Олександр Кістяківський

Размещено на http://www.allbest.ru/

Олександр Кістяківський

Лінію поміркованого лібералізму Київської громади проводив відомий український вчений-юрист Олександр Федорович Кістяківський. Він народився 26 березня 1833 р. у сім'ї священика на Чернігівщині. Після навчання у повітовому духовному училищі, семінарії в Чернігові поступив на юридичний факультет Київського університету. По закінченні університету працював у Сенаті, Міністерстві народної освіти. Захистивши магістерську дисертацію, виїхав за кордон, де слухав лекції у Віденському, Гейдельберзькому, Берлінському, Неаполітанському та Римському університетах. Після повернення до Києва захистив докторську дисертацію, обійняв посаду екстраординарного, а потім ординарного професора на кафедрі карного права і судочинства. Крім педагогічної вів значну наукову і громадську роботу, був членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, членом-кореспондентом Російського географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, почесним членом Петербурзького і Московського університетів, працював в Історичному товаристві Нестора-літописця. Автор праці "Про права, за якими судиться малоросійський народ" (1879), ряду підручників, по яких навчалося не одне покоління юристів. Помер 25 січня 1885 р., похований на Байковому кладовищі Києва.

Вчений з критичним складом розуму, усталеними принципами, О. Кістяківський намагався поєднати західноєвропейські традиції криміналістики з українським правом. Один з керівників українського національного руху 60-х років, він поступово відійшов від "українофільського фанатизму", залишаючись вірним своєму народові. Ставлячись до українського питання з "холодним розсудком", О. Кістяківський переконався в неспроможності його розв'язання за тодішніх умов як в Росії, так і в Австрії, незважаючи на конституційність останньої. Одним із основних недоліків українського руху вважав відсутність єдності серед українських діячів, де кожний прагнув стати свого роду гетьманом. Не розділяв політичної орієнтації М. Драгоманова, який, не знайшовши жодного стану, проникнувшись українською ідеєю, шукав грунт для неї в молодіжному середовищі -- найбільш нестійкому, непостійному, схильному до захоплень. З цього погляду він негативно ставився і до народництва, вбачаючи його неспроможність у зміні умов життя тодішнього суспільства. Основні сподівання покладав на еволюційний шлях розвитку суспільства, проведення ліберальних правових реформ, ідеалом яких вважав встановлення панування в суспільному житті законів, а в державі -- конституції, тобто розбудову громадянського суспільства і правової держави, ідеї яких будуть пізніше розвинуті його сином Б. Кістяківським.

Поряд з поміркованим крилом Київської громади, що тяжіло до ведення культурно-освітньої роботи, формувалося й більш радикальне її спрямування в постановці національного питання, пошуків засобів його розв'язання, де крім культурно-освітньої діяльності не виключалися засоби політичного характеру, в тому числі й революційні, якщо іншими засобами розв'язати це питання стає неможливим. Обгрунтування такої орієнтації відбилося в творчості М. Драгоманова.

Михайло Драгоманов

Український публіцист, фольклорист, історик, соціолог, економіст, філософ, громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 р. в м. Гадяч (Полтавська область) у дрібномаєтній дворянській сім'ї. В 1863 р. закінчив Київський університет, обійнявши в 1864 р. посаду приват-доцента, а з 1870 p. -- доцента кафедри всесвітньої історії. Він викладав також в одній з київських недільних шкіл, поєднуючи викладацьку діяльність з політичною пропагандою. В 1873 р. вступив до Київської громади, очоливши її ліве крило. За особистим наказом царя Олександра II у 1875 р. був звільнений з університету, виїхав за кордон, організував у Женеві вільну українську друкарню, продовживши справу О. Герцена. І не випадково, що діти О. Герцена саме йому передали архів батька. З 1876 по 1879 p. М. Драгоманов видав п'ять збірників "Громади", а в 1881 р. разом з С. Подолинським та М. Павликом два номери журналу "Громада", які стали першими позацензурними українськими виданнями. Крім того, видав твори Т. Шевченка, П. Мирного, О. Герцена, лист В. Бєлінського до М. Гоголя. З 1889 р. М. Драгоманов професор загальної історії Софійського університету в Болгарії. Помер 2 липня 1895 р. у Софії.

Формування філософських, суспільно-політичних поглядів М. Драгоманова, його світогляду відбувалося під впливом багатьох чинників, зокрема ідей Т. Шевченка, історіософських поглядів М. Костомарова, праць О. Герцена, Сен-Сімона, Фур'є, Оуена, Прудона, хоча, за його власним зауваженням, він завжди був єретиком по відношенню до всіх ортодоксій, у тому числі й соціалістичних. Знав сучасні для того часу філософські та соціально-політичні вчення, проте вважав себе продовжувачем справи кири-ло-мефодіївців, водночас завжди підкреслював свою належність до соціалістичного руху, однак не до державного, диктаторського різновиду, не до марксистського варіанту, не до нейтралістського народницько-великодержавного напряму, що потім дав більшовицьких наступників, а до соціал-федералізму, ближчого до Прудона, ніж до Маркса.

Як для соціаліста XLX ст. М. Драгоманов мало цікавився проектами соціалістичного влаштування суспільства, розглядав його більше як загальногуманістичне переконання в тому, що слабкого треба захищати, а господарство у майбутньому слід вести колективно. В своїх поглядах на природу стояв на матеріалістичних позиціях, хоча називав їх позитивізмом. Однак віддаючи належну оцінку позитивістській концепції О. Конта, критикував як сам позитивізм, так і теологізм і метафізику останнього. Для М. Драгоманова позитивізм виступав як світоглядно-філософське дослідження, орієнтоване на використання наукових методів, де термін "позитивізм" поставав синонімом науковості. Фактично він був представником того типу філософствування, який сьогодні називають критичним раціоналізмом. З його позицій Драгоманов не сприймав ідеалізму і містики, обстоював на противагу їм віру в дію природних законів. Як еволюціоніст вірив в об'єктивність законів, у тому числі й історичного розвитку, суспільного прогресу, що здійснюється без втручання в історію "режисера Бога". М. Драгоманов був глибоко переконаний в пізнавальності світу, розглядаючи пізнання як різноплановий і багатофункціональний вид суспільної діяльності по продукуванню, поширенню та використанню знань, винаходів, новацій. Він наголошував на тому, що наукове пізнання не може дати відразу абсолютної істини, бо істина -- це процес, і людина доходить до неї наполегливою працею, своєю "власною пробою".

Особливу увагу М. Драгоманов приділяв гуманітарному знанню, яке, на його думку, є джерелом моральної обов'язковості, вважав, що кожний політичний діяч повинен мати гуманітарну освіту. Гуманітарне знання -- космополітичне, воно передбачає пріоритетність загальнолюдського над класовим, інтернаціонального над національним. У загальному розумінні для М. Драгоманова воно постає чимось близьким до історичного розуму Гегеля. Однак на відміну від останнього гуманітарне знання є відносним, бо його вияви у вигляді політики, правових, ідеологічних, моральних, художніх норм і принципів завжди оцінюються стосовно до гуманістичного самовідчуження особистості, до вимог розвитку живого життя. Міра людського, гуманістичного, за Драгомановим, ніколи не дана наперед. Б мають завжди відкривати людська і суспільна індивідуальності заново. Еволюція людей є й еволюцією ідей, що структуруються соціальною та індивідуальною поведінкою людства.

Людину і суспільство М. Драгоманов розглядав як "річ дуже складну", розвиток яких зумовлюється багатьма чинниками. На думку вченого, якість процесу розвитку і особливо його представників у будь-якому історичному русі залежить від безлічі умов: характеру народу та його інстинктів, розвинених колишньою історією, ступеня його розумового розвитку, однорідності суспільства та зв'язку між його частинами, а також від ступеня і форм реакції старого порядку до нового. Зрозуміло, що, звертаючись до реалій життя суспільства, М. Драгоманов не міг не помітити ролі та значення в ньому економіки. Саме в економіці він намагався знайти причини експлуатації трудящих, підкреслюючи, що збагачення панівних класів відбувалося через недоплату працюючим, і звідси доходив висновку про те, що експлуатація буде існувати доти, поки усі фабрики і заводи, земля не стануть власністю тих, хто працює. Висновок, як бачимо, близький до марксистського, проте якщо для Маркса головним рушієм історії поставала боротьба класів, то для М. Драгоманова -- властива людині як суспільній істоті потреба в самодіяльності, де боротьба класів, політичні та національні рухи є тільки похідними і змінними формами її історичного самовизначення, оскільки основою всього постає людська особистість у своєму прагненні до свободи та добробуту.

Визнаючи об'єктивність історичних закономірностей, М. Драгоманов не сприймав гегелівського розуміння та ототожнення історичної закономірності і доцільності, що вело до втрати особистості, привнесення її в жертву анонімній всезагальності історичного прогресу. Останнє, як відомо, знайшло свій відбиток і в марксизмі, який, зберігаючи провіденціалізм гегелівської схеми, надав їй лише нову форму -- ідею гегемонії класів згідно зі ступенями соціально-економічних формацій.

Крім матеріально-економічних чинників у розвитку суспільства М. Драгоманов великого значення надавав і духовним, мислячи саму соціальну еволюцію як безперервний ряд спроб гуманістичного структурування суспільства, рівнодіючими якого виступали не тільки соціально-економічні відносини наявної формації, геополітичні чинники, а й рівень загальнолюдської культури, осягнутої його представниками на певний історичний момент розвитку, міра їх оволодіння історично-гуманістичними знаннями. Не ставлячи "наперед ніяких громадських інтересів, ні культурних, ні політичних, ні економічних", а розглядаючи "всі нарівні -- всі вкупі", все-таки наголошував, що прогрес цивілізації "виражається і в свою чергу зумовлюється головним чином силою свідомості наукової, політичної, моральної". Це положення, власне, й поставало основою пошуків ученим переходу до нового суспільного ладу, розв'язання національного питання, без якого він не мислив розвитку суспільства.

Глибоке знайомство з різними формами державного ладу в Європі, відчуття на власному досвіді самодержавного деспотизму в Росії привели Драгоманова до не сприйняття як централізованої диктатури якобінського типу, так і централізованої влади самодержавства. На противагу їм він пропагував ідею республіканського федеративного устрою, закладеного на вільному об'єднанні національно-історичних областей з розширеним місцевим самоврядуванням, соціальною вартістю прав людини. В його досягненні М. Драгоманов не виключав як революційних дій мас, так і дій реформ, усвідомлюючи, яку ціну доведеться за це платити. Так, у ряді випадків він захищав революцію, вважаючи, що тільки вона зможе вивести Росію на новий шлях. Виправданість революцій вбачав утому, що вони реально доводять злиденним і знедоленим торжество людської справедливості. Однак, на думку вченого, якщо революції йдуть від почуттів, а не від думок, то ціна цих актів соціальної кари завжди більша за передбачену, бо революція постає бунтом, має консервативний, а не творчий характер, повертається невиправданими жертвами, кровопролиттями, руйнаціями.

Розкриваючи різницю між бунтом і революцією, М. Драгоманов зазначав, що за умов відсталості Росії для здійснення революції потрібна значна підготовка народних мас, де на перше місце революціонери повинні поставити досягнення політичних свобод, розвитку освіти, підвищення культурного рівня народу, оволодіння досягненнями світової цивілізації. Наголошуючи на можливості соціальної революції, М. Драгоманов надавав перевагу мирним засобам. Вчений був твердо переконаний у тому, що добитися здійснення соціального ідеалу, розв'язати наболілі питання можна лише навчанням мас, розумною пропагандою, а не кровопролитними повстаннями. Найголовнішою "передумовою мудрості в політиці й ділах є глибока філософська освіта, широта і глибина думки, чесні переконання і поступовість втілення їх у житті".

Поза всіма оцінками М. Драгоманов був і залишається українським діячем, а українське національне питання було головним у його творчості. При розгляді національного питання, характеру і спрямованості національних рухів він виходив з того, що основою для них має бути добро осіб, їх просвіта, багатство, щира правда, залучення до політики найширших мас трудового народу, який є хранителем життя кожної національності. Тому національне питання він постійно розглядав у контексті політичних свобод, був глибоко переконаний у тому, що доки в Росії не буде політичних свобод, доти не буде розв'язане національне питання і український рух не буде мати дійсної основи під собою.

Аналізуючи тексти конституційних проектів (Гадяць-кий договір, конституцію П. Орлика), наслідки руїни, політику Петра І, І. Мазепи, М. Драгоманов рішуче виступав проти централізму російського уряду у наступі на політичну свободу українського народу, а водночас показував недовіру широких народних мас до політики власних гетьманів, які в досягненні своєї мети орієнтувалися на зовнішні сили та інтереси вищих станів. З погляду М. Драгоманова, будь-який вищий порядок виникає внаслідок боротьби інтересів. Однак якщо не буде єдності цих інтересів, коли верх починають брати егоїстичні інтереси панівних класів, з'являються національні різниці, то говорити про реформи не доводиться. В контексті висловленого різко виступав проти таких хвороб національного розвитку, як елітаризм, екстремізм, протиставляючи їм політичні реформи, підвищення рівня національної культури, прилучення до новітніх досягнень світової культури, формування на цій основі національної самосвідомості.

Суттєво зазначити, що звернення до історії національного питання Драгоманов підпорядковував запитам свого часу, які визначалися становищем України в межах Російської та Австро-Угорської імперій. За умов відвертої політики зневаги національної гідності українців, панування теорій, що видавали їх або за попсованих поляками росіян, або за нерозумних поляків, він багато зробив для того, щоб українська єдність, гасло якої на емоційному рівні виробив Кобзар, ввійшли в серце кожного українця, обстоювалася гідність і національна осібність українського народу, правдивість його історії і культури. Все це він доносив до своїх краян, до громадськості Росії, Австро-Угорщини, всієї Європи, завдяки чому проблема України стала складовою загальноєвропейського етнополітичного процесу.

Основним принципом розв'язання національного питання М. Драгоманов вважав "космополітизм в ідеях і шляхах, націоналізм в грунті і формі культурної праці". В обгрунтуванні цього принципу він виходив з того, що народи можуть мати від природи здібності, проте не особистісні чесноти чи вади, оскільки до формування менталітету окремих осіб і народів причетний духовний досвід всієї цивілізації, історичний розум, те, що є наслідком для всіх і не може бути привласнене або виведене з начал якоїсь однієї народності.

Патріотична справа кожного народу може бути міцною тільки тоді, коли вона поєднується із загальнолюдським і соціальним прогресом. Це стосується й українців. "Ми, -- наголошував М. Драгоманов, -- українці і нема нічого руського, слов'янського і людського, котре було б нам чуже, коли воно тільки людське". Водночас він підкреслював, що кожен, хто хоче працювати для свого народу, має пристосовуватися до місцевих, у тому числі й національних, обставин, пам'ятаючи про те, що наука виходить за національні кордони, а інтернаціональна боротьба стає боротьбою за справу того чи іншого народу, де одне не виключає іншого. Тут важливо навести ще одне судження М. Драгоманова. "Коли, -- зазначав він, -- ми не виробимо собі лексикон і граматики, не видамо пам'яток нашої мови з XI віку до пісень, не напишемо історії свого народу і бібліотеки народних наук, доти мусимо сидіти, посипати попелом голову, у політику не лізти і прокламацій не писати".

Прихильник політичної автономії України, М. Драгоманов вважав, що без неї не може бути національної автономії, підкреслюючи й те, що українці не можуть не бути громадянами великого союзу вільних народів. І коли, слушно зауважують М. Попович та А. Фінько, М. Драгоманова критикують за те, що він не розумів потреби політичної незалежності для України, приписують вимогу її М. Махновському чи Д. Донцову, то це просто невігластво. Зовнішніми "границями" драгоманівського проекту розв'язання національного питання в Україні поставало створення вільної федерації народів. До цієї федерації вільні народи могли входити тільки за власним бажанням як рівноправні та необмежені у своєму внутрішньому, державно-політичному житті члени.

Таке розуміння федералізму М. Драгоманова викликало негативне ставлення до нього як з боку прихильників незалежності України, так і марксистів-інтернаціоналістів. Перші, особливо Д. Донцов, вбачали у його федералізмі замах на ідею повної державної незалежності, формування духу пристосовництва, другі звинувачували його в сепаратизмі та самостійництві як елементах дрібнобуржуазності. Проте ні ті, ні інші не бачили того, що М. Драгоманов не зводив державно-політичного життя України тільки до дилеми "з Росією, чи без", а залишав остаточне розв'язання цього питання за вибором громадян майбутньої демократичної України, спрямовуючи думку на шляхи і засоби витворення демократичного національного суспільства.

На відміну від тих, хто вбачав ідеал української державності в князівських та козацько-гетьманських порядках, М. Драгоманов, критично аналізуючи подібні національно-романтичні сподівання, вбачав цей ідеал не у намірах реанімації минулого, а у неухильному поступі вперед. У перспективі це мала бути вільна нова Європа як можливе державне утворення, а далі -- європейська конфедерація держав. Для нього було очевидним, що тільки в напрямку руху світового (бо "інший шлях нас роздавить") можливе остаточне розв'язання національного питання для України. Єдиним шляхом у цьому напрямі міг бути рух до європейської цивілізованої України як єдності, соборності демократичного життя, а не примусової обов'язкової національної єдності. Наріжними принципами єдності для М. Драгоманова поставали права людини та громадянина, місцеве самоврядування територій і національних громад. Останні мали зв'язуватися між собою добровільним союзом у федеративну спілку, спілку спілок "знизу вгору".

Виступаючи проти поділу народів на корінних і некорінних, М. Драгоманов підкреслював, що кожна громада в межах компактного проживання повинна мати умови для свого національно-культурного розвитку, національно-адміністративного самоврядування. У такій федеративній спілці спілок законним володарем України є не тільки українці, а й інші народи, що споконвіку працювали на ній, вносячи свій доробок у розвиток її матеріальної та духовної культури. За оцінкою А. Круглашова, для М. Драгоманова завжди залишалася опора на загальнолюдські цінності як визнання пріоритету універсальної, всесвітньої єдності людської, в якій загальнолюдське не перекреслює національно-осібне. На нашу думку, така оцінка творчості Драгоманова має більше підстав для існування, ніж нападки на нього Д. Донцова.

Загалом діяльність громад відіграла значну роль у розвитку українського національного руху, надавши йому чітких організаційних форм, сприяючи авторитетові української науки, культури, їх визнання в загальноєвропейському масштабі. Однак самі громадівці більше сподівалися на природний перебіг подій, розраховуючи на те, що національне питання в Україні буде розв'язане силою переконання як його прихильників, так і противників, тоді як реальні умови вимагали пошуку нових шляхів і засобів, нових теоретичних узагальнень та ідеологічних обгрунтувань національного питання, які б враховували і дедалі зростаючу активність народних мас в боротьбі не тільки за національне, а й за економічне та політичне звільнення. В їх пошуках чільне місце належить новій генерації українського письменства, яке, пориваючи з аполітичним літературно-культурним просвітництвом, переходило до політичної діяльності.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ І ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ТА ПУБЛІЦИСТІВ НА РУБЕЖІ ХІХ - ХХ ст.

Відміна кріпацтва, розвиток капіталістичних відносин не тільки не знизили наявних суспільних суперечностей в Україні, а навпаки, ще більше посилили їх, призвівши до загострення соціально-економічної і політичної кризи в Росії, розвитку революційної боротьби, кульмінаційною точкою якої стала революція 1905--1907 рр. Це значною мірою вплинуло на політичне життя України, піднесення на новий рівень національно-визвольної боротьби, яка відбувалася в руслі всеросійської боротьби проти царизму і самодержавства, утвердження демократичних засад у країні, щоб в такий спосіб розв'язати Й національне питання. Тому не припиняючи культурно-освітньої роботи, наскільки це було можливим при дії Енського указу, формуються радикальні партії з чіткою соціал-демократичною орієнтацією: Радикальна Українська партія, Українська Демократична партія, Революційна Українська партія, Українська Соціал-Демократична Робітнича партія та ін., ідеологічною платформою яких стають не тільки ліберально-реформаційні, а й революційно-демократичні, соціал-демократичні та марксистські ідеї. Навколо них групуються провідні українські письменники, публіцисти, культурні діячі, творча і наукова інтелігенція. Живучи в гущі народу, вони не обмежувалися абстрактною постановкою тих чи інших питань, а тяжіли до філософських узагальнень, особливо тих, які належали до галузі суспільного життя, реального положення українського народу, боротьби за його визволення.

Хоча поразка революції 1905--1907 рр. призвела до наступу реакції, та все-таки наляканий розмахом революційної боротьби царський уряд змушений був піти на ряд поступків як політичного, так і культурно-національного характеру. Це проявилося в знятті 1907 р. заборони на українську мову, діяльності громадських організацій та культурно-освітніх установ. Стосовно політичної діяльності, то вона все більше орієнтувалася на незалежність України, визнання ЇЇ самостійності. Викладене вище знайшло свій відбиток у творчості С. Подолинського, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, П. Грабовського та ін.

Сергій Подолинський

Український публіцист Сергій Андрійович Подолинський народився 31 липня 1850 р. в с. Ярославка (тепер Шполянський район Черкаської області). Закінчивши природничий факультет Київського університету в 1871 р., включився у революційний рух. По закінченні університету він виїхав за кордон, де брав активну участь у діяльності російської революційної еміграції, продовжуючи освіту в Парижі, Лондоні, Цюриху, Відні, Бреславі. В 1872 р. познайомився з К. Марксом і Ф. Енгельсом, почав з ними листуватися. Повернувшись у 1874 р. на батьківщину, С. Подолинський брав участь у "ходінні в народ", діяльності українських товариств, першим почав видавати невеликі брошури-казки для народу. Перенісши свою діяльність до Галичини, спільно з О, Терлецьким організував у Відні видання українською мовою соціалістичної літератури. Після розгрому віденського видавництва в 1875 р. повернувся до Києва, в маєтку батька організував школу-лікарню, в якій працював учителем і лікарем, вів наукову роботу в галузі енергетики селянського і ремісничого життя, енергетичних процесів у живих системах. У Бреславському (Вроцлавському) університеті С. Подолинський захистив докторську дисертацію про роль шлункових білкових ферментів у енергетичних процесах живих організмів. У 1877 р. переїхав до Франції, проживаючи переважно в Монпелье, продовжував зв'язки з женевськими соціалістичними гуртками. Спільно з М. Драгомановим і М. Павликом видав на свої кошти журнал "Громада", підготував і опублікував ряд творів. Важке психічне захворювання перервало в 1882 р. наукову і громадську діяльність С. Подолинського. Від цього часу він перебував у лікарнях для душевнохворих у Монпельє, Парижі, потім під наглядом матері біля Києва. Помер ЗО червня (12 липня) 1891 р.

Світогляд С. Подолинського тяжів до матеріалістичного, а його формування, як і особистості самого мислителя, зумовлювалося рядом чинників, зокрема ідей В. Бєлінського, М. Чернишевського, П. Лаврова, Т. Шевченка, "Капіталу" К. Маркса, "Положення робітничого класу в Англії", "Анти-Дюрінга" Ф. Енгельса, власних спостережень і наукових досліджень. У своїх філософських узагальненнях він дотримувався визнання матеріальної єдності світу, закономірності його розвитку.

Заперечуючи самостійне існування ідеальної субстанції та ідеальних сутностей самих по собі, Подолинський вважав, що в природі існують тільки ті сили, які зводяться до різних форм існування матерії, доведення чого вбачав у законі збереження і перетворення енергії. Високо цінував теорії, які пояснювали розвиток природи на основі дії об'єктивних законів, до яких відносив теорію Ч. Дарвіна. Теорією подібного гатунку, але при поясненні суспільних процесів С. Подолинський вважав теорію додаткової вартості Маркса, вбачаючи її заслугу у розкритті таємниць капіталістичного багатства і капіталістичної експлуатації. Він доходив висновку, що закони природи певною мірою проявляються в розвитку суспільства, звідки його прагнення до інтеграції гуманітарного і природничо-наукового знання, розгляду людини в її соціальному і природному довкіллі, орієнтація на знання, яке бере природу і суспільство в цільній і динамічній єдності. Показовою в цьому відношенні стала його концепція праці, розробка якої була центральною в творчості вченого, через яку він виходив на ідею соціалізму, побудову справедливого суспільства, звільненого від важкої і непродуктивної праці, нав'язаної людям сліпою жадобою панівних класів.

Категорія праці приваблювала увагу представників філософської та суспільно-політичної думок впродовж її формування, а особливо в XIX ст. її інтерпретації зводилися виключно до домінування в ній економічних чинників, створення вартості та зростання національного багатства. Під іншим кутом зору до проблеми праці підходив С. Подолинський, осмислюючи феномен праці через фізичну або енергетичну економіку, згідно з якою праця є одним із численних різновидів загальної світової енергії. 16 специфіка полягає в тому, що вона, якщо це осмислена праця, а не безсистемна робота, орієнтована не на розсіювання енергії, насамперед сонячної, як основи життя, а на пакетування енергії, придатної для забезпечення вищих форм діяльності людини. Функція людського розуму полягає тут у регулюванні господарського життя та організації енергетичних потоків з метою перетворення світу та привнесення в нього нової якості.

Не відкидаючи економічних чинників (руху грошей, капіталу), С. Подолинський зосереджував свою увагу на обчислюванні змін енергії, роблячи висновок, що рівень розвитку суспільства обумовлюється збільшенням енергетичного ресурсу кожної людини та суспільства в цілому, де без опору на енергетичне поле не можна побудувати ефективну економіку (саме те, з чим пов'язаний стан розбудови господарської діяльності та суспільного життя сучасності). Праця тут виступає не просто джерелом вартості, а головною спонукою і результативним процесом розподілу і перетворення енергії і, отже, головним чинником перебудови землі та енергетичного простору за її межами, чинником природних перетворень у космічному плані, з якими пов'язане існування людини і людства.

Аналіз енергетичних складових праці привів С. Подолинського до відкриття закону протилежної спрямованості обміну речовин у живій і неживій природі, а його ідеї були пізніше підхоплені В. Вернадським при розробці концепції ноосфери як єдино можливого наукового обгрунтування "справжнього соціалізму", де він йшов від природи, єства, вважаючи, що цей шлях є єдино правильним і надійним в подоланні вад суспільного життя.

С. Подолинський йшов від суспільства, інтегруючи суспільствознавство з природознавством, посилюючи суспільствознавчу складову природничою, і навпаки, усвідомлюючи той незаперечний факт, що негаразди в суспільстві все-таки обумовлені соціальними чинниками, несправедливою організацією праці і всього господарства, важким ярмом, накладеним на працю капіталом, яке можна скинути, а не чекати прояву будь-якого закону природи. Головну причину суспільних негараздів він вбачав у привласненні праці одних іншими і ставив своїм завданням знайти шляхи не тільки для знищення використання однією людиною праці інших, а й такого упорядкування праці людей, при якому таке використання не могло б наступити. Цей шлях вчений вбачав у соціалістичних перетвореннях, таких як створення нероздільної суспільної землі і всього господарства, ствердження політичних прав, докорінної зміни всього господарського становища. Соліда ризуючи в цьому питанні з марксизмом, український мислитель відчував і його вади в поглядах на працю і на суспільство, шукаючи природничо-наукові доведення на користь правильності соціалізму в доповненнях економічного фізичним, природничо-енергетичним, не змішуючи їх та не підміняючи одного іншим.

С. Подолинський знав про важке становище трудового народу, якому "всіх дармоїдів треба було утримувати". Аналізуючи становлення і розвиток капіталізму в Україні, він розкривав його тіньові сторони, пов'язані з посиленням експлуатації людини людиною через привласнення результатів чужої пращ. Він був переконаний у тому, що соціалізм у тій формі, про яку йшлося вище, принесе трудовому народу щасливе життя. Перехід до соціалізму вчений пов'язував із революційною дією мас, в яких вбачав рушійну силу суспільства і суспільного прогресу. Однак на відміну від К. Маркса він доходив висновку, що класова боротьба не обов'язково має приводити до встановлення диктатури пролетаріату, уявляючи майбутнє суспільство як федеративний союз общин на основі самоуправління без обов'язковості всезагального усуспільнення засобів виробництва.

Головною рушійною силою революції в Україні С. Подолинський вважав селянство, а робітничий клас розглядав як його союзника. Різко негативно він ставився до мальтузіанства, соціал-дарвінізму, а особливо тих реакційних ідеологій, які проповідували корисність війни в житті суспільства. кістяківський лібералізм криміналістика

Остап Терлецький

Український публіцист, літературознавець, громадський діяч Остап Степанович Терлецький народився 5 лютого 1850 р. у с. Назірна (тепер Коломийський район Івано-Франківської області) в родині священика. Закінчив в 1872 р. філософський факультет Львівського університету та в 1883 р. юридичний факультет Віденського університету. Виступав у журналах "Світ", "Життя і Слово" як історик, критик, економіст. Разом з С. Подолинським організував у Відні видавництво соціалістичної літератури українською мовою. За революційну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей притягувався до судової відповідальності.

У 1873--1876 рр. О. Терлецький читав у Відні для студентів доповіді та реферати з філософії, в яких пропагував діалектичну методологію К. Маркса для пояснення живої природи, біологічних процесів. Одним із перших в Галичині закликав до створення політичної організації робітничого класу, разом з М. Павликом та І. Франком був фундатором Русько-Української Радикальної партії, першої в Україні політичної партії європейського типу. Автор праць "Галицько-руський народ і галицько-руські народовці" (1874), "Лихва на Буковині" (1873), "Робітницька плата і робітницький рух в Австрії в послідніх часах" (1881), "Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872" (1894--1895), "Галицько-руське письменство (1848-- 1865)" (1903). Помер 22 липня 1902 р.

У своїх поглядах на природу О. Терлецький виходив з матеріалістичного розуміння світу, визнання нествореності та незнищуваності матерії в її постійному русі і розвитку, що відбуваються за своїми власними закономірностями без втручання потойбічних сил. Звідси його орієнтація на наукове пізнання, методологічна вимога розглядати предмети і явища в їх всезагальному зв'язку і розвитку. Соціально-політичні погляди О. Терлецького тяжіли до соціалістичної орієнтації, де відчувається вплив марксизму. Єдине спасіння трудящих, особливо селян, від розорення та експлуатації він вбачав у перебудові суспільства на соціалістичних засадах. Досліджуючи природу і питання української літератури, обстоював принцип народності, закликав до укріплення зв'язку літератури з суспільним життям.

Михайло Павлик

Соціалістичної орієнтації в українському національному русі дотримувався письменник, публіцист, громадський діяч Михайло Іванович Павлик. Він народився 17 вересня 1853 р. у с. Монастирське (тепер у складі м. Косова Івано-Франківської області). Навчався у Львівському університеті, однак не закінчив його через постійну нужду і переслідування. М. Павлик брав участь у роботі робітничих гуртків Львова, співробітничав у польській газеті "Праця". Разом з І. Франком підтримував зв'язки з російською політичною еміграцією, зокрема з групою "Освобождение труда" та редакцією газети "Искра", допомагав М. Драгоманову та С. Подолинському видавати журнал "Громада". Один Із організаторів і засновників Русько-Української Радикальної партії, першої української партії європейського зразка з програмою, масовою організацією і реєстраційним членством (1890), української революційно-демократичної журналістики. Видавав журнали "Товариш", "Громадський друг", "Народ", збірники "Молот", "Дзвін", газету "Хлібороб". За політичну і революційну діяльність неодноразово відбував покарання в тюрмі. Основними працями М. Павлика є "Про русько-українські народні читальні", "Робітницьке свято Першого Мая", "Про "строїтелів" та "руїнників". Помер 26 січня 1915 р.

Світогляд М. Павлика мав матеріалістичну спрямованість. Саме цей тип світогляду він вважав єдино правильним, тобто світоглядом, що має позитивний вплив на науку та мистецтво. З матеріалістичних позицій критикував релігію, ідеалістичну філософію, зокрема філософію Ф. Ніцше. У публіцистичних статтях він виступав з критикою суспільного і політичного ладу Австро-Угорщини, угодництва значної частини української інтелігенції, обстоював ідеї етичного і наукового соціалізму на демократичній та морально-етичній базі, соборність українських земель, гідність людської особистості. М. Павлик засуджував грабіжницькі війни, захищав рівноправність жінок і чоловіків. Як літературний критик боровся за реалізм і народність української літератури.

Іван Франко

Особливе місце в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної

та філософської думки належить Івану Яковичу Франку. Український вчений, письменник, громадський діяч І. Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі (тепер Дрогобицький район Львівської області) в родині сільського коваля. Після навчання в початковій школі в с. Ясени-ця-Сильна і Дрогобицькій гімназії в 1875 р. вступив на філософський факультет Львівського університету, де включився в роботу студентського "Академічного гуртка" і його органу "Друг", ставши скоро членом редакції цього журналу.

У 1877 р. разом із М. Павликом, О. Терлецьким та іншими членами редакції І. Франко був заарештований за соціалістичну пропаганду, посаджений в тюрму, де пробув майже 8 місяців. Зацікавившись марксизмом, переклав українською мовою 24-й розділ першого тому "Капітала" К. Маркса, вступний розділ до "Анти-Дюрінга" Ф. Енгельса. Брав активну участь в створенні Робочого комітету у Львові, читав лекції з політичної економії для робітників, був ідейним організатором журналу "Громадський друг", збірників "Дзвін" та "Молот". У кінці 70-х років організував видання "Дрібної бібліотеки" -- серії брошур з різних галузей знання, у тому числі "Катехізис економіки соціалізму", "Елементарний підручник економіки суспільства".

У березні 1880 р. І. Франка заарештували вдруге і в червні його було вислано під жандармський нагляд в рідне село. В 1881 р. перевівся до Чернівецького університету, однак через два роки виїхав до Львова. Двічі (1885 і 1886) побував у Києві, де встановив зв'язки з студентською молоддю, познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким та іншими діячами української культури. В 1890 р. саме з його ініціативи була організована Русько-Українська Радикальна партія.

Після десятирічної перерви в 1891 р. І. Франко закінчив Чернівецький університет, виїхав до Відня, де під керівництвом професора В. Ягича працював над докторською дисертацією "Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія". До речі, цей твір був відомий в грецьких списках в християнському світі ще в VI ст. Пізніше було знайдено його грузинський примірник, докладне дослідження якого Ш. Нуцубідзе дало можливість встановити його автора. Цим автором є відомий грузинський белінгер (так називали письменників, що писали двома мовами) Іонан Месх (Мосх). Дисертацію І. Франко захистив 1893 р. у Віденському університеті, отримавши звання доктора філософських наук. За видатні заслуги у галузі філології вчена рада Харківського університету в 1896 р. одноголосно присудила йому ступінь почесного доктора філології.

У 1907 р. І. Франко був висунутий в академіки Петербурзької Академії наук, однак царський уряд заборонив це обрання. Ні всезагальне визнання І. Франка як вченого, ні офіційні наукові звання так і не відкрили йому дороги до університетської кафедри через політичну неблагонадійність з погляду як австрійських, так і російських властей. Неодноразово висувався він кандидатом до австрійського парламенту, проте ні разу не був обраний. Більше того, на баденських виборах 1897 р. уряд вчинив розправу над селянами-виборцями, які підтримували кандидатуру І. Франка. Помер І. Франко 28 травня 1916 р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Основою усього сутнього він визнавав "матір-природу" в її багатоманітності і вічності, постійних змінах, де єдино сущим, вічним началом усіх речей є матерія, тоді як свідомість, дух є вторинними, притаманними людині -- вершині творення природи.

Одне лише вічне без початку і кінця

Живе і сильне -- се є матерія.

Один атом її тривкіший,

Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве.

А дух? Се іскорка лише,

Се вогник, нервів рух!

Розпадеться мозок, то й огонь

Погасне, згине дух.

Визнаючи об'єктивність природи, закономірності її розвитку, І. Франко наголошував на необхідності звернення до дійсності, а не до абстрактних схем, критично ставився до ідеалізму ("рефлексії"), називаючи його "панським спортом", а представників ідеалізму "червами в гнилому болоті".

Людину І. Франко розглядав як вершину розвитку природи, однак усвідомлював її багато-вимірність, глибоко задумуючись над вічними проблемами людського буття, життя і смерті, добра і зла, складних взаємин із світом та іншими людьми, сумніву і тривог, відчаю і розпачу, любові та віри. Через осмислення трагічності буття людини він виходив на передчуття тих фатальних катаклізмів XX ст., які приведуть до безсилля особистості перед тотальним насильством. Наведені проблеми гостро постають в поемах І. Франка "Каїн", "Мойсей", де, послуговуючись засобами романтичного символізму, він прагнув дійти до суті тих людських взаємин і прагнень, що лежать за буденною видимістю їх зовнішності. Так, сприйнявши байронівську концепцію Каїна як бунтівника проти Бога, який обмежив людину в знаннях, зробив її смертною, І. Франко поетизує розумність і вільність людської думки, думки відчайдушної, сміливої, а саму людину як сина землі, гуманіста із серцем, відкритим для людей.

Сенс людського буття, майбутнього людини, її "забігання наперед" він розкриває через символічний пошук "землі обітованої", де "обітований край", "земля обітованої" -- це творче осмислення буття, безперервний і нескінченний пошук істини, без чого "жити ніхто негодний". Водночас це і шлях сумнівів, тривог, суспільних переживань і випробовувань. Сенс буття відразу не дається. Його пошук є творчим, а отже, й трагічним процесом, оскільки справжня творчість -- це одвічне стремління до глибини буття, в сутності своїй вкорінене в трагічне. Тільки через муки, тугу, гріховодність Каїн, наприклад, зміг пізнати життя глибини, а Мойсей вести народ у "землю обітовану". Через персоніфікацію цих образів 1. Франко доходить до усвідомлення творчого неспокою, людського прагнення до повноти буття, пошуку сенсу людського існування не тільки як бажання віднайти стежку до втраченого раю, а й пошуку нового, невідомого.

Однак варто зазначити, що, послуговуючись елементами символічного світосприймання, в поетичній творчості І. Франко не сприймав цілого ряду його настанов, зокрема ідеалістичного відношення до дійсності, пантеїстичної концепції природи, розуміння культури та історії. Як вчений він обстоював наукове пізнання світу, людини, причин та механізмів суспільного розвитку, його спрямованості, розуміючи під науковим пізнанням таке, яке пов'язане з розкриттям "законів і сил природи, які проявляються всюди як завгодно". Предметом пізнання є природа в широкому розумінні цього слова, тобто все те, що підпадає під наше пізнання, і всі ті незлічимі світи, які наповнюють простір, а пізнавальний процес включає в себе творчу активність суб'єкта, поєднуючи в собі три різних прояви; емоції, почуття, раціональність. Умовою творчого пізнання І. Франко вважав розвинутий критичний розум, формування якого обумовлюється розвитком науки та освіти, матеріальними і духовними потребами людини, відповідно до чого пізнання включається у загальний процес праці.

Найбільш продуктивним І. Франко вважав індуктивно-аналітичний метод пізнання, обстоював свободу творчості, виступав проти будь-якого догматизму, наголошуючи, що тут не повинно бути ніяких зобов'язуючих абсолютних принципів чи догм. Саме з такими мірками він підходив до розуміння поступу як творчого посування у сфері пізнання та всієї діяльності людей у світі, що керуються ідеалами свободи дії і вибору її шляху, наповнюючи саме поняття "поступу" конкретним історичним змістом відповідно до розвитку людства.

На думку І. Франка, як природа, так і суспільство перебувають у постійному русі. Суспільний розвиток вчений розглядав як закономірний процес поступу (поступального руху), в основі якого лежить суспільна праця, те плідне начало, що наповнює життя людей сенсом, пов'язуючи усіх людей, як дітей, в єдину сім'ю. Він повністю підтримував марксистське положення про те, що економічне становище народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. В цьому відношенні для нього ставало незаперечним, що грунт історичного життя має бути давно готовий економічно і політично, а переворот духовний та літературний наступає на економічному повороті. Проте беручи активну участь у робітничому русі Галичини, перекладаючи і пропагуючи твори К. Маркса та Ф. Енгельса, І. Франко мав своє розуміння суті марксизму, особливо в осмисленні тих проблем, які пов'язані з характером суспільного розвитку, сутності і спрямованості суспільного прогресу. Спираючись на нові форми європейського робітничого руху, він розкривав і ті негативні наслідки, які можуть випливати з теоретичних положень, обгрунтованих марксизмом, на практиці.

Аналіз розвитку суспільства І. Франко розпочинає з його родового стану, зазначаючи, що основною суперечністю, яку покладено в основу цього розвитку, була суперечність між потребами збереження та забезпечення людського роду і можливістю задоволення цієї потреби природою, конкретизуючись у суперечність між людиною і навколишнім середовищем. Тільки тоді, коли вирішення цієї проблеми стало можливим на основі трудової діяльності через виготовлення знарядь праці, існування людського роду було забезпечене, зумовивши перехід від первісного суспільства до античності. Кроком уперед в історичному розвитку суспільства був його перехід від античності до Середньовіччя. Економічно це виявилося в поділі суспільства на замкнуті стани із суворим приписуванням кожному із них функціонального розподілу праці, де кожна трудова одиниця виконує певну функцію і тільки праця всіх одиниць створює завершений продукт.

Саме в розподілі праці І. Франко вбачав основний важіль суспільного прогресу, зазначаючи водночас, що перехід до середньовіччя був і кроком назад у духовному розвитку, причина чого -- дуже примітивний розвиток продуктивних сил. Розвиток останніх, піднесення ролі та значення міст, епохальні наукові відкриття зумовили радикальний перехід від середньовіччя до Нового часу. З розвитком суспільства відбувався процес посилення держави, яка виникла в результаті війн між племенами, закладаючи грунт політичної влади, панування людини над людиною, соціальної нерівності. Виникнення різних форм нерівності, особливо майнової, призвело до політичної тиранії як безкрайньої влади тирана та його оточення. Наведені процеси відбуваються нерівномірно, а сам поступ проходить зигзагоподібно.

Слід зазначити, що, розглядаючи проблему держави в контексті появи соціальної нерівності, І. Франко не заперечував державно-правового регулювання життя суспільства, однак виступав проти того, щоб суб'єктом регулювання була абсолютно деспотична держава. Звідси не сприйняття ним марксистського варіанта держави як диктатури пролетаріату, в якій він вбачав не панування закону, а всевладність керманичів над іншою частиною суспільства.

Визнання І. Франком ролі і значення економічних чинників у розвитку суспільства не виключало впливу на соціальний поступ ідеальних, духовних чинників. Він був твердо переконаний у тому, що будь-який суспільний рух повинен мати свою мету. Рух без мети -- людина без керма і вітрил, проте й мета, не просвітлена ясністю ідеалу, мета без мрії провідника -- ніщо. Та знову-таки у виробленні цього ідеалу він рекомендував звертатися до дійсності, а не до абстрактних схем.

Вищим ідеалом І. Франко вважав боротьбу за людське щастя, свободу людини. Досягнення цього ідеалу вчений пов'язував з розбудовою соціалістичного суспільства, розуміючи під соціалізмом прагнення усунути соціальну нерівність, всілякий визиск, убозтво, запровадити справедливість, змінити існуючий лад таким способом, щоб наявний продуктивний капітал, тобто земля, фабрики, машини та інше знаряддя праці, а також сировина замість того, щоб бути приватною власністю кількох людей, перейшла у власність колективу. Істотно, що І. Франко ніколи не писав про конкретні риси цього суспільства, наголошуючи лише на його загальних рисах, де головною поставало владнання всіх справ по-людськи, де люди перестануть бути панами і слугами, а стануть просто людьми. Соціалізм виступав для нього не державною власністю з диктатурою пролетаріату, а "свобідною" громадою і свободою кожної людини. Соціалістичне суспільство він вважав асоціацією громад, кожна з них має право на самостійне управління, розвиток і життя без будь-якого верховенства одного народу над іншим.

Особливо різко І. Франко виступав проти уявлень про історичну прогресивність і неминучість пролетаризації селянства, тверджень, що селянські маси дозріють до соціалізму тоді, коли вони перетворяться на наймитів, фабричних робітників і пролетаріат. Реальний шлях переходу селянства до соціалізму він вбачав у розвитку кооперативного і спілкового руху серед селян. Вимагаючи революційного оновлення світу, він виходив з того, що це потрібно робити не силою вогню і заліза, а працею, правдою, наукою, не виключаючи І насильного повалення існуючих порядків, якщо мирним шляхом не вдається добитися бажаних результатів.

При розгляді соціально-політичних поглядів І. Франка доцільно зупинитися і на його розумінні взаємозв'язку народних мас і видатних осіб в історичному розвитку суспільства. Звертаючись до цього питання, письменник рішуче відкидав теорію героя, висунуту англійським філософом, істориком і публіцистом Т. Карлейлем, пізніше модифіковану народниками. Розуміння ним цієї проблеми нам відкриває поема "Мойсей", в якій сучасні дослідники вбачають пошуки І. Франком розв'язання питання співвідношення людини І суспільства, боротьби народу за єдність власної держави, громадського та етичного ідеалу. Заперечувати наявність цих проблем у поемі "Мойсей" не доводиться. Та все-таки основною темою цієї поеми є проблема співвідношення народних мас і видатної особи. Мойсей постає насамперед народним провідником, далекоглядним пророком, мудрецем, філософом, розсудливим учителем і наставником, батьком, який любить своїх дітей, слугою народу. Його сила у кровних зв'язках з народом, без якого вождь -- не вождь. Вождь має бути душею народу.

На роздоріжжі історії провідники можуть помилятися, зневірюватися у поступі і сходити із суспільної сфери. Проте не королі, царі, полководці, провідники творять історію, а народ як рушійна сила і фундаментальна основа матеріальної і духовної культури. Особа є видатною і відіграє визначну роль у суспільстві лише тоді, коли вона відображує інтереси народних мас, прогресивні тенденції в історичному процесі, своєю діяльністю і творчістю утверджує все передове і людське в житті суспільства. І якщо вона перестає виконувати свої функції, сходить з історичної сцени, то нові покоління йдуть далі, "рівності проводять путь", новими шляхами прямують до своєї мети.

У поглядах І. Франка особливе місце займало національне питання, яке в 90-х роках XIX ст. він протиставив питанням соціалізму, а боротьбі за всеросійську революцію -- боротьбу за утвердження національної ідеї, дорікаючи українським соціал-демократам, що вони втратили відчуття свого національного характеру. Для І. Франка спочатку поставала Україна, а потім соціалізм. На відміну від "патентованих патріотів", змальовуючи картини українського народного життя, взятого з дійсності, він різко критикував "національну еліту": поміщиків, капіталістів, попів, буржуазну інтелігенцію, політику гноблення народу цісарсько-конституційним урядом Австро-Угорщини, виражав загальну любов до трудового народу, робітників, селян. Він вважав, що зло не в людях самих по собі, а в тих кайданах, якими незримими вузлами сильні світу цього скрутили слабких з їх справами і муками. Саме служінню простому народові присвятив він своє життя, щоб піднести в ньому жадобу світла, правди і справедливості, знайти шлях до них. З цього погляду захищав самостійність української культури, мови, свободу і самостійність України в колі всіх вільних народів.