Здійснення та захист цивільних прав. Строки та терміни у цивільному праві. Позовна давність

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ. СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

Зміст

1. Здійснення цивільних прав та обов'язків

2. Способи захисту цивільних прав та інтересів

3. Поняття, ознаки, види та форми цивільно-правової відповідальності

4. Підстави застосування цивільно-правової відповідальності

5. Строки та терміни у цивільному праві

6. Позовна давність

1. Здійснення цивільних прав та обов'язків

Здійснення суб'єктивного цивільного права - це реалізація міри можливої поведінки управомоченої особи шляхом здійснення належних їй правомочностей (права на власні дії, права на чужі дії та права на захист. Наприклад, здійснення права власності -- це здійснення власником правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню своїм майном у межах, визначених Конституцією та актами цивільного законодавства. Слід мати на увазі, що в цивільних правовідносинах суб'єктивному праву управомоченої особи кореспондує обов'язок зобов'язаної особи вчинити певні дії або утриматися вщ їх вчинення. Так, стосовно власника майна всі інші особи мають пасивний обов'язок утримуватися від дій, які б перешкоджали здійсненню власником своїх повноважень. Відповідно до ст. 12 ЦК особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що суб'єкти цивільного права без будь-якого стороннього впливу і можливого тиску обирають варіанти дозволеної поведінки, які полягають у реалізації належних їм правомочностей, що складають відповідне суб'єктивне право. Крім цього, вони вільно обирають порядок і способи здійснення суб'єктивних цивільних прав.

Порядок вчинення дій, які здійснює управомочена особа, називається способом здійснення суб'єктивних прав. Цей порядок і самі дії можуть бути різноманітними. Різноманітність дій уповноваженої особи і порядок їх здійснення залежить від характеру права, його призначення та змісту правової норми, за допомогою якої забезпечується правове регулювання цих відносин. Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить від мети, яку переслідує управомочена особа. Наприклад, якщо власник має за мету використовувати корисні властивості належної йому речі особисто, він здійснює своє право на користування своею річчю. Крім особистого використання корисних властивостей належної йому речі, власник може передати цю річ у користування іншій особі безкоштовно або за плату.

Здійснюючи суб'єктивні права, управомочена особа не повинна своїми діями порушувати норми права, а також права інших осіб та держави, тобто має здійснювати своє право у відповідних межах. Межі суб'єктивного права визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи. Порушення існуючих меж здійснення суб'єктивного права є недозволеною дією і тягне за собою несприятливі наслідки для порушника або відмову в захисті суб'єктивного права. Так, відповідно до ч. 8 ст. 41 Конституції використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Порушення меж суб'єктивного права при його здійсненні в науці цивільного права вважають «зловживанням правом».

Суб'єктивному цивільному праву завжди кореспондує юридичний обов'язок. Він може бути активним, якщо зобов'язана особа повинна вчинити певні дії, і пасивним, якщо вона мусить згідно зі своїм обов'язком утримуватись від вчинення дій.

Особа зловживає суб'єктивним правом, якщо вона своїми діями порушує права і законні інтереси інших осіб та держави, завдає шкоди довкіллю, порушує чинне законодавство та вчинює інші недозволені дії.

Таким чином, суб'єктивне цивільне право повинно здійснюватись у межах, передбачених законом. Уповноважена особа може здійснювати свої права шляхом вчинення дій, які визначаються змістом суб'єктивного права як забезпеченої законом міри можливої поведінки цієї особи.

Цивільний кодекс присвячує даному питанню ст. 12-14 (Здійснення цивільних прав. Межі здійснення цивільних прав. Виконання цивільних обов'язків), які необхідно уважно вивчити.

2. Способи захисту цивільних прав та інтересів

захист цивільний право

Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідними способами, передбаченими законом.

Під способом захисту суб'єктивного права розуміється визначений законом порядок забезпечення відновлення (визнання) порушених прав і одночасного правового впливу на порушника з метою відновлення порушеної майнової і немайнової сфери.

Положеннями актів цивільного законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку особи в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Перелік способів захисту в ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права прямо визначений спеціальним законом. Частіше ж власнику суб'єктивного права надається можливість вибору способу захисту свого порушеного права.

Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту як визнання права; примусове виконання обов'язку особи в натурі; зміна правовідношення або його припинення.

Одним із способів, визначених положеннями ст. 16 ЦК, є визнання суб'єктивного права. Даний спосіб застосовується у випадку, коли наявність у особи конкретного суб'єктивного права піддається сумніву, суб'єктивне право оспорюється, заперечується або ж мається реальна погроза таких дій, наприклад, за позовами про визнання права авторства на твори науки, літератури і мистецтва, за позовами про визнання права власності тощо. Так, якщо власник жилого будинку не має на нього правовстановлюючих документів, то він не може ним розпорядитися, а також захистити свої права як власник у разі порушення їх третіми особами.

Примусове виконання обов'язку особи в натурі характеризується тим, що порушник за вимогою потерпілого повинний реально виконати дії, які складають предмет його зобов'язання. Наприклад, реально передати річ, виконати роботу, надати послуги. І тільки у тих випадках, коли реальне виконання стало об'єктивно неможливим або ж небажаним для потерпілого, даний спосіб має бути замінений іншим способом захисту на вибір потерпілого, зокрема, відшкодуванням збитків.

Такі способи захисту цивільних прав як зміна і припинення правовідношення найчастіше реалізуються у судовому порядку, оскільки пов'язані з примусовою зміною або припиненням правовідношення. Прикладом зміни останнього буде виступати обов'язок перевізника відшкодувати одержувачу вартість втраченого вантажу, якщо за договором перевезення він був втрачений з вини перевізника.

До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать: припинення дії, яка порушує право; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу

Такий спосіб як припинення дії, що порушує право, може застосовуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкодуванням збитків, або може мати самостійне значення. Так, автор твору, який незаконно використовується (готується до випуску в світ без його відома спотворюється, переробляється та ін.) третіми особами, може вимагати припинення цих дій, не висуваючи ніяких інших, наприклад, майнових претензій.

Захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і юридичних осіб може здійснюватися шляхом визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Це означає, що фізична або юридична особа, цивільні права або охоро-нювані законом інтереси яких порушені прийнятим рішенням, що не відповідає закону або іншим правовим актам; здійсненням дій чи виявом бездіяльності з боку органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, мають право на їх оскарження в суді. Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосування яких має за мету відновити порушене право і ( або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом відновлення становища, що існувало до порушення права; визнання правочину недійсним; відшкодування збитків; компенсації моральної шкоди.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту, застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктивне право внаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправне зайняла жиле приміщення (ст. 116 ЖК) та інші.

Визнання правочину недійсним являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю. Найяскравіший приклад -- приведення сторін, що вчинили недійсний правочин, у попереднє майнове становище як загальний наслідок недійсності правочину (ст. 216 ЦК).

Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним з названих способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин.

Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)(ст. 22 ЦК). Стаття 16 ЦК називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи залагодження матеріальної шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені.

Такий спосіб захисту цивільних прав як компенсація моральної шкоди полягає в покладанні на порушника обов'язку по відшкодуванню потерпшому моральної шкоди у виді грошової суми або іншого майна. Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів ЇЇ сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості.

Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Суд може захистити цивільне право чи інтерес в інший спосіб, передбачений договором або законом. Наприклад захистити порушене право шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 576 ЦК), зобов'язати боржника виконати роботи або надати послуги за його рахунок (ст. 621 ЦК) та ін.

Розрізняють юрисдикційні і неюрисдикційні форми захисту порушених суб'єктивних цивільних прав. Порядок захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних цивільних прав та інтересів, який здійснюється уповноваженими на те державними органами, відноситься до юрисдикційних форм захисту. Самозахист розглядається як неюрисдикційна форма забезпечення захисту порушених суб'єктивних цивільних прав та інтересів.

За загальним правилом захист цивільних прав і охоронюваних законом нтересів здійснюється в судовому порядку. Судами загальної юрисдикції є місцеві, апеляційні, Вищі спеціалізовані суди і Верховний Суд України. Поряд з ними правосуддя здійснюють господарські суди, що розглядають спори, які виникають у процесі підприємницької діяльності. За згодою учасників цивільного правовідношення спір між ними може бути переданий на розгляд третейського суду. Якщо ж конституційні права та свободи громадян порушуються чи можуть бути порушені законом, який застосований чи піддягає застосуванню в конкретній справі, розгляд якої завершено чи розпочато в суді або іншому органі, громадяни мають право на звернення до Конституційного Суду України.

Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів вважається адміністративний порядок. Захист, здійснюваний шляхом звернення до вищого органу чи посадової особи, нетиповий для цивільного права і здійснюється лише у випадках, передбачених законом. Згідно зі ст. 17 ЦК такий захист цивільного права й інтересу здійснюється органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим і органом місцевого самоврядування. Адміністративний порядок захисту може виражатися в оскарженні дій і актів державних органів у вищестоящий стосовно них орган виконавчої влади або ж у прийнятті державними органами, наділеними відповідними повноваженнями, рішень з використанням способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК, при дотриманні процедури, встановленої нормативними актами.

Захист цивільного права нотаріусом, передбачений ст. 18 ЦК, здійснюється шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі в порядку і випадках, встановлених законом.

Самозахист є основною неюрисдикційною формою захисту суб'єктивного цивільного права і інтересу, які підлягають правовій охороні. Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і вободи. У приватно-правовій сфері вказана конституційно-правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення самозахисту порушеного суб'єктивного цивільного права або ітересу, які належать їй або іншій особі.

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист (наприклад, право притримання (ст. 94 ЦК).

3. Поняття, ознаки, види та форми цивільно-правової відповідальності

Під цивільно-правовою відповідальністю розуміють невигідні наслідки майнового характеру, які настають для осіб, що допустили цивільні правопорушення.

Цивільно-правова відповідальність завжди має майновий характер. Вона може виступати у формі відшкодування збитків, сплати штрафу, пені, неустойки, втрати завдатку.

За підставами виникнення розрізняють відповідальність договірну та недоговірну (деліктну).

Договірна відповідальність має місце, коли одна із сторін не виконала чи неналежно виконала умови договору. Міри договірної відповідальності можуть бути передбачені як законом, так і безпосередньо договором.

Недоговірна (деліктна) відповідальність випливає безпосередньо із правопорушення і за відсутності укладеного між порушником і потерпілим договором.

Якщо суб'єктів відповідальності більше одного, то цивільно-правова відповідальність може мати частковий, солідарний або субсидіарний характер.

Долъовою або частковою визнається відповідальність, коли дві або більше особи відповідають перед кредитором в рівних частках, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що на вимогу кредитора на будь-якого боржника може бути покладена відповідальність в повному обсязі. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом чи договором. Так в ст. 1190 ЦК прямо зазначено, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце тоді, коли у зобов'язанні беруть участь два боржника, один з яких є основним, а другий -- додатковим. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або не дав відповіді на пред'явлену вимогу в розумний строк, кредитор має право пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Суть субсидіарної відповідальності полягає в тому, що умовою притягнення до відповідальності додаткового боржника є неможливість повністю або частково отримати задоволення від основного.

Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника.

Найбільш поширеною формою відповідальності є відшкодування збитків.

Неустойкою вважається передбачена договором, законом або іншими правовими актами грошова чи інша встановлена у договорі майнова цінність, яку боржник зобов'язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання.

За співвідношенням із збитками відповідальність може бути обмеженою, повною і підвищеною.

За загальним правило шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі. Водночас в законодавстві чи в договорі сторони можуть передбачити випадки, коли розмір відповідальності боржника може бути обмежено або збільшено.

Особливості відшкодування моральної шкоди встановлені у статтях 276, 1167, 1168 ЦК та окремими нормативними актами.

4. Підстави застосування цивільно-правової відповідальності

Сукупність умов, які необхідні для настання цивільно-правової відповідальності, називають складом цивільного правопорушення.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов (підстав):

· протиправність;

· шкода;

· вина;

· причинний зв'язок між протиправною поведінкою і наслідками.

Протиправною є поведінка, яка порушує норму права або умови укладеного між контрагентами договору. Протиправними можуть бути не лише дії, а й бездіяльність.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями. Так, право
мірними вважаються дії, пов'язані із здійсненням прав та виконанням обов'язків (наприклад, працівники санепідемстанції знищують хворих тварин; пожежники, гасячи пожежу, заливають сусідні квартири); у разі згоди потерпілого на заподіяння шкоди(потерпілий попросив зламати сарай, щоб побудувати гараж); у випадку протиправної поведінки самого потерпілого (шкода заподіяна в стані необхідної оборони).

Під шкодою в цивільному прав розуміють загибель, втрату або зменшення певного майнового або немайнового блага.

В юридичній літературі інколи використовуються поняття "шкода" і "збитки". Ці поняття не є тотожними і не збігаються. Шкода за своїм змістом ширше поняття, оскільки вона може бути заподіяна як майновим, так і немайновим інтересам.

Майнова шкода може настати у вигляді як реальних збитків, так і упущеної вигоди. Коли ж шкода заподіюється особистим немайновим благам, то поняття "збитки" законодавець не використовує, оскільки неможливо поновити в повному обсязі немайнові права в тому вигляді, в якому вони існували до порушення (наприклад, коли шкода, заподіяна особі при розголошенні таємниці усиновлення, смертю близького родича, честі та гідності тощо). В цих випадках йдеться не про відшкодування збитків, а про відшкодування шкоди.

Вина боржника. Вина -- це психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. Залежно від того, чи бажав правопорушник настання протиправних наслідків, розв'язується питання щодо поділу вини на дві форми: умисну чи необережну.

Проте зазначена класифікація на впливає на вирішення питання щодо стягнення збитків, оскільки вони повинні відшкодовуватися в повному обсязі за наявності будь-якої форми вини.

На відміну кримінального права, де діє презумпція невинуватості, у цивільному діє презумпція винності боржника, тобто зобов'язана особа вважається винною, доки не доведе відсутність своєї вини.

Водночас форма вини кредитора (потерпілого) може впливати на розмір відшкодування, яке стягується.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності вказаних вище чотирьох умов. На відміну від кримінально-правової, цивільно-правова відповідальність може наставати і без вини, якщо це прямо передбачено законом чи договором.

Так, володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності за заподіяну шкоду лише у випадках непереборної сили або умислу потерпілого (ст. 1187 ЦК). Тобто відсутність вини не звільняє його від відповідальності.

Під підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності ми розуміємо обставини, з якими закон або договір пов'язують звільнення особи від застосування до неї санкцій за правопорушення,

Стаття 617 ЦК вперше закріплює загальні підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Так, особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за його порушення, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Непереборна сила -- це надзвичайна і непереборна за певних обставин подія, настання якої неможливо було передбачити і відвернути доступними засобами.Непереборна сила є об'єктивним явищем, тобто подією, яка не залежить від волі, свідомості та бажання людини. При цьому ця подія, як правило, має стосовно діяльності суб'єкта зовнішній характер втручання.Під поняття непереборної сили підпадають як руйнівні сили природи (землетрус, повінь), так і деякі суспільні явища (військові дії, масові заворушення, страйки тощо).

Випадок (казус) -- це обставина, яка свідчить про відсутність вини контрагентів. Цю обставину хоча і можна відвернути, але її неможливо передбачити. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Значення випадку полягає у тому, що незважаючи на наявність протиправної поведінки особи, шкоди та причинного зв'язку між ними, він стає підставою для звільнення від цивільно-правової відповідальності. За загальним правилом, випадок (відсутність вини) звільняє суб'єкта від цивільно-правової відповідальності, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ще однією обставиною, яка звільняє від цивільної відповідальності, є форс-мажор.

Форс-мажором визнається обставина (дія чи подія), що спричиняє неможливість виконання договірних зобов'язань у обумовлений сторонами строк. Отже, на відміну від випадку та непереборної сили, форс-мажор є спеціальною підставою звільнення від відповідальності лише за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов'язань.

Категорія «форс-мажор» традиційно в законодавстві визнавалася підставою звільнення від відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності.

Залежно від часу існування форс-мажорні обставини поділяються на тривалі і короткострокові. До перших відносяться, як правило, заборона експорту певної сировини (продукції), війна, валютні обмеження тощо. Короткостроковими, здебільшого, є стихійні лиха. У будь-якому випадку ці обставини розглядаються як юридичні факти, які спричиняють неможливість виконання договірних зобов'язань. При цьому неможливість виконання цивільних обов'язків може бути фізичного, економічною, юридичною або Іншою. Короткострокові форс-мажорні обставини зумовлюють тимчасову неможливість виконання зобов'язань. У цих випадках вони виступають як підстави відстрочки виконання. При дії форс-мажорних обставин тривалий час, що перевищує зазначений у договорі строк, або коли виконання договору втрачає економічну доцільність, домовленістю сторін такі обставини визнаються перешкодою, яка призводить до звільнення сторін від виконання договору.

Для визнання обставин форс-мажором, необхідна наявність певних умов. По-перше, виникнення їх після укладення договору. По-друге, неможливість виконання зобов'язання у період їх існування. По-третє, закріплення цих обставин у договорі. Сторони у договорі повинні узгоджувати форс-мажорні обставини шляхом прямого зазначення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним й не підлягає розширювальному тлумаченню.

5. Строки та терміни у цивільному праві

Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов'язана певна дія чи подія, яка має юридичні наслідки.

Термін -- це певний момент в часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, наприклад, із досягненням 18 років фізична особа стає повністю дієздатною, через рік, якщо невідомо місце перебування особи, заінтересовані особи можуть вимагати визнання її безвісно відсутньою; по закінченні визначеного строку припиняється дія довіреності тощо.

За правовими наслідками строки поділяються на:

· правовстановлювальні або правостворювальні. Це строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов'язків;

· правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законода вець пов'язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов'язків. Так, по закінченні певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;

· правозмінювальні. По закінченні цих строків припиняють ся одні права та обов'язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, то по закінченні визначеного строку вона перестає
бути власником речі, і право власності на цю річ може виникнути у іншої особи.

За підставами встановлення розрізняють строки:

· законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом, наприклад, законодавець встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини);

· судові. Це строки, тривалість яких визначається судом залежно від обставин конкретної справи і з урахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони;

· договірні. Це строки, які визначаються сторонами самостійно з урахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин. Наприклад, строк дії довіреності, договору оренди, договору позики тощо.

За ступенем самостійності сторін у встановленні строків вони поділяються на:

· імперативні, тобто такі, що не можна змінити за домовленістю;

· диспозитивні, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін.

За призначенням розрізняють:

· строки здійснення цивільних прав, тобто строки, протягом яких власник суб'єктивного права може реалізувати можливості, закладені в суб'єктивному праві;

· строки виконання зобов 'язань;

· строки захисту цивільних прав, тобто строки, протягом яких сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист.

За способом визначення їх поділяють на строки, визначені:

· календарною датою (строк повернення боргу);

· певним періодом часу (поставка продукції -- поквартальна, щомісячна);

· вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (початок навігації).

За ступенем визначеності строки класифікуються на:

· визначені;

· невизначені, якщо це пов'язано з певною подією, яка обов'язково настане, або бажанням кредитора (наприклад, строк повернення боргу "за першою вимогою").

Обчислення строків і термінів відбувається відповідно до правил статтей 252 - 255 Цивільного кодексу України:

- строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинником;

- термін визначається календарним числом або вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Можливість захисту цивільних прав у багатьох випадках безпосередньо залежить від дотримання строків, встановлених для цього законом.

6. Позовна давність

Питання позовної давності, в основному, регулює Розділ 19 Цивільного кодексу.

Позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за угодою сторін. При цьому договір про збільшення позовної давності полягає у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за угодою сторін.

Виділяють два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих видів вимог.

Вона може бути в порівнянні із загальною позовною давністю

· скороченою

· збільшеною.

Скорочений термін позовної давності в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, розміщеної в засобах масової інформації;

3) про переклад на співвласника має рацію і обов'язків покупця у разі порушення права переважної покупки частки в праві загальної часткової власності (стаття 362 Цивільного кодекси);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 Цивільного кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 Цивільного кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошта (стаття 925 Цивільного кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 Цивільні кодекси);

8) про відшкодування збитків, заподіяних пошкодженням речі, переданої в користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі (стаття 786 Цивільного кодексу);

9) про неналежну якість роботи, виконаної за договором підряду, за винятком будівель і споруд (стаття 863 Цивільні кодекси);

10) до вимог чековласника про оплату чека (стаття 1106 Цивільного кодексу).

Збільшений термін позовної давності передбачається в п'ять і десять років.

Так, позовна давність в п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсної операції, здійсненої під впливом насильства або обману.

Позовна давність в десять років застосовується до вимог про застосування наслідків недійсної операції.

Правила обчислення позовної давності.

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або повинно було дізнатися про порушення свого права або про особу, що порушила його. Для окремих випадків порушення цивільних прав законом встановлюються спеціальні правила визначення початку перебігу позовної давності (ст. 261 ЦК)

Як правило, перебіг позовної давності є процесом безперервним. Проте впродовж цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають пред'явленню позову. Ці обставини є підставами для припинення і для перерви перебігу позовної давності.

Зупинення позовної давності полягає в тому, що період часу, впродовж якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в строк позовній давності. Тобто враховується тільки час, минулий до і після припинення позовної давності. Ст. 263 Цивільні кодекси України встановлює випадки, коли перебіг позовної давності припиняється.

Перерва перебігу позовної давності полягає в тому, що час, що пройшов до настання обставин, з якими закон зв'язує перерва, не зараховується в позовну давність, і її течія після перерви починається спочатку. Перебіг позовної давності переривається здійсненням особою дій, що свідчать про визнання ним свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність уривається у разі пред'явлення особою позову до одного з декількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яке має позивач.

Наслідки спливу позовної давності традиційно пов'язують з втратою права на задоволення позову про захист порушеного права.

Разом з тим, стаття 267 Цивільного кодексу України передбачає ряд наслідків, направлених на повніший захист особи, чиї цивільні права порушені.

1) особа, що виконала зобов'язання після закінчення позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо воно у момент виконання не знало про закінчення позовної давності;

2) заява про захист цивільного права або інтересу повинна бути прийняте судом до розгляду незалежно від закінчення позовної давності;

3) позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, яка зроблена до винесення ним рішення;

4) якщо суд визнає поважною причину пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, закінчення позовної давності є підставою для відмови в позові лише тоді, коли про її застосування заявлено стороною в спорі і суд не визнає поважної причину пропуску позовної давності.

Позовна давність на головні і додаткові (наприклад, про стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно) вимоги обчислюється окремо відносно кожного з них. Якщо позовна давність пропущена на головну вимогу, вона вважається пропущеною і по відношенню до додаткової вимоги.

Додатковою гарантією для осіб, чиє цивільне право або інтерес порушені, є встановлення в статті 268 Цивільного кодексу України переліку вимог, на які позовна давність не розповсюджується.

Зокрема, позовна давність не розповсюджується:

1) на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, окрім випадків, встановлених законом;

2) на вимоги вкладника в банк (фінансова установа) про видачу внеску;

3) на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим пошкодженням здоров'я або смертю;

4) на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) на вимоги страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, по виконанню зобов'язань, витікаючих із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Приведений перелік є не вичерпним і законом можуть бути передбачені інші випадки.

Размещено на Allbest.ru

...