Специфіка юснатуралістичних ідей Дж. Локка та С. Пуфендорфа

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет “Львівська політехніка” (Україна, Львів)

Специфіка юснатуралістичних ідей Дж. Локка та С. Пуфендорфа

Хвойницька Х.М.

кандидат філософських наук

асистент кафедри філософії

Дослідження проблеми природного права є актуальною та доцільною в умовах українського сьогодення, адже вона пов'язана з розвитком юридичного мислення, формуванням інтелектуальної культури особи на засадах духовності та моралі, особливостями правотворчості. Сучасна ситуація вимагає актуалізації уваги до прав людини, детального осмислення їх важливості для формування громадянського суспільства. Хоча дана проблема іще не достатньо повно досліджена, проте вже є вагомі надбання, зокрема слід відмітити праці М. Патей-Братасюк [10], А. Карася [2], О. Данильяна, В. Бачиніна, В. Шкоди [11], С. Сливки.

Мета статті - здійснити ретроспективний аналіз природно-правових ідей видатних мислителів епохи Нового часу Дж. Локка та С. Пуфендорфа. Окреслити та визначити специфіку розуміння природного права як людського розуму та основи для гуманних та демократичних законів.

У Новий час, коли людина прагнула пояснити всі явища навколишнього світу і суспільного життя природними причинами, природне право вважалося законом природи - це були осмислені розумом норми людського співжиття, які є засадами поведінки розумної людини. Велику увагу такому закону приділяв Дж. Локк (1632-1704), який вважав, що це є первісно втілена у підсвідомості регулятивна форма, яку людина відкриває в собі через рефлексію, або усвідомлення. Проте Локк розрізняв закон природи як зобов' язання, і природне право як можливість, тобто свободу діяння.

Дж. Локк справедливо вважається творцем політичної доктрини лібералізму. Основні твори, в яких викладена концепція природного права Локка - це “Досліди про закон природи” (1664), “Досвід про людське розуміння” (1686) та “Два трактати про державне правління” (1689).

У своїх розмірковуваннях про закони природи Локк як мислитель Нового часу вважає людину частиною природи, що підкоряється певним законам. Природний закон, за яким існує людина і який відповідає її природі, може бути описаний, на думку Дж. Локка, як прояв Божественної волі, пізнаваної завдяки “світочу природи”. Це не є диктат розуму, оскільки розум як здатність нашого духу і частина нашої сутності не може встановлювати для нас закони. Природний закон “якраз і є знаменита вимога “жити згідно з природою”, так часто повторювана стоїками”. Цей закон, позначуваний вказаними назвами, слід відрізняти від природного права, бо право полягає в тому, що ми маємо можливість вільно розпоряджатися річчю, тоді як закон є те, що дозволяє чи забороняє нам щось робити”.

Отже Дж. Локк розглядає природне право у порівнянні з природним законом як свободу діяння. Він вказує прямо на авторитет Аристотеля як теоретичне джерело своїх ідей про природне право і природний закон. У “Нікомаховій етиці” (кн. 1, гл. 7) - зауважує Дж. Локк - Стагірит демонструє, що у кожної речі є свої функції, і виділяє специфічну функцію людини - “діяльність душі згідно з розумом”, отже, “обов'язок людини полягає в діяльності згідно з розумом і людина зобов'язана робити те, що їй диктує розум” [3, с. 5].

Природний закон є основою моралі, бо “якщо чесноти вшановуються як гідні, а вади вважаються ганебними, то це відбувається із-за закону природи, бо природа їх вічна й певна і не залежить ні від громадянських постанов, ні від будь-якого приватного судження” [3, с. 9].

Отже, природний закон не записаний, не оприлюднений, але він наявний у людському житті, зумовлює їх поведінку і стосунки. Спосіб, яким людина пізнає цей закон, Дж. Локк називає “світочем природи”. Це не означає, що всередині людини є якесь природне світло, яке постійно нагадує про її обов'язки, чи прямо веде до мети. Він не записаний у серцях людей, не може відкритися внутрішньому світу, але є “певна істина, до пізнання якої людина може дійти сама, без будь-чиєї допомоги, якщо вона правильно використовує ті здатності, якими від природи наділена” [3, с. 10]. При цьому людині не потрібен наставник, достатньо “правильно користуватись розумом і природженими здібностями”. Природний закон не пізнається навчанням, не слід його пов' язувати і з традиціями, оскільки закон природи повсюдно єдиний, а традиції різні. Закон природи недоступний чуттєвому сприйняттю, проте він може бути пізнаний з допомогою світоча природи, “бо все, що у людей має силу закону, повинно з необхідністю мати своїм творцем або Бога, або природу, або людину. Все, що наказала людина, або все, що повелів Бог своїм оракулом, все це - встановлений закон; закон же природи, якщо він не може бути пізнаний через традицію, може бути пізнаний людьми лише за допомогою світоча природи” [3, с. 14].

Дж. Локк не погоджується з твердженням, що в природному стані всім людям властива війна і взаємна постійна й непримиренна ненависть, - очевидний натяк на “війну всіх проти всіх” Т. Гоббса [3, с. 28]. Він вважає, що про згоду між людьми можна говорити як про “встановлену” і “природну”. Встановлена згода випливає із спільної людської вигоди чи необхідності, вона може бути мовчазною або вираженою словом, називається міжнародним правом і жодним чином не пов' язана з природним законом. “Природна” згода, до якої побуджує людей певний природний інстинкт, не потребує жодного договору.

Мислитель роз'яснює, що цей “прихований у душі внутрішній закон природи” визнається нашою совістю і схиляє кожного розуміти справедливість. Однак між людьми немає згоди не лише стосовно справедливості, а й щодо пошани до батьків, немає однакового розуміння закону самозбереження, навіть одного уявлення про Бога й безсмертя душі. Кожен керується власною думкою і власною вигодою у практичному житті, стосовно такої поведінки немає загальної згоди. Але “закон природи зобов'язує людей сам собою і своєю власною силою”, - вважає Дж. Локк, - стверджуючи, що навіть “обов'язок, який накладає громадянський закон, випливає із закону природи, і ми не так змушені силою правителя коритися йому, як зобов' язані робити це згідно природного права” [3, с. 40]. Для нього цілком зрозуміло, що “це природне право ніколи не буде відмінене, оскільки люди не можуть відмінити цей закон, бо вони підкорені йому, а підлеглі не можуть змінювати закони на власний розсуд, та і Бог, звичайно, не захоче цього” [3, с. 46]. Обов'язок, продиктований природним законом-правом, підтримує і релігію, і людське співіснування, і вірність людей, і багато іншого в їхніх стосунках - без чого не можна уявити людське суспільство, - твердить Дж. Локк. Він переконаний, що дотримання природного права-закону якнайвагоміше сприяє спільній вигоді кожного, забезпечує безпеку й недоторканність майна людей, але це не означає, ніби кожному дозволене все, що він вважатиме для себе корисним відповідно до цих обов'язків. Історія засвідчує, що народи вшановують тих героїв, хто прагнув “не особистої вигоди, а вигоди державі і всьому людському роду, одні працею, інші стараннями, треті смертю заслужили собі безсмертя, але ніхто ще не став ні великим, ні шанованим через бездіяльність чи жадібність” [3, с. 49].

Для природного стану, в якому перебувають всі люди, Дж. Локк вважає характерним стан повної свободи - як стосовно дій, так і стосовно розпорядження своїм майном і особистістю відповідно до того, що люди вважають прийнятним для себе в межах закону природи. Природна рівність людей породжує справедливість і милосердя як принципи їх поведінки. Свобода і рівність аж ніяк не є сваволя: “Природний стан має закон природи, яким він керується і який обов' язковий для кожного; і розум, який є тим законом, навчає всіх людей, які забажають з ним рахуватися, що, оскільки всі люди рівні й незалежні, то жоден з них не повинен завдавати шкоди життю, здоров'ю, свободі, чи власності іншого” [3, с. 264-265]. Ці слова Дж. Локка підтверджують виразно, що їх автор вперто не погоджувався з Гоббсом щодо оцінки природного стану людей як “війни всіх проти всіх”. Навпаки, він вважає, що в руках кожної людини є обов'язок утверджувати в житті такий закон природи, щоб утримувати людей від зазіхань на права інших і від завдання шкоди одне одному, бо закон природи вимагає миру і збереження всього людства. Кожна людина заради такого миру може настановляти іншого, має право карати злочинця і бути виконавцем закону природи [3, с. 266].

Г. Заїченко, дослідник вчення Дж. Локка, констатує, що він докорінно переосмислив традиційну теорію природного права [1, с. 159]. Цей автор наводить думку польського дослідника З. Огоновського, який зауважив, що “Локк підірвав класичну теорію природного права, по-перше... своїм радикальним антинативізмом (проти вродженого знання), і емпіризмом... по-друге, своїм вченням про гедоністичні мотиви людських вчинків... і, нарешті, по-третє, через... акцентування уваги на ролі особистості в системі природних прав і обов' язків він виставив у “Двох трактатах про правління” суб'єктивне право на самозбереження на перший план таким чином, яким у традиційному вченні про природне право воно ніде не виставлялося” [1, с. 159].

На відміну від Т. Гоббса, який вважав, що природне право - це повна свобода кожного індивіда, Дж. Локк ствердив, що повна свобода визначається межами закону природи, а він є не що інше, як розум. Отже, кожен, хто керується розумом, не повинен завдавати шкоди ні життю, ні здоров' ю, ні свободі, ні власності іншого [3, с. 264-265]. Людина як істота розумна навіть у природному стані при відсутності держави, здатна дотримуватись певних правил, які диктує закон природи, і шанувати природне право: “У природному стані кожен володіє виконавчою владою, яка випливає з закону природи” [3, с. 268], - вважає мислитель і на цій основі не вбачає суттєвої відмінності між природним станом та державною організацією: виконавча влада як функція всіх людей у природному стані стає функцією спеціального органу в державі.

Природне право як закон збереження свободи людини, на думку Локка, завжди регулює стосунки влади і громадянина. Він розповсюжує це право і на збереження всього людства. З огляду на актуальність і злободенність цієї проблеми варто навести слова мислителя: “Людина, - пише Дж. Локк, - не може підкорятись деспотичній владі іншого; як у природному стані вона не мала деспотичної влади над життям, свободою чи власністю іншого, а мала лише таку владу, яку закон природи давав їй для збереження себе і решту частини людства, то це, отже все, що вона дає і може передати державі, а тим самим законодавчій владі... оскільки основним законом природи є збереження людства, то жодна людська санкція не може бути благодійною чи обґрунтованою, якщо вона цьому суперечить” [3, с. 340-341].

Концепція природного права і природного закону Дж. Локка спрямована на те, щоби громадянський закон втілив у собі вимоги природного закону, надавши їм необхідну визначеність і забезпечивши їх публічно-владним захистом. Отже, він прагне забезпечити дію закону природи і невідчужуваних прав і свобод людини опосередковано, саме через громадянські закони. У випадку такої відповідності природного й громадянського законів повеління і правила природного закону стають змістом закону громадянського, поглинаються ним. Тут маємо справу з шуканою (ідеальною) конструкцією правового закону, - вважає В. Нерсесянц [8, с. 252].

У розвитку теорії природного права вагому роль відіграли погляди палкого прихильника вчення Г. Гроція і Т. Гоббса німецького юриста-міжнародника і філософа С. Пуфендорфа (1632-1694). Уже факт із його біографії є показовим у плані захоплення мислителя ідеями теоретиків природного права. Під час восьмимісячного полону разом із сім'єю шведського посланника при данському дворі Койста С. Пуфендорф, не маючи під рукою книг, зайнявся відтворенням із пам'яті прочитаних колись трактатів Г. Гроція та Т. Гоббса і здійснив на їх основі короткий систематичний виклад основ юриспруденції. Із аксіом і визначень цих учителів він вивів весь зміст юриспруденції, як засвідчує опублікована у Гаазі 1660 р. книга “Elementorum Jurisprudentiae Universalis libri duo” (Основи загальної юриспруденції. 2 книги), що є першою працею С. Пуфендорфа на тему природного права. Більшу частину своїх творів С. Пуфендорф опублікував у Швеції, де працював на запрошення короля спершу в університеті в Лунді, а згодом у Стокгольмі. У Європі він мав славу успішного лектора, твори його перекладалися французькою, німецькою та англійскою мовами. Памфлет на Конституцію Священної Римської імперії перекладений, зокрема і російською мовою.

Безпосередньо теорії природного права стосуються і праці “De jure Naturae et gentium” (“Про право природне і народів”) (Лунд, 1672; Франкфурт, 1684), згодом перекладена французькою, німецькою та англійською, а також “Про обов'язки людини і громадянина, згідно природного закону” (Лунд, 1683; французький переклад 1707). Російською мовою переклав цю працю єпископ Г. Бужинський, випускник Києво-Могилянської академії. Опублікована під назвою “О должностях человека и гражданина” (Спб., 1724). Він же переклав “Введение в историю европейскую” (1718). Головною заслугою С. Пуфендорфа вважається виділення концепції природного права як самостійної галузі знання. На його думку, право повинне узгоджуватися лише з законами розуму, незалежно від догматів віровчення і від наявних законоположень. Подібно як його попередники Г. Гроцій та Т. Гоббс, яких вважав своїми учителями, С. Пуфендорф ствердив, що природний стан характеризується свободою і незалежністю індивідів. Люди від народження за своєю природою є егоїстами, дбають виключно про власну вигоду. Та саме егоїзм породжує прагнення людей об'єднуватися задля безпеки і користі, чи власної вигоди. Як наслідок виникає суспільство (політичне співжиття) і держава. В основі виникнення держави, на думку С. Пуфендорфа, покладені договори. Перший - це договір між людьми про об' єднання і вибір форми правління, а другий - між людьми й обраним ними правителем про обов' язок підлеглих коритися владі та обов'язок правителя турбуватися про підлеглих з метою їх вигоди й безпеки. Другий договір передбачає збереження у підлеглих певних природних прав (свободи вірування, свободи переконань), але не допускає опору владі. Зі створенням держави втрачається природна свобода, - вважає С. Пуфендорф. Держава дістає право чинити насильство над людьми в ім'я спільного блага.

Мислитель жив і працював у той час, коли панування римського права як джерела всіх публічних і приватних відносин у Німеччині викликало все глибший сумнів. Відчувались пошуки нових, зокрема власних джерел державного права, особливо ж довелося шукати раціональне обґрунтування таких пошуків. Це викликало інтерес до ідеї природного права, на той час опрацьованої голландськими і англійськими мислителями.

Як мислитель Нового часу С. Пуфендорф намагається відкидати авторитети і всі наукові знання ґрунтувати на доказах розуму. Він твердить, що обов'язки людини і правила, які їх визначають, базуються на трьох джерелах: на чистому розумі, на позитивному законі і на Одкровенні. Звідси три різні галузі знання: природне право, позитивне право і моральне богослов'я. Кожна доводить свої положення згідно свого основного начала, тому між ними можливі неузгодженості. Не все, чого навчає позитивне право, відповідає природному праву, і не все істинне з позиції богослов' я, може бути сприйняте природним правом, і навпаки. Ця думка мислителя викликала гучну критику сучасників. Він мислив виключно в річищі Нового часу, розмежовуючи сфери науки і релігії, обстоюючи свободу думки вченого.

Цілком у стилі свого часу С. Пуфендорф розглядає людину в природному стані, абстрагуючись від культури і громадянськості. Погоджуючись, що у природному стані панує природна свобода, що вона визначається двома мотивами-прагненнями до самозбереження і почуттям незалежності, як це вважали Т. Гоббс і Б. Спіноза, С. Пуфендорф, однак, наголошує, що при такій дозволеності людина не повинна зачіпати права інших. Мислитель не сприймає твердження Т. Гоббса, що у природному стані людина людині є ворогом. Малочисельність людей і багатство дарів природи не давало приводів для ворожнечі, а розум повинен був утримувати від сутичок, результат яких був невідомий. Отже, “природний стан тих, хто живе поза громадянським станом, є не війна, а мир”, - цитує мислителя дослідниця Н. Малишева [6, с. 65]. Проте він припускає, що у природному стані мир не є стійкий, він не здатний зберігати людський рід. Загрожує мирові людська злість, надмірне самолюбство і жадібність, з якою вони тягнуться до чужого добра.

У природному стані, при відсутності цивільних і Божих законів, панує природне право. Воно має вічний і незмінний зміст, адже не залежить від людських установлень. Розмаїття звичаїв і норм в історії народів, на думку С. Пуфендорфа, засвідчує при всій змінності норм певну одноманітність: “Усі позитивні законодавства передбачають або містять, принаймні, основні засади природного права, без дотримання яких рід людський би не зберігся, і які не підриваються позитивними законами, виробленими кожною державою, зокрема для себе” [6, с. 86].

Основою природного права С. Пуфендорф вважає чистий розум. Це не означає, що засади природного права дані нам у готовому вигляді при народженні. Не досить володіти даром слова, щоб одразу формулювати [природні закони], та їх завжди можна відкрити в душі людини за допомогою роботи розуму. Ось основна засада природного права: кожен повинен прагнути, наскільки від нього це залежить, створити й підтримати мирне співжиття з усіма іншими відповідно до природи і мети всього без винятку людського роду [6, с. 94-95].

З природним правом мислитель пов'язує батьківську владу. На його думку, вона має дві засади, і першою є природне право, яке велить батькам турбуватися про своїх дітей і для цього надає їм особливе почуття любові, хоча виконання цього природного обов' язку неможливе без влади. Другою засадою є мовчазна згода самих дітей, тобто можна припустити, що коли б дитина при появі на світ мала розум і зрозуміла би, що без допомоги батьків вона загине, то, без сумніву, сама б погодилася підкоритися батьківській владі [6, с. 88-89]. Стосовно права власності, то С. Пуфендорф вважає його чисто людською установкою, яка не пов' язана ні з Божим повелінням, ні з природним правом. “Роль природного права обмежується тим, що воно радить встановити право власності, якщо того вимагає вигода людського спілкування, дозволяючи людям розумно визначити, чи вони повинні всі речі розділити, чи деякими володіти спільно” [6, с. 105]. Отже, право власності, як і державна влада, засноване на загальній згоді. Перехід від загального користування відбувся повільно, на засадах доцільності, коли розум вказував, що певні речі, які викликали особливе бажання, краще поділити, ніж залишати у спільному володінні, при якому взаємні стосунки переходять у відкриту боротьбу [6, с. 98]. Не розповсюджує Пуфендорф природне право і на спадщину згідно заповіту.

С. Пуфендорф, як і його попередники, сформував універсальні правові й політичні принципи, які вважав природними, тобто такими, що випливають із загальних властивостей людської природи, на відміну від позитивного права, породженого конкретними умовами певної країни.

Отже, С. Пуфендорф, осмисливши думки своїх попередників, систематизував теорію природного права XVII ст. На його погляд, суспільство існує завдяки природному закону (lex naturalis), який не є наказом, даним зовнішньою владою, а є об' єктивною системою норм, що формально виокремлює сферу дозволеного й розумного. Для правової оцінки людської дії вирішальною є відповідність її наказові розуму. Ідея права та його поняття тут співпадають, що дає початок відокремленню права від моралі й індивідуалізації поняття суспільства. Визначення поняття суспільства як об' єднання окремих осіб, необхідність якого базується (внаслідок біологічної слабкості людей) на спільному для всіх розумному прагненні до співжиття і формально здійснюється завдяки зобов' язуючій силі природного закону, є основою для створення індивідуалізованого поняття природного права, яке набуває юридичної норми.

Праворозуміння в добу Нового часу поступово звільняється від ідеї впливу надприродних, божественних сил на історію й долю людини, а Дж. Локк і С. Пуфендорф мислять природне право як справедливість, встановлену “здоровим розумом” як природним законом. До сьогодні природне право залишається базовою цінністю демократичного суспільства і становить онтологічну основу прав і свобод людини, що виразно утверджує загальна декларація прав людини.

Список використаних джерел

мислитель локк пуфендорф

1. Заиченко Г.А. Джон Локк / Г. Заиченко. - 2-е изд. дораб. - М.: Мысль, 1988. - 199 с. - (Мыслители прошлого).

2. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях: монографія / Анатолій Карась. - К.; Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. - 520 с.

3. Локк Дж. Опыты о законе природы // Локк Дж. Сочинения: в 3 т.; пер. с лат. и англ., ред. и сост., авт. прим. А.Л. Субботин / Дж. Локк. - М.: Мысль, 1988. - Т. 3. - С. 3-53. - (Философское наследие).

4. Локк Дж. Два трактата о правлении // Локк Дж. Сочинения: в 3 т.; пер. с лат. и англ., ред. и сост., авт. прим. А.Л. Субботин / Дж. Локк. - М.: Мысль, 1988. - Т. 3. - С. 135-405. - (Философское наследие).

5. Малышева Н. И. Политико-правовое наследие Самуила Пуфендорфа / Н.И. Малышева // Правоведение. - 1999. - № 1. - С. 122-127.

6. Малышева Н.И. Государство и индивид в политикоправовом учении Самуила Пуфендорфа / Н.И. Малышева. - СПб., 2005. - 132 с.

7. Мамут Л.С. Политические и правовые теории немецкого Просвещения / Л.С. Мамут // История политических и правовых учений ХVІІ-XVІІІ вв. - М.: Наука, 1989. - С. 171-191.

8. Нерсесянц В. Право и Закон. Из истории правовых учений / В. Нерсесянц. - М.: Наука, 1983. - 366 с.

9. Патей-Братасюк М. Антропоцентрична теорія права: навч. посіб. / Марія Патей-Братасюк. - К., 2010. - 394 с.

10. Філософсько-антропологічні студії 2001: філософія Дж. Локка і сучасність. - Дніпропетровськ: Стилос, 2001. - 363 с.

11. Шкода В.В. Вступ до правової філософії / В.В. Шкода. - Х.: Фоліо, 1997. - 221 с.

Размещено на Allbest.ru