часи свідчить, наприклад, те, що не було зареєстровано жодного випадку, передбаченого законодавством, про притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за чисельні факти дискримінації віруючих.

З часом ситуація потроху почала змінюватись, 26 березня 1966 року Президією Верховної Ради УРСР був прийнятий Наказ "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи", а також Постанова "Про застосування ст. 138 Кримінального кодексу Української PCP". У першому документі встановлювалась адміністративна відповідальність керівників незареєстрованих у встановленому порядку релігійних організацій, а також відповідальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів, за створення позакультових структур, груп тощо. У постанові містились роз'яснення, які порушення законодавства щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви підлягають кримінальній відповідальності. До таких належали: звільнення з роботи, відмова у прийнятті на роботу, до навчального закладу та інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлення до релігії.

У 1976 році було ухвалено Положення "Про релігійні об'єднання в УРСР", яке із змінами, внесеними Верховною Радою УРСР у вересні 1990 року, діяло до прийняття Закону УРСР "Про свободу совісті та релігійні організації" (23 квітня 1991 року).

У 1978 році Верховна Рада УРСР прийняла нову Конституцію, яка від попередніх відрізнялась новим підходом до правового регулювання свободи совісті, оскільки не просто оголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві і сподівання віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії та церкви.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні гостро постали у другій половині 80-их років. Це пояснювалось цілою низкою об'єктивних причин, що випливали з попереднього етапу суспільного розвитку та з необхідності сформувати власну концепцію цієї політики з урахування конкретної суспільної специфіки України та загальновизнаних гуманістичних принципів реалізації прав людини у духовній сфері. релігійний свобода совість світогляд

Перші кроки до демократизації спричинили нечувану активність громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Україні набула форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протестантської віросповідної орієнтації і вимог реабілітації незалежних від Московського Патріархату УГПЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель заявили також зростаючі релігійні громади кримських татар та іудеїв. Про потужність і динаміку релігійного відродження цього періоду свідчать офіційні дані про чисельність релігійних громад. Так, якщо на 1 січня 1988 року релігійних громад в Україні було 5689, то на 1 вересня 1990 року їх кількість становила 9994 (тобто на 3314 більше), а заданими на 1 січня 1999 року їх нараховується 19631 офіційно зареєстрованих і близько 775 релігійних громад, що діють поза реєстрацією.

Одночасно з кількісним зростанням відбувалась інтенсифікація впливу церкви на суспільні процеси та політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій включились у громадсько-політичну діяльність, обираючи ті чи інші орієнтири та світоглядні цінності як засіб збереження чи досягнення бажаної для себе суспільної значимості і впливу на віруючих.

Перебудова державно-церковних відносин в Україні мала першим свої проявом дозвіл громадам РПЦ на користування храмами, що були закриті владою під час попередніх гонінь віруючих. Такі поступки релігійним громадам були пов'язані з широким відзначенням у світі тисячоліття запровадження християнства у Київській Русі.

Однак безсумнівним є те, що релігійна політика правлячого режиму в Україні не мала нічого спільного з утвердженням справжньої свободи совісті. Численні, документально підтверджені факти свідчать, що лицемірно декларуючи світові свою непричетність до духовного геноциду проти власного народу і "перебудовану" гуманізацію ставлення до прав людини, тодішнє партійне керівництво займалось своєрідним перегрупуванням сил для продовження протиправної політики щодо віруючих в Україні. Для громадян України дія ст. 35 Конституції забезпечується Законом "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня. Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується чинне законодавство. Релігійні управління і центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів, які діють на підставі своїх статутів (положень). Релігійна організація визначається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення), який не повинен суперечити чинному законодавству.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання гарантується й тим, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих, і підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадського порядку, життя, здоров'я та моральності населення, прав і свобод інших громадян.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється тим, що законодавець передбачив кримінальну відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від ставлення до релігії (ст. 66 Кримінального кодексу України) та за перешкоджання відправленню релігійних обрядів, якщо вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються замахом на права громадян (ст. 139 КК України).

Размещено на Allbest.ru