Функціонування німецьких органів влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Функціонування німецьких органів влади

17 липня 1941 р. А. Гітлер, начальник штабу Верховного головнокомандування Кейтель, райхсміністр і начальник райхс- канцелярії д-р Ламмерс підписали наказ про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях. У ньому, зокрема, наголошувалося: «Після закінчення бойових дій в окупованих східних областях управління цими областями переходить від військових інстанцій до органів цивільної влади. Області, на які поширюється це положення, і час передачі управління областю цивільним органам визначаються в кожному окремому випадку моїм особливим наказом». Усі регіони, що не входили до компетенції адміністрації Генерального губернаторства або адміністрації прикордонних із Німеччиною областей, підлягали райхсміністру у справах окупованих східних областей.

Територія, що перебувала у віданні міністра у справах окупованих східних областей, поділялася на райхскомісаріати, ті, у свою чергу, -- на генеральні округи, що складалися з округів (областей). Очолювалися ці адміністративні одиниці відповідно райхскомісарами, генерал-комісарами та гебітскомісарами, причому на перші дві посади призначав особисто фюрер, а керівників головних управлінь райхскомісаріату, а також гебітско- місарів -- райхсміністр у справах окупованих східних областей.

Райхсміністр одержував право видавати закони для зайнятих територій, а також делегувати ці повноваження підпорядкованим йому райхскомісарам. Усі органи цивільного управління перебували у віданні райхскомісарів. Забезпечення роботи підприємств, транспорту й пошти в період воєнних дій покладалося на відповідні державні органи, що отримували вказівки від начальника штабу Верховного головнокомандування збройних

Апарат райхсміністерства у справах окупованих східних областей адаптувався до виконання визначених нацистською верхівкою Німеччини завдань. У його структурі перебував департамент у справах України й Прибалтики, що складався з головних відділів (управлінь). Політичне управління на чолі з Г. Лейб- брандтом відповідало за вироблення й формулювання політичних засад директив, орієнтованих на оптимізацію управління зайнятими землями. У березні 1944 р. його реорганізували в Головний політичний штаб. На адміністративне -- (керівник -- Л. Рунге) покладалась відповідальність за організацію управління всіма сферами життя. Економічне управління (очільник -- Г. Шлоттерер) займалося організацією виробництва, підприємництва, торгівлі, а також використання промислової та сільськогосподарської продукції в окупованих теренах. До компетенції технічного управління, яке очолював Ф. Шютце, входили налагодження будівельних і ремонтних робіт, водного господарства, комунікацій тощо. З огляду на складність забезпечення кваліфікованими управлінцями державних служб на окупованих землях особливого значення набувала діяльність управління кадрів. Важливі функції покладалися на управління преси та пропаганди, культури та інші.

Указ Гітлера про створення райхскомісаріату «Україна» з'явився 20 серпня 1941 р. Спочатку територія РКУ, передана цивільній німецькій адміністрації 28-29 серпня, була незначною. Надалі, з окупацією всієї території України, її межі розширилися. Якщо в серпні 1941 р. РКУ охоплював 71 тис. км2, то в жовтні -- 176 тис. км2, 16 листопада -- 235 тис. км2. На початок 1943 р. його площа становила 339 тис. км2, тут мешкало 16,9 млн. осіб.

У серпні 1941 р. були підготовлені загальні директиви Райхсміністерства східних областей про адміністративний поділ окупованих областей України, якими визначалися кордони РКУ. Автори документа передбачали створення 7 генеральних округ: «Волинь», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Таврія», «Чернігів». Однак на ділі генеральна округа «Чернігів» так і не була створена, а «Таврія» функціонувала лише частково.

Генеральні округи («ОепегаіЬеЕІгк») поділялися на 114 округів («Кге^еЬіеІ:», «ОеЬ^кош^агіаІ:»), що, у свою чергу, складалися з 434 районів за довоєнним радянським територіально-адміністративним поділом. Кожен із них мав площу 250-400 тис. га й налічував 150-250 тис. населення. Крім того, виокремлювалися 5 округ міського типу, якими управляли штадткомісаріати на чолі з генерал-комісарами, -- Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кам'янське. Меншими містами керували штадт- комісари, а невеликими (всього їх налічувалося 25) -- орт- скомісари.

Центральний апарат РКУ мав таку структуру. Райхскомісару безпосередньо підлягали його заступник, референт, ад'ютант, начальник інформаційної служби, приват-канцелярія. При апараті перебували постійно відряджені вищий начальник СС та поліції, зв' язків, офіцер військового командування, уповноважені з закордонних справ, пошти та залізниць, моторизована рота. Уконс- титуювання центрального адміністративного апарату РКУ віддзеркалювало структуру міністерства окупованих східних областей і базувалося на 4 головних управліннях -- центральному, політичному, господарському й технічному. Головне управління очолював фон Ведельштадт, його заступником був призначений Даргель (на нього покладалося керівництво всіма адміністративними структурами). Центральним бюро керував Клебановський, персональним відділом -- фон дер Грьобен, організаційним -- фон Ведельштадт, житловим та фінансовим -- Шайбарт. Даргель стояв також на чолі політичного управління, в якому діяли відділи політики (Бальтцо), праці та соціальної політики (Шрайберг), адміністрування (Віттке), охорони здоров'я, ветеринарії (Шварц) фінансів (Гоель), науки й культури (Бальтцо), соціального захисту й допомоги (Брандт).

У складі господарського управління функціонували відділи промисловості (Йонас), харчування й сільського господарства (Корнер), лісозаготівель і полювання (Вахгольц), ціноутворення (Шутц), банків та грошей (Радевальд), обігових коштів та валютної політики (Грюнберг), установ і права (Вальтер).

На чолі управління техніки й шляхів сполучення стояв президент дирекції імперських залізниць Бауман, під керівництвом якого працювали відділи доріг, водного транспорту, водного господарства, висотного індустріального будівництва, гірничого будівництва, шляхів сполучення20.

Надалі структура апарату РКУ зазнавала трансформацій, а також персональних змін. Так, центральне управління розширилося до 9 відділів: особового складу, економічного, фінансів, заготівель та постачання, архівного, житлового, харчування, обліку, головного бюро. Політичне управління мало 14 відділів: загальний, поселенської, культурної політики, економічної, трудової та соціальної політики, жіночий, юнацтва, праці, загальної пропаганди, науки та мистецтва, медичний, ветеринарний, фінансовий, юридичний, загального керівництва. На політуправління покладалась реалізація нацистських ідейно-політичних засад і директив з управління зайнятими територіями.

Організаційну структуру гебітскомісаріатів та службові повноваження їх відділів, чисельність працівників можна простежити на прикладі «Плану роботи відділів гебітскомісаріату у Кіровограді» від 8 жовтня 1942 р. Гебітскомісаріат складався з відділів: загального, політичного, адміністративного, фінансового, господарського (промислового), технічного, продовольства та сільського господарства, праці та соціального забезпечення. До структури гебітскомісаріату входили також реєстратура та телефонна служба.

На загальний відділ покладалася реалізація наступних питань: службовий нагляд, внутрішній розпорядок, особовий склад, утримання службовців, відпустки, домашній побут, вхідна та вихідна кореспонденція, таємні документи, нагляд за службовими перевезеннями, прийом та відправлення відвідувачів. Очолював відділ старший міський інспектор,у підпорядкуванні якого перебували службовий водій та троє перекладачів.

У віданні політичного відділу перебували питання: політика, раса, культура, музеї, бібліотеки, телефонний зв'язок, церква, народні й вищі школи, правосуддя, соціальне забезпечення, зібрання, книгосховища. Цей відділ очолював особисто гебітс- комісар.

Досить серйозні повноваження перебували в компетенції адміністративного відділу: поліція, нагляд за допоміжною адміністрацією, німецьке бюро записів актів громадянського стану, державний контроль над цінами, організація реєстрації і прописки населення, соціальне страхування, паспортизація, перевірка документів, полювання та рибний промисел, транспортні засоби, посвідчення на право водіння транспортними засобами, забезпечення квартирами. Відділом керував урядовий інспектор, у підпорядкуванні якого перебували перекладач та міський інспектор.

Фінансовий відділ опікувався такими питаннями: банки, рахунки, бюджет та податки, грошова система, розрахункові засоби в іноземній валюті, засоби на утримання сім'ї, нагляд за районними банками, ощадні каси, ревізія господарської діяльності підприємств, заготовки, речовий склад, місця розквартирування. Відділ очолював керівний службовець, якому підлягали урядовий інспектор, двоє службовців, перекладач та службовий водій.

Господарський відділ займався використанням сировини, управлінням виробництвом, наглядом за функціонуванням підприємств та організацій, професійних шкіл, ціноутворенням, ремісничим виробництвом, торгівлею, обліком та розподілом виробленої продукції, транспортом. У ньому працювали міський секретар, технік та спеціаліст із торгівлі.

До компетенції технічного відділу належали питання водопостачання, робота електростанцій, проведення висотних і підземних робіт. У його складі перебували два інженери та троє техніків.

До структури відділу продовольства та сільського господарства входили підвідділи виробництва та заготівель. Відділ очолював окружний сільськогосподарський керівник. До компетенції підвідділу виробництва належало сільськогосподарське виробництво, виробництво молока й рослинництво, нагляд за посівом рослин і посівним матеріалом, тваринництво й утримання тварин, сільськогосподарська техніка. Цим підвідділом управляв один службовець.

Підвідділ заготівель очолював зондерфюрер. Компетенція цього структурного підрозділу охоплювала: загальні питання заготівель і постачання, товарний обіг і забезпечення сільськогосподарського населення предметами першої необхідності, зернові культури, насіння олійних культур і виробництво фуражу (включаючи круп'яні, борошняні та макаронні вироби, продукти прядіння), тваринницьке господарство, молочну й жиропереробну промисловість, цукрову промисловість, картопляне, плодове та овочеве господарства, напої й лікарські засоби, забезпечення функціонування підприємств.

Відділ праці та соціального управління (з «біржею праці») очолював старший державний службовець. До його складу входили двоє державних службовців середнього рангу та двоє службовців. У компетенції відділу перебували використання робочої сили, управління чужим (безгосподарним) майном, оплата праці.

Усі службовці гебітскомісаріату зобов'язувалися дотримуватися дисципліни праці, зокрема, постійно перебувати на робочому місці, а в разі відсутності відразу повідомляти керівника бюро. Кожен відвідувач повідомляв про мету свого приходу в спеціальній заяві й лише після цього допускався до виконавця. Приймався тільки один відвідувач. Лише для райхсдойче встановлювались інші правила.

Спілкування з місцевим населенням відбувалося лише в першій половині дня. В інструкції зазначалося, що під час спілкування необхідно виходити з принципу «німецької величі».

Уся службова пошта проходила через керівника бюро, який, відкривши її, направляв особисто гебітскомісару. Після перегляду гебітскомісаром пошта надходила до керівника бюро, який, у свою чергу, розподіляв її по відділах. Безпосередні виконавці зобов'язувались втілювати в життя вказівки швидко, точно і в зазначені терміни.

Особлива увага зверталась на зовнішній вигляд працівників гебітскомісаріату. Кожен випадок незадовільного зовнішнього вигляду вважався службовим порушенням, а тому підлягав обов'язковому покаранню.

Про всі службові поїздки працівники гебітскомісаріату повідомляли керівника бюро. Службові автомобілі були надані лише окремим відділам гебітскомісаріату. Українським допоміжним персоналом,який забезпечував транспортну справу та службові перевезення, керував водій, який в обов'язковому порядку був імперським німцем. Він зобов'язувався підтримувати автомобілі в стані постійної готовності до виїзду. За кожним автомобілем закріплювався один і той же водій. На кожен рейс вводився шляховий лист, який видавався керівником бюро, а в разі його відсутності -- керівником відділу. Приватні поїздки суворо заборонялися й могли вчинятись винятково за дозволом гебітс- комісара.

Як генеральним комісарам, так і гебітскомісарам належали практично всі владні повноваження, що поширювались на підконтрольну їм територію. Гебітскомісари здійснювали управління відповідними територіями від імені фюрера. Вони отримували вказівки безпосередньо від генерального комісара. Так, відповідно до загального розпорядження № 1 по генеральному комісаріату «Волинь і Поділля» від 6 вересня 1941 р. гебітскомісарам було наказано: 1. Здійснювати співпрацю з обласними сільськогосподарськими керівниками та використати їх досвід роботи. 2. Залишити на робочих місцях тих районних керівників, які доведуть свою готовність до співпраці. Перевірити їх професійні здібності. 3. Привести в порядок станції зміни коней з тим, щоб гебітскомісар міг здійснювати об'їзди навколишніх сіл. Підтримувати зв'язок з ортскомендатурою, яка перебуває у відповідній області. 4. Українська міліція, організована генеральним комісаріатом, є основою для допоміжної поліції. Озброєння видавати лише обмеженому колу осіб. Міліцію достатньо озброїти палицями. 5. Для перебування під час службових поїздок вищих посадових осіб влаштувати відповідні приміщення для ночівель із «дегустаційним баром». 6. Передачу службової почти здійснювати через німецькі залізничні служби та відповідними військовими службами при ортскомендатурах. 7. Робочий час при всіх службових інстанціях розпочинати з 8 годин ранку. 8. «Авторитетна посада гебітскомісара і його працівників вимагає відповідного забезпечення будинками та домашніми працівницями». 9. Ретельно зберігати усі директиви та розпорядження. цивільний санкціонування смертний кара

Гебітскомісари здійснювали прийом місцевих мешканців, які могли звернутися до них із приводу розв'язання певних проблем. Для цього гебітскомісари виїздили до міст, що входили до округу. Встановлювались чітко зафіксовані години прийому. Як правило, гебітскомісар працював у певному районі цілий робочий день. Офіційним місцем прийому ставало приміщення, у якому розміщувалась німецька установа, наприклад, військова комендатура.

Гебітскомісари здійснювали військово-поліцейські заходи. Так, в одному з наказів Олешківського гебітскомісара особи, які руйнували порожні будинки, оголошувались грабіжниками й підлягали поліцейському суду та смертній карі. За порушення комендантської години встановлювалося покарання -- 1 рік примусових робіт. Аналогічні санкції призначалися за приховування зброї. При цьому покаранню підлягали й особи, які знали про те, «що хто-небудь має зброю або амуніцію, або тримає їх захованими і зловмисно про це не повідомляє».

Гебітскомісари також наділялись повноваженнями у сфері кримінальних покарань. Так, у разі правопорушення, яке підлягало юрисдикції райхскомісара, гебітскомісар мав право постановити про арешт такої особи, призначити їй тюремне ув'язнення терміном до шести тижнів, грошовий штраф розміром до 10.000 крб., або конфіскацію майна, застосовуючи ці покарання разом чи окремо. Розпорядження гебітскомісарів про покарання осіб ненімецької національності не підлягали оскарженню. У разі, якщо цю справу розглядав німецький або особливий суд, судове засідання могло проходити без присутності сторін процесу.

Місцеві німецькі адміністратори мали право виносити кримінальні покарання без проведення самого судового процесу. Так, під час примусового набору робочої сили до Райху, осіб, які не з'являлися до місць збору, засуджували до позбавлення волі. Наприклад, мешканці гебітскомісаріату «Лохвиця» (генеральна округа «Київ») отримали розпорядження гебітскомісара, у якому повідомили про їх покарання тюремним ув'язненням терміном на 1-2 роки. Для відбування покарання людей зобов'язали з'явитися до жандармерії Лохвиці. У розпорядженні був і такий запис: «В разі Вашої неявки, Ви зазнаєте далеко більшої кари через Німецький суд. Крім цього при неявці для відбуття кари буде конфісковано власність Ваших рідних».

Окупаційною адміністрацією широко застосовувався такий вид покарання, як смертна кара. Загалом цим видом правової санкції каралися особи, які: вчиняли злочинні дії щодо німецької держави або влади, встановленій в окупованих областях; допускали насильство проти громадянина Райху або приналежного до німецького народу з причини його приналежності до німецького народу; допускали насильство проти приналежного до німецької армії, німецької поліції включно з її допоміжними силами, державної служби праці, службової установи чи угруповання НСДАП; підбурювали до непослуху чи виступали проти німецьких розпоряджень та наказів; навмисно перешкоджали виконанню виданих владою розпоряджень; допомагали «ворожонімець- ким змаганням або старалися утримати в силі організаційну консолідацію об'єднань, які заборонені німецькою владою»; вчинили підпал, якщо він шкодив німецьким інтересам.

Слід зазначити, що райхскомісар своїм розпорядженням розширював коло осіб, які могли зазнати відповідного покарання: «хто через ненавмисну або підбурюючу діяльність проявляє ворожонімецький настрій, або через свою всяку іншу поведінку понижує повагу або шкодить благу Німецької держави чи німецькому народу», «коли вона згідно з загальнонімецькими карними законами і зарядженнями німецької влади не грозить, але чин свідчить про особливо низькі наміри або є надзвичайно тяжкий з інших причин; в таких випадках кара смерті допускається також проти неповнолітніх тяжких злочинців».

Разом з тим це розпорядження застосовувалось неоднаково до різних категорій населення. У ньому передбачалося керуватися нормами розпорядження «Про застосування карних законів проти поляків і жидів у включених східних округах» від 4 грудня 1941 р., відповідно до якого вводилися суворіші покарання для євреїв і поляків. Райхскомісар мав право застосувати ці приписи щодо інших категорій населення.

Санкціонування смертної кари можемо знайти і в інших нормативних актах, які передбачали відповідні покарання у випадках зберігання зброї, знищення сільськогосподарських продуктів, допомозі втікачам із німецького полону, саботажникам або ж не повідомлення про їх місце знаходження найближчій службовій установі або комендатурі, порушення порядку забою худоби30, зараження венеричною хворобою представника німецької національності31, порушення встановлених правил із попередження інфекційних захворювань32 правил евакуації з прифронтових районів тощо.

Здійснювались також заходи з виявлення осіб, які зазнали поранення від застосування зброї, у т.ч. і вогнепальної. Керівники одного з органів місцевого управління отримали наказ гебітс- комісара надати головним лікарям медичних закладів інформацію про покладання на них обов'язку виявлення поранених осіб, які перебували на лікуванні або зверталися за відповідною допомогою. Головних лікарів зобов'язали повідомити прізвище та місце проживання поранених людей. Вони ж відповідали за правильність наведених даних. У разі втечі цих осіб з медичних закладів відповідальність у вигляді арешту перекладалася також на головних лікарів.

З особливою увагою та прискіпливістю гебітскомісари здійснювали заходи зі збирання списків колишніх комуністів, комсомольців та радянських активістів. Списки подавались до місцевих управ. За правильність та правдивість внесених даних відповідав керівник установи, у якій працювали ці люди35. Аналогічні заходи здійснювались і для виявлення євреїв. Так, при перереєстрації медичного персоналу всі працівники отримали вказівку надати, окрім документів про освіту та попередню роботу, ще й метричні свідоцтва батьків та дідів.

Визначальною родовою ознакою всіх елементів державного апарату, створеного гітлерівцями в РКУ, слід вважати його запрограмованість на досягнення економічного зиску, нещадної експлуатації трудових і природних ресурсів, тотальний контроль за настроями та поведінкою населення й жорстоке придушення будь-яких форм і виявів опозиційності і спротиву. Так, у грудні 1942 р. Е. Кох, звертаючись до апаратників РКУ, наголошував: «Запроваджена фюрером у цій країні цивільна влада має тільки одну велику мету... передати в розпорядження батьківщини додаткову кількість продовольчих продуктів, сировини і робочої сили».

Кадрове наповнення німецьких окупаційних органів здійснювалося в основному за залишковим принципом: звиклі до комфорту (в західно-європейських країнах, загарбаних гітлерівцями, його також не бракувало) бюрократи різного рівня неохоче залишали «фатерлянд», аби опинитися у вкрай ворожому оточенні «неарійських» народів та суворих кліматичних умовах. Незрідка це були підготовлені управлінці й спеціалісти різних галузей виробництва, науки й культури. Однак приїздило в Україну й чимало невігласів, людей з обмеженим культурним багажем та світоглядом. Саме про таких ішлося в одній із доповідних записок начальника поліції безпеки й СД генеральної округи «Київ» на адресу Головного управління імперської безпеки (РСХА): «Відповідальні посади в німецьких установах зайняті працівниками з двокласною освітою. І вони часто навіть у розумовому відношенні не тотожні українцям, з якими їм доводиться мати справу».

Німецькі держслужбовці отримували непогану зарплатню й на відміну від своїх співвітчизників, які перебували на фронті чи на території Райху, мали й інші джерела поповнення матеріального статку, пов'язані з реквізиціями, поборами, хабарами тощо. Крім того, вони одержували державні нагороди й відповідні пільги за небезпечну службу на сході.

У складі органів управління райхскомісаріату перебували й тимчасові інституції, терміни існування яких визначалися певними причинами. Так, у структурі органів управління генеральної округи «Волинь» упродовж перших осінніх місяців 1941 р. існував головний комісаріат «Волинь» (Hauptskommissariat «Wolhynien») із місцем перебування в Луцьку та головний комісаріат «Поділля» з місцем перебування в Камянці-Подільському39. Причиною створення цієї проміжної управлінської ланки став факт місця перебування генерального комісара Волині та Поділля та приналежних йому адміністративних установ у Брест-Ли- товську. У зв' язку з віддаленістю осідку генерального комісара від областей, що перебували під його компетенцією, були створені ці проміжні (тимчасові) управлінські інституції. Із часом місце перебування генерального комісара Волині та Поділля було переведено до Луцька. Відповідно до цього гаупткомісаріати були ліквідовані, а влада в округах передана гебітскомісарам.

Ще одним із тимчасових органів управління стали представництва генеральних комісарів (AuЯenstelle). Так, у грудні 1941 р. існувало Вінницьке представництво генерального комісара в Житомирі. Такий управлінський підрозділ діяв і в Кіровограді, який входив до складу генеральної округи «Миколаїв»41. Існування інституту представництв генерального комісара пояснюється суто прагматичними причинами, оскільки для швидкого створення повноцінних управлінських органів на рівні гебітс- комісаріатів просто не вистачало часу. Тому порівняно невеликий штат представництв генеральних комісарів був тимчасовим управлінським органом, який готував ґрунт для створення постійних місць перебування гебітскомісарів, координував роботу органів влади та розв'язував невідкладні проблеми.

Оскільки генеральні комісаріати контролювали доволі велику територію, в окремих, надто важливих місцях створювались представництва відділів. Так, у Полтаві у квітні 1943 р. існувало представництво відділу сільського господарства й продовольства генерального комісаріату «Київ». Саме звідси, напряму, віддавалися накази й розпорядження відповідним гебітскомісаріатам.

На рівні окремих гебітскомісаріатів також існували представництва. Так, представництво гебітскомісара округу «Васильків» існувало у Фастові. Місто відігравало важливу роль не лише для забезпечення діяльності цивільної адміністрації РКУ, а й мало військово-тактичне значення, оскільки в ньому розташовувався один із найбільших залізничних вузлів України. Представництво гебітскомісара координувало роботу установ міста та району. Усе офіційне листування з приводу різноманітних управлінських дій проходило через цей орган влади. Саме йому направлялися повідомлення жандармських постів про проведення слідчих дій проти місцевих мешканців із детальним викладенням усіх обставин справ. Представник гебітскомісара віддавав накази місцевій допоміжній охоронній поліції, у тому числі й про негайний арешт осіб, які відмовились від виконання роботи.

Отже, Райхсміністерство у справах східних окупованих територій та райхскомісаріат «Україна» становили суворо централізовану систему державних органів Третього Райху, основним призначенням яких стало управління окупованими територіями. Здійснюючи свою діяльність, вони виконували волю А. Гітлера, оскільки за тодішньою правовою теорією саме він був виразником інтересів німецького народу та носієм народного суверенітету, «вождем» нації. Принцип «вождизму» переносився й на систему управління окупованими територіями. Відповідно до нього керівник певного органу влади вимагав безумовного виконання поставлених ним завдань.

Утворення Райхсміністерства, що стало єдиним органом влади, відповідального за «справи Сходу», виглядає цілком логічним кроком нацистського керівництва Німеччини, оскільки створювалася суворо та жорстко централізована управлінська вертикаль, що діяла за схемою -- фюрер-райхсміністр-райхскомісар. В умовах ведення військових дій ця система повинна була працювати безвідмовно, але в цій, на перший погляд, бездоганній управлінській ієрархії існували й слабкі місця. Райхсміністерство у справах східних окупованих територій було територіальним органом влади, а отже, у сферу його компетенції інколи втручалися інші центральні установи Третього Райху, зокрема ті, що займалися виконанням чотирирічного плану та забезпечували поліційний контроль. Уповноважені з питань чотирирічного плану мали право видавати власні нормативні акти на окупованій території, що, у свою чергу, не могло не зачіпати інтереси Райхсмініс- терства. Значний обсяг повноважень зберігав також райхсфюрер СС та німецької поліції. Не лишилися осторонь інші центральні органи влади Третього Райху.

Із метою усунення таких негативних явищ управління, як паралелізм та дублювання, було створено інститут представників різних центральних відомств при Райхсміністерстві. Але, як засвідчили наступні події, цей захід не лише не усунув зазначених недоліків управлінської дійсності, а скоріше їх поглибив.

До цього додалися й інші негативні моменти. У той час, коли Райхскомісаріат із підпорядкованими йому відомствами вже розпочинав свою роботу, А. Розенберг лише формував «своє» Райхсміністерство, проводячи дорогоцінний час у суперечках із керівниками інших відомств Райху. Саме в цей час в Україні райхскомісар та генеральні комісари отримували владу від військової адміністрації, яка вже змогла певним чином налагодити розв'язання проблем управління окупованими територіями. Тому із самого початку формування окупаційних органів влади райхс- комісар та генерал-комісари перебували поза контролем Райхс- міністерства, часто проводили різноманітні заходи на свій розсуд. Із часом, коли від Райхсміністерства надходили жорсткі установки, місцеві управлінці ставились до них негативно та розглядали як надзвичайно обтяжливі, такі, що не враховують суворих обставин управління територіями на Сході.

У будь-якій управлінській системі подібні явища стають причиною не лише міжвідомчих протиріч, а й конфліктів між центральними та регіональними органами влади. Для Третього Райху, який у цей час проводив широкомасштабні військові дії, ці кризові явища були не лише не потрібними, а й вкрай небезпечними.

Непорозуміння між райхсміністром та підлеглим йому окупаційним апаратом влади виникали також із причин різного культурно-освітнього рівня цих людей, ступеня їх участі в націо- нал-соціалістичному русі, наявності «покровителів» тощо. Усе ж А. Розенберг вважався «інтелектуалом», а більшість генерал- комісарів, як і Е. Кох, були людьми іншої формації, більше «практиками», аніж «теоретиками». До того ж ідеї А. Розенберга, що час від часу озвучувалися на зустрічах вищого керівництва Третього Райху, не знаходили підтримки в А. Гітлера. Останній, перебуваючи на вершині владного Олімпу, вміло лавірував між нацистськими кланами, завжди залишаючи «останнє слово» за собою. Очевидно, що Е. Кох розглядався фюрером як противага А. Розенбергу. Е. Кох дозволяв собі не виконувати прямих вказівок свого безпосереднього керівника, а в разі конфлікту звертався особисто до А. Гітлера, провокаційно заявляючи при цьому: «Хто вірить, що м'яким зверненням він отримає вдячність від слов'янина, той свій політичний досвід здобув не в НСДАП і не на Сході, а в якомусь інтелігентному клубі. М'яке звернення слов'янин завжди буде розцінювати як слабкість».

Певний «різнобій» у діяльності гебітскомісарів (навіть в одній генеральній окрузі !) спостерігався в «остаточному розв'язанні єврейського питання». Так, у генеральній окрузі «Дніпропетровськ» окремі гебітскомісари на власний розсуд зараховували до «расово неповноцінних народів» вірменське населення. Генеральний комісар К. Зельцнер 1 вересня 1942 р. розіслав на місця звернення, у якому чітко й однозначно вказував, що «вірмени є самостійним плем' ям і не мають нічого спільного з єврейською расою. До вірменів потрібно ставитись дружньо, так само як і до іншої нейтральної або дружньої нації. Я принципово вказую на те, що міськими і обласними комісарами такі політично важливі накази не повинні надаватись»46. Разом з тим жоден із гебітс- комісарів, який вчинив ці самоправні дії, не був покараний.

В умовах конфлікту з райхскомісаром райхсміністр намагався засвідчити підлеглим свою впливовість та переконати їх у збереженні контролю над підвладною територією. Для цього використовувалися службові поїздки в райхскомісаріат. Про одну з них у червні 1943 р. повідомила місцева преса. Відповідно до цієї інформації, райхсміністр прибув до Ровно, де на нього чекало вище керівництво РКУ. Генеральний комісар округи «Волині та Поділля» ознайомив присутніх із ситуацією в регіоні, назвавши особисті досягнення. Побував А. Розенберг і в Києві, де з аналогічною доповіддю виступив генеральний комісар округи «Київ» та кілька гебітскомісарів. На закінчення райхсміністр провів робочу зустріч із районними шефами та сільськими старостами, частину яких запросили до Києва.

Протиріччя та взаємна ненависть двох керівників вразила увесь апарат влади Райхміністерства та райхскомісаріату. Своєрідними заручниками конфлікту стали генеральні комісари, частина яких виконувала лише вказівки Е. Коха, ігноруючи при цьому нормативні акти, які надходили в обхід райхскомісаріату. Але знаходились і сміливці, які «не помічали» розпоряджень Е. Коха, звертаючись до нормативних актів, виданих райхсмініст- ром, або користуючись уже скасованими розпорядженнями.

Размещено на Allbest.ru