Правова онтологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ ДніпропетровськОГО державнОГО університетУ

внутрішніх справ

Кафедра філософії і політології

лекція

з дисципліни ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Тема «ПРАВОВА ОНТОЛОГІЯ»

Зотов В.М.

ЗАПОРІЖЖЯ- 2010

План

1. Онтологічна природа права. Правова реальність

2. Природне і позитивне право як елементи правової реальності

3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

1. Онтологічна природа права. Правова реальність

Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони буття пов'язані з законами суспільства, у тому числі з правовими законами; за допомогою чого вони впливають на соціальне буття людей.

Ці філософсько-правові проблеми важливі тому, що право не є специфічною сферою соціального буття, відокремленою від інших суспільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає простором правової реальності. Отже, без чіткого з'ясування онтологічної природи права, змісту і складу поняття правової реальності, знання основних форм буття права неможливо зрозуміти феномен права в цілому. Ці та інші непрості питання і складають зміст даної лекції.

Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різні факти виникнення й загибелі природних і соціальних форм, появу яких-небудь явищ з небуття або відхід їх у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжували питання: що означає бути чи не бути? що є буття чи небуття? у чому їх відмінність один від одного? що існує і що може існувати? яка сутність речей і які умови їх існування?

У пошуках відповіді на ці та багато інших питань склався особливий напрям філософських міркувань про буття в цілому -- онтологія -- вчення про суще. Її головними поняттями є категорії буття і небуття, що охоплюють Космос, природу, соціум, людину, культуру.

Що ж являє собою буття з позиції онтології?

Буття являє собою загальну властивість усіх речей, а поняття "буття" фіксує цю їхню властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не торкаючись інших приватних, особливих якостей. Бути чи перебувати в бутті означає для речі, організму, суб'єкта, будь-якої реалії:

по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого;

по-друге, існувати поряд з усіма іншими;

по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями;

по-четверте, існувати в єдності з універсумом, світовим цілим. Отже, під буттям у широкому значенні цього слова розуміється гранично загальне поняття про існування, про сутність взагалі. Буття й реальність як всеохоплюючі поняття -- це синоніми. Буття є усе, що є^..

На перший погляд може здатися, що онтологічні питання права дуже далекі від тих, що їх звичайно вирішують юристи-практики і юристи-теоретики. Проте вони містять онтологічний момент. За будь-яким питанням про те, що є правом, у кожному випадку стоїть фундаментальне питання: що є право як таке?

Це питання має філософський характер, про що свідчить його "вічність" і "нерозв'язаність". У цьому зв'язку згадаємо хоч би відомі слова І. Канта: "Юристи і по цей час шукають своє поняття права" чи менш відомі слова Г. Флобера з його "Лексикона прописних істин": "Право. Невідомо, що це таке". Право, таким чином, з'являється перед нами як своєрідний непізнанний об'єкт.

Це складне питання про природу права трансформується в питання про те, що значить "бути" для права взагалі, тобто де живе право: у зовнішньому світі чи винятково в людському досвіді? Іншими словами, до якого типу реальності воно належить! "Питання... правової онтології, -- пише німецький філософ права А. Кауфман, -- повинні говорити: яким способом право причетне до буття,... коротше: що є право у своїй онтологічній структурі, його сутності".

Питання про те, до якого типу реальності належить право, лише на перший погляд не містить ніякої проблеми, а відповідь на нього не складна, оскільки право за 2,5 тисячі років свого існування повинно бути досконало вивчено. Однак відомий філософ і юрист Євгеній Спекторський (1875--1951) підкреслював: "Юристам здається, що вони знають, з якою реальністю вони мають справу, тільки доти, поки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже доводиться самим чи запитувати і дивуватися, чи ж з потреби вирішувати одне з найскладніших питань теорії пізнання.

Для того, щоб людина могла орієнтуватися у тій чи іншій сфері, вона повинна виходити з відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття приходить як через теоретичний опис цієї сфери, так і через практичний досвід, який допомагає осмислити, зрозуміти, що відбувається з даним об'єктом і що треба робити.

Проблема встановлення типу реальності права найбільшу актуальність дістала у філософії права, у т. ч. вітчизняній, початку XX ст. Вона була тісно пов'язана з основним питанням методології науки того часу: що таке реальність взагалі та як відноситься реальність, що визнається чи створюється наукою, до тієї реальності, що називається емпіричною дійсністю. Гостроту цій проблемі додавало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Наприклад, видатний російський юрист початку XX ст., засновник психологічної школи права Лев Петражицький (1867--1931) вважав, що право виходить від індивіда, воно народжується у глибинах людської психіки як інтуїтивне право, що, на відміну від позитивного, не залежить від маси зовнішніх факторів і визначається його внутрішніми переконаннями, індивідуальним сприйняттям людини свого становища. "Ми під правом, -- писав він, -- у смислі особливого класу реальних феноменів будемо розуміти ті етичні переживання, емоції, що мають імперативно-атрибутний характер".

За Л. Петражицьким, первинний психологічний шар правових явищ представлений інтуїтивним правом; до другого, соціологічного, відноситься позитивне право. Обидві форми буття права належать до емпіричного рівня, який зводиться до досвіду, що осягається психологічними чи соціологічними засобами. Таким чином, він виходив з існування двох типів реальності: фізичної реальності, тобто чуттєво сприйманих предметів, і психічної реальності, тобто внутрішніх переживань, право в нього зводилося до суб'єктивних переживань прав і обов'язків окремих людей. Звичайно, А. Петражицький вірно помітив незвідність буття права до почуттєвого буття і похідність його предметного буття від іншого типу реальності. Але разом з тим ми бачимо, що такою реальністю розглядається психологічна реальність, тобто один з видів емпіричної реальності, з чим погодитися важко.

Інший погляд на природу права мав відомий український правознавець і соціальний філософ Богдан Кістяківський (1868--1920), який критикував Л. Петражицького за недооцінку інституціонального буття права. Сам він виділяв чотири основні підходи до права, що відповідали чотирьом основним концепціям права і по-різному трактували реальність права:

1) аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідної позитивістської концепції права як державно-наказового явища;

2) соціологічний підхід, що відповідає поняттю права як формі соціальних відносин;

3) психологічний підхід, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний підхід, що відповідає аксіологічному поняттю права.

Згодом Б. Кістяківський зробив акцент на соціокультурній реальності права як бутті ідей, уявлень, цінностей, укорінених у культурі народу.

Сучасна філософія права також неоднозначно розв'язує проблему природи права. Важливо зазначити, що всі існуючі підходи до права виступають лише як моменти істини, оскільки поширюють на всю реальність лише приватні компоненти логічної моделі становлення права.

Для того, щоб вийти з нескінченного різноманіття визначень природи права і водночас не втратити властиві праву якості багатства своїх проявів, слід звернутися до категорії правової реальності як методологічного засобу, адекватно поставленого завдання.

Питання про специфіку правової реальності й онтологічної структури права -- основне питання правової онтології, оскільки є модифікацією основного питання філософії. Стосовно права -- це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливо?

Концепція правової реальності ("картина світу права") повинна задаватися образом права, представленим в існуючій правосвідомості. Вона складається з взаємодії таких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософської, а також правової ідеології, включаючи її втілення у чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рівнів правового регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя -- правопорушеннями, практикою додержання прав людини й угод тощо і дає змогу будувати гіпотези, версії і відчувати, що виражене в них відбулося і відбувається насправді.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють широке й вузьке розуміння цього поняття. У першому випадку під правовою реальністю розуміють усю сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо. У другому випадку (тобто у вузькому розумінні) маються на увазі тільки базові правові реалії, щодо яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю у різних напрямах і наукових школах прийнято розуміти чи правові норми (нормативізм), чи правовідносини (соціологічний напрямок), чи правові "емоції" (психологічний напрям).

До базисних феноменів також відносять встановлені державною владою норми права (позитивізм), об'єктивні суспільні відносини (об'єктивізм), ідею чи зміст права (суб'єктивізм), ідеальну взаємодію суб'єктів, об'єктивовану в мові (інтерсуб'єктивність).

Хоч широке і вузьке розуміння поняття "правова реальність" і різняться, їх усе-таки не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реальності залежатиме від того, що буде прийнято за базисний феномен. Тому перспективнішою, мабуть, є інтегральна концепція правової реальності, під якою мають на увазі світ права, що конструюється з правових феноменів, упорядкованих залежно від відношення до базисного феномена, чи "першореальності" права.

Правова реальність не становить деякої субстанціональної частини реальності, а є способом організації й інтерпретації визначених аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що за його відсутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляємо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмінність буття права від буття власне соціальних об'єктів. Тому що світ права -- це світ повинності, а не існування. Таким чином, введення в контекст методологічних і світоглядних проблем правознавства категорії "правова реальність" дає можливість розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільних відносин, інституту, форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, що має власну логіку і закономірності, на які не можна зважати. Таким чином, зміст проблеми правової реальності полягає у з'ясуванні питання про буття права, тобто його укорінення в людському існуванні.

У той же час слід враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права -- це "буття-повинність". Право -- це сфера належного, тобто того, чого в звичному змісті немає, проте реальність якого значуща для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права, чи чому зобов'язане право своїм походженням? Вочевидь, що фундаментом права не може виступати природа та закони, чи Космос у цілому, хоч і зараз трапляються спроби відродити характерні для античності уявлення про космічні підстави права.

Право -- позаприродне явище, і ніякі основи права у природі знайти неможливо. Природа -- це царство об'єктів, а право -- це сфера суб'єкта. Чи можна вважати в такому разі субстанціональною основою права суспільство? Хоч право і виникає тільки в суспільстві, пов'язано з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не власне права, а його проявів. Тому говорити про будь-яку субстанціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реальність виявляється у такому аспекті буття людини, що містить моменти повинності, коли вона стикається з буттям іншої людини, і це спільне існування погрожує обернутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія виступає основою права, а лише та, що містить моменти повинності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб'єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а в соціально-ідеальному, деонтологічному розумінні. Деонтологічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише в тому разі, коли додержуються, як мінімум, двох умов:

-- визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати чи не виконувати свій моральний або юридичний обов'язок; причому для права ця вимога виявляється особливо важливою;

-- визнання принципової можливості норми належного, тобто критерію добра і зла, справедливості й несправедливості, який наказує робити так, а не інакше і відповідно до цього оцінює людські вчинки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

Передумови людської волі та норми належного становлять логічний мінімум деонтологічної реальності. Зв'язок між ними такий: якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, а якщо вона не відповідає за свої вчинки, то ні про які деонтологічні норми і мови бути не може. Людина як істота розумна і вільна в той же час істота підзаконна. Але вона підкоряється законам і деонтологічного, етичного плану, й емпірично-онтологічного, чинникового плану. Це дві реальності, у яких живе людина і з позицій яких розглядаються її дії.

У рамках деонтологічної реальності злочин -- це порушення вільною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь, тобто на самого злочинця надягається маска моральної особистості, що володіє свободою волі та зв'язана деонтологічною нормою; під цією маскою всі та кожний піднімаються на однакову висоту -- вони визнаються, дорівнюються вільним. У цьому особлива велич права. З позицій же онтологічно-емпіричної реальності, де все підкорено причинному детермінізму, злочинець -- раб біологічної природи й обставин, а тому тут немає місця для свободної волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб та інтересів, а й з позицій значимості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов'язаною з моральною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку до природи моральної реальності. Те загальне, що властиве і праву, і моралі, є повинність.

Головне в реальності права в цілому і кожного з правових феноменів полягає в особливому способі прояву -- у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тобто дії не за зовнішньою причиною, а за внутрішнім спонуканням. Вона належить до сфери значимості, що відрізняється від сфери емпірично-соціальних проявів.

Тут ми маємо справу з особливою логікою -- деонтологічною, відповідно до цього і пізнавальні засоби повинні бути особливі, що відрізняються від тих, що їх застосовують при пізнанні емпіричного світу, оскільки сполучають у собі пізнавальні й оціннюючі моменти. У зв'язку з цим суддя має вирішувати справу насамперед у категоріях деонтології -- свободної волі, зобов'язання, відповідальності тощо, а вже потім у категоріях емпіричної онтології -- спадковості, соціального середовища і т. п., не підміняючи першого другим.

Таким чином, на рівні сутності право є ідеальна реальність відносин між людьми. Вона представляє особливий рід буття -- рід ідеального буття, суть якого -- повинність (і ця сфера повинності констатується людині як людині).

Зміст права також знаходить вираження у ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм та інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає аналіз його структури чи, іншими словами, відповідь на питання: як влаштований світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше, як він має бути побудований, щоб відповідати своєму призначенню -- захистові й охороні людини. Це питання і є предметом нашого подальшого аналізу.

Право -- позаприродне явище, і ніякі основи права у природі знайти неможливо. Природа -- це царство об'єктів, а право -- це сфера суб'єкта. Чи можна вважати в такому разі субстанціональною основою права суспільство? Хоч право і виникає тільки в суспільстві, пов'язано з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не власне права, а його проявів. Тому говорити про будь-яку субстанціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реальність виявляється у такому аспекті буття людини, що містить моменти повинності, коли вона стикається з буттям іншої людини, і це спільне існування погрожує обернутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія виступає основою права, а лише та, що містить моменти повинності, що обмежує це свавілля.

2. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової реальності, їх зміст і співвідношення

Історичні передумови, що передують формуванню права як самостійної науки, свідчать про те, що філософське осмислення правової реальності почалося з розмежування права на природне і позитивне. Саме їх суперечлива єдність і становить структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з дуалістичним трактуванням структури права, якої додержувалися такі російські філософи права, як І. Ільїн, В. Соловйов та деякі інші. Серед сучасних західних філософів права таку позицію займає А. Кауфман. Його концепція "онтологічної структури права" будується на з'єднанні позитивно-нормативної легальності з природно-правовою справедливістю. У її основі -- онтологічна різниця між сутністю й існуванням права.

Саме розмежування права на природне і позитивне зорієнтовано на пошук основ права в природному житті людей, "людської суті їхнього буття". При такій оцінці природного права потрібно враховувати, що ця категорія у тих рисах і характеристиках, у яких вона, починаючи з античності, змальована в науці -- явище багатопланове і до того ж дістає різну наукову інтерпретацію.

У класичній античності джерелом дійсного права вважалася природа взагалі, у християнському середньовіччі -- божа мудрість Творця, у період Нового часу -- досконалість людського розуму як найзначнішого зі створінь природи. Аналіз історії філософсько-правової думки дає можливість розрізняти два основні підходи до розуміння природного права і його співвідношення з позитивним.

Відповідно до першого підходу природне право розумілося як сукупність апріорних моральних вимог, пропонованих позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його справедливості чи несправедливості (Платон, І. Кант).

З позиції ж другого підходу природне право розуміється як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині чинного права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Арістотель, Гегель).

Така сама подвійність підходу до розуміння природного права спостерігалася наприкінці XIX -- на початку XX ст. у Росії в ситуації відродження природного права. Тут розрізнялися етико-нормативні концепції (П. Новгородцев, С. Булгаков) та ейдологічні концепції (М. Михайлівський, В. Гессен, Н. Алексєєв та ін.). Хоч перші концепції, як правило, були пов'язані з ліберальними реформістськими ідеями, а другі здебільшого були спрямовані на захист існуючого правопорядку, всі вони були спрямовані на критику позитивістської методології, що ототожнює право з силою державного примусу. І тут при всьому різноманітті поглядів з розглянутого питання можна з достатньою чіткістю розрізнити природне право як категорію методологічного порядку і природне право як реальний факт соціальної дійсності.

Зазначене розмежування має певною мірою умовний характер, тому що методологічне значення природного права засновано на його дійсній ролі як реального феномена у житті суспільства.

Розгляд природного права як методологічної категорії дає змогу визначити насамперед загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ -- це і є розгляд їх під кутом зору природного права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій природного права полягає в тому, що він дає можливість виявити базисні основи права. Суть ідеї природного права полягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природне право -- сукупність вимог, у своїй вихідній основі породжених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями її природи. Це -- право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням людини, їх дано їй уже самим фактом її народження й існування як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність, категоричність, непідвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання негативних наслідків при ігноруванні природно-правових вимог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямі, під природним правом можна розуміти сукупність об'єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (волю, рівність, справедливість тощо), а також універсальних норм і принципів, що міститься у фундаменті всіх правових систем світової цивілізації.

У той же час, для того, щоб стати регулюючим фактором, норми і принципи природного права повинні одержати втілення у нормах позитивного права.

Позитивне право виступає як інший, необхідний та істотний елемент правової реальності. Воно являє собою, на думку Владислава Бачиніна, правові норми, що "оформлені як система законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період".

Більш загальну характеристику позитивного права дає С. Алексєєв: "Позитивне право -- це реальний, існуючий у законах, інших документах, фактично відчутний (і тому "позитивний") нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволена і юридично недозволена поведінка і суди, інші державні установи виносять юридично обов'язкові імперативно-владні рішення". В обох випадках позитивне право розглядається як штучне створення цивілізації, як вияв владної волі конкретних соціальних суб'єктів, і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституціональне утворення: воно існує у вигляді зовнішніх об'єктивованих інститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юридичних документів.

Як і всі феномени цивілізації, воно, з одного боку, несе з собою вантаж негативних потенцій (можливість підпорядкування права свавіллю державної волі, вузькокласовим, груповим, етнічним інтересам), а з іншого боку -- характеризується визначеними позитивними властивостями.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах цивілізації, являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найзагальнішому вигляді покликано регулювати поведінку людей, відносини, що складаються в суспільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний характер, що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, призначене для того, щоб ввести в життя людей начала єдиної впорядкованості, загальновизнання; з іншого -- ціннісний характер, адже право, вводячи в життя нормативні начала, тим самим дає оцінку життєвим явищам та процесам і тому є основою для того, щоб діяти "за правом" і визнавати ті чи інші вчинки людей як такі, що зроблені "не за правом".

Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто висока гарантованість дій права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов'язків.

Зазначені властивості позитивного права дають можливість тією чи іншою мірою виключити з громадського життя свавілля, гарантувати стабільність, соціальний мир, виключити хаос з людської поведінки, свавілля стосовно особистості.

При всій умовності поділу права на природне і позитивне варто визнати, що суть проблеми, яка стоїть за цим розмежуванням, серйозна і глибока. Зазначимо основні розходження між ними, як їх уявляє В. Бачинін.

1. Природне право вважається похідним від природного порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід'ємною частиною світопорядку. Позитивне ж право -- штучне утворення, створене людьми, відданими інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам природного світового порядку, а й суперечити їм.

2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна правосвідомість пов'язує своє існування з універсальними, загальними першоосновами буття. Через позитивне ж право вона пов'язує своє буття з конкретною державою та її інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростками людської цивілізації і культури. Позитивне ж право виникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності.

4. Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у неписаних звичаях і традиціях, вони є у змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних

5. Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, волю, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічно і безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з них, і ніхто не має права зазіхати на них. Згідно з позитивно-правовою логікою свободи і права людина одержує з рук держави, що відміряє їх тією мірою, у якій вважає за потрібне, і яка може не тільки дати права, а й відняти їх, якщо вважатиме це необхідним.

6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно припускає релігійно-метафізичні й морально-етичні підстави, що надзвичайно розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, пов'язують його з багатьма цінностями світової культури. Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.

7. Норми і принципи природного права мають релігійні й етичні обгрунтування. Позитивне ж право демонстративно відмовляється від них. Воно спирається на волю держави і переконано в необхідному й достатньому характері такого обгрунтування.

8. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природного права слугує вища справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, який відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою межею є інтереси держави та ін.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, по суті, центральною у правовій філософії. її інтерпретацію варто розглядати через категорії онтології -- "сутність" і "існування".

Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторін і зв'язків речі. Гегель визначав її як "істину буття", як відповідність предмета "своєму поняттю". Основний же спосіб функціонування, життєдіяльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження сутності за даних зовнішніх параметрів предмета. Проблема існування виступає насамперед як людська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідомлено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істотою, особистістю. І як людська проблема вона знаходить своє вираження у праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, об'єктування у формах правомірної поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій "сутності" та "існування" дає ключ до розв'язання таких основних проблем, як морально-філософське обгрунтування принципів справедливості та механізм їх реалізації, з одного боку, і співвідношення права і влади, як момент легітимності й обмеження останньої -- з іншого. Цей момент виступає у гегелівській "Філософії права" як вихідний пункт саморозвитку поняття права від абстрактних форм його здійснення до конкретніших форм.

1.Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій природного права полягає в тому, що він дає можливість виявити базисні основи права. Суть ідеї природного права полягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природне право -- сукупність вимог, у своїй вихідній основі породжених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями її природи. Це -- право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням людини, їх дано їй уже самим фактом її народження й існування як людини.

2.Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах цивілізації, являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найзагальнішому вигляді покликано регулювати поведінку людей, відносини, що складаються в суспільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний характер, що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, призначене для того, щоб ввести в життя людей начала єдиної

3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дає можливість виділити в ньому такі форми буття права, що у сукупності виражають динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб'єктами (правове життя).

Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоч і не цілком тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права, як правосвідомість, правові норми і правовідносини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об'єкт, як право. Кожному з цих рівнів відповідає найрозвиненіший опис у відповідних філософсько-правових концепціях. Так, наприклад, ідея права знаходить своє вираження у класичних теоріях природного права, особливо деонтологічного (суб'єктивістського) напряму, правові норми і закони -- в аналітичній юриспруденції (правовому позитивізмі). Що ж стосується третього рівня -- рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то це світ соціальної предметних актів юридичного характеру у якому право переходить у світ соціальної реальності. Цей світ бере участь у формуванні права, у наділенні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право? Один з цих шарів чи їхня сукупність? Рішення цієї проблеми слід шукати на шляху доповнення статистичного аспекту аналізу структури правової реальності динамічним аспектом, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сутності через ряд визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно-загальні визначення (правові ідеї і принципи);

б) конкретно-загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (насамперед судові рішення);

г) соціально-предметне втілення у позитивно-правовій поведінці суб'єкта.

У стислому вигляді динамічна структура правової реальності, як теоретичне відтворення процесу здійснення права, може бути представлена таким чином.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа людини, розум, об'єктивний порядок цінностей, соціальні відносини чи воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою найзагальніше, абстрактне вираження сутності права, його "проект" чи завдання ("регулятивна ідея"). Вона становить ідеальний аспект буття права, його форму (в арістотелівському розумінні).

У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб'єктивної (антропологічної) компоненти, тобто містить інформацію про те, хто здатний бути суб'єктом права, на кого воно орієнтується. Таким суб'єктом є той, хто вміє відрізнити цінне від нецінного;

б) аксіологічної компоненти, тобто являє собою систему цінностей, які реалізуються у праві, що виражається інтегрально у понятті справедливості;

в) деонтологічної компоненти, тобто виступає у вигляді ідеї повинності, що виражає єдність прав і обов'язків.

Суб'єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть підкорятися релігійним, моральним і навіть найбільш простим культурним нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомогою організованого насильства. Цей мінімум і є ідеальний зміст права. Якщо взяти його за ідею права, то ідея передує праву, тобто спочатку з'являється уявлення про належне, яке необхідно інституціонально закріпити і підтримати силою цього інституту, а вже потім формується реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має визначений зміст, що виражає в найзагальнішому плані момент повинності. Ідея права має лише потенційну дійсність, на відміну від позитивного права, але ця потенційність настільки істотна, що задає нормативну силу позитивному праву.

Другим елементом правової реальності є закон (правові норми). Позитивне право з'являється насамперед у формі закону (однак не зводиться до нього), який становить конкретно-загальні, формально-позитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретизацію правових ідей і принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на певному етапі його становлення. Закон -- це загальна норма для безлічі можливих випадків. Він існує як судження про належне. До феноменології закону відноситься також те, що він діє як законодавчий акт чи система законодавства (його зовнішня форма), що встановлюється суб'єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми, правовий статус і правовий режим, правовий договір, позов і обвинувачення тощо. Розходження між ними має функціональну, а не сутнісну характеристику. Зміст принципу формальної рівності виражається, наприклад, у правовій нормі -- у вигляді правил поведінки суб'єктів права; у правовому відношенні -- у вигляді стосунків формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб'єктів права; у правосвідомості -- у формі усвідомлення змісту і вимог принципу права членами даного правового співтовариства; у правосуб'єктності -- у формі визнання індивідів (їх об'єднань, спілок) формально рівними, вільними, незалежними один від одного суб'єктами правового типу спілкування; у правових процедурах -- у формі рівного і справедливого порядку придбання і реалізації прав та обов'язків усіма суб'єктами, дозволу заперечування права тощо. Отже, право існує у всіх цих правових формах, де додержується і застосовується принцип формальної рівності.

І, нарешті, випливає аспект правової реальності -- це світ соціальних дій, найбільш складний світ, найменш досліджений з позицій філософії. Процес соціальних взаємодій виражає таку стадію у здійсненні права, як правореалізація. Центральною фігурою цього процесу є суб'єкт як виконавець норми в його ставленні до інших людей. Ці відносини виявляються можливими за наявності певних здібностей, якостей людини.

Основною якістю суб'єкта права є здатність визнання ідеї права і здатність психічно-вольового визнання норми, коли остання розглядається як бажана чи небажана для даного суб'єкта. Можна виділити три основні рівні психічно-вольового ставлення суб'єкта до норми: а) нижчий -- бажання порушити норму;

б) середній -- бажання підкоритися нормі (за розумінням користі чи через страх бути покараним, тобто в цілому -- нейтральна позиція);

в) вищий -- цілковите визнання вираженої у нормі цінності.

Саме соціальні суб'єкти, тобто люди та їхні об'єднання, є "важелями", завдяки яким ідея права здійснюється і впливає на життя. Формою такого здійснення є правомірна поведінка. Здійснення права -- кінцева його характеристика, що може бути виражена категорією правопорядку. На цьому рівні право як належне переходить у соціальне життя. Отже, найбільш конкретною формою буття права є правильні дії і рішення у конкретній ситуації самого суб'єкта права.

Такі основні форми чи рівні буття права.

Аналіз правової реальності дає можливість виділити в ньому такі форми буття права, що у сукупності виражають динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб'єктами (правове життя).

ВИСНОВКИ З ТЕМИ

1. Правова реальність являє собою особливий світ, автономну галузь людського буття, що має свою власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися. Зміст проблеми правової реальності полягає у з'ясуванні того, що є право.

2. Структуру правової реальності становить співвідношення між природним і позитивним правом, як двома протилежними, але тісно пов'язаними між собою формами праворозуміння. Це співвідношення виражається за допомогою категорій сутності й існування.

3. Співвідношення буття й існування права, сутності права і правових явищ є співвідношення правового принципу формальної рівності і форм його здійснення. До цих форм належать: ідея права, закон, правове життя (дії і відносини) та ряд інших.

Контрольні запитання:

1. Що таке онтологія і як співвідносяться поняття "буття", "реальність", "існування"? У чому полягає особливість правової реальності?

2. Що виступає онтологічними основами права? Що виступає "первинним" елементом правової реальності?

3. До яких типів реальності належить право?

4. Як співвідносяться поняття права і правової реальності?

5. Як співвідносяться належне й істотне у праві?

6. Чи є природне і позитивне право необхідними елементами правової реальності? Якими категоріями можна виразити їх співвідношення?

7. Які форми (рівні) буття права?

8. Що необхідно для здійснення права?

природний право злочин кримінальний

Література

1. Андрущенко В.П. Міхальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. - К.: Генеза, 1996.

2. Бачинін В.А. Соціально-правові суперечності як предмет філософії права // Вісник АПН України, 1999, № 1. -С.157-164.

3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М., 1990.

4. Макиавелли Н. Государь. - М., 1990.

5. Монтескье Ш. О духе законов. - М., 1990.

6. Нерсесянц В.С. Философия права. - М., 1997.

7. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. - К., 1995.

8. Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре // Антология мировой философии. - Т.2. - М., 1970.

9. Соловьев В.С. Оправдание добра. Нравственная философия. // Собр. Соч. - М., 1988.

10. Шершеневич Г.Ф Общая теория права. - Т.1. - М., 1912.

11. Шкода В.В. Вступ до правової філософії. - Харків: "Фоліо", 1997.

12. Філософія права. /О.О. Бандура та інш. - К.:Юрінком Інтер, 2000.

13. Філософія права. /О.Г. Данільян та інш. - К.: Юрінком Інтер, 2002.

14. Юридический энциклопедический словарь. - М., 1984.

Размещено на Allbest.ru

...