Третейські угоди

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Скасування рішення третейського суду під час розгляду справи про недійсність третейської угоди

Деякі місцеві суди під час розгляду питання про визнання недійсною третейської угоди вирішують також і питання про скасування третейської угоди. При цьому в разі задоволення вимог щодо визнання недійсною третейської угоди суди вирішують питання і щодо скасування рішення третейського суду.

Приклад. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 12 липня 2007 p., задовольняючи позов Р. до Д. про визнання недійсною третейської угоди, одночасно скасував рішення постійно діючого третейського суду "Перший третейський суд Асоціації "Правопорядок".

Вбачається, що така практика є правомірною, якщо було встановлено, що третейська угода є нікчемною, оскільки відповідно до ст. 51 Закону № 1701-IV недійсність третейської угоди є підставою для скасування рішення третейського суду, з чого випливає те, що скасування рішення третейського суду є наслідком недійсності третейської угоди. Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

2. Скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не була стороною третейського розгляду

Надто складним є питання про скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не є стороною третейського розгляду. Відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону № 1701-ГУ треті особи не мають права оскарження рішення третейського суду.

Як свідчить практика, випадки скасування рішень третейських судів за заявою осіб, які не були стороною третейського розгляду (зокрема, прокурора), є поширеними і виправданими. Зокрема, про це свідчить те, що непоодинокими є випадки, коли за фактами, які мали місце під час розгляду справи третейським судом, порушуються кримінальні справи.

Приклад. Алчевський міськрайонний суд Луганської області розглянув справу за заявою прокурора м. Алчевська в інтересах Х.О. про визнання недійсною третейської угоди та скасування рішення третейського суду.

Третейський суд при Асоціації "Лоєр-Консалтинг Груп" рішенням від 17 вересня 2006 р. за позовом Г. до В., X. визнав дійсним договір купівлі-продажу квартири ум. Алчевську, укладений між В., з одного боку, та X. - з другого, та визнано дійсним договір купівлі-продажу тієї ж квартири між Г. та В.

2 березня 2007 р. слідчими органами Алчевського МВ УМВС за фактом купівлі-продажу спірної квартири було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 190 ч. 2 КК (шахрайство). Підчас слідства стало відомо, що В. помер 30 вересня 2006 р. (через два тижні після винесення рішення третейським судом).

Проведена в межах кримінальної справи почеркознавча експертиза від 10 серпня 2007 р. підтвердила, що підписи на третейській угоді від імені X. про розгляд справи третейським судом виконані ймовірно не нею.

На підставі зазначеного прокурор вимагав визнати недійсною третейську угоду, скасувати рішення третейського суду, а також інші ухвали про відчуження квартири як незаконні.

Алчевським міськрайонним судом Луганської області рішенням від 11 грудня 2007 р. заяву прокурора було задоволено.

Вбачається, що за таких обставин скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не була стороною третейського розгляду, відповідає положенням Конституції та положенням міжнародних договорів. Розгорнуте обґрунтування такої позиції викладено в наступній справі.

Апеляційний суд АР Крим розглянув апеляційну скаргу Б. на рішення Центрального районного суду м. Сімферополя про скасування рішення третейського суду.

Центральний районний суд м. Сімферополя від 22 березня 2007 р. задовольнив заяву прокурора м. Сімферополя в інтересах Сімферопольської міської ради про скасування рішення від 28 вересня 2004 р. постійно діючого Кримського третейського суду при концерні "ДСН" за заявою Б. про визнання за нею права власності на частку домоволодіння у м. Сімферополі та припинення права власності К. на зазначену частку.

Апеляційний суд АР Крим ухвалою від 21 серпня 2007 р. апеляційну скаргу відхилив, зважаючи на таке.

Задовольняючи заяву про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції, зокрема, виходив з наявності порушень майнових прав територіальної громади м. Сімферополя, зазначивши, що представницький орган місцевого самоврядування безпідставно не був залучений до участі в справі.

Не погоджуючись з цим, Б. в апеляційній скарзі посилався на те, що Сімферопольська міська рада належним чином була залучена до участі в справі як третя особа і тому позбавлена можливості оскаржити рішення третейського суду.

Апеляційний суд зазначив, що відповідно до пунктів 1, 2 ч. 3 ст. 51 Закону № 1701-ІУ компетентний суд скасовує рішення третейського суду, якщо, зокрема: справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням третейського суду визнано право власності заявниці Б. на частку домоволодіння, яка може бути визначена як відумерла спадщина після смерті спадкодавця К., право власності якої на вказану частку, своєю чергою, третейський суд одночасно припинив.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 1277 ЦК у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відмерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини; спадщина, визнана судом відмерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Зважаючи на рішення Конституційного Суду від 1 грудня 2004 р. у справі № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), територіальна громада м. Сімферополя, безперечно, має інтерес, який спирається на закон, щодо зазначеної спадщини, яка може бути визнана відмерлою. Тобто предмет позову в будь-якому випадку стосується прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка не залучена до участі у справі.

Зі змісту ст. 51 Закону № 1701-IV (у системному аналізі зі статтями 2,3 цього Закону і визначенням терміна "сторони третейського розгляду"), питаннями, що виходять як за межі третейської угоди, так і за межі самого рішення третейського суду, слід вважати, зокрема, питання прав та обов'язків інших осіб, які не є сторонами, що передали спір на вирішення третейського суду, оскільки у межах рішення третейського суду можливо вирішувати лише питання, що стосуються винятково сторін третейського розгляду. Залучення до справи заінтересованої особи як третьої особи не надає такій їй прав сторони третейського розгляду.

Таким чином, рішенням третейського суду вирішені питання за вищевказаними межами, що є порушенням Закону № 1701-IV і безумовною підставою для скасування рішення третейського суду.

Відповідно до п. 1 ст. 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен у вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Кожен, чиї права і свободи, викладено в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Право на судовий захист передбачається ст. 55 Конституції, ст. 3 ЦПК, ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, як зазначалося, територіальна громада в особі її представницького органу не брала участь у третейському розгляді як його сторона і тому була фактично позбавлена права на судовий захист, оскільки третейський суд не здійснює правосуддя.

Цей приклад свідчить про правильну позицію суду та спонукає до висновку про необхідність застосування Закону № 1701-IV тільки при системному аналізі, зокрема, разом зі ст. 3 ЦПК і міжнародними правовими нормами (Конвенцією). Правильність цієї позиції підтверджується і практикою Верховного Суду України.

Так, Верховний Суд України розглянув справу про скасування рішення третейського суду за касаційною скаргою В. В. (документ отримано з офіційного джерела: zakonl.rada.gov.ua).

У вересні 2007 р. Б. В. подала скаргу на рішення від 27 січня 2006 р. третейського суду при асоціації" Лойєр консалтинг-груп", посилаючись на те, що зазначеним рішенням із порушенням вимог закону та її житлових прав визнано за С. Б. право власності на квартиру. Ухвалою судді Кам'янобрідського районного суду м. Луганська від 3 жовтня 2007 р. Б. В. відмовлено у відкритті провадження за її скаргою. Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 27 березня 2008 року зазначену ухвалу судді Кам'янобрідського районного суду м. Луганська залишив без змін.

Відмовляючи Б. В. у відкритті провадження в цивільній справі за її скаргою, суди виходили з відсутності в неї права на оскарження рішення третейського суду, оскільки вона не є стороною третейського розгляду.

При цьому суди не дали оцінки доводам Б. В. про порушення її житлових прав і прав на приватизацію цієї квартири відповідно до Закону від 4 березня 1992 р. № 2163-11 "Про приватизацію державного житлового фонду" як члена сім'ї наймача, який постійно проживає та зареєстрований у спірному жилому приміщенні, і наданій суду довідці від 11 вересня 2007 р. № 1/209.

Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що з висновками суду не можна погодитись із таких підстав.

Відповідно до Закону № 1701-IV третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Згідно з Конституцією Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 1, 3).

Гарантуючи судовий захист з боку держави. Конституція одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних дій. Способом реалізації права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних правовідносин є звернення до третейського суду (у передбаченому Законом № 1701-ІУ випадках і порядку) та судовий захист.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, який не є здійсненням правосуддя.

Ураховуючи положення статей 55, 64, 124 Конституції, аналізуючи зміст Закону № 1701-ІУ та ст. 17 ЦПК, третейський суд як недержавний орган за цим Законом має повноваження вирішувати спори лише тих сторін, якими укладено угоду (прийнято рішення) про передачу спору на розгляд третейського суду, і ці повноваження третейського суду не поширюються на спори, в яких, крім цих осіб, сторонами є інші особи, які не були сторонами третейської угоди, або спори, які стосуються прав і обов'язків інших осіб, що не є сторонами третейської угоди.

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції є нормами прямої дії.

Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей З, 15 ЦК, статей 1, 3, 4 ЦПК щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу, очевидним стає висновок про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав та інтересів, зокрема шляхом оскарження дій і рішень.

Таким чином, ураховуючи зазначені положення та принцип добровільності утворення третейського суду, обов'язковість рішення третейського суду лише для сторін третейської угоди, положення ст. 51 Закону № 1701-ІУ щодо неможливості оскарження рішення третейського суду (крім випадків, передбачених у ч. 3 цієї статті) поширюється лише на сторони третейської угоди і не може поширюватись на інших осіб, які не є учасниками третейської угоди і третейського розгляду, права та інтереси яких порушено рішенням третейського суду, прийнятим з перевищенням наданих йому повноважень і поза межами його компетенції (ст. 27 Закону № 1701-ІУ).

За таких обставин Верховний Суд ухвалою від 15 жовтня 2008 р. скасував постановлені судами ухвали про відмову Б. В. у відкритті провадження за її скаргою на рішення третейського суду, яким порушено її права та інтереси, з направленням матеріалів до суду першої інстанції для вирішення по суті.

Судам слід звернути увагу на те, що Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів" право на оскарження рішення третейського суду надано як сторонам, так і третім особам, а також особам, які не брали участь у справі, якщо третейський суд вирішив питання про їхні права та обов'язки. Також відповідно до положень зазначеного Закону вирішення третейським судом питання про права та обов'язки осіб, які не брали участь у справі, є підставою для скасування рішення третейського суду.

3. Перегляд ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду за нововиявленими обставинами

Намагаючись захистити свої порушені права, особи звертаються до суду із заявами про їх перегляд за нововиявленими обставинами. Щодо їх вирішення склалася неоднакова судова практика.

Деякі суди не приймають такі заяви до розгляду, зважаючи на те, що відповідно до вимог ст. 361 ЦПК предметом перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути рішення суду або ухвали суду, якими завершується провадження у справі, тобто справа вирішується по суті, заява залишається без розгляду або закривається провадження у справі. Інші ухвали суду першої інстанції не можуть бути предметом перегляду за нововиявленими обставинами. Зокрема, ухвала про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду є ухвалою суду, що постановляється в порядку виконання згідно з вимогами статей 65, 56 Закону, та не є ухвалою, якою вирішується спір або встановлюються перешкоди для його вирішення. третейський суд виконавчий

У судовій практиці мали місце випадки, коли заяви осіб, які не брали участь у розгляді справи, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами приймалися до розгляду.

Наприклад, Токмацький районний суд Запорізької області прийняв до розгляду заяву про перегляд ухвал про видачу виконавчого документа у трьох справах. Усі заяви суд задовольнив, ухвали про видачу виконавчого документа скасовані, а при новому розгляді у задоволенні двох заяв про видачу виконавчого документа відмовлено, щодо однієї заяви провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК.

4. Перегляд ухвал про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду в порядку апеляційного оскарження

Закон не передбачає можливості апеляційного оскарження ухвали суду про видачу виконавчого документа. Не міститься вказівки на таку ухвалу й у ч. 1 ст. 293 ЦПК, яка наводить перелік ухвал, на які може бути подано скарги окремо від рішення суду.

Однак у ч. 2 цієї статті зазначено, що заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, приєднуються до апеляційної скарги на рішення суду. Виходячи із системного тлумачення процесуального законодавства, можна стверджувати, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку або самостійно, або разом з рішенням по суті.

Ухвала про видачу виконавчого документа є судовим рішенням, яким завершується провадження у справі, тому вона не може бути оскаржена на підставі ч. 2 ст. 293 ЦПК. Водночас відсутність можливості такого оскарження створює умови для порушення права на судовий захист осіб, чиї права можуть бути порушені такою ухвалою.

Надто важлива ця обставина за умов, коли рішеннями третейських судів порушуються права осіб, не залучених до третейського розгляду справ, які не укладали третейську угоду, а в ст. 34 Закону № 1701-ІУ зазначається, що треті особи не мають право на оскарження рішення третейського суду.

Вбачається, що з урахуванням міжнародно-правових зобов'язань України та положень Конституції правильною слід визнати практику, яка склалася у судах Запорізької області. З метою запобігання таким протиправним явищам, що виникли з набуттям чинності Закону № 1701-IV, з метою реалізації положень ст. 55 Конституції, що передбачає право кожної особи (фізичної чи юридичної) на судовий захист своїх порушених прав і свобод, апеляційний суд Запорізької області запровадив практику прийняття до апеляційного розгляду апеляційних скарг на ухвали компетентних (місцевих) судів про видачу виконавчих документів за рішеннями третейських судів.

Апеляційний суд Запорізької області при цьому керується таким.

У ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 p. № 3477-1V "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожний у випадку спору про його цивільні права та обов'язки має право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону.

Тобто ст. 6 Конвенції захищає право кожного у випадку спору про його права та обов'язки, зокрема і право особи, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши цю особу до розгляду справи.

У рішеннях Європейського суду з прав людини в справах "Garcia Manibardo проти Іспанії", "Levages Prestations Services проти Франції" наведено таку правову позицію: "Суд повторює, що ст. 6 Конвенції не примушує держави-учасниці створювати апеляційні або касаційні суди. Проте якщо такі суди існують, гарантії, передбачені ст. 6, має бути дотримано, зокрема особам, які вважають своє право порушеним, має бути забезпечено ефективне право доступу до правосуддя у рішеннях, що стосуються "їхніх цивільних прав і обов'язків".

У справах "Waite проти Канади", "Prince Hans-Adam II проти Ліхтенштейну", "Levages Prestations Services проти Франції" також зазначено, що право доступу до правосуддя, закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути певною мірою обмежене державою. Проте такі обмеження не можуть звужувати право доступу до правосуддя таким чином і такою мірою, що сама його суть виявиться порушеною; зрештою, ці обмеження відповідатимуть п. 1 ст. 6 Конвенції лише за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна співмірність між використаним способом і поставленою метою.

Ст. 293 ЦПК містить перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення. При цьому в наведеному переліку не передбачено ані ухвалу компетентного (місцевого) суду про відмову у видачі виконавчого документа, ані ухвалу про його видачу.

Таким чином, постановляючи ухвали чи то про видачу виконавчого документа, чи то про відмову в його видачі, суд вирішує питання про цивільні права та обов'язки осіб, а самі особи при цьому позбавлені права на апеляційне оскарження такого судового рішення. Оскаржити ці ухвали одночасно з рішенням суду, як це передбачено ч. 2 ст. 293 ЦПК, сторони не можуть, оскільки таке рішення компетентним судом не ухвалюється.

Отже, особа, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши до розгляду справи, взагалі позбавлена доступу до правосуддя. Таке вирішення цього питання нічим не зумовлено, порушує саму суть доступу до суду і тим самим є грубим порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції. Однак згідно з ч. 2 ст. 2 ЦПК, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК, застосовують правила міжнародного договору.

Беручи до уваги, що Конвенція є міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого Верховна Рада України надала згідно з Постановою від 17 липня 1997 р. за № 475/97-ВР, за наведених обставин суди апеляційної інстанції під час вирішення питання про прийняття апеляційних скарг на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа мають керуватися саме нормами ст. б Конвенції, вищенаведеними рішеннями Європейського суду з прав людини та приймати апеляційні скарги до розгляду в порядку, передбаченому ст. 297 ЦПК.

Крім того, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції передбачено гарантію забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Аналіз цієї норми засвідчує, що апеляційне та касаційне оскарження судового рішення можливе не тільки у передбачених законом випадках, а й тоді, коли закон не містить прямої заборони на це оскарження. Такий висновок міститься у рішенні Конституційного Суду від 11 грудня 2007 р. у справі № 11-рп/2007 за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Б. П. щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції, ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України.

Статтею 56 Закону № 1701-IV передбачено право на оскарження ухвали про відмову у видачі виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. Цією самою нормою Закону визначено порядок і строки подання апеляційної скарги на зазначену ухвалу суду. Законом не встановлено порядку оскарження ухвали про видачу виконавчого документа, проте прямо й не передбачено заборони на оскарження такої ухвали.

З огляду на наведене та беручи до уваги, що норми Конституції є нормами прямої дії, суди апеляційної інстанції вправі і, Понад те, зобов'язані приймати до свого апеляційного провадження апеляційні скарги на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа за рішеннями третейських судів.

Про правильність такої позиції свідчить також принцип доступу до правосуддя, викладений у ст. 6 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-П "Про судоустрій України", відповідно до якої всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.

Так, в ухвалі від 19 червня 2008 р. апеляційного суду Запорізької області у справі за апеляційною скаргою С. Ю. на ухвалу судді Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 7 червня 2007 р. про видачу виконавчого документа за рішенням постійно діючого третейського суду при Українській товарній біржі "Українська товарна біржа" зазначено: "що С. Ю. оскаржує ухвалу суду першої інстанції, яка відповідно до положень ст. 293 ЦПК не підлягає окремому від рішення оскарженню. Крім того, цю ухвалу оскаржує особа, яка не брала участі як під час розгляду справи в третейському суді, так й у суді першої інстанції місцевого загального суду.

Проте згідно з Рішенням Конституційного Суду від 25 грудня 1997 р. № 9-зп ч. 1 ст. 55 гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушено.

Відмова у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу суду, яка не передбачена ст. 293 ЦПК, подана особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права і обов'язки, є відмовою у правосудді.

Європейський суд з прав людини тлумачить зазначену правову норму таким чином: "Суд нагадує, що ст. б охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадянських прав і обов'язків. У цьому сенсі стаття містить поняття "право на суд", в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових (рішення Hornsby v. Greece від 19 березня 1997 p.); "в силу ст. 1 Конвенції кожна договірна сторона " гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції". Обов'язок забезпечувати ефективну реалізацію прав, захищених цим документом, має бути результатом позитивних обов'язків держави (рішення у справі "X і Y проти Нідерландів" від 26 березня 1985 p.).

Аналогічна ситуація має місце у випадках оскарження окремих ухвал, постановлених судом під час або за результатами розгляду справи. Адже ст. 293 ЦПК також не передбачено право особи на оскарження такої ухвали. Разом з тим відповідно до ст. 211 ЦПК апеляційний суд відкриває апеляційне провадження по скаргам на зазначені категорії незалежно від того, чи постановлено рішення суду.

Отже, зважаючи на те, що оскаржуваними ухвалами часто фактично узаконюються незаконні рішення третейських судів, порушуються права осіб, які не брали участі у справі, та з огляду на те, що ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачена можливість застосування аналогії закону, судова колегія вважає за можливе прийняття до розгляду апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду".

Правильність такої позиції також підтверджується практикою Верховного Суду.

Так, Верховний Суд України розглянув справу за касаційною скаргою TOB "СП МДМ" про скасування ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду.

Рішенням постійно діючого третейського суду при Українській товарній біржі від 14 серпня 2006 р. частково задоволено позов

TOB "Макс Лайн" до Б.Г. про спонукання до вчинення дій і визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, визнано за TOB "Макс Лайн" право власності на нежитлове приміщення.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 серпня 2006 р. задоволено заяву TOB "Макс Лайн" про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду. В листопаді 2006 р. TOB "СП МДМ" оскаржило зазначену ухвалу суду в апеляційному порядку. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 21 листопада 2006 р. апеляційну скаргу повернено TOB "СП МДМ" на тій підставі, що ухвала суду про видачу виконавчого документа оскарженню не підлягає.

Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась із зазначеним висновком з таких міркувань.

Відповідно до ч. 8 ст. 56 Закону № 1701-IV право оскаржити ухвалу про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду мають лише сторони третейського розгляду справи. За змістом зазначеної норми особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку як ухвалу про видачу виконавчого документа, так і ухвалу про відмову в його видачі з підстав незалучення їх до участі в третейському розгляді справи.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, TOB "СП МДМ", серед іншого, посилалося на те, що воно є власником об'єкта нерухомого майна, спір про який вирішено третейським судом, однак до участі в третейському розгляді справи його залучено не було.

Вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, суддя апеляційного суду на зазначене посилання уваги не звернув, оцінки йому не надав і дійшов помилкового висновку, що ухвала про видачу виконавчого документа не може бути оскаржена TOB "СП МДМ" в апеляційному порядку. Виходячи з наведеного, ухвалою від 28 січня 2009 р. Верховний Суд України частково задовольнив касаційну скаргу TOB "СП МДМ", скасувавши ухвалу апеляційного суду Запорізької області і передавши справу про прийняття апеляційної скарги TOB "СП МДМ" на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Отже, діяльність третейських судів з вирішення спорів, а також недосконалість законодавчого регулювання такої діяльності призводять до виникнення великої кількості проблем у діяльності судів. З огляду на те, що кількість справ, які розглядаються третейськими судами, стрімко зростає, а практика розгляду судами загальної юрисдикції справ, пов'язаних з їх діяльністю, є вкрай суперечливою, вирішення цих проблем є невідкладним завданням для чого потрібно вдосконалювати законодавство, а також формувати єдину практику розгляду судами зазначених справ

5. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

Згідно з п. 1 ст. 390 ЦПК як підстава для визнання і виконання рішення іноземного суду, що підлягає обов'язковому виконанню, є наявність міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc (тобто для цього випадку) з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Допущення взаємності є виправданим з точки зору взаємної ввічливості в міжнародних правових відносинах, оскільки навіть за відсутності договору воно допускає виконання іноземного рішення за умови відповідності певним вимогам національного законодавства і дотримання певної юридичної процедури. Розрізняють повну та часткову взаємність, коли в її основі лежатиме виконання не всіх, а значної групи судових рішень іноземної держави. Крім того, слід розрізняти процесуальні та матеріально-правові передумови взаємності. З одного боку, правило взаємності має матеріально-правове значення, відображаючи можливість застосування іноземного права у діяльності судів. З другого боку, взаємність є результатом діяльності іноземного суду, який може допускатись до виконання на території України. "Розрізняють повну і часткову взаємність. В останньому випадку в основу покладено можливість виконання не всіх, а значної групи судових рішень іноземної держави"^[1].

У деяких країнах можливе визнання рішення іноземного суду, якщо воно відповідає принципам національної судової системи, без міжнародного договору і за відсутності взаємності (ст. 1498, 1499 ЦПК Франції). Тобто застосовується екзекватура - надання рішенню іноземного суду сили рішення своєї держави, зокрема і можливості його примусового виконання. Для надання екзекватури не вимагається взаємності з боку іноземної держави, але потрібно, щоб іноземне рішення за правом держави, судом якої воно було ухвалене, підлягало примусовому виконанню.

У більшості міжнародних договорів закріплено саме таке визнання та виконання рішень іноземних судів, яке знайшло своє відображення у коментованому розділі VIII Кодексу. У результаті визнання судового рішення його дія поширюється на територію України з такими самими наслідками, які виникають у результаті набрання чинності рішенням, ухваленим судами України.

Слід мати на увазі, що ані ЦПК, ані ст. 11 Закону "Про міжнародне приватне право" не передбачають механізму з'ясування наявності взаємності. За інформацією слід звертатись до МЗС України, яке на підставі ч. 2 ст. 17 Закону "Про міжнародні договори" може надати такі дані817.

До рішень іноземних судів належать власне рішення іноземних судів, мирові угоди, затверджені судом, рішення судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди, заподіяної злочином, рішення судів про накладення арешту на майно, з метою забезпечення позову. Окремо слід розглянути питання про можливість застосування судового наказу, виданого іноземним судом. Видача судового наказу практикується в Росії, Казахстані, Азербайджані й у деяких інших державах.

Спрощена процедура одержання судового наказу дає підстави для сумніву про можливість його застосування як рішення суду в міжнародних відносинах у зв'язку із спрощеністю правової процедури його видачі. Згідно зі ст. 95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення. Чи достатньо такого формального визначення - у кінцевому рахунку, покаже судова практика та подальший напрям її можливого розвитку. Вважаю, що визнавати судовий наказ повноцінним судовим рішенням, яке підлягає застосуванню як рішення іноземного суду, немає достатніх підстав. За тим винятком, коли у міжнародному договорі це питання спеціально обумовлено.

Єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасниками встановлює Мінська конвенція держав - учасниць СНД, укладена 22 січня 1993 р. Саме вона стала нормативною базою у двосторонніх міжнародних договорах за участю України. Міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників цього договору, а за наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися насамперед двосторонні договори, а багатосторонні - у вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами.

Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним чинності. Що стосується рішення про стягнення періодичних платежів, то воно може бути пред'явлено до стягнення протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.

Приклад. К. звернулася з клопотання про дозвіл на примусове виконання на території РФ рішення іноземного суду від 15 січня 1993 р. про стягнення аліментів на дитину, 1991 р. ухвалою суду у дозволі на примусове виконання на території РФ було відмовлено на тій підставі, що К. звернулася з клопотанням у 1998 р., тобто по закінченню встановленого трирічного строку. Рішення було скасовано у зв'язку з тим, що не врахований характер і смисл рішення про стягнення аліментів. Хоча цей приклад не стосується застосування українського процесуального законодавства, пледи": можливість зрозуміти суть права на звернення у разі стягнення періодичних платежів. Якщо б це було в Україні після 1 вересня 2005 року, то заборгованість за останні три роки була б погашена і К. одержала б право на примусове виконання рішення за мінусом погашених трьох останніх років.

Падання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.

Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або його місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу розглядається судом за місцезнаходженням майна.

Суд у розгляді клопотання перевіряє його відповідність встановленій формі та змісту і наявність підстав для визнання та виконання рішення.

Адвокатам, юристам, які надають правову допомогу, слід пам'ятати, що відповідно до п. 5 ст. 293 ЦПК відкриття провадження з недотриманням правил підсудності може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Ст. 393 ЦПК визначає порядок звернення до суду з клопотанням. Передбачено, що до суду звертається безпосередньо стягувач. Клопотання може бути подано й у іншому порядку, якщо такий порядок встановлено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

У випадках, коли міжнародними договорами передбачено подання документів через органи державної влади (наприклад, Міністерство закордонних справ або Міністерство юстиції України), то суд приймає таке клопотання тільки у випадку, якщо воно надійшло через цей орган державної влади.

Україна проголосила себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції (ст. 7 Закону "Про правонаступництво України"). З підстав Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів вони залишаються в силі для України.

Деякими з цих договорів передбачений інший, дипломатичний порядок зносин між державами у питаннях виконання судових рішень і доручень. Він полягає в тому, що суд держави звертається через своє міністерство юстиції до свого міністерства закордонних справ, яке через своє дипломатичне представництво чи консульську установу в іноземній державі звертається до відомства іноземних справ цієї держави з відповідною нотою. Відомство іноземних справ надсилає дане доручення до органів юстиції своєї держави з пропозицією виконати певні дії Учасниками цієї Конвенції, що передбачає такий порядок зносин, є Австрія, Бельгія, Ватикан, Данія, Єгипет, Ізраїль, Іспанія, Італія, Ліван, Люксембург та ін. Такий дипломатичний порядок зносин у питаннях правової допомоги і правових відносин залишається, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Стаття 394. Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі і має містити:

1) ім'я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження;

(П. І ч. І ст. 394 в редакції Закону № 1837 VI від 21.01.2010)

2) ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні;

3) мотиви подання клопотання.

Суд за заявою особи, яка подає клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, може вжити передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду такого клопотання, якщо невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. (ч. 1 ст. 394 доповнено абзацом п'ятим згідно із Законом М 3776 VI від 22.09.2011)

До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого договору, до клопотання додаються такі документи:

1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання;

2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало чинності (якщо це не зазначено в самому рішенні);

3) документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи;

4) документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);

5) документ, що посвідчує повноваження представника (якщо клопотання подається представником);

П. 5 ч. 3 ст. 394 із змінами, внесеними згідно із Законом М 1837УІ від 21.01.2010.

6) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.

Суд, встановивши, що клопотання і документи, що додаються до нього, не оформлено відповідно до вимог, передбачених цією главою, або до клопотання не додано всі перелічені документи, залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з документами, що додано до нього, особі, що його подала.

Ч. 4 ст. 394 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1837-VI від 21.01.2010

У ст. 394 ЦПК розкрито зміст і вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (ч. 1); коло документів, які додаються до клопотання, якщо вони передбачені міжнародним договором (ч. 2); документи, які додаються у випадку, якщо міжнародними документами їх перелік не передбачено, або за відсутності такого договору (ч. 3); порядок повернення клопотання, якщо воно не відповідає встановленим для цього вимогам. Як правило, перелік документів, що додаються до клопотання, визначається у міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою. Якщо міжнародними договорами не визначено перелік документів, що мають додаватися, або у випадку коли такого договору немає з відповідною стороною, то слід керуватися ч. 3 коментованої статті.

Суд за заявою особи, яка подає клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, може вжити передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду такого клопотання, якщо невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Ч. 1 ст. 394 доповнено абзацом п'ятим згідно із Законом № 3776УІвід22.09.2011.

Клопотання подається у письмовій формі. Звичайно, що у клопотанні мають бути всі ті стандартні реквізити, які ставляться до документів, що подаються до суду першої інстанції. У тексті коментованої статті опущено вимогу про назву суду, до якого подається клопотання, однак, звичайно, що така назва суду має бути зазначена. У всякому разі, у клопотанні вказуються повні реквізити стягувача або його представника, реквізити боржника, а також мотиви подання клопотання. При цьому слід мати на увазі, що на відміну від інших випадків суд, з'ясувавши, що клопотання неналежно оформлене або ж не містить відповідних документів, не застосовує правил, передбачених ст. 121 ЦПК, а одразу залишає таке клопотання без розгляду.

Размещено на Allbest.ru