Історія становлення й розвитку адвокатури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація адвокатури на території України за Литовськими статутами та за "Правами, по которым судится малороссийский народ"

В Україні, як і в інших слов'янських державах, адвокатура існувала досить тривалий час, але не у вигляді самостійної професії, а у зв'язку з судовим представництвом, що спочатку допускалося тільки як виняток для деяких категорій осіб (дітей, жінок, людей похилого віку, ченців, глухих) і одержало згодом вільне застосування, перетворившись на професійне заняття особливого класу осіб, які, будучи краще за інших ознайомлені з нормами права і процесу, стали водночас виконувати роль і правозаступників. Однак ніякої організації цей клас не мав, тому до судово-правової реформи 1864 року судове представництво, поєднане з адвокатурою, продовжувало залишатися абсолютно вільною професією. Слід зазначити, що до цього моменту адвокатура в Україні пройшла ряд етапів формування адвокатської діяльності як професії.

Професійна адвокатура в Україні сформувалася у період польсько-литовської доби (XIV--XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, однак справило і певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи України. Особливу роль у цьому відіграли Литовський Статут і магдебурзьке право.

У першому Литовському Статуті 1529 року вживається термін "прокуратор". Щоправда, трапляються терміни "адвокат" -- "адвокатує", але вони стосуються адміністративних урядовців -- війта.

У XVI ст. у загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих -- господарських, а також у судах міських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста -- "прокуратора, або речника". Так, Литовський Статут, який діяв на всіх українських землях аж до 1840 р., в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566, 1588 років) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зокрема, у статті 10 розділу VI першого Литовського Статуту наводиться умова, за якою прокуратором у судах литовсько-української держави не міг бути іноземець, а лише чоловік "у Великом княжестве оселый".

Найдокладніше встановлює порядок судового захисту третій Литовський Статут, який діяльності прокураторів присвячує п'ять своїх артикулів.

Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб і судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський Статут передбачав, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати.

Окремі норми Статуту передбачали санкції за порушення основ етики захисника. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідувався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме заподіяння шкоди клієнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з'явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, "такие прокураторы горлом корони быти мають". Тобто передбачалася смертна кара. Таким чином, у Литовському Статуті вперше в Україні зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

На другому етапі формування адвокатської діяльності як професії з'являється багато нового, що дозволяє визначити адвокатуру як певним чином організовану сукупність юристів-професіоналів. Загалом для України XVII ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не отримав офіційного визнання і законодавчого закріплення. У результаті першої кодифікації був вироблений проект кодексу українського права під назвою: "Права, по которым судится малороссийский народ". Слід зауважити, що, хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

У цьому Кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживаються терміни "адвокат" або "повірений". "Права" також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу.

Крім професійних адвокатів "Права" до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом або обраних за бажанням сторін).

До адвокатів ставилися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні -- лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах^[2].

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безоплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді, лише пред'явивши "верчое челобитие", яке він отримував від клієнта.

Якщо адвокат умисно порушував свої обов'язки, що спричинило шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того суд у такому випадку був зобов'язаний позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, арештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський Статут, як уже зазначалося, узаконив за це смертну кару). За ненавмисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдало клієнтові шкоди, "Права" вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Усе ви ще ви кладене було однією з передумов переходу до нового, тривалого і значного, етапу формування адвокатської діяльності як професії, яким стала судово-правова реформа 1864 року.

Адвокатура у період судової реформи 1864 року

Професійна адвокатура діяла на основі Судових статутів 1864 року. На зміну "юридичним знахарям" прийшли високопрофесійні юристи. Для населення були відкриті юридичні консультації.

Адвокати стали одночасно правозаступниками і судовими представниками свого клієнта. Важливо відзначити і те, що як у суспільстві загалом, так і в професійному юридичному середовищі виникала думка про необхідність створення корпоративного об'єднання адвокатів. Тобто в тодішньому розумінні об'єднання однодумців -- людей "чесних, які неодмінно одержали вишу освіту і, якщо можливо, мають відоме становище в суспільстві та захищені від свавілля не тільки адміністрації, а й суддів"^[1].

Оцінюючи сьогодні судову реформу 1864 року, важливо відзначити, що вона істотно просунула Російську імперію вперед на шляху дотримання і захисту прав людини.

За судовими статутами, які регулювали діяльність професійних адвокатів, основою організації адвокатури був принцип: адвокат -- правозаступник, оратор, повірений свого клієнта.

Адвокати поділялись на дві категорії -- присяжних і приватних повірених.

Адвокати, які відповідно до розділу IX "Про осіб, що знаходяться при судових місцях" Установи судових встановлень (1864 року) іменувалися присяжними повіреними і приватними повіреними, оформилися як окрема категорія осіб, які володіють процесуальними правами, саме з моменту ухвалення даного акта.

Присяжна адвокатура була корпорацією осіб вільної професії. Присяжними повіреними могли бути особи, які бажали присвятити себе "клопотанням у чужих справах", відповідали необхідним для цього умовам і були прийняті до корпорації адвокатів у встановленому порядку.

Особи, які бажали стати присяжними повіреними, мали бути російськими підданими, не перебувати на державній чи громадській службі на будь-яких посадах, крім почесних і безкоштовних, і мати визначений віковий, моральний і освітній цензи. Віковий полягав у досягненні 25 років. Моральний ценз майже такий самий, як і для суддів. Різниця полягала в тому, що суддями не призначалися особи, засуджені до виключення зі служби, тюремного ув'язнення чи більш суворого покарання, а також ті, які перебували під судом за обвинуваченням у будь-якому злочині або проступку. Перешкодою для прийняття до складу присяжних повірених була наявність даних про вчинення кандидатами лише тих злочинів, що караються позбавленням або обмеженням прав стану, якщо справа не закінчилася повним виправданням. Крім того присяжними повіреними не могли бути особи, яким закон забороняв вести чужі судові справи.

Освітній ценз полягав у наявності вищої юридичної освіти і п'ятирічного стажу практичної підготовки. Практична підготовка передбачала стаж відповідної судової роботи або роботи в якості помічника присяжного повіреного.

Не могли бути присяжними повіреними особи, за станом здоров'я нездатні до виконання професійних обов'язків, як, наприклад сліпі, глухонімі, божевільні^[2].

Судові статути детально регламентували права, обов'язки і відповідальність присяжних повірених.

В особі присяжних повірених поєднувалися правозаступники і судові представники. Вони діяли на підставі договору доручення і цілком замінювали сторони у процесі. їм було надано право вести судові справи в усіх судових установах імперії, крім комерційних судів, де могли виступати тільки особи, прийняті до складу присяжних стряпчих, і, крім волосних судів у місцевостях, де існували земські начальники. Якщо присяжним повіреним доводилось виступати в суді не того округу, до якого вони приписані, то вони підпорядковувалися дисциплінарній владі місцевої ради або, за відсутністю в окрузі ради, -- владі місцевого окружного суду.

Присяжні повірені не користувалися монополією ведення цивільних справ, оскільки самі сторони не були позбавлені права особисто вести свої справи. Повіреними могли бути близькі родичі сторін (чоловік і жінка, батьки, діти). Крім того присяжні повірені наділялися правом отримання винагороди за ведення справ за встановленою таксою, якщо між присяжними повіреними і довірителями не було укладено спеціальної угоди. Вони також мали право передавати один одному процесуальні документи у цивільних справах без допомоги судових приставів або судових розсильних.

Обов'язки присяжних повірених випливали з договору доручення і полягали, відповідно до тексту адвокатської присяги, у тому, що повірені повинні "виконувати неухильно закони імперії, не писати і не говорити на суді нічого, що могло б призвести до ослаблення православної церкви, держави, суспільства, сімейства і доброї моральності, чесно і сумлінно виконувати свої обов'язки, не порушувати поваги до судів і влади". Присяжні повірені були зобов'язані безкоштовно вести справи, що доручаються їм у зазначених законом випадках радами, судами і головами судів. Закон забороняв присяжним повіреним: 1) набувати на своє ім'я або на ім'я підставних осіб права по судових справах, які вони ведуть; 2) вести справи як повірені проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер, дядьків і двоюрідних братів; 3) бути повіреними обох сторін або переходити у тій самій справі від однієї сторони до іншої; 4) розголошувати довірені їм довірителями таємниці не тільки під час судового процесу, а й після його закінчення.

Гонорар присяжних повірених визначався за угодою між ними і клієнтами, яка повинна була укладатися в письмовій формі. Існувала також і визначена законом такса, що мала двояке значення. Суд керувався нею, по-перше, при визначенні суми витрат, які підлягають стягненню зі сторони, що програла, на користь тієї, яка виграла, і, по-друге, при визначенні розмірів гонорару повірених у тому випадку, якщо вони не уклали письмової угоди з клієнтами.

Основним принципом, який застосовувався при визначенні розміру гонорару за таксою, була ціна позову. За участь у справі в двох інстанціях присяжний повірений одержує певний відсоток від усієї суми позову. Притому, розмір відсотків зменшується зі збільшенням ціни позову. За ведення справи в одній інстанції присяжний повірений одержує менше. Також зменшується гонорар у випадку програшу повіреним справи.

За невиконання присяжними повіреними своїх обов'язків передбачалася кримінальна, дисциплінарна і цивільно-правова відповідальність.

Кримінальній відповідальності повірені підлягали за навмисні дії на шкоду своїм довірителям. До числа "злочинів з доручення" належали: 1) навмисне перевищення повноважень і навмисний вступ у відносини із супротивниками свого довірителя на шкоду йому; 2) навмисна передача або повідомлення повіреним отриманих ним документів супротивникові свого довірителя; 3) навмисне знищення, пошкодження, присвоєння, розтрата документів чи майна довірителів. Крім того присяжні повірені підлягали кримінальному покаранню за образу суду чи осіб, які беруть участь у справі.

Дисциплінарній відповідальності присяжні повірені підлягали за менш тяжкі порушення професійних обов'язків, які не визнавалися злочинами, а також за всілякі аморальні, негожі і такі, що порочать звання адвоката, вчинки.

Цивільна відповідальність присяжних повірених полягала в обов'язку відшкодування збитків, завданих клієнтам, по-перше, переліченими вище злочинами і, по-друге, взагалі недбалим виконанням своїх обов'язків, наприклад пропуском процесуальних строків і порушенням встановлених законом правил судового процесу.

Судові статути не передбачали окремого стану помічників присяжних повірених. У них була тільки вказівка на можливість існування таких помічників. Йдеться про те, що у присяжних повірених можуть бути помічники, які закінчили курс юридичних наук, але ще ніде не служили, однак мають знання в судовій практиці.

Укладачі судових статутів вважали неможливим дозволити помічникам присяжних повірених самостійно вести справи. Але Закон 1874 року про приватних повірених дозволив помічникам записуватися у приватні повірені й одержувати свідоцтво на право займатися судовою практикою. Внаслідок цього становище помічників набуло двоякий характер. З одного боку -- вони лише кандидати в адвокати, що працюють під керівництвом присяжних повірених, а з іншого -- справжні адвокати, які конкурують із присяжними повіреними як приватні повірені. З одного боку, вони, нарівні з приватними повіреними, підлягають дисциплінарному нагляду і дисциплінарній владі судів, а з іншого -- як молодші члени стану присяжних повірених "перебувають під віданням і найближчим наглядом їхніх рад", що мають право притягувати їх до дисциплінарної відповідальності і піддавати дисциплінарним стягненням. Незважаючи на це питання про надання помічникам права брати участь у судових процесах залишалося дискусійним.

Прийняття в помічники присяжних повірених здійснювалося радою присяжних повірених за тими самими правилами, що і прийняття в присяжні повірені. Кожен помічник був зобов'язаний приписатися до визначеного присяжного повіреного, який стає його патроном і повинен стежити за діяльністю помічника. Загальний нагляд за помічниками і визначення порядку їхнього діловодства і звітності належав ралам^[3].

Починаючи з 1875 р. помічники з деякими обмеженнями стали допускатися до участі в консультаціях адвокатів. На чергування вони призначалися тільки разом із присяжними повіреними, і письмові висновки видавалися тільки за підписом останніх. Але участь у консультаціях не відповідала прагненням помічників, і число учасників у них постійно зменшувалося.

Розпочата в 1883 р. спроба помічників домогтися повної самостійності у веденні цивільних справ не увінчалася успіхом.

У проекті закону 1885 року знову було порушено питання про право помічників на судове представництво. Обрана для складання нового проекту комісія пропонувала надати помічникам право на ведення чужих справ у загальних судах, але за умови письмової на те згоди патрона у кожній справі, а також з дозволу ради.

Надання помічникам деякої самостійності пояснювалося прагненням ради не обмежувати помічників тільки фактичною допомогою присяжним повіреним, оскільки в іншому випадку існувала небезпека скорочення кількості осіб, які займаються адвокатською діяльністю, і переходу їх на державну службу. Цей проект був прийнятий 17 лютого 1885 р. на загальних зборах присяжних повірених і доповнений положенням про необхідність одержання дозволу ради не тільки на ведення цивільних справ у загальних судах, а й також і для отримання права на здійснення захисту у кримінальних справах. Однак і ця спроба організації судової практики ні до чого не привела, тому що проект, представлений у судову палату, а потім у Міністерство юстиції, не одержав підтримки.

Через чотири роки, 18 березня 1889 р., рада знову намагається вирішити питання про судову практику помічників, вважаючи, що деякі положення проекту від 17 лютого 1885 р. можуть бути введені в дію до законодавчого затвердження всього проекту.

Рада ухвалила покласти на присяжних повірених спостереження за тим, щоб помічники отримали від них і від ради письмовий дозвіл на ведення кожної цивільної справи у загальних судах. У свою чергу, комісія помічників звернулася в раду з проханням про не введення в дію цієї ухвали і про скликання загальних зборів присяжних повірених для нового обговорення порушеного питання. адвокатура литовський магдебурзький малороссийский

У докладній записці, поданій до ради, комісія помічників зазначила, що необхідність одержувати у патронів дозвіл на ведення справ ставить стажистів у незручне становище перед клієнтами. Тому пропонувалося встановити для помічників обов'язок одержувати дозвіл на ведення цивільних справ від патронів тільки в перші 2 роки роботи, після чого їм надавалося право на самостійну судову практику з дозволу ради. Ведення помічниками кримінальних справ, будучи однією з форм проходження адвокатської практики, також потребувало визначення.

Питання про упорядкування ведення помічниками кримінальних справ вперше порушувалося в 1870 р. За існуючого порядку призначення захисниками у кримінальних справах помічники тільки у виняткових випадках виконували обов'язки захисника. Помічник одержував можливість виступати в кримінальній справі лише тоді, коли присяжний повірений, призначений судом, відмовився від захисту і пропонував підсудному послуги свого помічника.

Як відомо, в Російській імперії того періоду, а отже і в Україні, існували дві категорії адвокатів: присяжні та приватні повірені.

Приватними повіреними були громадяни, які досягли 18 років, за винятком жінок, котрі не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ^[4]. Особа, яка бажала стати приватним повіреним мала відповідати таким вимогам:

1) одержати вищу юридичну освіту або мати свідоцтво суду на право ведення судових справ, або засвідчити судову установу, при якій має намір практикувати, тобто витримати іспит, обсяг і порядок якого визначаються самим судом;

2) не належати до осіб, позбавлених права виступати в судах;

3) бути благонадійною у моральному відношенні.

Щодо прийому в приватні повірені осіб нехристиянських віросповідань, то для цього був потрібен спеціальний дозвіл міністра юстиції. Те саме стосувалося осіб, які як виняток могли бути приватними повіреними при кількох судових установах. Прізвища осіб, котрі отримали свідоцтво на право ведення судових справ, публікувалися в "Губернских ведомостях". На відміну від присяжних повірених, приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю.

Якщо особа, прийнята в приватні повірені, не отримала свідоцтва або не поновила його після закінчення року, то вона вважалася вибулою і могла бути знову зарахована до складу приватних повірених з дотриманням загальних правил прийому.

Як уже зазначалося, діяльність приватних повірених була локалізована: вони могли виступати тільки в тому суді, який видав їм свідоцтво. Однак із цього правила існувало два винятки: 1) повірені, які мали свідоцтво від мирового з'їзду, могли виступати у мирових судах і 2) повірені, що одержали свідоцтво від з'їзду, окружного суду або палати, мали право виступати в Сенаті, і не тільки у тих справах, які вони вели в судах нижчої інстанції, ай у всіх інших.

Винагороду приватні повірені одержували за правилами, встановленими для присяжних повірених.

Обов'язки приватних повірених випливали з договору доручення. Адвокатської присяги вони не складали. Про їхні професійні обов'язки закон не згадує. Але ці прогалини заповнив Сенат, що виходячи з "однорідності діяльності присяжних і приватних повірених" визнав "однорідність гарантій, встановлених законом щодо непорядних дій повірених" і поширив на приватних повірених усі правила професії.

Кримінальна і цивільна відповідальність приватних повірених визначалася загальною для всіх повірених, які діяли на підставі договору доручення.

Дисциплінарна влада над приватними повіреними належала тим судам, до яких вони були приписані. Приводом до порушення дисциплінарного провадження були "неправильні та негожі дії", тобто не тільки порушення професійних обов'язків, а й аморальні вчинки, скоєні як після набуття статусу приватного повіреного, так і до цього.

Як показує статистика, кількість адвокатів у нашій державі була досить значною, що, безумовно, свідчить про розвиток інституту захисту прав людини в той період.

В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській -- відповідно 125 і 63, Київській - 120 і 54. У 1913 р. у Харківській - 339 і 461 помічників, присяжних повірених в Одеській -- 441 і 467, Київській -- 492 і 417. Щодо приватних повірених, то на цей рік в окрузі Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської -- 7,1% і Київської -- 10,7%.

Кількість населення, що обслуговувалося адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. -- Одеського й 32,3 тис. -- Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис.

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступили багато прогресивних вчених, громадських діячів (М. Жученко, О. Гольденвейзер, О. Александров та ін.) 19 жовтня 1865 р. прийнято "Положення про введення в дію Судових Статутів". Положення встановлювало порядок проведення судової реформи. Відповідно до Судових Статутів, нагляд за діяльністю присяжних повірених було покладено на Раду присяжних повірених, яка ними обиралася при судовій палаті.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при окрузі судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат -- Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених. Щодо інших судових округів, то царський уряд висловив думку про "передчасність" створення там таких рад, і згадані контрольні, дисциплінарні та адміністративні функції довірив окружним судам.

На раду присяжних повірених покладалися: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) тощо.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX -- початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво, й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома^[5].

6 травня 1874 р. створено Харківську раду в складі семи чоловік (І.О. Клопов (1835-1907), С.Ф. Морошкін (1844-1900), М.В. Жученко (1840--1880), О.М. Зайцев (1840--1904) та ін.), її першим головою було обрано відомого адвоката Михайла Жученка.

Головою Ради тривалий час був Сергій Федорович Морошкін. Він народився у 1844 р. у сім'ї відомого професора Московського університету. Після закінчення в 1865 р. цього Університету С. Ф. Морошкін деякий час працював при московському архіві Міністерства юстиції, в канцелярії Московського Окружного Суду. У 1867 р. він був призначений товаришем прокурора в Харків, а згодом залишив службу і присвятив себе адвокатурі. Майже двадцять років він займався адвокатською діяльністю. Значну частину цього часу був головою Ради присяжних повірених Харківського округу. У 1887 р. міністр юстиції запропонував Сергію Федоровичу місце члена Харківської Судової палати. Сучасники С.Ф. Морошкіна підкреслювали його відданість громадському служінню, професії та відносили його до тих адвокатів, духовний облік яких прикрашав адвокатуру. "Мягкий и чрезвычайно деликатный в личных отношениях, настойчивый ревнитель и насадитель нравственных требований, которые должны быть предъявляемы адвокату в разных областях его работы, и упорный труженик по сословным делам и вопросам, Морошкин пользовался обидим и безусловным уважением", -- так характеризував його А.Ф. Коні у книзі "Отцы и дети судебной реформы", виданій у 1914 р. до 50-річчя Судових статутів.

У листі від 2 листопада 1884 р., адресованому іншим радам присяжних повірених, С.Ф. Морошкін повідомляв про зустріч присяжних у Полтаві та Харкові з міністром юстиції. Міністр поінформував їх про свої погляди на завдання захисту у кримінальних справах, наголосив, що не суди мають здійснювати нагляд за присяжними повіреними, а ради, подальше відкриття яких -- захід загальнодержавний. Міністр дав позитивну характеристику діяльності харківської ради і окремих присяжних повірених, а також наголосив на необхідності подальшого поширення корпоративної організації на Київський, Одеський округи, з яких надійшли клопотання про відкриття там рад присяжних повірених.

В адвокатській діяльності виникають досить складні організаційні, професійні, етичні проблеми, і ради присяжних повірених починають відігравати важливу роль у їх розв'язанні. Формується дисциплінарна практика, розробляються певні правила здійснення професії, дається тлумачення понять, пов'язаних з професійною етикою. Наприклад, Харківська рада присяжних повірених в одній із своїх постанов зазначила, що громадське завдання адвокатури полягає у служінні правді і за суттю цього громадського служіння особа адвоката має бути такою, щоб кожне слово адвоката викликало довіру. Розглядаючи іншу дисциплінарну скаргу, Харківська Рада наголосила, що присяжний повірений зобов'язаний уникати дій у справі, які не відповідають гідності присяжного повіреного^[6].

Спроби відкрити раду присяжних повірених у Києві були категорично відхилені владою. Згодом (1874 р.) їх створення призупинили з посиланням на те, що нібито створені ради не здійснили покладених на них завдань нагляду за гідністю і моральною чистотою в діях присяжних повірених. Лише через тридцять років знов розпочалося формування рад присяжних повірених. Організовано Київську та Одеську ради присяжних повірених. Першим головою ради присяжних повірених округу Київської судової палати став відомий на той час адвокат Олександр Гольденвейзер (1855--1915 рр.).

В Одесі рада присяжних повірених була відкрита у 1904 р., і очолив її О.Я. Пергамент. В одному з рішень ради записано, що, за ідеєю законодавця, стан присяжних повірених має являти собою найбільш вірне поручительство моральності, знання, чесності переконань при захисті осіб, що беруть участь у справі. З метою досягнення такого високого ідеалу засновано корпоративний нагляд, що слугує засобом встановлення і підтримання між повіреними відчуття правди, гідності та усвідомлення моральної відповідальності перед урядом і суспільством.

Створення професійної адвокатури потребувало наявності висококваліфікованих фахівців-адвокатів, здатних надавати кваліфіковану юридичну допомогу і захищати в суді. Значна кількість осіб, які присвятили себе адвокатській професії, набувши відповідного досвіду, стали гідними адвокатами. Однак лише одиниці з них завдяки таланту і відданості професії змогли стати відомими адвокатами зі світовим іменем, з якими і сьогодні асоціюється адвокатура як така.

Одним із них був видатний судовий оратор, адвокат Федір Никифорович Плевако, якого сучасники прозвали "московським златоустом". До судової системи Російської імперії Плевако увійшов з перших днів проведення в життя прогресивних засад судової реформи 1864 року.

Народився Федір Никифорович Плевако 13 квітня 1842 р. Він був позашлюбним сином митного урядовця, що, втім, не завадило йому зробити успішну кар'єру. Після закінчення гімназії Плевако вступив до юридичного факультету Московського університету, після чого, одержавши ступінь кандидата права, став присяжним повіреним. Федір Никифорович брав участь у найвідоміших процесах того часу, в тому числі і політичних, зокрема у справі Морозівського страйку 1886 року. Але при цьому не гребував і захистом простих, як тоді казали, маленьких людей. Він блискуче виступав на цих процесах -- анітрохи не гірше, ніж у гучних справах. Можна навести два найвідоміших приклади знаменитого красномовства Плевако. Одного разу він захищав немолодого священика, якого звинувачували в перелюбстві і крадіжці. Прокурор переконливо описав усю глибину падіння священнослужителя, що загрузнув у гріхах. Нарешті, із свого місця піднявся Плевако. Промова його була короткою: "Панове присяжні засідателі! Справа ясна. Прокурор у всьому, безумовно, правий. Усі ці злочини підсудний вчинив, і сам у них зізнався. Про що тут сперечатися? Але я звертаю вашу увагу ось на що. Перед вами сидить людина, яка тридцять років відпускала вам на сповіді ваші гріхи. Тепер він чекає цього від вас: чи відпустите ви йому Його гріх?" Немає потреби уточнювати, що священика виправдали.

І ще одна історія. Суд розглядав справу старенької, почесної громадянки, яка вкрала чайник вартістю 30 копійок. Прокурор, знаючи, що захищати її буде Плевако, вирішив вибити ґрунт у нього з-під ніг і сам співчутливо описав присяжним важке життя підзахисної, що примусило її піти на такий крок. Прокурор навіть підкреслив, що злочинниця викликає жалість, а не обурення. Але, панове присяжні, приватна власність недоторканна, на цьому принципі ґрунтується суспільний устрій, так що, якщо ви виправдаєте цю бабцю, то вам і революціонерів тоді за логікою треба виправдати. Присяжні схвально кивали головами, і тут свою промову почав Плевако: "Багато бід, багато випробувань довелося зазнати Росії за більш як тисячолітнє існування. Печеніги нищили її, половці, татари, поляки... Усе витерпіла, все подолала Росія, тільки міцніла і зростала від випробувань. Але тепер... Старенька вкрала старий чайник ціною в 30 копійок. Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине не-зворотно..." Стареньку виправдали.

Ф.Н. Плевако був удостоєний дворянського титулу і одержав класний чин дійсного статського радника (чин IV класу, який, згідно з табелем про ранги, відповідав армійському званню генерал-майора), але залишався доступним кожній людині, він був народним адвокатом, самобутнім у всьому і завжди діяв так, як вважав за потрібне.

Серед відомих адвокатів були також Спасовіч і Арсеньєв у Петербурзі, Урусов у Москві. Вони проявили себе як обдаровані, професійні судові оратори.

Судова реформа 1864 року посідає провідне місце в історії адвокатури, виявившись найпрогресивнішою і найбільш послідовною, завдяки чому введені нею положення проіснували з невеликими змінами до 1917 р.

Така стабільність пояснюється тим, що суспільство сприйняло адвокатуру як інститут, необхідний для забезпечення реальної незалежності суду і підтримки принципів законності в ході судочинства -- як цивільного, так і кримінального.

Размещено на Allbest.ru