Процесуальна оптимізація процедур судового контролю за виконанням рішень судів цивільної та господарської юрисдикції як заключної стадії цивілістичного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОЦЕСУАЛЬНА ОПТИМІЗАЦІЯ ПРОЦЕДУР СУДОВОГО КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОНАННЯМ РІШЕНЬ СУДІВ ЦИВІЛЬНОЇ ТА ГОСПОДАРСЬКОЇ ЮРИСДИКЦІЇ ЯК ЗАКЛЮЧНОЇ СТАДІЇ ЦИВІЛІСТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

Бобрик В.І., к.ю.н., завідувач науковим відділом

Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака НАПрН України

У статті надано характеристику процедур судового контролю за виконанням рішень судів цивільної та господарської юрисдикції як заключної стадії цивілістичного процесу. Визначено спільні й відмінні риси в галузевому процесуальному регулюванні процедур судового контролю за виконанням судових рішень, ухвалених за правилами цивільного або господарського судочинства, з метою подальшого обґрунтування доцільності уніфікації відповідних процесуально-правових інститутів або поглиблення їх диференціації в межах єдиної цивільної процесуальної форми захисту прав. Сформульовано пропозиції щодо оптимізації окремих процесуальних норм інституту судового контролю за виконанням рішень судів цивільної й господарської юрисдикції як заключної стадії цивілістичного процесу з метою підвищення ефективності таких процедур і дієвості процесуальної діяльності суду як органу контролю у виконавчому провадженні, а також забезпечення державою реалізації громадянами й організаціями їхнього права на справедливий судовий розгляд та ефективне поновлення в правах упродовж розумного строку.

Ключові слова: правосуддя, цивільне судочинство, господарське судочинство, судовий контроль, виконання судових рішень, оскарження, оптимізація, уніфікація.

Як відомо, виконання рішення, ухвали, постанови суду є невід'ємною частиною судового процесу [1]. Така позиція ґрунтується на відповідних висновках Європейського суду з прав людини в аспекті тлумачення конвенційного права кожного на справедливий судовий розгляд та ефективне відновлення в правах упродовж розумного строку. Адже саме на стадії реалізації прав, обов'язків, охоронюваних законом інтересів, підтверджених рішенням суду, відбувається їх реальний захист. Реалізація судового рішення виступає показником соціально справедливого розгляду конфлікту, життєвості застосованого судом закону, його авторитету, а також ефективності правосуддя [2, с. 5]. Кожен судовий процес повинен завершуватися реалізацією судового рішення в спірних правовідносинах між його сторонами [3, с. 80]. Таким чином, ефективність правосуддя прямо залежить від виконання судових рішень. Із цього постає, що завдання суду в цивільному й господарському судочинстві не обмежуються ухваленням судових рішень, оскільки після набрання судовим рішенням законної сили на суд покладаються повноваження щодо вирішення процесуальних питань, пов'язаних із його виконанням, та здійснення судового контролю за виконавчим провадженням.

З огляду на сучасні тенденції щодо скасування дуалізму цивільної юрисдикції та прийняття єдиного цивілістичного процесуального кодексу, який має врегулювати порядок розгляду як цивільних, так і господарських справ, актуальним є визначення спільних і відмінних рис у галузевому процесуальному регулюванні вказаних процедур задля обґрунтування доцільності подальшої уніфікації зазначених процесуально-правових інститутів.

Проблеми судового контролю за виконанням рішень судів цивільної й господарської юрисдикції як заключної стадії цивілістичного процесу, питання ефективності судових процедур перевірки судами законності поведінки посадових осіб державної виконавчої служби під час виконання ними судових рішень у цивільних і господарських справах, пов'язані із загальними питаннями юридичного процесу, процесуальними аспектами цивільного й господарського судочинства та цивільною процесуальною формою в цілому, тією чи іншою мірою порушувалися або досліджувалися такими відомими українськими й російськими вченими-процесуалістами минулого та сучасності, як С.С. Бичкова, В.А. Бігун, С.В. Васильєв, Є.В. Васьковський, М.А. Вікут, К.В. Гусаров, В.М. Жуйков, В.В. Комаров, Н.О. Рассахатська, І.В. Решетнікова, Н.Ю. Сакара, В.І. Тертишніков, Г.П. Тимченко, М.К. Треушніков, І.В. Удальцова, С.Я. Фурса, А.В. Цихоцький, Н.А. Чечіна, М.Й. Штефан, М.С. Шакарян, С.В. Щербак, В.В. Ярков та інші, а також суддями, такими як С.Ф. Демченко, Д.Д. Луспеник, В.М. Кравчук, В.В. Кривенко, П.І. Шевчук, А.Г. Ярема. Як відомо, якість правосуддя залежить від якості процесуального регламенту, що є процесуальною основою цивілістичного судочинства як об'єкта процесуальної оптимізації. Однак у юридичній літературі не приділялася увага визначенню спільних і відмінних рис у галузевому процесуальному регулюванні процедур судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних і господарських справах, що є необхідним методологічним підґрунтям обґрунтування доцільності подальшої уніфікації відповідних процесуально-правових інститутів або поглиблення їх диференціації.

Загальною правовою підставою судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних, господарських та адміністративних справах є положення, закріплене в ч.4 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно із цією нормою рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження й особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Порядок оскарження, тобто власне процедура судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних і господарських справах, встановлено нормами галузевих процесуальних кодексів: розділом VII Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, ст.121-2 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України.

Таке правове регулювання визначає цілісну (єдину) систему судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних і господарських справах. Однак норми процесуального права, які встановлюють процедури судового контролю за виконанням судових рішень у справах різної спеціалізації, не є уніфікованими, що визначає відмінності цих процедур у кожному виді судочинства, а тому вимагає оптимізації цих судових процедур.

Згідно зі ст.17 Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виконанню підлягають не лише судові рішення (ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах у випадках, передбачених законом, судові накази) та видані на їх підставі виконавчі документи (виконавчі листи й накази господарських судів), а й ціла низка інших документів, винесених уповноваженими органами (посадовими особами). З огляду на це в ст.181 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України закріплено загальну процедуру розгляду справ із приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, яка застосовується в усіх випадках, якщо законом не встановлено інший порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. З огляду на це, а також на положення ч.4 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження» Пленум Вищого адміністративного суду України в п.2 Постанови «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» від 13 грудня 2010 р. № 3 роз'яснив, що до юрисдикції адміністративних судів належать усі справи з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень на підставі виконавчих документів, виданих судами всіх юрисдикцій, за винятком тих, які видано загальними й господарськими судами в разі звернення до суду сторін відповідного виконавчого провадження або їхніх представників. Критеріями ж визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ із приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.

ЦПК України та ГПК України встановлюють спеціальні процедури судового контролю за виконанням судових рішень. Такі порядки підлягають застосуванню за скаргами лише сторін виконавчого провадження (стягувача й боржника) на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби та лише під час виконання судових рішень, ухвалених відповідно до ЦПК України й ГПК України.

Певні проблеми в судовій практиці виникають під час визначення судової юрисдикції щодо скарг (позовних заяв) з приводу рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців (інших посадових осіб державної виконавчої служби), у яких ідеться про їх оскарження у зведеному виконавчому провадженні. Згідно із ч.1 ст.33 Закону України «Про виконавче провадження» в разі, якщо в органі державної виконавчої служби відкрито декілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об'єднуються у зведене виконавче провадження. Процесуальні кодекси не містять норм щодо юрисдикції (підвідомчості) таких справ. Заповнити цю прогалину намагалися Вищий адміністративний суд України (Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» від 13 грудня 2010 р. № 3) та Вищий господарський суд України (Постанова Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від 24 жовтня 2011 р. № 10). Однак суперечливі роз'яснення пленумів вищих спеціалізованих судів у цій частині вказують лише на їх намагання розширити компетенцію судів відповідної спеціалізації, що є цілком виправданим із позиції забезпечення їх «корпоративного» інтересу. Проте це перешкоджає формуванню єдиної судової практики судового контролю за зведеними виконавчими провадженнями. Більше того, такі роз'яснення фактично дозволяють недобросовісним сторонам зведеного виконавчого провадження в окремих випадках оскаржувати рішення, дії та бездіяльність як у порядку ст.121-2 ГПК України, так і в порядку адміністративного судочинства, затягуючи таким чином виконання судових рішень.

Варто визнати, що ЦПК України й ГПК України у відповідних спеціальних нормах детально не регулюють порядок здійснення судом контролю за виконанням судових рішень. Тому за відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, які виникають під час здійснення судового контролю, суди мають застосовувати загальні положення відповідних процесуальних кодексів. Водночас процесуальні кодекси не встановлюють єдиного підходу до визначення підсудності справ щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби. Лише в ч.2 ст.384 ЦПК України прямо передбачено, що скарга (на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби) подається до суду, який видав виконавчий документ. Аналогічно визначається підсудність господарським судам скарг на дії чи бездіяльність органів д ержавної виконавчої служби під час виконання судових рішень, ухвалених у межах цієї юрисдикції. За відсутності спеціальних положень у ГПК України щодо підсудності таких скарг вона визначається згідно із ч.4 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження». Отже, розгляд вищевказаних скарг входить до компетенції того господарського суду, який розглянув відповідну справу в першій інстанції, тобто тим господарським судом, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу). Ця позиція підтверджується також роз'ясненнями, які надав Пленум Вищого господарського суду України в п.10 Постанови «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від 24 жовтня 2011 р. № 10 [4], а також іншими роз'ясненнями вищих судових органів [5, с. 22].

ЦПК України в ст.383 та КАС України в ч.1 ст.181 однаково визначають предмет (об'єкт) оскарження під час здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, яким є рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчо ї служби (ст.383 ЦПК України) [6, с. 790-791]. Так само визначається предмет оскарження в ч.4 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження». Предметом оскарження в господарському судочинстві згідно із ч.1 ст.121-2 ГПК України є дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби України. Водночас Пленум Вищого господарського суду України в п.10 Постанови «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від 24 жовтня 2011 р. № 10 роз'яснив, що прийняття органами Державної виконавчої служби України, її посадовими особами будь-яких рішень (постанов тощо) у процесі здійснення виконання судових рішень господарських судів підпадає в розумінні ст.121-2 ГПК України під ознаки дій цих органів та осіб, а тому відповідні рішення також підлягають оскарженню до названих судів.

ЦПК України та ГПК України не визначають особливі вимоги до скарг на рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби, тому вимоги до форми й реквізитів таких скарг є загальними. До цих скарг не застосовуються вимоги до скарги у виконавчому провадженні, закріплені в ч.7 ст.82 Закону України «Про виконавче провадження», однак вони можуть враховуватися заявниками під час складання таких процесуальних документів.

Не уніфіковано підходить законодавець до питання про сплату судового збору під час подання до суду відповідних скарг (позовних заяв). Так, позовні заяви про оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби (в адміністративному судочинстві) оплачуються судовим збором згідно із Законом України «Про судовий збір». Як зазначив Пленум Вищого адміністративного суду України в п.13 Постанови «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» від 13 грудня 2010 р. № 3, за подання таких позовних заяв судовий збір сплачується на загальних підставах. Проте скарги на державних виконавців, що подаються в цивільному й господарському процесі, оплаті судовим збором не підлягають.

Істотні відмінності містять процесуальні кодекси щодо кола осіб, яких наділено правом оскаржити рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби. Так, у цивільному судочинстві правом на подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби наділені лише сторони виконавчого провадження (ст.383 ЦПК України). У господарському судочинстві згідно із ч.1 ст.121-2 ГПК України таким правом наділені стягувач, боржник або прокурор. Варто зауважити, що

Пленум Вищого господарського суду України в п.10 Постанови «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» від 24 жовтня 2011 р. № 10 роз'яснив, що скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом незалежно від того, якою саме особою подано скаргу. Проте таке роз'яснення, на наше переконання, не може трактуватися задля розширення встановленого в ч.1 ст.121 -2 ГПК України кола осіб, які мають право подати відповідну скаргу.

Варто звернути увагу також на неуніфіковану назву особи, яка звертається до суду із зазначеними скаргами (позовними заявами). Так, у ЦПК України така особа іменується «заявник» (ст.ст.386 -388), у ГПК України - залежно від її процесуального статусу у виконавчому провадженні: стягувач, боржник, прокурор (ст.121-2).

Підставою оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, є порушення ними прав чи свобод заявника (ч.1 ст.383 ЦПК України). У ГПК України така підстава взагалі не закріплюється, проте є аналогічною підставі оскарження в цивільному й адміністративному процесах.

Процесуальні кодекси неоднаково підходять також до визначення кола осіб, які беруть участь у справі під час здійснення судового контролю за виконавчим провадженням (учасників процесу). Так, згідно із ч.1 ст.386 ЦПК України скарга розглядається за участю заявника й державного виконавця. Згідно із ч.3 ст.386 ЦПК України суд, якщо встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника. ЦПК України в ч.2 ст.386 обмежує представництво заявника та державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, адже згідно із цією нормою розгляд справи за участю їх представників можливий, лише якщо вказані учасники процесу не можуть з'явитися до суду з поважних причин. На нашу думку, таке процесуальне обмеження не пов'язується з будь -якою об'єктивною потребою та лише штучно ускладнює цивільний процес, а тому має усуватися шляхом виключення відповідної норми. У господарському судочинстві учасниками процесу з розгляду скарги є стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень (ст. 121-2 ГПК України).

Задля забезпечення прав усіх осіб, які мають юридичну зацікавленість у виконавчому провадженні, а також з огляду на те, що саме державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються, володіє достатньою інформацією щодо предмета оскарження, вважаємо, що в усіх видах судочинства коло учасників процесу в таких справах має зводитись до сторін виконавчого провадження та тієї посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої є предметом оскарження. Однак у всіх процесуальних кодексах варто також встановити правило, аналогічне викладеному в ч.3 ст.386 ЦПК України.

Процесуальні кодекси встановлюють спеціальні строки звернення до суду з відповідною скаргою (позовною заявою). У ЦПК України та КАС України такі строки уніфіковано. Так, згідно із ч.1 ст.385 ЦПК України та ч.2 ст.181 КАС України таку скаргу (позовну заяву) може бути подано до суду в певні строки: у десятиденний строк із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод; у триденний строк із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій. Дещо інакше визначено ці строки в ГПК України, згідно із ч.1 ст.121 -2 якого такі скарги подаються протягом десяти днів або з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дію мало бути вчинено. Така відмінність господарського процесу, на наше переконання, не є виваженою, оскільки не враховує необхідність скороченого оскарження відкладення провадження виконавчих дій. Вона обумовлюється застарілістю вказаної норми процесуального права. Тому строк подання скарги в господарському процесі має узгоджуватися з такими строками в цивільному й господарському процесах.

Правові наслідки пропуску вказаного процесуального строку процесуальними кодексами прямо не визначаються. Тому з огляду на їх загальні положення щодо процесуальних строків (строків звернення до адміністративного суду) у разі пропуску цього строку скарга (позовна заява) залишається без розгляду (ч.2 ст.72 ЦПК України, ч.1 ст.100 КАС України). У цивільному й господарському процесі передбачається можливість поновлення (відновлення) строку на подання скарги, пропущеного з поважних причин. Це закріплюється в спеціальній нормі ЦПК України (ч.2 ст.385), а в господарському процесі постає із загальних положень про відновлення процесуальних строків (ст.73 ГПК України). При цьому слід розуміти, що поновлення (відновлення) такого строку можливе лише за відповідним клопотанням особи, яка подає скаргу.

ЦПК України прямо встановлює, що розгляд скарги відбувається в судовому засіданні. Те саме, хоч і непрямо, постає з формулювання ч.2 ст.121 -2 ГПК України. Розгляд адміністративним судом позовної заяви в справах із приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби здійснюється на загальних підставах з урахуванням особливостей, встановлених у ст.181 КАС України.

ЦПК України встановлює спеціальні правила щодо повідомлення учасників процесу про подання скарги (позовної заяви). Так, згідно із ч. 3 ст. 384 ЦПК України суд повідомляє відповідний відділ державної виконавчої служби про подання скарги не пізніше наступного дня після прийняття її судом. Проте законом не встановлюються форма й порядок такого повідомлення, тому на практиці зазначена вимога суддями зазвичай ігнорується, відповідні посадові особи державної виконавчої служби повідомляються лише про час і місце розгляду відповідної скарги судовою повісткою згідно із загальними положеннями. Так само про місце, дату й час розгляду скарги повідомляється заявник. З огляду на відсутність у ЦПК України спеціальних норм щодо повідомлення учасників процесу про судове засідання таке повідомлення здійснюється в загальному порядку.

Згідно з ГПК України про час і місце розгляду скарги господарським судом повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Варто зауважити, що лише ГПК України встановлює, що неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу Державної виконавчої служби України в судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги. У цивільному та адміністративному процесах питання про наслідки неявки в судове засідання його учасників вирішується на загальних підставах (ст. 169 ЦПК України).

Строк розгляду скарги в цивільному судочинстві складає 10 днів (ч.1 ст.386 ЦПК України). При цьому в цивільному процесі порядок його обчислення не конкретизується. ГПК України взагалі не встановлює строк розгляду скарги. Вважаємо, що під час визначення строку розгляду скарги в господарському процесі та порядку обчислення цього строку в цивільному процесі потрібно застосовувати за аналогією ч.5 ст.181 КАС України.

За результатами розгляду скарги в цивільному й господарському процесах суд постановляє ухвалу (ч.2 ст.387 ЦПК України, ч.3 ст.121-2 ГПК України). Також у ЦПК України прямо закріплюються правові підстави для задоволення скарги чи відмови в її задоволенні. Так, згідно із ч.2 ст.387 ЦПК України підставою для задоволення скарги є її обґрунтованість, тобто з огляду на ч.1 ст.282 ЦПК України встановлення судом факту порушення державним виконавцем або іншою посадовою особою державної виконавчої служби прав і свобод заявника, а отже, і порушення закону. Підставою для відмови в її задоволенні є те, що оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність було прийнято або вчинено відповідно до закону, у межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, а права чи свободи заявника не було порушено (ч.3 ст.387 ЦПК України). Також ЦПК України в ч.2 ст.387 встановлює повноваження суду за результатами розгляду скарги, які фактично визначають способи захисту прав (свобод, інтересів) заявника. Згідно із цією нормою в разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними та зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника й усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.

ГПК України не визначає ні підстави для задоволення чи відмови в задоволенні скарги, ні повноваження суду за результатами її розгляду. Тому вони мають визначатися за аналогією до ч.ч.2, 3 ст.387 ЦПК України.

ЦПК України містить спеціальну норму щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом скарги. Згідно зі ст. 388 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на відділ державної виконавчої служби, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника. У господарському процесі питання про розподіл судових витрат вирішується за загальними правилами про розподіл судових витрат під час ухвалення судового рішення (ст.49 ГПК України).

Також у ЦПК України закріплюється спеціальна норма щодо виконання ухвали суду про задоволення скарги. Так, згідно зі ст.389 ЦПК України про виконання ухвали відповідний орган державної виконавчої служби повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк із дня отримання ухвали суду. Така норма не передбачається Законом України «Про виконавче провадження», тому за відсутності відповідної вимоги в ухвалі суду посадові особи державної виконавчої служби зазвичай ігнорують свій обов'язок повідомляти суд і заявника про виконання відповідної ухвали. Водночас зазначена вище норма наділяє суд правом за власною ініціативою або за клопотанням заявника в ухвалі про задоволення скарги зобов'язати відповідний орган державної виконавчої служби повідомити суд і заявника про її виконання. Проте, як показує судова практика, суди не прагнуть і зовсім не зацікавлені встановлювати у своїх ухвалах таку вимогу. Крім того, ЦПК України не передбачає наслідки отримання чи неотримання судом такого повідомлення та процедури його розгляду.

Таким чином, з огляду на те, що ефективність правосуддя в конкретній справі прямо залежить від виконання судових рішень, завдання суду в цивільному й господарському судочинстві не обмежуються ухваленням судових рішень, оскільки після набрання судовим рішенням законної сили на суд покладаються повноваження щодо вирішення процесуальних питань, пов'язаних із його виконанням, та здійснення судового контролю за виконавчим провадженням із метою забезпечення реальності його реалізації. Проведений нами аналіз законодавства свідчить про необхідність оптимізації окремих процесуальних норм інституту судового контролю за виконанням рішень судів цивільної та господарської юрисдикції як заключної стадії цивілістичного процесу з метою забезпечення державою реалізації громадянами й організаціями їхнього права на справедливий судовий розгляд та ефективне поновлення в правах упродовж розумного строку.

судовий процесуальний право державний

Література

1. Про Інформаційний лист Верховного Суду України від 08.11.2005 № 3.2. 2005 : Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 25.11.2005 № 01-8/2228.

2. Демченко С.Ф. Феміда на холостому ходу / С.Ф. Демченко // Закон і бізнес. - 2010. - 19-25 червня. - № 25 (960). - С. 5.

3. Кравчук В.М. Способи та форми здійснення судом контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах / В.М. Кравчук // Актуальні питання цивільного та господарського права. - 2011. - № 2 (27). - С. 80-83.

4. Щодо розгляду скарг на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби : лист Вищого господарського суду України від 11.12.2006 № 05 -3/2772 // Вісник господарського судочинства. - 2007. - № 2. С. 22.

5. Цивільний процесуальний кодекс України : науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін. ; за заг. ред. С.С. Бичкової. - 2-ге вид., доповн. і переробл. - К. : Атіка, 2010. - 896 с.

Размещено на Allbest.ur