Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття "сільськогосподарський товаровиробник" і "сільськогосподарське підприємство"

Сільськогосподарська діяльність об'єднує відносини з виробництва, первісної переробки і реалізації сільськогосподарської продукції. Таким чином, суб'єктами аграрного права, насамперед, виступають особи, що здійснюють виробництво сільськогосподарської продукції.

Поняття виробника сільськогосподарської продукції (сільськогосподарський виробник) міститься у ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарський перепис" від 23 вересня 2008 р. Виробники сільськогосподарської продукції - це юридичні особи всіх організаційно-правових форм господарювання та їх відокремлені підрозділи, а також фізичні особи (фізичні особи-підприємці, домогосподарства), які займаються сільськогосподарською діяльністю, передбаченою класифікацією видів економічної діяльності, мають у володінні, користуванні або розпорядженні землі сільськогосподарського призначення чи сільськогосподарську худобу і птицю. Національний класифікатор видів економічної діяльності України ДК 009:2005, затверджений наказом Держспоживстандарту України від 26 грудня 2005 р. № 375, до сільськогосподарської діяльності відносить рослинництво і тваринництво. При цьому діяльність з перероблення сільськогосподарської продукції зазначений класифікатор відносить не до сільськогосподарської, а до продукції переробної промисловості, крім переробки власновиробленої продукції, що здійснюється безпосередньо у господарстві-виробнику. Чинне аграрне законодавство у Законі України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" від 18 січня 2001 р. ототожнює сільське господарство (сільськогосподарське виробництво) з сільськогосподарською діяльністю, під якою розуміється вид господарської діяльності з виробництва продукції, яка пов'язана з біологічними процесами її вирощування, призначеної для споживання в сирому і переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі.

Отже, сільськогосподарським виробником є фізична або юридична особа, яка здійснює виробництво і самостійну переробку власно-виробленої продукції рослинництва і тваринництва. Це визначення пов'язується лише з виробництвом і переробкою сільськогосподарської продукції незалежно від її подальшої долі (використання у власному господарстві або реалізації).

У ст. 1 Закону України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" розкривається визначення сільськогосподарського товаровиробника, яким є фізична або юридична особа, що займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією. Значно змістовнішим є визначення, надане Законом України "Про сільськогосподарську кооперацію". Сільськогосподарський товаровиробник - це фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75 відсотків загальної суми валового доходу.

Як бачимо, наведене визначення є результатом поєднання процесів виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про фіксований сільськогосподарський податок" від 17 грудня 1998 р. товарна сільськогосподарська продукція - це продукція сільськогосподарського виробництва, призначена для реалізації. Таким чином, товарність сільськогосподарського виробництва прямо пов'язується з виробництвом продукції як товару, тобто кінцевою метою такої діяльності є відчуження сільськогосподарської продукції власного виробництва. У цьому й полягає основна відмінність між сільськогосподарськими виробником і товаровиробником. При цьому кожен сільськогосподарський товаровиробник є одночасно й виробником продукції сільського господарства. І навпаки сільськогосподарський виробник не завжди є товаровиробником.

Існує ще один, найпоширеніший, різновид суб'єктів аграрного права - сільськогосподарські підприємства. Це поняття є родовим, яке складається з двох окремих понять "підприємство" і "сільськогосподарське", серед яких основним змістоутворюючим є перше поняття. Зміст поняття "підприємство" розкриває ст. 62 ГК України. Підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому законодавством. При цьому підприємства можуть створюватися як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Однією з ознак підприємства як юридичної особи є те, що воно не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.

Таким чином, підприємство виступає родовим поняттям, що об'єднує певну кількість майна, немайнових цінностей і людської праці, спрямованих на досягнення статутних цілей. На основі родового поняття формуються видові, які відбивають вид підприємства залежно від сфери його діяльності: промислові, транспортні, сільськогосподарські тощо. Тому уточнююча категорія "сільськогосподарське" виступає конкретнішою - типологічною ознакою різних окремих проявів загального поняття підприємства. Таким чином, категорія "сільськогосподарське" є передусім якісною ознакою, що засвідчує сферу діяльності, участі підприємства у суспільному розподілі праці, спрямованої на виробництво сільськогосподарської продукції.

Визначення сільськогосподарського підприємства містить фінансове (податкове) законодавство. Так, відповідно до п. 8-1.6 Закону України "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 р. сільськогосподарським вважається підприємство, основною діяльністю якого є поставка вироблених (наданих) ним сільськогосподарських товарів (послуг) на власних або орендованих виробничих потужностях, в якій питома вага вартості сільськогосподарських товарів (послуг) становить не менше 75 відсотків вартості всіх товарів (послуг), поставлених протягом попереднього звітного податкового року.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про фіксований сільськогосподарський податок" від 17 грудня 1998 р. сільськогосподарськими є підприємства різних організаційно-правових форм, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, а також рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства, які займаються розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах), у яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 75 відсотків загальної суми валового доходу.

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. (у редакції Закону від 30 червня 1999 р. № 784-ХІУ) у ст. 44 під сільськогосподарськими підприємствами розуміє юридичні особи, основним видом діяльності яких є вирощування (виробництво, виробництво та переробка) сільськогосподарської продукції, виручка яких від реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) ними сільськогосподарської продукції складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки.

Ще одне визначення міститься у ст. 1 Закону України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" від 18 січня 2001 р. Сільськогосподарське підприємство (включаючи фермерське, рибальське та рибницьке господарства) - юридична особа, основним видом діяльності якої є вирощування та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої складає не менше 50 відсотків загальної суми виручки.

Між наведеними законодавчими визначеннями існують як схожі, так і відмінні положення. Схожими є такі ознаки: 1) спрямованість на виробництво й реалізацію сільськогосподарської продукції (товарність виробництва); 2) виробництво й реалізація сільськогосподарської продукції повинна складати певну частку (не менше 50 відсотків). Розрізняються наведені визначення за таким: 1) у першому випадку частка сільськогосподарської продукції обраховується від вартості всіх товарів, поставлених (реалізованих) підприємством, у другому - від загальної суми валового доходу, у останніх - від загальної суми реалізації; 2) у другому й останньому визначеннях до сільськогосподарських підприємств включено рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства; 3) величина часток сільськогосподарської продукції варіюється від 50 до 75 відсотків.

З приводу першої відмінності можна зауважити, що валовим доходом згідно зі ст. 4 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р. (у редакції Закону від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР) є загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами. Це є нічим іншим як валовими надходженнями виручки за реалізовану продукцію. У такому розумінні величина валового доходу повністю співпадає з вартістю всіх товарів, поставлених (реалізованих) підприємством і загальною сумою реалізації. Таким чином, одна з відмінностей у законодавчому формулюванні сільськогосподарських підприємств знімається через тотожність наведених положень.

Значно складнішою для пояснення є інша відмінність щодо включення до переліку сільськогосподарських підприємств рибницьких, рибальських та риболовецьких господарств. Так, вищезгаданий Національний класифікатор видів економічної діяльності України ДК 009:2005 не відносить рибальство і рибництво до сільськогосподарської діяльності, а розглядає їх як самостійний вид економічної діяльності. Крім того, у законодавстві міститься окреме визначення рибогосподарського підприємства, надане Загальнодержавною програмою розвитку рибного господарства України на період до 2010 р., затвердженою Законом України від 19 лютого 2004 р. Рибогосподарське (рибницьке, рибальське, рибопереробне) підприємство - це суб'єкт підприємницької діяльності, основними видами діяльності якого є вилов (збирання), відтворення, вирощування, переробка риби та інших водних живих ресурсів і продукції з них, а сума, одержана від її реалізації або її окремого виду, перевищує 50 відсотків загальної суми валового доходу підприємства.

Колізійність у визначеннях сільськогосподарської продукції все ж таки пояснювана і переборна. По-перше, код 01.25.10 Державного класифікатора продукції та послуг ДК 016-97 відносить риб та водяних безхребетних до продукції тваринництва. Крім того, за загальним правилом, норми спеціального нормативно-правового акта мають пріоритет над нормами загального законодавства. Закони України "Про податок на додану вартість" і "Про фіксований сільськогосподарський податок" є фінансово-правовими за галузевою належністю, а тому надані в них визначення сільськогосподарської продукції належать до загальних норм, тоді як визначення, надане Законом України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", належить до спеціального аграрного законодавства, що надає йому переваг. До того ж, останнє визначення є найпізнішим за датою прийняття. У сукупності зазначені моменти формують стійкий пріоритет визначення сільськогосподарської продукції, наданого Законом України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001- 2004 років".

Таким чином, сільськогосподарське підприємство - юридична особа, основним видом діяльності якої є вирощування та переробка власновиробленої сільськогосподарської продукції (включаючи рибницьку), виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми грошових надходжень за рік.

Загальні засади створення і державної реєстрації сільськогосподарських товаровиробників.

Розпорядчий спосіб застосовується для створення підприємств- юридичних осіб публічного права. Сутність цього способу полягає в тому, що компетентний орган державної влади або місцевого самоврядування приймає рішення про створення юридичної особи і затверджує статут. Щодо сільськогосподарських підприємств таким органом є Міністерство аграрної політики України як спеціальний орган державної виконавчої влади та його територіальні органи або відповідна рада як орган місцевого самоврядування. У першому випадку таким чином створюють державні, а у другому - комунальні сільськогосподарські підприємства. Безальтернативно розпорядчим способом створюються публічні акціонерні товариства. До розпорядчих способів створення сільськогосподарського підприємства належать і створення шляхом примусового поділу (виділу) за рішенням суду у випадках банкрутства або порушення антимонопольного законодавства.

Нормативно-явочним способом створюються приватні сільськогосподарські підприємства. Для їх створення необхідне рішення власника (власників) чи уповноваженої особи, яке відбивається в установчих документах. Для легалізації свого вільного волевиявлення засновникам необхідно з'явитися до органу державної реєстрації і зареєструвати установчі документи.

Дозвільний спосіб передбачає необхідність згоди (дозволу) відповідного органа або іншого підприємства. Наприклад, при добровільному приєднанні, виділі чи поділі сільськогосподарського підприємства необхідна наявність дозволу власників цього підприємства. Так само при приватизації державного сільськогосподарського підприємства і перетворенні його на колективне сільськогосподарське підприємство або акціонерне товариство необхідний дозвіл (згода) відповідного територіального органу Фонду держмайна України.

У ст. 81 ЦК України визначено такі особливості створення юридичних осіб: об'єднання осіб та (або) майна. Шляхом об'єднання майна створюються сільськогосподарські товариства у формі акціонерних товариств, а також товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю. Об'єднанням осіб (персональні підприємства) створюються повні й командитні товариства. Нарешті, об'єднанням майна і осіб створюються сільськогосподарські виробничі й обслуговуючі кооперативи, фермерські господарства, приватно-орендні сільськогосподарські підприємства.

Сільськогосподарське підприємство вважається створеним з дня його державної реєстрації. Підприємство як юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15 травня 2003 р. Державна реєстрація сільськогосподарських підприємств - це засвідчення факту створення або припинення цього підприємства, а також вчинення інших реєстраційних дій, передбачених законодавством, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Єдиний державний реєстр - автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Державна реєстрація сільськогосподарських підприємств проводиться державним реєстратором у районній державній адміністрації за місцезнаходженням сільськогосподарського підприємства, яким є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів чи закону виступають від його імені.

Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності, тому не підпадає під режим державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб- підприємців. Особисті селянські господарства згідно зі ст. 4 Закону України "Про особисте селянське господарство" підлягають обліку, який здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики.

Характеристика установчих документів сільськогосподарських підприємств

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчими документами відповідно до ст. 57 ГК України є рішення суб'єкта господарювання про його утворення, або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.

Вимога укладання засновницького договору при створенні нового сільськогосподарського підприємства як юридичної особи визначається ст. 87 ЦК України. Слід зазначити, що у цій статті не досить чітко прописано необхідність укладання цього виду договору. Загалом юридичні особи поділяються на договірні, які діють на підставі лише засновницького договору (повні й командитні товариства), і статутні, обов'язковим документом для яких є статут (інші організаційно-правові форми підприємств). Цивільне законодавство не висуває чіткої вимоги до статутних юридичних осіб щодо обов'язковості підписання засновницького договору. Так само ст. 4 Закону України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. не вимагає укладення засновницького договору для статутних товариств (акціонерних товариств, товариств з обмеженою і з додатковою відповідальністю). Нещодавно прийнятий Закон України "Про акціонерні товариства" від 17 вересня 2008 р. у ст. 9 визначає, що засновниками може укладатися засновницький договір, який не є установчим документом товариства і діє до дати реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій. Водночас ст. 57 ГК України встановлює обов'язковість укладання засновницького договору або рішення про утворення суб'єкта господарювання, яке за своїм змістом є також засновницьким договором.

Виходячи з наявної колізійності обов'язковості процедури укладання засновницького договору для всіх організаційно-правових форм підприємств слід зазначити, що підписання засновницького договору на момент створення кожного сільськогосподарського підприємства є доцільним з боку деяких практичних моментів. Насамперед, це засвідчення вільного волевиявлення співзасновників до створення певного сільськогосподарського підприємства. По-друге, засновницький договір дає змогу вже на початковому етапі узгодити всі умови функціонування підприємства, що зменшує кількість спірних питань, які можуть виникнути у подальшому між співвласниками підприємства.

Засновницький договір не укладається у разі заснування підприємства однією особою, тобто у фермерських господарствах, сільськогосподарських товариствах із одним засновником, приватно-орендних сільськогосподарських підприємствах (ПОСП).

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. Статут затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

За свідченням практики важливе значення має процедура уніфікації статутних документів у межах кожної організаційно-правової форми сільськогосподарських підприємств. Зовнішньою формою такої уніфікації є вироблення Типових або Примірних статутів. При цьому слід пам'ятати, що затвердження Типових документів (статутів, договорів тощо) належить до компетенції Кабінету Міністрів України, а Примірних - до компетенції центральних галузевих органів виконавчої влади. На жаль, у аграрній сфері поки що не розроблено і не затверджено жодних типових статутів. Примірці статути також розроблено лише для окремих організаційно-правових форм: Примірний статут державного підприємства, віднесеного до сфери управління Міністерства аграрної політики України, затверджений наказом Мінагрополітики України від 12 грудня 2008 р. № 826; Примірний статут сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу та Примірний статут сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу-агроторгового дому, затверджені наказом Міністерства аграрної політики України від 26 червня 2003 р. № 191.

Процесом, прямо протилежним утворенню сільськогосподарського підприємства, є процедура його припинення. За характером волевиявлення припинення буває двох видів: добровільне або примусове. Добровільне припинення відбувається за рішенням власників сільськогосподарських підприємств або уповноважених ними осіб чи правонаступників. Для цього достатньо зазначеним особам проявити ініціативу.

Примусовим є припинення, рішення про яке прийняв вищестоящий за галузевим підпорядкуванням державний або орган місцевого самоврядування (щодо державних і комунальних сільськогосподарських підприємств), спеціальний центральний орган державної виконавчої влади або відповідний судовий орган. Спеціальним центральним органом державної виконавчої влади є Міністерство аграрної політики України. Державними органами з аналогічними повноваженнями є також Державний комітет рибного господарства України, Фонд держмайна України та ін.

Рішення окремих державних органів щодо припинення підприємства, наприклад, Антимонопольного комітету України, потребує дублювання відповідним рішенням суду. Підставами для постановлення судового рішення щодо припинення підприємства є: 1) визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні підприємства, які не можна усунути; 2) провадження підприємством діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; 3) невідповідність мінімального розміру статутного фонду підприємства вимогам закону; 4) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; 5) наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність підприємства за вказаним його місцезнаходженням. Нарешті, виключно на підставі судового вердикту здійснюється процедура банкрутства сільськогосподарських підприємств.

Підсумовуючи сказане можна узагальнити підстави добровільного припинення сільськогосподарського підприємств, якими є:

- ініціатива власника (власників);

- закінчення строку, на який створювалося підприємство;

- досягнення мети, для якої створювалося підприємство.

Так само можна визначити й підстави примусового припинення сільськогосподарського підприємства:

- порушення антимонопольного законодавства;

- прийняття рішення про приватизацію;

- визнання підприємства банкрутом;

- скасування державної реєстрації.

Припинення може відбуватися з правонаступництвом (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або без правонаступництва (ліквідація). Слід зазначити, що злиття, приєднання і поділ сільськогосподарських підприємств не мають значних відмінностей від підприємств у інших сферах економіки. Специфіка, належна суб'єктам аграрного права, проявляється при перетворенні сільськогосподарських підприємств. Нагадаємо, що перетворення - це зміна організаційно-правової форми підприємства, при якій до нового підприємства переходять усе майно, усі права та обов'язки попереднього сільськогосподарського підприємства.

Прикладом зазначених особливостей перетворення є процес приватизації державних сільськогосподарських підприємств, започаткований декретом Кабінету Міністрів України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 17 травня 1993 р. Цим нормативно-правовим актом було запроваджено порядок перетворення державних несільськогосподарських підприємств і організацій агропромислового комплексу на відкриті акціонерні товариства, а радгоспів і орендних підприємств - на колективні сільськогосподарські підприємства або відкриті акціонерні товариства. Цей загальний порядок відтворено у нині чинному Законі України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р. та іншому законодавстві про приватизаційні процеси у сільському господарстві.

Іншим видом є запроваджене Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р. перетворення колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) шляхом паювання їхнього майна та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів та інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. При цьому процес розпаювання супроводжувався запровадженням обов'язкового укладання новоствореними підприємствами договорів оренди земельної частки (паю) та майнового паю з їх власниками, тобто створення приватних сільськогосподарських підприємств на орендній основі.

Існують також особливості припинення сільськогосподарських підприємств шляхом банкрутства. Ці особливості виокремлено у ст. 44 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. (у редакції Закону від 30 червня 1999 р. № 784-ХІУ).

1. У разі продажу об'єктів нерухомості, які використовуються для цілей сільськогосподарського виробництва та є у власності сільськогосподарського підприємства, що визнане банкрутом, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначених об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фермерським господарствам, розташованим у даній місцевості. Такий підхід є результатом реалізації загального правила цільового й раціонального використання майна сільськогосподарського призначення. Справа в тому, що жоден з учасників торгів з приводу продажу майна аграрного підприємства-банкрута, не зможе ефективніше, ніж сільськогосподарські товаровиробники, використати таке майно.

2. У разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв'язку з визнанням його банкрутом рішення щодо земельних ділянок, які є у власності такого підприємства, надані йому в постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, приймається відповідно до Земельного кодексу України. Так, п. г) ст. 141 З К України підставою примусового припинення прав на земельну ділянку передбачає примусове звернення стягнень на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника. Така земельна ділянка підлягає продажу на земельних торгах, що проводяться у формі аукціону. Звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки.

3. При введенні процедури розпорядження майном боржника аналіз фінансового становища сільськогосподарського підприємства повинен здійснюватися з урахуванням сезонності Сільськогосподарського виробництва та його залежності від природно-кліматичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт. Згадаємо, що розпорядження майном боржника - це система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища. Розпорядником майна виступає фізична особа, на яку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство. Таким чином, проведення найпростіших аналітичних розрахунків, здійснення яких належить до завдань розпорядника майном, показує, що сезонність грає у товарності сільськогосподарської продукції, особливо рослинницької, найзначнішу роль. Товарність прямо пов'язана з можливістю одержувати додаткові доходи. Такий порядок дає шанс не тільки погасити заборгованість, а й зберегти майновий комплекс підприємства-банкрута.

4. Наступною особливістю є те, що рішення про звернення з клопотанням до господарського суду про санацію сільськогосподарських підприємств приймається комітетом кредиторів за участю представника органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади. Така процесуальна особливість пояснюється необхідністю представництва суспільних інтересів у збереженні функціонуючого сільськогосподарського підприємства на території села. У переважній більшості сільських населених пунктів будь-яке крупне сільськогосподарське підприємство є "містоутворюючим", ліквідація якого має несприятливі соціально-економічні наслідки. Це, насамперед, зменшення фіскальних надходжень до бюджету відповідної сільської громади, підвищення рівня безробіття сільського населення, зростання рівня злочинності, погіршення матеріальної підтримки соціальної інфраструктури села тощо. Усе разом це висуває завдання збереження діючих сільськогосподарських підприємств на території кожної з сільських рад для підтримання балансу приватних, суспільних і державних інтересів.

5. Санація сільськогосподарського підприємства вводиться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, необхідного для реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Санацією є система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою: 1) запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації; 2) оздоровлення фінансово-господарського становища боржника; 3) задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Наведена особливість є логічним продовженням критерію сезонності робіт і свідчить про реальну можливість за рахунок відстрочення процедури санації до моменту одержання найбільших грошових надходжень від реалізації продукції припинити процедуру банкрутства взагалі. Ще однією особливістю є те, що строк санації не може перевищувати п'ятнадцяти місяців. Це при тому, що для підприємств іншої галузевої належності санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців.

6. Нарешті, якщо протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку зі стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, загальний строк санації, вказаний вище, може бути продовжений на один рік. Для всіх несільськогосподарських підприємств існує правило, що за клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено. Таким чином, максимально можливим для сільськогосподарських підприємств є строк санації розміром у 2 роки й 3 місяці проти півторарічного строку для несільськогосподарських підприємств.

Поряд із наявністю нібито суттєво збільшеного для сільськогосподарських Підприємств (супроти інших підприємств) строку санації слід зазначити, що для містоутворюючого підприємства існує можливість значно збільшеного строку санації. Так, за клопотанням органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, за умови укладення ними договору поруки за зобов'язаннями боржника, строк процедури санації містоутворюючого підприємства може бути продовжений господарським судом до десяти років. Боржник і його поручитель у цьому разі зобов'язані розрахуватися з кредиторами протягом трьох років. Щодо сільськогосподарських підприємств, які фактично виступають "містоутворюючими" підприємствами для села, такі преференції не передбачені.

Окремо чинне законодавство визначає особливості банкрутства фермерського господарства, які виокремлює ст. 50 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Аналіз положень зазначеної статті дає змогу дійти висновку про існування специфічного механізму захисту фермерських господарств від банкрутства порівняно з іншими формами підприємств, зокрема й сільськогосподарських. Наприклад, підставою для визнання будь-якого підприємства банкрутом є неспроможність виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати, тоді як для фермерського господарства підставою є його неспроможність задовольнити вимоги кредиторів протягом шести місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.

Заява про порушення справи про банкрутство подається підприємством-боржником будь-якої галузевої належності у письмовій формі і підписується керівником боржника чи іншою уповноваженою особою. Заява фермерського господарства також підписується його головою, але потребує наявності письмової згоди всіх членів фермерського господарства.

До заяви голови фермерського господарства про порушення справи про банкрутство, крім загальнообов'язкових для процедури банкрутства документів, додаються документи, які містять відомості: 1) про склад і вартість майна фермерського господарства; 2) про склад і вартість майна, яке належить членам фермерського господарства на праві власності; 3) про розмір доходів, які можуть бути одержані фермерським господарством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.

За загальним правилом, розпорядник майна призначається на строк не більше шести місяців. У той самий час для фермерського господарства процедура розпорядження майном вводиться на строк закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, необхідного для реалізації виробленої сільськогосподарської продукції. Зазначений строк не може перевищувати п'ятнадцяти місяців. У разі якщо після введення процедури розпорядження майном погіршилося фінансове становище фермерського господарства у зв'язку зі стихійним лихом, епізоотіями та іншими несприятливими умовами, строк процедури розпорядження майном може бути продовжено на один рік. Таке положення існує лише для фермерського господарства.

Інші підприємства, включаючи сільськогосподарські, таких привілеїв не мають.

Відповідно до ч. З ст. 13 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" розпорядником майна може бути призначено лише таку особу, яка має ліцензію арбітражного керуючого. Для здійснення процедури розпорядження майном фермерського господарства господарським судом призначається розпорядник майна, який може й не мати ліцензії розпорядника майна. Закон навіть надає можливість здійснювати повноваження розпорядника майна голові фермерського господарства за погодженням з призначеним розпорядником майна.

За загальним правилом продаж будь-якого майна банкрута здійснюється на відкритих торгах і лише у разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Щодо нерухомого майна, включеного до ліквідаційної маси фермерського господарства, діє вимога продажу тільки за конкурсом, обов'язковими умовами якого є збереження цільового призначення сільськогосподарських об'єктів, що продаються. Така вимога є логічним продовженням застосування правила цільового і раціонального використання майна сільськогосподарського призначення.

Важливою відмінністю є також те, що господарський суд направляє копію постанови про визнання фермерського господарства банкрутом не лише до органу, який здійснив його державну реєстрацію, а й до органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням фермерського господарства. сільськогосподарський правовий приватизація

Слід зазначити, що держава здійснює відповідні заходи щодо запобігання неплатоспроможності та банкрутству державних сільськогосподарських підприємств, надаючи при цьому пріоритет саме правовим заходам. Так, наказом Мінагрополітики України "Про деякі заходи запобігання банкрутству підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України" від 28 березня 2007 р. № 222 зобов'язано Департамент правової та законопроектної роботи здійснити такі заходи: взяти під контроль розрахунки за договорами, сума яких перевищує сто мінімальних розмірів заробітної плати; забезпечити реєстрацію зазначеної категорії договорів згідно з додатком до наказу; організувати моніторинг договірної роботи підприємств; здійснювати узагальнення практики та доцільності укладання відповідних договорів. Звісно, це не виключні юридичні заходи, що призведуть до суцільного уникнення процедури банкрутства державних сільськогосподарських підприємств, але їх ефективність очевидна.

Правові засади реформування земельних та майнових відносин

Порядок і умови приватизації майна державних підприємств у АПК

Загальні засади правового регулювання приватизації у аграрному секторі економіки

Приступаючи до викладення матеріалу цієї теми слід зазначити, що приватизацію об'єктів державного майна як у цілому, так і у аграрному секторі економіки переважно завершено. Про це побічно свідчить факт відсутності останнім часом нових Державних програм приватизації, які містять пропозиції щодо обсягів підготовки до приватизації об'єктів, що належать до сфери управління виконавчої влади. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного майна" від 4 березня 1992 р. (у редакції Закону від 19 лютого 1997 р. № 89/97-ВР) Державна програма приватизації визначає цілі, пріоритети та умови приватизації розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України законом України один раз на три роки та діє до затвердження чергової Державної програми приватизації. Між тим, в Україні й зараз діє Державна програма приватизації на 2000-2002 рр., затверджена Законом України від 18 травня 2000 р. Це означає, що приватизаційний курс, обраний державою, дотримано, обсяги приватизації досягнуті, а основні об'єкти державної власності знайшли іншого свого власника.

Взагалі слід відзначити однобокість наведеного визначення, у якому приватизація стосується лише державного майна. Вже ст. 146 ГК України розуміє приватизацію як відчуження не тільки державного, а й комунального майна на користь громадян чи недержавних юридичних осіб, що є повнішим за охопленням форм власності й правильнішим за рахунок уточнення складу суб'єктів, які можуть приватизувати майно, адже крім недержавних юридичних осіб можуть існувати юридичні особи публічного права, які не можуть бути учасниками приватизаційних процесів. Таким чином, роздержавлення майна означає зміну державної власності на таке майно на інші форми власності, зокрема комунальну й приватну. Передача майна з державної і комунальної власності у приватну власність є приватизацією. Отже, у аграрній сфері приватизації підлягають лише державні (в т. ч. радгоспи) і комунальні сільськогосподарські й обслуговуючі підприємства (переробні, постачальницькі та ін).

У економічному розумінні існує два способи приватизації: оплатний і безоплатний. Вже згадувана ст. 146 ГК України у ч. З визначає шляхи приватизації державних (комунальних) підприємств чи їх майна: 1) купівля-продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців; 2) викуп цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та порядку, передбачених законом; 3) викуп майна державного (комунального) підприємства в інших випадках, передбачених законом. Усе перераховане охоплює оплатили спосіб приватизації, тобто викуп державного (комунального) майна.

Водночас широкого розповсюдження у 90-х роках минулого століття набув безоплатний спосіб приватизації. Насамперед, це приватизація майна за рахунок його обміну на приватизаційні папери, якими відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про приватизаційні папери" від 6 березня 1992 р. № 2173-ХІІ є особливий вид державних іменних цінних паперів, що засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств і земельного фонду (приватизаційні майнові сертифікати) та державного житлового фонду (житлові чеки). Іншим шляхом є безоплатна передача кожному члену колективу працівників державного сільськогосподарського підприємства майна у розмірі середньої по регіону (області) майнової частки (паю), які припадали кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства (КСП) з пайового фонду. Правовою основою безоплатної приватизації майна у розмірі, що дорівнює середньому по області майновому паю колишніх членів КСП, є ст. 6 Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р. за № 290-1996, а також постанова Кабінету Міністрів України "Про розрахунок частки державного майна (акцій), яка безоплатно передається у процесі приватизації працівникам радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств" від 22 серпня 2000 р. № 1327.

Проте не всі державні підприємства агропромислового комплексу можна приватизувати. У додатку 1 до Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" від 7 липня 1999 р. за № 847-ХІУ у цілому по АПК України було визначено 494 таких об'єкти. Серед них наукові центри з агроекології, проектно-пошукові станції хімізації сільського господарства, станції захисту рослин, ветеринарно-санітарні утилізаційні заводи, виноробні радгоспи-заводи і державні підприємства, селекційні центри, державні племзаводи, спиртзаводи та інші об'єкти.

Не підлягають приватизації також об'єкти соціально-культурної та побутової сфери, культових споруд. Так, відповідно до ст. 19 Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р. за № 290-1996 у процесі приватизації майна державних підприємств об'єкти соціально-побутового призначення, інженерні мережі та споруди комунального господарства, включаючи побудовані за рахунок коштів фонду соціального розвитку, повинні передаватися органами приватизації у комунальну власність за згодою власників підприємств. Заклади фізкультурно-спортивного призначення можуть передаватися на таких самих умовах, без зміни їх профілю, сільським спортивним товариствам. У ч. 1 п. 10 Положення про передприватизаційну підготовку підприємств, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1301 міститься важливе уточнення, що перед приватизацією передбачається обов'язкове виявлення об'єктів соціально-культурної та побутової сфери, культових споруд, визначення умов їх подальшого функціонування і передачу в установленому порядку цих об'єктів у власність відповідних територіальних громад, релігійних організацій. У разі неможливості такої передачі зазначене майно передається державним органам приватизації для подальшого продажу відповідно до законодавства.

Існують також об'єкти державної власності сільськогосподарського призначення, які не підлягають навіть оренді. Згідно з Переліком майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не допускається, затвердженого Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № Д26-92, не можна орендувати водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгосподарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди.

Безумовно, що такі кроки держави є необхідними й раціональними з боку збереження державних центрів селекційної роботи у тваринництві й рослинництві, станцій захисту рослин, збереження спиртової монополії держави тощо, тобто дотримання балансу державних, суспільних і приватних інтересів у забезпеченні розвитку культурного сільськогосподарського виробництва і переробки виробленої сільськогосподарської продукції, а також соціального розвитку села.

Інструктивним листом від 12 червня 1996 р. № 10-30-5931 та розпорядженням від 12 червня 1996 р. № 97-р Фонду державного майна України "Щодо ініціювання органами приватизації процесів приватизації в агропромисловому комплексі" роз'яснюється, що органи приватизації вправі приймати рішення про приватизацію об'єктів за власною ініціативою стосовно всіх підприємств агропромислового комплексу, що підлягають приватизації, за винятком: підприємств зі змішаною формою власності; орендних підприємств; радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, проекти планів приватизації яких не підлягають погодженню з Кабінетом Міністрів України; несільськогосподарських підприємств агропромислового комплексу, вартість майна яких недостатня для формування статутного фонду акціонерного товариства.

Процедура приватизації підприємств агропромислового комплексу детально регламентована наказом Фонду держмайна України "Про затвердження положень з питань приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 17 серпня 2000 р. № 1718, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29 вересня 2000 р. за № 666/4887. Зазначеним наказом затверджено цілий ряд положень, які мають кардинальне значення у приватизаційних процесах у сільському господарстві: 1) Положення про план приватизації несільськогосподарських підприємств і організацій агропромислового комплексу; 2) Положення про порядок приватизації несільськогосподарських підприємств і організацій агропромислового комплексу; 3) Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств. Усі наведені Положення деталізують загальний механізм правового регулювання приватизаційних процесів у АПК, визначений Законами України "Про приватизацію державного майна" і "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі".

Размещено на Allbest.ru