Поняття і ознаки майнового паю

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Поняття і ознаки майнового паю

Поняття майнової частки (паю) ввів до юридичного обороту Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Формування цього поняття безпосередньо пов'язане з існуванням пайового фонду майна членів КСП. В інституціональному розумінні майновий пай розглядається як частка у пайовому фонді КСП. У функціональному значенні майновий пай є належною конкретному члену КСП частиною майна підприємства, яка використовується у виробничому процесі для забезпечення досягнення статутних цілей.

Водночас Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" не надає чіткого формулювання майнового паю, наводячи лише загальні положення щодо залежності права членів підприємства на пайовий фонд майна від їх трудового внеску, а також щодо визнання паю власністю члена підприємства. З цього випливає висновок про економічну сутність поняття майнового паю, закріпленого зазначеним законом. Економічна природа майнового паю походить з його розуміння як еквівалента трудової участі кожного працівника КСП у створенні майнової основи функціонування підприємства.

Критерієм виокремлення розміру кожного індивідуального паю виступає вартісна оцінка трудової участі його набувача через рівень одержаної ним оплати праці. Такий критерій визначення індивідуалізованого обсягу уречевленої праці у загальній вартості єдиного майнового комплексу КСП на момент розпаювання господарства безсумнівно є економічним.

Існують й інші легальні взаємодоповнюючі визначення майнового паю, які засвідчують нормативне закріплення саме економічного розуміння цього поняття: 1) майновий пай - це грошовий еквівалент трудового внеску кожного працівника в колективне надбання (майно) за період роботи в господарстві (на дату паювання) (Методичні рекомендації про порядок отримання майнового паю при виході із колективного сільськогосподарського підприємства його членів, розроблені Міністерством сільського господарства і продовольства України, Інститутом агарної економіки УААН); 2) майновий пай - частка майна члена підприємства у пайовому фонді, виражена у грошовій формі та у відсотках розміру пайового фонду (Методика уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 177); 3) майновий пай - це вартісна частина у майні КСП окремого працівника, яка фіксується на певну дату (розпаювання) (Лист Міністерства аграрної політики України від 5 липня 2001 р. № 37-25-3-15/5879); 4) майновий пай - частка майна у пайовому фонді колишнього колективного сільськогосподарського підприємства, що належить члену такого підприємства або іншій особі, яка має на нього право, виражена в грошовій формі та у відсотках розміру пайового фонду (п. 1.2 Рекомендацій щодо порядку здійснення права спільної часткової власності власниками майнових паїв колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, затверджених наказом Міністерства аграрної політики України від 20 травня 2008 р. № 315).

За юридичною природою майновий пай - це закріплене у спеціальному документі (майновому сертифікаті) право особи на одержання частки майна колишнього КСП в натурі, визначене залежно від його індивідуального трудового внеску у вартісному виразі.

Розуміння природи будь-якого складного процесу, явища чи речі спрощується, якщо виділити його сутнісні ознаки. При визначенні кваліфікаційних ознак майнового паю їх доцільно диференціювати на фізичні, соціальні, економічні та юридичні ознаки.

Фізичною ознакою є те, що майновий пай не є матеріальним, тобто не має речового наповнення. Конкретними речами майновий пай стає лише тоді, коли особа виходить зі Спілки співвласників і одержує свій пай у натурі. При цьому сам майновий пай припиняє своє існування.

Соціальна ознака полягає у тому, що майновий пай сприяє розвитку почуття власника у селян. Слугує підставою одержання додаткових засобів для задоволення природних потреб сільського населення у одязі, їжі, кормах для худоби тощо.

Наступними можна виділити економічні ознаки: а) майновий пай є частиною пайового фонду майна реорганізованого колективного сільськогосподарського підприємства, який пізніше перейшов у власність Спілки співвласників; б) майновий пай існує лише у вартісному виразі. Грошова оцінка майнового паю здійснюється за балансовою вартістю основних і оборотних засобів на момент передачі пайового фонду майна до Спілки співвласників з урахуванням його фізичного зносу; в) розмір майнового паю залежить від персонального трудового внеску кожного колишнього працівника КСП.

Нарешті, до юридичних ознак майнового паю належать такі ознаки: а) підставою виникнення права на майновий пай є юридичний факт членства у відповідному КСП на момент паювання майна; б) право на майновий пай засвідчується відповідним документом - майновим сертифікатом; в) відсутність юридичного зв'язку з конкретним індивідуалізованим майном до його виділення в натурі.

Вищенаведене дозволяє зробити такі узагальнюючі висновки. Правова природа майнового паю розкривається через його розгляд як сукупності речей щодо яких можуть виникати суб'єктивні права і обов'язки в межах відповідного правового режиму. Іншою складовою виступає розуміння майнового паю як суб'єктивного майнового права вимоги власника майнового сертифікату на: одержання частки доходів від використання; виділення майнового паю в натурі; відшкодування шкоди, завданої протиправними діями інших осіб всьому пайовому фонду або його частині. У таку двоступінчасту структуру повністю вписуються всі юридичні особливості майнових паїв.

Право на майновий пай

Перелік осіб, які мають право на майновий пай, містить п. 4 Порядку визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. за № 177. До списку осіб, які мають право на майновий пай, включаються всі члени підприємства, які працювали на момент здійснення процедури паювання та перепаювання. У розрахунок вартості індивідуального майнового паю включається вся оплата праці (грошова, натуральна), адже вона засвідчує трудовий внесок кожного працівника, що є матеріальним чинником зростання пайового фонду майна співвласників. Водночас існує перелік інших осіб, за якими відповідно до законодавства зберігається право на майновий пай.

Пенсіонери також мають право на майновий пай, бо вони своєю колишньою працею створювали пайовий фонд майна. Це стосується непрацюючих пенсіонерів. У разі продовження пенсіонером після виходу на пенсію праці у колишньому колгоспі чи КСП, у розрахунок розміру його трудового внеску включаються й суми оплати праці, одержаної за час виконання ним відповідних трудових функцій.

Особи, призвані для проходження строкової військової або альтернативної служби.

Відповідно до абз. 2 п. 1 ст. 8 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, а також стажу роботи за спеціальністю. Крім того, згідно зі ст. З Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12 грудня 1991 р. № 1975-ХІІ за працівником, який проходив альтернативну службу, також зберігається право на попередню роботу (посаду), яку він виконував (обіймав) до направлення на службу.

Особи, призвані на військові збори.

За призваними на збори військовозобов'язаними та резервістами відповідно до ст. 29 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ на весь період зборів, включаючи час проїзду до місця їх проведення і назад, зберігаються місце роботи, а також займана посада та середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування і форм власності.

Особи, які проходять підготовку з відривом від виробництва у навчальних закладах Товариства сприяння обороні України та в інших подібних навчальних закладах.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 та ч. 1 ст. 13 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ за громадянами України, які проходять підготовку з військово-технічних спеціальностей з відривом від виробництва у професійно-технічних навчальних закладах міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та у навчальних закладах Товариства сприяння обороні України, на весь час підготовки, включаючи час проїзду до місця підготовки та у зворотному напрямку, зберігаються місце роботи, а також займана посада та середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування і форм власності.

Особи, направлені підприємством для навчання до професійно-технічних та вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації.

У ст. 38 Закону України "Про професійно-технічну освіту" від 10 лютого 1998 р. № 103/98-ВР зазначено, що час навчання у професійно-технічному навчальному закладі зараховується до трудового стажу учня, слухача, у тому числі до безперервного і до стажу роботи за спеціальністю. Також відповідно до п. д) ч. З ст. 56 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ час навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації в аспірантурі й докторантурі зараховується до загального та спеціального трудового стажу.

Особи, направлені для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва.

При направленні працівників для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва відповідно до ст. 122 КЗпП України за ними зберігається місце роботи (посада) і провадяться виплати, передбачені законодавством.

Особи, обрані на виборчі посади органів місцевого самоврядування та органи державної влади, а також профспілкових організацій.

Відповідно до статей 118,119 КЗпП України за працівниками, звільненими від роботи внаслідок обрання їх на виборні посади в державних органах, а також у профспілкових та інших громадських організаціях, зберігається після закінчення їх повноважень за виборною посадою попередня робота (посада).

Жінки, що знаходяться у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами.

За час відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за жінками зберігається місце попереднього працевлаштування (ст. 179 КЗпП України).

Особи, які знаходяться у відпустці по догляду за дитиною.

Відповідно до ст. 181 КЗпП України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку зараховується як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю.

Особи, які втратили працездатність внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, що було пов'язано з виконанням трудових обов'язків на цьому підприємстві.

Пунктом г) ст. 21 Закону України встановлено виплату пенсії по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання. Крім того, такі особи відповідно до ст. 173 КЗпП та ст. 1195 ЦК України мають право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи ушкодженням здоров'я. У разі одержання такої шкоди безпосередньо у колгоспі чи КСП суми відшкодування (щомісячні чи одноразові) зараховуються на збільшення розміру персонального трудового внеску працівника, який виступає основою визначення індивідуального майнового паю.

Особи, які припинили трудові відносини з підприємством, але не отримали при цьому належного їм майнового паю натурою, грошима або цінними паперами.

За особами, які одержали право на майновий пай, але після цього припинили трудові відносини з підприємством, майновий пай зберігається. Такі майнові паї належать до невитребуваних. Відповідно до п . 1 Рекомендацій щодо порядку здійснення права спільної часткової власності власниками майнових паїв колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, затверджених наказом Міністерства аграрної політики України від 20 травня 2008 р. № 315 невитребуваний майновий пай - це майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства або іншої особи, що має на нього право, які невідомі або не отримали в установленому порядку право власності на майновий пай. Невитребуваний майновий пай особа, яка має на нього право, може витребувати у натурі, грошима або цінними паперами чи стати співвласником майна пайового фонду колишнього КСП.

Спадкоємці померлих осіб, які мали право на майновий пай.

Спадкування майнового паю здійснюється на підставі ст. 1226 ЦК України, за якою частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку в праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі. За відсутності заповіту спадкування майнових паїв здійснюється за законом.

Список осіб, які мають право на майновий пай, складається комісією і затверджується зборами співвласників. За рішенням зборів співвласників до списку осіб, що мають право на майновий пай, можуть бути внесені й інші категорії осіб, наприклад такі, що відпрацювали у господарстві довгий час і вибули з поважних причин, а також особи, які мають право на пайовий фонд майна, але з різних причин не були включені до списку. До останніх можуть включатися, зокрема, працівники соціальної сфери села, які безпосередньо обслуговували населення відповідного населеного пункту, на території якого функціонувало реорганізоване колективне сільськогосподарське підприємство, а також перебувають майнові паї у складі майна пайового фонду. Проте включення зазначених осіб до переліку осіб, які мають право на майновий пай, можливе лише за умови їхнього затвердження загальними зборами співвласників.

Загалом внесення всіх перелічених осіб до зазначеного списку здійснюється на підставі їхньої особистої заяви до зборів співвласників майна пайового фонду колишнього колективного сільськогосподарського підприємства.

Правове регулювання використання майнових паїв

Іншою нагальною проблемою, що потребувала вирішення, було визначення подальшої долі майнових паїв, не витребуваних у натурі їх власниками. На той час витребували майно з пайового фонду лише окремі власники майнових паїв або їх спадкоємці. Причин такого стану є декілька. По-перше, високоліквідного майна (грошові кошти, трактори й автомобілі, поголів'я тварин, насіннєвий фонд, корми тощо), яке можна ефективно використати після одержання в рахунок майнового паю, фізично не може вистачити порівну для всіх селян-співвласників майнового комплексу колишнього КСП. По-друге, низьколіквідне майно (як-то тваринницькі приміщення та обладнання для них), частка якого у пайовому фонді завдяки високій балансовій вартості є значною, складно використовувати поодинці. Наприклад, у результаті перепаювання власнику майнового сертифікату у рахунок паю було виділено десяту частину корівника. Безсумнівним є той факт, що великої потреби у цьому майні особа-співвласник майна КСП не відчуває, адже його ефективне використання за цільовим призначенням можливе лише у разі цілісного застосовування за умови повного заповнення худобою. По-третє, вагома кількість майнових паїв залишилася невитребуваною внаслідок смерті поодиноких осіб похилого віку за відсутності спадкоємців. По-четверте, через відсутність достатньої роз'яснювальної роботи з боку державних органів, а також відому інертність селянських мас до нововведень майнові паї так і залишилися невитребуваними.

У результаті велика частина засобів виробництва виявилася незадіяною у процесі сільськогосподарського виробництва. З метою подолання зазначених негативних наслідків процесу перепаювання Міністерством аграрної політики України було прийнято цілу низку рекомендаційних актів. Наказом від 6 квітня 2001р. № 96 було затверджено Рекомендації щодо передачі майна пайового фонду реорганізованого колективного сільськогосподарського підприємства у спільну часткову власність та організації управління таким майном.

Для врегулювання відносин між співвласниками невитребуваного майна Рекомендаціями запропоновано укладення договору про спільне володіння, користування і розпорядження майном, що знаходиться у спільній частковій власності. У цьому договорі визначається особа, уповноважена від імені всіх співвласників майна на представлення їх інтересів при укладанні в подальшому цивільно-правових договорів. Укладання таких договорів, спрямованих на використання майна пайового фонду відбувається за рішенням зборів співвласників, які доручають уповноваженому їх підписання від імені співвласників. Форму договорів про спільне володіння, користування і розпорядження майном, що знаходиться у спільній частковій власності, наведено у додатку до зазначених Рекомендацій.

Способи використання майна співвласників було визначено Рекомендаціями щодо використання майна, яке перебуває у спільній частковій власності, затвердженими наказом Міністерства аграрної політики України від 9 квітня 2001 р. № 97 (зі змінами, внесеними згідно з наказом Мінагрополітики від 1 липня 2003 р. № 210): 1) частина інвентарних об'єктів, які задіяні у виробничому процесі, передається в оренду суб'єкту підприємницької діяльності на підставі договору оренди, форма якого наводиться у додатку; 2) частина інвентарних об'єктів, які не використовуються у виробництві в даний час, але надалі можуть бути використані, передається користувачеві майна на зберігання на підставі договору схову; 3) частина інвентарних об'єктів, які не задіяні у виробничому процесі і не мають перспективи використання, за рішенням співвласників може бути демонтована і ліквідована. При цьому матеріали від демонтажу за їх ліквідаційною вартістю включаються до пайового фонду або видаються співвласникам у рахунок їх майнових паїв.

Оборотні засоби, які ввійшли до пайового фонду, підлягають викупу орендарем на умовах товарного кредиту. Договір оренди частини майна, яке перебуває у спільній частковій власності, рекомендовано укладати на термін, який відповідає терміну оренди землі. Форми договорів оренди, схову та купівлі-продажу майна, що знаходиться у спільній частковій власності, наведені у додатках до Рекомендацій.

Рекомендовано також диференціювати орендну плату за користування майном на дві частини: 1) премію власнику майна в розмірі не менше 1% від вартості паю, яка виплачується власнику майна в грошовій, натуральній формі чи послугами за домовленістю сторін; 2) амортизаційну складову в розмірі амортизаційних відрахувань на орендоване майно, яка є джерелом формування фонду відтворення орендованих основних засобів. Під амортизацією розуміється щорічна вартість зносу основних засобів. Наприклад, за технічними характеристиками заводу-виготовлювача трактор вартістю 200 тис. грн має максимальний строк експлуатації 10 років. Це означає, що вартість такого трактора буде щорічно пропорційно переноситися на вартість виробленої продукції. Кожен рік вартість трактора зменшуватиметься на 20 тис. грн аж до повного його зносу через 10 років.

Тому пропозиція покласти на орендаря обов'язок створювати фонд відтворення орендованого майна є прогресивною. Під час експлуатації основні засоби посилено зношуються і тому потребують капітального і поточного ремонтів. Цілком логічним є те, щоб орендар відраховував кошти у спеціальний фонд у розмірі щорічного зносу орендованих основних засобів.

Порядок використання фонду відтворення орендованих основних засобів регламентується Тимчасовим положенням про фонд відтворення орендованих основних засобів, затвердженим зазначеним наказом Мінагрополітики України від 9 квітня 2001 р. № 97. Відповідно до цього положення розмір відрахувань встановлюється договором оренди залежно від складу і вартості орендованого майна. Кошти Фонду можуть використовуватись як для реконструкції та поліпшення орендованих основних засобів, так і для розширення виробництва, тобто придбання нових основних засобів чи модернізації діючих.

Пізніше наказом Міністерства аграрної політики України від 1 липня 2003 р. № 210 Тимчасове положення про фонд відтворення орендованих основних засобів було перейменоване на Примірне положення про фонд відтворення орендованих основних засобів. При цьому зміни відбулися лише щодо назви фонду: зміст обох положень залишився ідентичним.

Одним із напрямів використання майнових паїв є запропонований Мінагрополітики України шлях створення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів відповідно до Рекомендацій щодо створення сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів з використанням майнових паїв або часток в майні, що знаходиться у спільній частковій власності колишніх членів реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затверджених наказом від 18 березня 2003 р. № 67. Рекомендації застосовуються у випадках, коли співвласники майна пайового фонду або майна спільної часткової власності колишніх членів реорганізованих КСП разом отримують у натурі належні їм майнові паї або частки у спільному майні і мають намір створити неприбуткові сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, в яких власник майнових паїв або частки у спільному майні та споживач цих послуг поєднуються в одній особі.

Нарешті, 20 травня 2008 р. Міністерство аграрної політики України прийняло Рекомендації щодо порядку здійснення права спільної часткової власності власниками майнових паїв колишніх колективних сільськогосподарських підприємств (далі - Рекомендації), затверджені наказом № 315 на зміну попередніх рекомендацій, затверджених наказом від 6 квітня 2001 р. № 96. На відміну від минулих рекомендацій, не йдеться про Спілку співвласників. Вищим органом співвласників майнових паїв визнаються збори. Визначено правомочність цих зборів, рішення яких приймається за згодою не менш як 2/3 співвласників, крім рішень щодо відчуження майна та виділення в натурі частки з майна, які приймаються одностайно.

При цьому обов'язковість обрання Уповноваженого як особи, наділеної найвищими виконавчими повноваження з розпорядження спільним майном, втратило імперативність. Віддаючи можливість обрання Уповноваженого на розсуд зборів співвласників, Рекомендації, крім фізичних осіб-співвласників майнових паїв, дали змогу обирати Уповноваженим будь-яку фізичну чи юридичну особу. Також, якщо раніше вихід зі Спілки співвласників здійснювався на загальних засадах, визначених законодавством, то тепер процедуру виділення майнових паїв у натурі регламентовано окремим розділом Рекомендацій. Щодо інших положень принципових розбіжностей не спостерігається.

Позитивним моментом є те, що у додатку до Рекомендацій щодо використання майна, яке перебуває у спільній частковій власності, затверджених наказом Міністерства аграрної політики України від 9 квітня 2001 р. № 97, наведено форму договору оренди спільного майна співвласників майнових паїв. Договір не є типовим, але він має важливе значення в умовах сьогодення. По-перше, застосування цієї форми договору дає змогу уніфікувати механізм правового регулювання оренди майнових паїв у цілому на території України. По-друге, чинний цивільно-правовий договір майнового найму не відбиває особливостей такого специфічного предмета, як майнові паї, що вимагає його аграрно-правового регулювання.

Водночас орендна модель, закладена у форму договору, не позбавлена окремих недоліків. Наприклад, предметом договору визначено лише основні засоби (індивідуалізовані речі), за що передбачена орендна плата. Проте до складу майнових паїв входять як основні, так і оборотні засоби. Як свідчить практика аграрно-орендних відносин, орендарі користуються оборотними засобами (поголів'ям продуктивних тварин, насінням, кормами тощо), не сплачуючи за них. Такий стан ущемляє права власників майнових паїв, дозволяючи орендарям за їх рахунок одержувати додаткові доходи.

Законодавство передбачає варіант викупу орендарем оборотних засобів на умовах товарного кредиту за договором купівлі-продажу майна, що знаходиться в спільній частковій власності, форма якого також наведена у додатку до Рекомендацій щодо використання майна, яке перебуває у спільній частковій власності, затверджених наказом Міністерства аграрної політики України від 9 квітня 2001 р. № 97. Проте ця норма має індикативний (рекомендаційний) характер, а тому не береться орендарем до уваги. Це становить ще один негативний момент, адже згадувані договори не мають нормативного характеру через відсутність реєстрації у Міністерстві юстиції України.

Правові засади управління в АПК та відповідальність за правопорушення

Правові засади державного регулювання сільського господарства

Поняття та зміст державного регулювання сільським господарством

Пріоритетність розвитку агропромислового комплексу України в національній економіці зумовлюється винятковою значущістю та незамінністю вироблюваної продукції сільського господарства в життєдіяльності людини і суспільства. Виходячи зі статусу України як повноцінного члена Світової організації торгівлі (СОТ) та в умовах здійснення євроінтеграції важливим завданням держави є контроль та управління аграрним сектором економіки. Зважаючи на те, що процеси реформування майнових та земельних відносин, не тільки не принесли відчутних позитивних економічних результатів, а навпаки загострили ситуацію на селі, значно підвищується роль держави у забезпеченні ефективного регулювання аграрним сектором економіки. Основними складовими державної аграрної політики є комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектору економіки, розв'язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.

Державно-правове регулювання аграрного сектора економіки традиційно складає самостійний інститут аграрного права. Воно становить сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління, які відають цією складовою народного господарства, прийняття і належного виконання аграрних законів і нормативно-правових актів про сільське господарство, закріплення кола повноважень (компетенції) цих органів.

Державно-правове регулювання сільського господарства здійснюється на засадах, передбачених Конституцією України, ГК України, законами України: "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року", "Про державну підтримку сільського господарства України", іншими нормативно-правовими актами аграрного законодавства, а також законодавства, яким регулюється діяльність органів державного управління та контролю в цілому.

Слід зазначити, що законодавець розширив сферу, на яку розповсюджуються засади державної аграрної політики: це як безпосередньо сільське, так і рибне господарство, харчова промисловість і перероблення сільськогосподарських продуктів, аграрна наука і освіта, соціальна сфера села, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення (ст. і Закону України "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року").

Напрями державного регулювання безпосередньо залежать від особливостей сільськогосподарського виробництва, його сезонності, впливу природно-кліматичних умов і, як наслідок, високого характеру ризику такого виду діяльності, його збитковості, низької інвестиційної привабливості, що, в свою чергу, вимагає здійснення постійної державної підтримки суб'єктів господарювання в цій галузі.

Існує декілька основних напрямів участі держави в регулюванні аграрних відносин, а саме: реалізація аграрної реформи, яка пов'язується з процесами паювання та приватизації майна і землі сільськогосподарських підприємств; продовження структурних змін в аграрному секторі і пов'язане з цим уточнення правового становища сільськогосподарських товаровиробників; визначення особливих умов участі сільськогосподарських підприємств у фінансових відносинах, у тому числі оподаткуванні, і заходи державної підтримки учасників сільськогосподарського виробництва; державне регулювання окремих видів сільськогосподарської діяльності, зокрема рослинництва, тваринництва тощо; особливості використання земель сільськогосподарського призначення; формування ринкових відносин на договірних засадах, зокрема шляхом укладення договорів купівлі-продажу, контрактації, поставки сільськогосподарської продукції; про надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам; про матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарського виробництва; контроль над якістю і безпекою сільськогосподарського виробництва; підтримка наукових досліджень, підготовки кадрів для села; розвиток сільських територій.

Серед стратегічних цілей державної аграрної політики особливо необхідно виділити гарантування продовольчої безпеки держави. Поняття "продовольча безпека" міститься в Законі України "Про державну підтримку сільського господарства України", згідно з яким - це захищеність життєвих інтересів людини, яка виражається у гарантуванні державою безперешкодного економічного доступу людини до продуктів харчування з метою підтримання її звичайної життєвої діяльності (п. 2.13 ст. 2). Вона визначається за такими критеріями: достатність продовольчого споживання як відношення фактичного рівня споживання основних харчових продуктів на одну особу до науково обґрунтованих (медично рекомендованих) норм здорового харчування; доступність продовольчого споживання як відношення вартості річного набору харчових продуктів на одну особу, що відповідає науково обґрунтованим нормам здорового харчування, до річного розміру доходу на одну особу; продовольча незалежність, тобто частка продовольчого імпорту в загальному обсязі продовольчого споживання. На сьогоднішній день всі ці показники не забезпечуються. Так, перший показник за найважливішими харчовими продуктами (молочними і м'ясними), зокрема у 2005 р., складав лише 49-59 відсотків. Що стосується рівня споживання всіх продуктів, то він в Україні значно нижчий, ніж у розвинутих країнах світу. І останнє: в умовах вступу України до СОТ, а також кризового стану агропромислового комплексу зросла частка імпорту продуктів харчування, які до того ж є не найкращої якості, що ставить під загрозу продовольчу незалежність країни.

Наступним стратегічним завданням державної аграрної політики є перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави. Для цього необхідним є підтримка наукових досліджень зі створення та впровадження нових екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій вирощування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення з неї конкурентоспроможної вітчизняної продукції. Зважаючи на відсутність у сільськогосподарських підприємств достатніх фінансових ресурсів для реалізації наукових розробок та високих технологій, а також високий комерційний ризик інвестування в інноваційну сферу, особливо на початковому етапі впровадження інновації, тривалий строк окупності таких інвестицій, особлива увага повинна приділятися питанням їх державної фінансової підтримки.

Також до стратегічних завдань державної аграрної політики належить збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації; комплексний розвиток сільських територій та розв'язання соціальних проблем на селі. В країні, де практично третину населення складають селяни, забезпечення їх прав набуває особливого значення. На жаль, українське селянство завжди потерпало від зневажливого ставлення до його проблем з боку держави. Нічого не змінилося і на сьогоднішній день. Проголошені Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" напрями державної підтримки сільськогосподарського товаровиробника, зокрема щодо державного інвестування розвитку соціальної сфери села та агропромислового комплексу, забезпечення соціальної захищеності селян, залишились лише на папері і не отримали реальної матеріальної підтримки з боку держави. Незважаючи на цілу низку нормативно-правових актів, які були прийняті з моменту проголошення незалежності України, село продовжує вимирати. Рівень народжуваності сільського населення в розрахунку на 1000 осіб знизився з 13,7 до 9,4 осіб, рівень смертності підвищився з 14,4 до 20,5 осіб і перевищив аналогічний показник смертності міського населення в 1,4 раза (п. 1 Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158).

Реалізація напрямів державної аграрної політики здійснюється відповідно до державних цільових програм. Метою розроблення державних цільових програм є сприяння реалізації державної політики на пріоритетних напрямах розвитку держави, окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць; забезпечення концентрації фінансових, матеріально-технічних, інших ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу, а також координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій для розв'язання найважливіших проблем. Так, з метою розв'язання проблеми низької конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції, внаслідок чого вона може бути витіснена з ринку, що зумовлено вступом України до СОТ, постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 2009 р. № 562 було затверджено Державну цільову програму створення оптових ринків сільськогосподарської продукції.

Закон України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" від 11 вересня 2003 р. визначає правові основи для здійснення регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності.

Відповідно до законодавства в аграрній підприємницькій діяльності регуляторними органами виступають: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство аграрної політики України, Міністерство економіки України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Державний комітет України із земельних ресурсів тощо. Так, до регуляторних актів Міністерства аграрної політики України належать накази, інструкції, зокрема наказ Міністерства аграрної політики України "Питання діяльності Аграрного фонду на організованому аграрному ринку у 2009/2010 маркетинговому році" від 24 січня 2009 р. № 50 тощо.

В умовах світової економічної кризи держава в особі Кабінету Міністрів України відповідає за реалізацію антикризових заходів, у тому числі і в аграрному секторі економіки. У цих умовах завданням Уряду є забезпечення ефективного функціонування агропромислового комплексу, продовольчої безпеки і продовольчої незалежності країни, підвищення експорту продукції агропромислового комплексу, а також розвиток сільської місцевості.

Таким чином, державне регулювання сільського господарства передбачає запровадження заходів політики аграрного протекціонізму - державної підтримки вітчизняних аграрних товаровиробників шляхом забезпечення стабільного фінансування підприємств агропромислового комплексу за бюджетними програмами підтримки їх розвитку, насамперед спрямованих на надання фінансової підтримки підприємствам агропромислового комплексу із застосуванням механізму здешевлення кредитів, забезпечення державної підтримки оновлення машинно-тракторного парку за напрямами та в обсягах, що передбачені Державною цільовою програмою реалізації технічної політики в агропромисловому комплексі на період до 2011 року, сприяння створенню і функціонуванню сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів у галузях тваринництва, рослинництва та переробки сільськогосподарської продукції, стимулювання виробництва та використання біологічних видів палива, забезпечення виконання заходів, спрямованих на охорону земель, збереження і відтворення родючості ґрунтів, раціонального та ефективного використання земель сільськогосподарського призначення тощо.

Суб'єктами державного управління сільського господарства є ті органи державного управління, що здійснюють державне регулювання сільським господарством, забезпечують належне виконання положень аграрного законодавства, здійснення повсякденного управління підлеглими по вертикалі управлінськими структурами, виробничо-господарськими, виробничо-обслуговуючими сільське господарство службами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських підприємств і об'єднань.

Об'єктами державного регулювання сільського господарства є матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва. До них належать насамперед землі сільськогосподарського призначення, що становлять основу сільськогосподарського виробництва, а також галузі сільського господарства (рослинництво, тваринництво, рибництво), соціальна сфера села тощо.

До принципів державного регулювання аграрного сектору економіки належать як загальні, так і спеціальні принципи. Перші передбачені Конституцією України, яка гарантує право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України (ст. 13); право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42) тощо. Крім того, ГК України визначає такі принципи, як забезпечення державою: захисту конкуренції у підприємницькій діяльності; екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; належних, безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (ст. 5); економічної багатоманітності та рівного захисту державою усіх суб'єктів господарювання; вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; захисту національного товаровиробника; заборони незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини (ст. 6).

До інших можна віднести: аграрний протекціонізм; пріоритетність соціального розвитку села; взаємозв'язок економічних і соціальних цілей сільськогосподарських підприємств; вільний вибір сільськогосподарськими товаровиробниками форм власності і напрямів трудової та господарської діяльності (ст. 15 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві"); рівність суб'єктів господарювання на селі, а також її їх рівні можливості у доступі до державної фінансової підтримки; невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання та господарську діяльність суб'єктів підприємництва (ч. З ст. 2 Закону України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років"); пріоритетність використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва сільськогосподарської продукції, що безпосередньо закріплено в Земельному кодексі України.

Повноваження Міністерства аграрної політики України та його органів на місцях

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості та комплексного розвитку сільських територій є Міністерство аграрної політики України. Його діяльність регулюється Конституцією України, Указом Президента України "Питання Міністерства аграрної політики України" від 7 червня 2000 року № 772, постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про Міністерство аграрної політики України" від 1 листопада 2006 року № 1541 та іншими нормативно-правовими актами.

Міністерство аграрної політики України (Мінагрополітики) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство очолює Міністр, який призначається на посаду і звільняється з посади в установленому порядку Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Основними завданнями Мінагрополітики є:

- формування та реалізація державної аграрної політики, організація розроблення та здійснення заходів із забезпечення продовольчої безпеки держави;

- здійснення державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості;

- розроблення і здійснення заходів, спрямованих на комплексний розвиток галузей агропромислового виробництва і сільських територій;

- участь у формуванні та реалізації інноваційної, інвестиційної і соціальної політики у сільській місцевості; майновий пай співвласник

- координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної аграрної політики, забезпечення продовольчої безпеки держави та удосконалення структури галузей агропромислового виробництва.

Свої повноваження Мінагрополітики здійснює відповідно до покладених на нього завдань. Так, зазначений орган державного регулювання розробляє: основні напрями державної аграрної політики, стратегії та механізмів її реалізації; проекти нормативно-правових актів, що стосуються регулювання відносин у галузях агропромислового виробництва; державні цільові та інші програми розвитку галузей агропромислового виробництва, комплексного розвитку сільських територій; заходи щодо розвитку інфраструктури аграрного та продовольчого ринку, зокрема аграрних бірж, аукціонів живої худоби та птиці, оптових продовольчих ринків, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, кредитних спілок, страхових компаній, виставок, ярмарків тощо; заходи щодо формування Аграрним фондом державного продовольчого резерву; галузеві програми поліпшення безпеки і гігієни праці та виробничого середовища; умови експлуатації внутрішньогосподарських меліоративних систем підприємствами галузей агропромислового виробництва.

Крім того, Мінагрополітики забезпечує: проведення цінового моніторингу внутрішнього і зовнішнього аграрного та продовольчого ринку; сертифікацію зернових складів на відповідність стандартам якості послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, ведення реєстрів складських документів на зерно та зерна, прийнятого на зберігання, декларування зерна суб'єктами його зберігання; реалізацію державної політики у сфері виробництва продуктів дитячого та лікувально-профілактичного харчування; державний захист прав покупців сільськогосподарської техніки та користувачів послуг з технічного сервісу; відомчу реєстрацію та облік тракторів, самохідних шасі, сільськогосподарської техніки, інших машин і обладнання незалежно від форми власності, що підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування (крім механічних транспортних засобів, реєстрація та облік яких здійснюються відповідно до законодавства іншими органами); ліцензування окремих видів господарської діяльності; розвиток виробництва і використання біодизелю, біоетанолу, інших альтернативних видів палива та відновлювальних джерел енергії; державне управління племінною справою у тваринництві, атестацію спеціалістів, які виконують роботи, пов'язані з веденням первинного обліку продуктивності худоби та птиці, здійсненням офіційної класифікації (оцінки) тварин, отриманням, ідентифікацією і зберіганням сперми, ембріонів, яйцеклітин, штучним осіменінням маток і трансплантацією ембріонів; виконання програм підтримки індивідуального житлового будівництва, реформування і розвитку комунального господарства у сільській місцевості.

До повноважень міністерства також відноситься здійснення: формування і реалізації державної технічної політики, розвитку ринку сільськогосподарської техніки, зокрема на умовах фінансового лізингу, нагляду за технічним станом машин і обладнання, а також з питань охорони праці, пожежної безпеки і безпеки дорожнього руху; регулювання сільськогосподарської дорадчої діяльності; роботи, спрямованої на розвиток насінництва, розсадництва, племінної справи у тваринництві, проведення комплексної оцінки (бонітування) худоби та птиці; державного управління у сфері насінництва та розсадництва; організаційного та методичного забезпечення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників у навчальних закладах, підприємствах, установах і організаціях, що належать до сфери Його управління.

Мінагрополітики організовує: державний контроль та нагляд за якістю та безпекою сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства, їх зберіганням і продажем; радіаційний контроль і проведення заходів щодо організації сільськогосподарського виробництва на територіях, забруднених хімічними, радіоактивними та іншими шкідливими речовинами; державний контроль за дотриманням законодавства про захист рослин, застосування агрохімікатів та регуляторів росту рослин; державний контроль за якістю сільськогосподарської техніки, інших машин і обладнання, запасних частин, насіння і садивного матеріалу, племінних (генетичних) ресурсів тощо. Також міністерство організовує та координує: роботу з раціонального ведення лісового господарства і використання лісових ресурсів, наданих у постійне користування підприємствам галузей агропромислового виробництва, що належать до сфери його управління; роботу, спрямовану на захист вітчизняних підприємств галузей агропромислового виробництва від недобросовісної конкуренції, дискримінаційних умов діяльності, ефективне застосування антидемпінгового законодавства; сертифікацію продукції рослинництва, тваринництва, у тому числі племінних (генетичних) ресурсів, птахівництва, харчових та переробних галузей.

До важливих повноважень Мінагрополітики належать: затвердження положення про державні книги племінних тварин і Державний племінний реєстр, забезпечення ведення зазначених книг та Реєстру, дотримання вимог щодо якості племінних (генетичних) ресурсів, показників племінного обліку, згідно з якими ведеться документація з племінної справи у тваринництві; ведення реєстру атестованих виробників молока, молочної сировини і молочних продуктів; встановлення порядку надання відповідного статусу суб'єктам племінної справи у тваринництві, що провадять діяльність відповідно до загальнодержавних програм селекції у тваринництві, видача відповідних свідоцтв (сертифікатів).

Необхідно відмітити також, що міністерство виконує у встановленому законодавством порядку функції з управління майном, що перебуває у державній власності і належить до сфери його управління, бере участь у формуванні Єдиного реєстру об'єктів державної власності, проводить моніторинг родючості фунтів та агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення, координує роботу з відновлення їх продуктивної цінності, запроваджує систему ведення органічного сільського господарства та виконує інші функції.

Органами, що здійснюють управління сільським господарством на місцях, є: Головне управління агропромислового розвитку обласної, управління агропромислового розвитку Севастопольської міської державних адміністрацій та управління агропромислового розвитку районної державної адміністрації. Вони діють на підставі відповідних Типових положень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 р. № 967. Ці органи підзвітні та підконтрольні голові відповідної адміністрації та Міністерству аграрної політики України.

Основними завданнями головного управління є:

- забезпечення реалізації державної аграрної політики, розроблення та виконання регіональних інноваційно-інвестиційних та інших програм і прогнозів розвитку галузей агропромислового виробництва;

- участь у формуванні та реалізації соціальної політики на селі, сталого розвитку регіонального агропродовольчого ринку і сільських територій регіону;

- організація роботи з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, наукового і кадрового забезпечення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці та техніки безпеки.

Управління очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади головою відповідної державної адміністрації за погодженням з міністерством.

Управління агропромислового розвитку районної держадміністрації Є її структурним підрозділом, підзвітним та підконтрольним голові районної державної адміністрації, Головному управлінню агропромислового розвитку обласної держадміністрації і Міністерству аграрної політики України.

Основними завданнями управління є:

- участь у реалізації державної аграрної та соціальної політики на селі, проведення аналізу тенденцій і прогнозування процесу розвитку галузей агропромислового виробництва і сільських територій;

- створення належних умов для організації виробництва і збуту сільськогосподарської продукції та продовольства, сприяння розвитку ринкової інфраструктури, а також проведення моніторингу агропродовольчого ринку;

- участь у межах своїх повноважень у здійсненні заходів з питань збереження, відтворення та раціонального використання земельних, водних та інших природних ресурсів, охорони праці і техніки безпеки.

Управління очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади головою районної державної адміністрації за погодженням із заступником голови обласної держадміністрації та начальником Головного управління агропромислового розвитку обласної держадміністрації.

Зазначені Управління є юридичними особами, мають самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Размещено на Allbest.ru