8

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове регулювання економічного розвитку туристичної діяльності в різних країнах

Як і будь-яка інша сфера господарської діяльності, індустрія туризму - дуже складна система. Постійне розширення міжнародного туристичного обміну зумовило потребу його міжнародно-правової регламентації і створення спеціалізованих міжнародних туристичних організацій. Туристичні обміни пов'язані з перетином державних кордонів, а перебування туристів на території іноземної держави і переміщення нею, покликане регулювати міжнародне право.

Низка міжнародних договорів, конвенцій і декларацій міжнародних організацій формують основи міжнародно-правового регулювання системи туризму і міжнародних подорожей. Стаття 24 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошує: "Кожна людина має право на відпочинок і вільний час, включаючи розумне обмеження робочого часу і періодичні оплачувані відпустки". Стаття 12 "Міжнародного пакту про громадянські і політичні права", прийнятого 6 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН, закріплює право кожної людини вільно полишати будь-яку країну, в тому числі власну.

Із зростанням обсягів туризму і розширенням його географії, а також з розвитком засобів транспорту і включенням у маршрути декількох країн одночасно, до організацій туристичних поїздок долучилися міжнародні організації.

У формуванні туристичного законодавства провідна роль належить парламентським структурам, туристична адміністрація може виступити з законодавчою ініціативою. Туристична діяльність регламентується як прямо, так і опосередковано. У першому випадку йдеться про створення спеціального туристичного законодавства, у другому - туристичне законодавство включається в блок законодавчих актів, які стосуються як туризму, так і інших галузей економіки. В останньому випадку національна туристична адміністрація повинна відстоювати інтереси туристичного сектора, обґрунтовуючи значення туристичних проблем і проблем, які виникають в інших секторах економіки.

Головні завдання, які стоять перед країнами в сфері туристичного законодавства: визначення сфери діяльності, яка потребує регламентації, і відпрацьовування юридичних механізмів впливу на неї. Схема механізму правового регулювання міжнародного туризму зображена на рис. 1.

Переходячи до практичного вирішення питань, пов'язаних з розробкою туристичного законодавства, необхідно окреслити коло питань, які підлягають регламентації.

На підставі світової практики доходимо висновку, що туристичне законодавство регламентує такі напрями діяльності:

роботу об'єктів туристичної індустрії, передусім засобів розміщення;

професійну діяльність у туризмі (туристичні професії), умови, за яких стає можливим професійне провадження туристичної діяльності;

права та обов'язки учасників туристичної діяльності, заходи із захисту прав споживача в туризмі;

допомога туризму з боку держави.

Рис. 1 Схема механізму глобального регулювання міжнародного туризму

Далі ми детальніше розглянемо способи регламентації основних сфер діяльності в туризмі на базі аналізу законодавчих актів провідних туристичних країн світу.

Основні важелі державного регулювання туристичної діяльності - створення особливого правового поля, в якому формуються умови, що забезпечують цивілізований розвиток основних сфер, пов'язаних з функціонуванням туристичного комплексу. На практиці, крім законодавчих заходів, що визначають права та обов'язки учасників туристичного ринку, поширені такі форми впливу на туристичну сферу, як ліцензування, сертифікація й стандартизація.

туризм міжнародний правове регулювання

Сертифікація послуг проводиться з метою захисту прав і законних інтересів громадян, які споживають послугу.

Сертифікація - це процедура, яка підтверджує відповідність об'єкта сертифікації (в даному випадку - туристичної послуги) нормам і правилам, встановленим державою для подібних послуг. Сертифікації в туризмі підлягають або туристичні послуги, або послуги готелів (як у більшості європейських країн). Процедуру підтвердження відповідності здійснює орган сертифікації - незалежна від споживача й виконавця уповноважена на це організація.

Законодавством різних країн передбачені два види сертифікації: обов'язкова й добровільна.

Обов'язкова сертифікація звичайно запроваджується там, де немає чітких механізмів саморегулювання, які працюють за наявності потужних професійних об'єднань, що надають діям своїх членів цивілізованої ринкової форми. Там, де такі об'єднання існують, наприклад, у Швейцарії, обов'язкова сертифікація поступається місцем добровільній сертифікації як ініційованій виробником послуги процедурі підтвердження відповідності якості послуг, які надаються, вимогам стандартів обслуговування й інших нормативних документів, що визначають якість послуг подібного роду. За підсумками сертифікації видається документ, що є письмовим підтвердженням того, що послуга, яка сертифікується, відповідає встановленим вимогам.

Завдання сертифікації:

створення умов для діяльності підприємців на національному товарному ринку, а також для участі в міжнародній економічній співпраці й міжнародній торгівлі послугами;

сприяння споживачам у компетентному виборі продукції (товарів, робіт, послуг);

захист споживача від недобросовісності виробника (продавця, виконавця);

контроль безпеки продукції (товарів і послуг) для навколишнього середовища, життя й здоров'я споживача, а також його майна;

підтвердження показників якості продукції, встановлених виробником.

Більшість регулятивних нормативних актів - це стандарти того чи іншого змісту, що підтверджує тісний взаємозв'язок процесів сертифікації й стандартизації й велике значення останньої для розвитку всієї туристичної індустрії.

Будь-який процес зіставлення послуг з чинними в даній галузі стандартами випереджає класифікація цих послуг, тобто перш ніж розпочати процедуру стандартизації, необхідно з'ясувати, чи належить послуга до групи, на яку поширюється стандарт. Наприклад, при присвоєнні розряду тому чи іншому засобові розміщення визначають спочатку його тип, а вже потім підтверджують його приналежність до тієї чи іншої категорії. Стосовно готелів, то діють одні види стандартів, якщо ж об'єктом стандартизації стає мотель, то вимоги до його оснащення й устаткування змінюються.

Зупинимося більш докладно на методах вирішення питань сертифікації в законодавстві різних країн.

Іспанія

Основними в іспанському законодавстві з туризму є Закон від 8 липня 1963 р. № 48/63 про компетенцію в сфері туризму й королівський указ від 14 січня 1965 р. №231/65, який регламентує діяльність приватних туристичних підприємств. Ці законодавчі акти визнають права з регламентації туристичної діяльності винятково за центральними органами. Чинними є королівські укази про передання повноважень від центральних органів управління органам управління автономних співтовариств, у компетенцію яких входить, крім іншого, сертифікація туристичних об'єктів.

Чинність указу від 14 січня 1965 р. № 231/65 поширюється як на готелі, кемпінги, апартаменти, турагентства й інформаційні агентства, які працюють із туристичною інформацією, так і на ресторани, для яких, відповідно до цього указу, визначаються умови роботи, а також права та обов'язки власника й клієнтів.

Указом від 1 березня 1991 р. № 279/91 визначаються норми протипожежної безпеки в громадських місцях.

Указом від 15 червня 1983 р. № 1634/83 визначаються мінімальні вимоги до класності готелів, апартготелів і мотелів. Два перших типи закладів діляться на п'ять категорій (від 1 до 5 зірок), мотелі мають тільки одну категорію (1 зірку).

Указом від 27 липня 1983 р. № 2288/83 для готелів встановлений стандарт "готель високого рівня обслуговування".

В указі від 28 липня 1966 р. міститься визначення поняття "туристичний кемпінг", і для кемпінгів установлені чотири категорії (від 1 до 3 зірок і 3 зірки "люкс"). В цьому ж указі визначені умови відкриття й експлуатації подібних типів засобів розміщення.

Указ від 17 січня 1967 р. стосується апартаментів і бунгало, а указом від 28 жовтня 1968 р. регламентуються умови експлуатації туристичних сіл.

Франція

Указом від 14 лютого 1985 р. № 85/249 створена комісія при Міністерстві туризму, висновок якої обов'язковий для присвоєння розряду засобам розміщення й ресторанам.

Указом від 14 лютого 1986 р. був скасований попередній указ від 16 грудня 1964 р. і визначені норми й процедура класифікації готелів і туристичних резиденцій. Відповідно до цього указу, всі готелі поділені на шість категорій (без зірок, від 1 до 4 зірок і 4 зірки "люкс"), а туристичні резиденції мають чотири категорії (від 1 до 4 зірок). Клас готелю або резиденції повинен бути відображений у його рекламі.

Указом від 29 квітня 1963 р. закріплені норми класифікації ресторанів, а згідно з указом від 8 жовтня 1965 р., ресторанам присвоюють п'ять категорій (від 1 до 5 зірок "люкс").

Законодавство для кемпінгів і караванінгів, початок якому поклав указ від 7 лютого 1959 р., базується сьогодні на Кодексі міського устрою й указі від 11 січня 1993 р. № 93-39 про кемпінги. Ділянки, призначені під кемпінги й караванінги, діляться на чотири категорії, які позначають зірками: їх кількість збільшується із зростанням класу кемпінгу.

Угорщина

Основним документом, який регламентує туристичну діяльність, тривалий час була Постанова від 17 жовтня 1979 р. № 18/1979 про класифікацію недержавних засобів розміщення. Постановами від 1 грудня 1983 р. № 13/1983 і від 1 лютого 1986 р. № 2/1986 у нього були внесені зміни й доповнення. Постановою № 18/1979 регламентується діяльність усіх туристичних засобів розміщення. Відповідно до цієї Постанови, існують:

п'ять категорій готелів (від 1 до 5 зірок);

чотири категорії кемпінгів (від 1 до 4 зірок),

чотири категорії бунгало (з 1-го по 4-й клас);

дві категорії туристичних притулків (А і Б);

три категорії апартаментів, які здаються (з 1-го по 3-й клас).

Усі засоби розміщення повинні пройти сертифікацію. Власники засобів розміщення й ресторанів зобов'язані інформувати клієнтів про ціни, розряд закладу, адреси вищих інстанцій, а також надавати клієнтам книгу скарг.

Марокко. У цій країні з великим туристичним потенціалом володіє законодавчою ініціативою Міністерство з туризму.

Указом від 16 лютого 1982 р. № 2.81.471 затверджена сертифікація туристичних закладів. Рішення з цього питання ухвалюється на державному рівні тільки після того, як отримано схвалення спеціального консультативного органу - Національної атестаційної комісії. Туристичні заклади поділяються на такі категорії:

готелі (від 1 до 5 зірок і 5 зірок "люкс");

мотелі й будинки для приїжджих (1-ша і 2-га категорії);

туристичні резиденції й туристичні села (з 1-ї по 3-тю категорію);

пансіони (одна категорія);

кемпінги й караванінги (1-ша, 2-га а міжнародні категорії);

ресторани (1-3 - фуршети й фуршет-"люкс").

Постановою від 25 листопада 1985 р. № 899.85 встановлені норми, які відповідають тому чи іншому розряду туристичних закладів. При присвоєнні категорії враховуються рівень комфорту, якісні характеристики закладу, його оснащеність, кваліфікація персоналу, наявність кондиціонерів та ін.

Размещено на Allbest.ru