Размещено на http://www.allbest.ru/

Суд має перевірити і встановити, чи відповідні сторони беруть участь у справі. Встановлення та підтвердження належного характеру сторін процесуалісти називають легітимацією.

На позивачеві лежить обов'язок довести, що саме йому належить оспорюване право, а вказаний ним відповідач зобов'язаний виконати покладений на нього законом або договором обов'язок. Чинне законодавство не передбачає можливості заміни неналежного позивача. Україна відмовилась від заміни позивача вслід за Російською Федерацією. Якщо у процесі розгляду справи виявиться, що спірне право не належить позивачу, суд відмовляє у задоволенні позову.

Питання встановлення належного відповідача є важливим передусім для позивача. Якщо судове рішення буде винесено стосовно неналежного відповідача, то позивач не зможе одержати потрібного правового результату, витратить час і кошти. Тому саме позивач насамперед зобов'язаний подбати, щоб відповідач був належним.

За Кодексом 1963 року передбачалося, що у випадку незгоди позивача на заміну відповідача іншою особою суд може притягти цю особу як другого відповідача. Кодекс 2004 року називає цю особу співвідповідачем. Така назва є невдалою, оскільки у цьому випадку ці особи не мають спільного обов'язку. Навпаки, обов'язок належного відповідача виключає обов'язок неналежного, а отже, процесуальної співучасті не виникає. Природнішою була б назва "другий відповідач". Якщо заміну проведено, слід мати на увазі, що всі дії заміненого незалежного відповідача до вступу належного відповідача не мають правового значення і не можуть бути використані судом під час ухвалення судового рішення. Згідно зі змінами, внесеними Законом "Про судоустрій і статус суддів", суд замінює первісного відповідача або залучає до участі у справі іншу особу.

Позивач С. пред'явив позов до Н. про визнання права власності на квартиру. У судовому засіданні заявив, що між ним і Н. укладено договір купівлі-продажу, але відповідач ухиляється від оформлення цього договору в нотаріальній конторі. Подав, крім договору, і розписку про сплату вартості квартири. В судовому засіданні Н. визнав позовні вимоги, а суд ухвалив рішення. Під час розгляду справи суд належно не перевірив, чи дійсно Н. є власником квартири, яку він продав. У результаті справжній власник, мимоволі якого було продано частину будинку, протягом тривалого часу не міг захистити своє право власності, оскільки квартиру швидко було перепродано і новий власник К. стверджував, що він є добросовісним набувачем. І хоча квартира була продана мимоволі справжнього власника (ст. 388 ЦК), суди надавали перевагу добросовісному набувачу.

НПО "Верес" уклало договір з TOB "Нарцис" (всі назви умовні) про продаж трьох будиночків на фундаментах за 200 м від моря товариству "Нарцис". Будиночки належали фізичній особі Л. Договір купівлі-продажу було датовано груднем 2003 року, і тому цей правочин не вимагав нотаріального посвідчення. У 2006 році покупець TOB "Нарцис" звернувся до інвентар-бюро з проханням зареєструвати право власності на будиночки на підставі договору купівлі-продажу 2003 року. Інвентар-бюро відмовило в реєстрації. Тоді TOB "Нарцис" звернулося до господарського суду з вимогою зобов'язати інвентар-бюро провести реєстрацію права власності. Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд за скаргою TOB "Нарцис" задовольнив вимоги, незважаючи на заперечення фізичної особи Л., яка була власником цієї нерухомості. При цьому суд послався на те, що покупець є добросовісним набувачем. Вищий господарський суд України залишив у силі рішення апеляційного суду, а Верховний Суд України не знайшов підстав для передання спору на вирішення Судової палати в цивільних справах Верховного Суду. Жоден із судів не вбачив у цих діях ознак кримінального злочину (шахрайства).

Інтереси фізичної особи Л. вдалося захистити шляхом подання позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним, після чого рішення господарського суду вдалося скасувати за нововиявленими обставинами.

Н. із паспортом померлої С. звернулася до нотаріуса і, видаючи себе за померлу, продала її хату гр-ну К. Спадкоємці із запізненням дізналися про цю оборудку. Відповідачами у справі була продавець Н., яка видавала себе за померлу, та покупець К. Позов було задоволено, оскільки (крім інших обставин) зі смертю особи припиняється її право і дієздатність.

Н. мала на руках належно оформлену довіреність, видану К. Через місяць після смерті К. Н. звернулася до нотаріуса й уклала договір купівлі-продажу належного померлій будинку. Нотаріус не перевірив, чи особа, яка видала довіреність, жива. Позивачами у цих справах були спадкоємці, а відповідачами особи, які продали нерухомість, а також покупці, які захищалися посиланням на те, що вони є добросовісними набувачами (ст. 388 ЦК).

Коментар до справ. Саме у такий спосіб було здійснено в Україні чимало незаконних оборудок, оскільки суди здебільшого не перевіряли належним чином питання, чи мав продавець нерухомості право власності на це майно, тобто чи мав він право продажу цього майна. Покупець же потім відстоював свої права посиланням на те, що він є добросовісним набувачем. Удвох останніх випадках стосовно осіб, які незаконно продали чуже майно, було порушено кримінальні справи. Отже, нотаріуси під час посвідчення при почині в мали б перевіряти через реєстр актів цивільного стану, чи жива особа, яка видала довіреність. Відповідні вимоги мали б бути передбачено і в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій.

ЦПК 1963 року містив правило, за яким позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи справи, допустити заміну первісного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем. Якщо позивач не згоден на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача (ст. 105 ЦПК).

Пленум Верховного Суду України наголосив, що відмова в прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежним позивачем або до неналежного відповідача недопустима (п. 2 постанови № 9 Пленуму від 21 грудня 1990 р. "Про практику застосування судами процесуального законодавства під час вирішення цивільних справ по першій інстанції").

Аналогічну статтю нового ЦПК (33) змінено. Тепер питання про пред'явлення позову неналежним позивачем залишено поза увагою процесуального кодексу. Відтак заміна позивача як і третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, недопустима. Отже, якщо буде встановлено, що позивач є неналежним, тобто він не має прав щодо предмета спору, то у задоволенні вимог суд йому відмовить.

Здавалося б, у питанні заміни відповідача не може бути проблем. Згідно зі ст. 33 ЦПК суд за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. По суті, ст. 33 ЦПК допускає заміну відповідача з ініціативи суду. Це випливає з буквального тлумачення статті, з урахуванням використання законодавцем уповноважуючої конструкції ("у разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача"). Такий підхід суперечить принципу дис-позитивності. Однак траплялись випадки, коли суди використовували правила ст. 105 ЦПК 1963 р. для усунення з процесу певної особи під приводом неналежності відповідача.

Ж., працівник рибінспекції, та кілька інших громадян, не знаходячись на роботі й не маючи жодного службового доручення, увійшли у склад, де С. поклав на зберігання куплену рибу, вилучили цей товар як безхазяйне майно, частину здали на реалізацію в магазин, а залишком розпорядилися на свій розсуд.

Суд, всупереч запереченням позивача, виключив Ж. з числа відповідачів за заявленим позовом, посилаючись на те, що за його дії має відповідати рибінспекція. В цьому випадку суд порушив вимоги ст. 105 ЦПК, яка давала йому право лише на те, щоб суд, вважаючи Ж. неналежним відповідачем, притягнув рибінспекцію другим відповідачем. За ст. 33 ЦПК 2003 р. суд може провести заміну первісного відповідача тільки за клопотанням позивача.

справа цивільний процес правонаступник

Треті особи

Юридичні відносини настільки різноманітні й складні, що трапляються випадки, коли судове рішення торкається прав та інтересів для осіб, які не були учасниками судової справи. Це "веде до виникнення нових спорів з ускладненою правовою позицією сторін і витрачанням надмірних процесуальних зусиль його учасників. Щоб за можливості не допустити таких ускладнень, закон залишає право за третіми особами змогу вступити у розпочатий процес, а за сторонами і судом - можливість притягнути їх до участі у справі"[1]. Під час підготовки справи до судового розгляду позивач або його адвокат має враховувати ці обставини та подавати відповідні клопотання. Зазвичай у разі подання позовної заяви у тексті вказують третю особу, її реквізити і те, на чиїй стороні вона притягається. Але цього може виявитися недостатньо для надто прискіпливого судді, тому в тексті заяви або окремо про притягнення третьої особи слід заявляти відповідне клопотання, інститут третіх осіб традиційний для цивільного процесу. Треті особи беруть участь у цивільному судочинстві нарівні із сторонами.

Відповідно до ЦПК третіх осіб поділяють на два види: треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, і треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Третіх осіб відносять до тих, які беруть участь у справі через юридичну заінтересованість. Ступінь заінтересованості в осіб різна. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета позову, мають високий ступінь заінтересованості, особистий інтерес і є учасниками спірного матеріального права.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, мають такі ознаки.

1. Вони заявляють свої вимоги до спору, що вже виник.

2. Вони завжди вступають у процес, що вже розпочався.

3. Інтереси таких третіх осіб суперечать інтересам обох сторін (як правило). Вимоги такої третьої особи із самостійними одночасно звернені як до позивача, так і до відповідача

4. Треті особи, які вступають у процес із самостійними вимогами, діють добровільно і їх, як показано у правовій літературі, неможливо притягнути до участі у справі всупереч волі.

5. Треті особи із самостійними вимогами вступають у процес шляхом подання позовної заяви, яка має відповідати вимогам ст. 118,119,120 ЦПК.

6. Ч. 2 коментованої статті містить важливе правило, якого не було у ЦПК 1963 року, що за клопотанням третьої особи справа розглядається спочатку. Якщо таке клопотання заявлено, розгляд справи спочатку є обов'язковим. На мою думку, правильною є позиція судів, які в усіх випадках вступу до справи третьої особи із самостійними вимогами розпочинають справу спочатку, незалежно від того, чи заявлено про це клопотання.

Позовна заява третьої особи має відповідати загальним вимогам. У позовній заяві слід зазначити, що вона подається третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору в іншій позовній заяві. Отже, там, де у звичайній позовній заяві пишеться "позивач", буде написано "третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору" та зазначено сторони у цій справі. Законом не передбачено обмеження кількості третіх осіб із самостійними вимогами.

7. Участь третіх осіб у цивільному судочинстві є засобом процесуальної економії, бо дозволяє більш повно й усебічно дослідити всі обставини справи. Крім того, під час розгляду регресних позовів уже не треба знову встановлювати факти, які відображено у первісному позові. Участь третіх осіб із самостійними вимогами допомагає правильно та обґрунтовано вирішити спір між позивачем і відповідачем, встановити дійсні обставини справи та запобігає ухваленню судом суперечливих рішень.

8. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги, можуть вступити у процес до постановлення судом рішення і користуються всіма правами та несуть всі обов'язки позивача. Фактично такі особи можуть вступити у процес до виходу суду до нарадчої кімнати. Однак це положення похитнулося у зв'язку з неточністю правового регулювання, допущеною законодавцем. Якщо у ст. 34 ЦПК зазначено, що треті особи можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, то у ст. 125 ЦПК міститься колізійна норма, згідно з якою на позови третіх осіб із самостійними вимогами поширюються правила, які стосуються зустрічних позовів. Це призвело до різноголосся думок у правовій літературі. Одні автори наголошують, що з урахуванням ст. 125 ЦПК є підстави вважати, що вступити у справу із самостійними вимогами третя особа може до або під час попереднього слухання справи. В. М. Кравчук та О. І. Угриновська наполягають на потребі у наявній колізії надавати перевагу прямій вказівці закону, викладеній у ч. 1 ст. 34 ЦПК. Вважаю, що у цій ситуації саме така позиція є правильною (див, коментар до ст. 125 цього Кодексу). Нині проблему знято. Згідно з п. 15 постанови Пленуму від 12.06.2009 № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства під час розгляду справ у суді першої інстанції" судам слід мати на увазі, що оскільки від належного вирішення питання про прийняття зустрічного позову, позову третьої особи із самостійними вимогами та об'єднання і роз'єднання позовів залежить своєчасний і правильний розгляд заявлених вимог, то ці процесуальні дії потрібно провадити відповідно до правил, встановлених статтями 123-126 ЦПК. Відповідач має право пред'явити зустрічний позов до або під час попереднього судового засідання (ч. 1 ст. 123 ЦПК), а треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу шляхом пред'явлення позову до однієї чи обох сторін до закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 34 ЦПК).

Якщо у нарадчій кімнаті суд дійде висновку, що потрібно відновити судове слідство, то третя особа із самостійними вимогами може вступити в процес після такого відновлення слідства. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги, можуть претендувати на весь предмет спору або на його частину. Таких осіб слід відрізняти від співпозивачів. Так, співпозивачі можуть разом подати позов. їхні інтереси збігаються і протистоять інтересам відповідача. Задоволення вимог одного із співпозивачів не впливають на вирішення вимог інших співпозивачів. Задоволення вимог позивача, як правило, означає відмову в задоволенні вимог третьої особи із самостійними вимогами (часткову або повну).

У вирішенні питання про допуск до участі у справі третіх осіб із самостійними вимогами відчувається вплив законодавства Російської Федерації.

Підставою для вступу до участі у справі третіх осіб із самостійними вимогами (ст. 34 ЦПК) є самостійні вимоги щодо предмета спору, які заявляються для одночасного розгляду з первинним позовом. Такі особи можуть вступити в справу до постановляння судового рішення, подавши позов до однієї або до двох сторін. За процесуальним становищем такі особи нічим не відрізняються від позивачів, утім за їх участю досягається процесуальна економія. Участь таких осіб дозволяє уникнути винесення спірних і навіть взаємовиключних судових рішень. Підставою для участі третіх осіб із самостійними вимогами є домагання на предмет спору.

Адвокат має враховувати певні особливості цих прав. На практиці адвокати віддають перевагу пред'явленню вимог до обох сторін з мотивів перестрахування. Третя особа подає позовну заяву, яка має відповідати вимогам ст. 119,120 ЦПК і сплачує державне мито (судовий збір) як і первісний позивач, але тільки за своєю вимогою. Наприклад, позовні вимоги третьої особи заявлені про витребування до частини речей, які заявлено у первісному позові, а, отже, судовий збір сплачується лише на цю частину вимог.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Підставою для участі у справі третіх осіб без самостійних вимог є юридичний інтерес, який, як правило, полягає у попередженні можливої в майбутньому регресної вимоги, тобто якщо рішення у справі може вплинути на їхні права і обов'язки щодо однієї зі сторін. У заявах про притягнення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу слід точно зазначати, на яких підставах цих осіб належить притягти або допустити в справу.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, можуть вступити у спір на стороні позивача або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Суд може залучити таких осіб до участі у справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. У літературі зверталась увага на певну неточність закону, що міститься у ч. 1 ст. 6 ЦПК: "Сторона, в якої за рішенням суду виникне право". "Оскільки вступити у процес третя особа має до ухвалення судом рішення, позивач у момент подання позовної заяви не може ще достеменно знати, яким буде це рішення і, відповідно, чи матиме ця особа якісь права або обов'язки щодо нього чи відповідача".

Отже, такі особи не є суб'єктами спірного правовідношення. Між особою, яка не заявляє самостійних вимог, і протилежною стороною немає матеріально-правових відносин. Підставою для участі у справі третьої сторони без самостійних вимог є юридична заінтересованість у справі, яка полягає в тому, що рішення суду впливає на права та обов'язки третьої особи. Це, як правило, можливість пред'явлення регресного позову. Винесення рішення по спору між позивачем і відповідачем за умови притягнення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог стосовно предмета спору, має преюдиціальне значення.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, виступають на боці позивача чи відповідача шляхом подання заяви або притягуються на підставі ухвали суду.

Вступ у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, на відміну від порядку, встановленого у Російській Федерації, не тягне за собою розгляду справи спочатку. Вважав би за доцільне передбачити таку можливість за клопотанням сторони. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються правами і несуть обов'язки сторони, за винятком права на зміну підстави і предмета позову, збільшення або зменшення позовних вимог, а також права на відмову від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, вимоги примусового виконання рішення, до них не може бути пред'явлено зустрічний позов.

Основною ознакою інституту третіх осіб у цивільному процесі є те, що вони вступають в уже розпочатий іншими учасниками процес. Щодо залучення або допуску до участі в справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, суд постановляє ухвалу (ч. 6 ст. 36 ЦПК). Ініціаторами залучення є особи, які беруть участь у справі, суд, самі треті особи. У ст. 119 ЦПК не йдеться про те, що позивач має зазначити в позовній заяві й про інших осіб, зокрема про третю особу, а лише про відповідача. Однак у ст. 120,127 ЦПК передбачено, що позивач має додати до позовної заяви її копії та копії всіх доданих документів відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. Суд після відкриття провадження у справі має направити третій особі копію позовної заяви. Лише на стадії провадження у справі до судового розгляду суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі (п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК)[2].

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, виступають на стороні позивача або відповідача шляхом подання заяви або притягуються на підставі ухвали суду.

Вступ у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, на відміну від порядку, встановленого у Російській Федерації, не тягне за собою розгляду справи спочатку. Вважав би за доцільне передбачити таку можливість за клопотанням сторони. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються правами і несуть обов'язки сторони, за винятком права на зміну підстави і предмета позову, збільшення або зменшення позовних вимог, а також права на відмову від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, вимоги примусового виконання рішення, до них не може бути пред'явлено зустрічний позов.

Ініціаторами вступу в процес третьої особи, може бути сама третя особа, а також сторони, особи, які беруть участь у справі, і суд. Оскарження ухвали суду про відмову у залученні до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, не передбачено. Відсутність такої можливості уявляється помилковим і таким, що суперечить конституційному праву на судовий захист.

Ч. 1 ст. 36 ЦПК містить досить спірне, але обов'язкове правило про те, що сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу або до якої у такому випадку може заявити вимогу третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу.

Позивач або відповідач можуть не знати про наявність таких третіх осіб, не знати місця їх перебування або знаходження. Крім того, сторони можуть бути заінтересовані в тому, щоб така третя особа не брала участі у справі і з цих міркувань ухилятимуться від виконання такого обов'язку. Чітких, ясно виражених наслідків неповідомлення про таку особу в ЦПК не вказано. Тому цей обов'язок слід вважати недоліком законодавчої техніки, оскільки на практиці це не виконуватиметься, крім випадків, коли сама сторона заінтересована в участі у справі третьої особи.

У заяві про залучення третьої особи має бути зазначено: ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких її має бути залучено до участі у справі.

Ч. 3 ст. 36 ЦПК містить певну неузгодженість із ч. 2 ст. 35. За правилом, встановленим ч. 2 ст. 35, третя особа без самостійних вимог може бути залучена за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. За змістом цієї норми участь третьої особи в такому випадку є обов'язковою. Слово "залучати" означає спонукати до чого-небудь, притягати до участі[3]. Однак ч. 3 ст. 36 передбачає, що суд повідомляє третю особу, надсилає їй копію заяви про залучення третьої особи (чому не копію позовної заяви?) і питає її згоди на таку участь. Копія такої заяви надсилається також особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.

ЦПК 1963 року передбачав можливість притягнення третіх осіб до участі у справі, тобто примусовий (обов'язковий для третьої сторони) порядок залучення до участі у справі. І це було правильно. Цього вимагають інтереси правосуддя.

Наприклад, у справі про вчинення ДТП тролейбусом позов про відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю потерпілого, джерелом підвищеної небезпеки буде заявлений до трамвайно-тролейбусного управління, якому належить тролейбус. Третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог стосовно предмета спору, на стороні відповідача у процесі має брати участь водій тролейбуса, який здійснив наїзд на потерпілого. Участь такої третьої особи доцільна і з точки зору повноти дослідження справи. Зі змісту ст. 36 ЦПК 2004 р. можна дійти висновку, що у разі якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, її вирішують без нього.

Тому запропонована ч. 3ет. 36 ЦПК 2004 р. правова конструкція є дещо недоладною і потребує корекції. Можна було б чітко передбачити випадки добровільного вступу в процес третіх осіб без самостійних вимог і притягнення до участі у справі третьої особи у примусовому порядку (як це передбачено у ст. 333 ЦПК Франції). У статті не вказано, у який строк суд повідомляє третю особу без самостійних вимог про справу, відсутня і вказівка про те, протягом якого строку третя особа зобов'язана повідомити суд про свою згоду на участь у справі. Очевидно, що в цій ситуації суд має постановити ухвалу про повідомлення третьої особи про наявність заяви щодо її залучення до справи та вказати строк, протягом якого вона має повідомити про свою згоду на участь у справі.

Виникає дивна ситуація: у випадках, коли особа залучається до участі у справі з ініціативи суду (ч. 2 ст. 35 ЦПК), суд має питати у третьої особи згоди на її участь у процесі. Вважаю, що така постановка питання несумісна із поняттям правосуддя.

За будь-яких обставин це уповільнює вирішення справи по суті та негативно впливає на повноту судового розгляду. Якщо третя особа не брала участі у справі, то рішення суду з погляду теорії процесуального права не може мати преюдиціального характеру для особи, яка не брала участі у судовому засіданні, а тому не могла подати своїх заперечень. На жаль, чинний Кодекс відійшов від такої позиції, що створює труднощі в судовій практиці. Вважаю, що судова практика має піти шляхом вирішення колізії на користь того, що суд може притягнути третю особу до участі у справі, і ухвала суду з цього питання є обов'язковою для третьої особи, незалежно від її згоди. Водночас суд може допустити розгляд справи і без участі третьої особи, якщо вважає, що це не вплине на повноту судового розгляду.

У Російській Федерації (ст. 43 ЦПК РФ) чітко визначено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог, вступають у процес шляхом подання заяви або притягаються до участі у справі за ухвалою суду. Таке вирішення проблеми слід визнати чітким і правильним. Усяке необов'язкове ускладнення процесу негативно відбивається на його учасниках.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутись із заявою про свою участь, і це питання вирішується судом залежно від обставин справи. Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску третьої особи до участі у справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи.

Ч. 6 ст. 36 ЦПК чітко розділяє два випадки: допуск або залучення до участі у справі. З цих питань суд постановляє ухвалу, в якій або задовольняє клопотання про допуск чи залучення до участі у справі, або відмовляє у задоволенні такої заяви.

Ухвала суду з цього питання не може бути оскаржена в окремому порядку (ст. 293), що, по суті, є порушенням права на судовий захист.

ЦПК 1963 р. містив ст. 109 ЦПК про участь третіх осіб у трудових спорах. Як третю особу на боці відповідача суд за своєю ініціативою притягав службову особу, за розпорядженням якої було проведено звільнення. Якщо особа була звільнена з явним порушенням трудового законодавства, суд повинен був покласти на неї обов'язок відшкодувати відповідачу збитки. Таким чином, суд обґрунтовував рішення начебто за регресним позовом на рішення за основною вимогою, яке ще не набрало чинності. ЦПК 2004 р. правильно відмовився від такої надуманої правової конструкції, за якою суд виконував роль позивача й одночасно вирішував справу.

Аналіз статей 120,127 ЦПК вказує на те, що позивач ще до вирішення питання про відкриття провадження у справі має додати до позовної заяви її копії та копії всіх доданих документів відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб, а суд після відкриття провадження у справі має направити третій особі копію позовної заяви". На практиці залучення третіх осіб залишається болючим і невирішеним питанням. Очевидно, слід погодитись із суддями Верховного Суду України М. І. Балюком та Д. Д. Лусиеником, які наголосили: "вирішуючи питання про залучення до участі у справі або вступу в справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, суд має керуватися чіткими юридичними критеріями, які визначають умови такої участі, і цей критерій має вказувати на прямий юридичний інтерес цієї особи щодо вирішення справи, наслідком якого є вплив на їхні права та обов'язки. Зокрема такими критеріями є:

1) обов'язкова наявність матеріально-правових відносин між третьою особою та однією зі сторін;

2) матеріально-правові відносини третьої особи й однієї зі сторін мають передбачати можливість спору про право цивільне між третьою особою й особою, на боці якої вона виступає". На думку цих авторів, суд може постановити ухвалу про звільнення третьої особи від участі у справі (за відсутності підстав для такої участі). Інакше залишення її учасником процесу і неповідомлення про дату судового засідання буде підставою для скасування рішення суду.

Процесуальне правонаступництво

Залучення до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи можливе на будь-якій стадії цивільного процесу. "Новий суб'єкт права або обов'язку може сприймати права і обов'язки попередника повністю або частково. Залежно від цього розрізняють універсальне (повне) і сингулярне (часткове) правонаступництво. Універсальне правонаступництво настає у разі смерті громадянина і припинення юридичної особи, а сингулярне - у разі поступки вимоги, переведення боргу чи прийняття боргу на себе". Відмінність процесуального наступництва від заміни сторони полягає в тому, що із заміною неналежної сторони провадження розпочинається заново, а щодо правонаступництва -поновлюється. Правонаступник продовжує брати участь у справі свого правопопередника.

Особливістю процесуального правонаступництва є і те, що воно можливе у будь-якій стадії процесу (тобто і в апеляційній, і в касаційній інстанції). Такою є пряма вказівка Кодексу.

Слід ураховувати, що у випадках, коли матеріальне правовідношення тісно пов'язане з особою суб'єкта, правонаступництва матеріального, а відтак і процесуального не може бути. Наприклад, до особи пред'явлено одразу два позови: стягнення боргу та встановлення батьківства. Після смерті особи правонаступництво за першою вимогою можливе.

Що стосується другої вимоги, то правонаступництво тут неможливе, оскільки батьківство стосується особи померлого. І хоча правонаступництва у цьому випадку немає, слід мати на увазі, що за заявою матері, опікуна, піклувальника, особи, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття, може бути встановлений факт батьківства за рішенням суду (ст. 128,130 СК України). Встановлення такого факту батьківства проводиться у порядку окремого, а не позовного провадження (ст. 256 ЦПК).

Слід мати на увазі, що у випадку ліквідації юридичної особи його діяльність припиняється без переходу прав і обов'язків у порядку правонаступництва до інших осіб. Процесуальне правонаступництво можливе тільки тоді, коли процес у справі вже йде. Отже, процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав та обов'язків під час процесу від однієї особи (сторони у справі) до іншої особи, яка раніше не брала участі у справі.

У разі заміни сторони можлива тільки заміна відповідача, а щодо правонаступництва можливе правонаступництво як позивача, так і відповідача, а також третьої особи. Підставою для процесуального правонаступництва є перехід матеріальних прав та обов'язків від сторони та третіх осіб до других осіб протягом процесу. Процесуальне правонаступництво оформляють винесенням судової ухвали. На період до вступу в процес правонаступника суд призупиняє провадження у справі (ч. 1 п. 1,2 ст. 201 ЦПК). Для правонаступника всі дії, вчинені у процесі до його вступу, обов'язкові тією мірою, в якій вони були обов'язковими для особи, яку правонаступник замінив.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Якщо такий позов було пред'явлено, але під час розгляду справи позивач помер, слід виходити з такого.

Статтями 1218, 1219 ЦК передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах і право членства в об'єднаннях громадян, за винятками, встановленими законом або статутом; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом; 4) право на аліменти, пенсію тощо; 5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 цього Кодексу.

Переважне право купівлі частки у праві спільної сумісної власності за своєю природою є правом майновим. Отже, спадкоємці можуть бути правонаступниками такого права. Смерть фізичної особи-підприємця, який пред'явив позов, пов'язаний з його діяльністю, унеможливлює подальше здійснення судочинства в ній стосовно цієї особи. Тому провадження у справі підлягає закриттю з підстави, передбаченої п. 7 ст. 205 ЦПК". На жаль, така позиція не вичерпує всіх проблем, пов'язаних із смертю фізичної особи-підприємця. Спірними та неоднозначними є і правові позиції Верховного Суду України щодо прав дружини на майно фізичної особи-підприємця. Після смерті фізичної особи-підприємця припиняються права, пов'язані з його правом здійснювати підприємницьку діяльність, утім залишається майно, яке підлягає спадкуванню, матеріально-правові вимоги до його боржників, які можуть бути реалізовані спадкоємцями, борги, які можуть бути пред'явлені до спадкоємців. Фізична особа-підприємець може мати у судах спори щодо визнання шлюбу недійсним тощо. Зрештою, фізична особа-підприємець не є юридичною особою, хоч і користується частиною прав, притаманних юридичній особі. Отже, смерть фізичної особи-підприємця не рівноцінна з ліквідацією юридичної особи (п. 7 ст. 205 ЦПК). Тому в кожному випадку слід оцінювати характер правовідносин, що склалися у процесі, і з'ясовувати, чи спірні права не перейшли до спадкоємців фізичної особи-підприємця.

ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ПРЕДСТАВНИЦТВА В СУДІ

Загальні положення.

Сторона, третя особа, особа, які відповідно до закону захищають права чи інтереси інших осіб, можуть вести справи через представника. Таким чином, процесуальне представництво передбачає виконання процесуальних дій однією особою від імені та в інтересах іншої особи.

"Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно"[1]. Ст. 59 Конституції передбачає, що кожен має право на правову допомогу та вільний у виборі захисника своїх прав. Для надання правової допомоги під час вирішення справ у судах в Україні діє адвокатура.

Відповідно до ст. 12 ЦПК особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу адвокатами чи іншими фахівцями у галузі права. Новий ЦПК вніс певні зміни щодо участі адвоката у процесі. Адвокат у процесі поєднує дві функції: надає правову допомогу і водночас виконує обов'язки представника, захищаючи права, свободи та інтереси осіб.

Цивільне правове та процесуальне представництво мають низку спільних ознак. Цивільно-правове представництво - створення, зміна і припинення цивільних прав і обов'язків. Мета судового представництва -- захист інтересів довірителя, допомога у здійсненні ним процесуальних прав і виконанні процесуальних обов'язків.

Традиційно спірними в літературі є питання про те, чи представництво є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, чи можна віднести представників до числа осіб, які беруть участь у справі.

Ці питання є дещо схоластичними, вони здебільшого потрібні як тема для дисертацій, ніж для потреб практичної діяльності. ЦПК 2004 року відносить представників до числа осіб, які беруть участь у справі. Отже, цим слід керуватись. Що стосується питання, чи є процесуальне представництво самостійним інститутом, то нам більше імпонує саме таке розуміння процесуального представництва. Слід лише мати на увазі, що представник у суді може бути наділений повноваженнями і загальноцивільного представництва, наприклад, правом укладати мирову угоду, тобто мати повноваження своїми діями створювати загальноцивільні права і обов'язки для свого довірителя.

У всякому разі представництво у суді має низку відмінностей від загально цивільного представництва:

а) представництво за загальноцивільним правом може бути в будь-яких угодах, а за процесуальним - тільки в суді;

б) при загальноцивільному представництві в юридичній дії бере участь тільки представник, а в процесі поряд із представником може брати участь, а іноді має представлюваний[2].

В. І. Тертишніков вказує і на низку інших відмінностей, якими представництво в суді обґрунтовується як самостійний правовий інститут. У всякому разі різницю між цивільно-правовим і процесуальним представництвом можна провести за метою і характером відносин між представником і довірителем, а також за колом осіб, які можуть виступати як судові представники.

У разі процесуального представництва представник здійснює комплекс процесуальних дій, обумовлених потребою захисту інтересів особи, яку він представляє у суді. Ці дії та їх межі визначено у процесуальному законі.

У ст. 223 СК передбачено, що особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Подання такої заяви через представника не допускається. Автор проекту Сімейного кодексу З. Ромовська зауважує, що "суддя, який приймає заяву про усиновлення, має пересвідчитися у тотожності особи, яка написала заяву, і того, хто її подає, переконатись у справжності намірів особи, в усвідомленні нею правових наслідків усиновлення, бажанні та можливості виховувати дитину в своїй сім'ї"[3].

Особиста участь у справі не позбавляє особу права мати представника.

Юридичних осіб представляють їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Юридичних осіб можуть представляти в суді й інші особи на підставі довіреності. На практиці в судах вимагають, щоб довіреність видавалась тільки працівнику конкретної юридичної особи (наприклад, юрисконсульту). Закон не містить такої вимоги для представництва юридичної особи в суді. Тому юридичну особу може представляти й особа, яка не працює на підприємстві, але одержала у встановленому порядку довіреність.

В. І. Тертишніков висловлює позицію, що "наявність доручення в юрисконсульта є не підставою і не свідченням договору доручення, а документом, що визначає обсяг повноважень"[2]. Думка є спірною. Той факт, що юрисконсульт перебуває у трудових відносинах з підприємством, яке він представляє, не змінює правового змісту договору доручення. Не можна погодитись і з твердженням, що юрисконсульт представляє підприємство на підставі трудового договору. Підставою для представництва у суді є не трудовий договір, а все-таки договір доручення.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад, у податкових відносинах державу в судах представляють відповідні органи податкової служби. За позовами про стягнення шкоди, нанесеної органами слідства, дізнання, прокуратури, суду, державу представляє, крім відповідного органу, Державне казначейство України через свого представника. Аналогічний порядок діє щодо представництва держави в Європейському суді з прав людини, де Україну представляє Міністерство юстиції.

Інститут представництва за ЦК України "розширює повноваження суб'єкта, що діє як представник, надає йому право вчиняти правочини від імені іншої особи, за яким прав та обов'язків набуває ця остання. Положення Цивільного кодексу поширюється тільки на представництво, через яке мають здійснюватись правочини. Вони не поширюються на представництво, що здійснюється в судах "[5]. Така позиція колективу суддів Верховного Суду може бути прийнята з певними застереженнями. Адже у процесі вирішення справ представники сторін можуть досягнути мирової угоди, тобто укласти правочин, який має певну специфіку, бо підлягає схваленню судом[6].

"Судове представництво є спеціальним видом представництва. Адвокат добровільно обирається стороною (третьою особою, заінтересованою особою) і діє в межах наданих йому повноважень. Правовідносини виникають з договору доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується здійснити від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії" (ст. 386 ЦК України).

Це дозволяє з'ясувати принципову різницю між правовим становищем адвоката у кримінальному і цивільному судочинстві. В силу вимог ст. 44, 48 КПК захисник зобов'язаний надавати обвинуваченому юридичну допомогу і використовувати всі вказані у законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, які виправдовують обвинуваченого, підозрюваного або пом'якшують його відповідальність. Але "захисник не діє від імені обвинуваченого", він є самостійним учасником кримінального процесу з повноваженнями, які визначені у законі. "Захисник у кримінальному судочинстві - особа, яка спеціально уповноважена відстоювати законні інтереси обвинуваченого, підсудного, і надає йому потрібну допомогу в реалізації його процесуальних прав". Для здійснення процесуальних дій він не потребує (після його допуску до процесу) додаткових спеціальних повноважень від обвинуваченого.

Ці положення дещо похитнулися у зв'язку зі змінами в Кримінально-процесуальному кодексі, якими передбачено, що адвокат, який не є членом адвокатського об'єднання, діє на підставі угоди. Однак і у разі укладення такої угоди повноваження захисника у кримінальній справі визначено процесуальним законом.

Зміст судового представництва в цивільному процесі становлять процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката і доручає йому ведення справи. Подальші дії є наслідком виконання адвокатом професійних обов'язків. Відповідно до ст. 57 ЦПК 2004 р. пояснення представників, допитаних як свідків, визнаються засобом доказування. В літературі висловлено позицію, що для юридичних осіб представництво означає єдину можливість реальної участі у цивільному процесі.

Така думка не є безспірною. Відповідно до ст. 29 ЦК України юридичні особи набувають прав і беруть на себе обов'язки через свої органи Керівнику підприємства не потрібна довіреність. Він діє на підставі статуту підприємства і документа, який підтверджує його особу як відповідного органу юридичної особи. Відтак можуть існувати принаймні дві точки зору:

а) юридична особа безпосередньо бере участь у справі через за допомогою свого органу (директора);

б) представництво юридичної особи в суді здійснюють органи юридичної особи або належно уповноважені представники. В цьому випадку, по суті, ставиться знак рівності між представником та органом юридичної особи. Не заглиблюючись у теоретичні нетрі цього питання, хотів би наголосити, що проблема існує. На мій погляд, правильною є позиція, за якою юридична особа безпосередньо бере участь у справі через директора або представника, який діє на підставі довіреності.

Тому особа, яка посвідчує довіреність, зобов'язана попередити довірителя про всі можливі наслідки делегування таких повноважень, а також роз'яснити довірителю право на обмеження певних повноважень, які можуть бути застережені у виданій довіреності. Але ж довіреність може бути посвідчена не лише нотаріусом, який зобов'язаний це зробити (потрібно ще й доповнити відповідну Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій), а й у підприємстві, де довіритель працює, закладі, де він лікується або перебуває за рішенням суду тощо. І далеко не завжди посадові особи, які посвідчуватимуть довіреність, усвідомлюватимуть свій обов'язок роз'яснити довірителю зміст переданих прав і наслідки цих дій

Разом з тим ця проблема вимагає ґрунтовнішого дослідження та глибокого аналізу можливих наслідків від тих змін, які запропоновано у ЦПК щодо представництва в суді. Можливо, доцільно повернутись до усталеної форми довіреності, практики, яка давно склалася і не викликала серйозних заперечень у практичних працівників.

Цікаву думку щодо становища фахівця у галузі права висловили судді Верховного Суду України, які наголосили: "Згідно зі ст. 12 ЦПК особа, яка бере участь у справі, має право на допомогу, що надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі справа в установленому законом порядку. Зі змісту цієї норми випливає, що правову допомогу зазначеній особі може надавати не один адвокат або фахівець, тобто їх кількість не обмежується. Фахівець у галузі права (крім адвоката) за своїм статусом не є представником особи, яка бере участь у справі, тому вимога про допуск його до участі у цивільному процесі в установленому законом порядку на представника не поширюється"[7].

ЦПК Франції щодо представництва у суді (ст. 412) встановлює, що доручення про надання допомоги в суді має своїм наслідком право і обов'язок консультувати сторону і підтримувати її заперечення, не створюючи при цьому для неї зобов'язань. Статті 413 та 417 ГПК Франції визначають, що повноваження здійснювати представництво має наслідком обов'язок надавати допомогу особою, яка одержала спеціальні повноваження відмовлятись від продовження процесу або приймати таку відмову, визнавати позовні вимоги і рішення суду, робити або приймати пропозиції про визнання або виражати свою згоду. Будь-яка особа, яка має намір представляти сторону або надавати їй допомогу, зобов'язана подати докази того, що вона одержала для цього повноваження або доручення. Але адвокат звільняється від такого обов'язку.

Такий підхід пов'язаний з особливим статусом адвоката (а також судового повіреного) та додатковими гарантіями і відповідальністю адвоката перед клієнтом у Франції. Якщо порівняти цей підхід з вирішенням становища адвоката в Україні, то такий особливий статус (діяти на підставі ордера), відповідно до ГПК України, має тільки адвокат, який працює у складі адвокатського об'єднання. Наділення адвокатів України різними повноваженнями залежно від того, працюють вони індивідуально чи у складі адвокатського об'єднання, є помилковим і суперечить Закону "Про адвокатуру" і, на мій погляд, Конституції України.

"Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно"т.

Зміст судового представництва в цивільному процесі складають процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката і доручає йому ведення справи. Всі подальші дії є наслідком виконання адвокатом професійних обов'язків.

Надання правової допомоги і представництво в суді взаємопов'язані, але нетотожні поняття. Надання правової допомоги реалізується через інститут представництва. Але судове представництво може бути обумовлено й іншими причинами. Учаснику процесу може бути складно особисто брати участь у суді не тільки через відсутність у нього юридичної освіти, а й тому, що справа розглядається в іншому місті. Особиста участь у такому процесі пов'язана із труднощами (поїздка, відрядження за кордон, потреба взяти відпустку, матеріальні витрати тощо). Наявність судового представника вирішує в цілому ці проблеми[8]. Для недієздатних громадян представництво - практично єдина форма участі в цивільному процесі.

ЦПК 2004 року відносить представників до числа осіб, які беруть участь у справі. Отже, цим слід керуватись. Що стосується питання про те, чи є процесуальне представництво самостійним інститутом, то я дотримуюсь думки про саме таке розуміння процесуального представництва. Слід лише мати на увазі, що представник у суді може бути наділений повноваженнями і загальноцивільного представництва, наприклад, правом укладати мирову угоду. Тобто повноваженням своїми діями створювати загальноцивільні орава і обов'язки для довірителя.

Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад, у податкових відносинах державу в судах представляють органи податкової служби. За позовами про стягнення шкоди, завданої органами слідства, дізнання, прокуратури, суду, державу представляє, крім відповідного органу, і Державне казначейство України через свого представника. Аналогічний порядок діє при представництві держави в Європейському суді з прав людини, де Україну представляє Міністерство юстиції.

Питання про осіб, які можуть бути представниками, пов'язано з поняттям правової допомоги. Право на правову допомогу гарантоване ст. 59 Конституції України, але розгорнутої реалізації цього права поки що не сталося. Разом з тим існують Основні положення про роль адвокатів, ухвалені УПІ Конгресом ООН, Резолюція (78) 8 про правову допомогу і консультації (ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 2 березня 1978 року), Рекомендація № К (93) 1 щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення (ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи 8 січня 1993 р.) та низка інших рекомендаційних документів.

У більшості країн Європи діють спеціальні закони, які стосуються правової допомоги. Наприклад, закон Англії "Про суди та правові послуги" 1990 року, закон Франції "Про правову допомогу" № 91-647 від 10.07.1991. В Україні такого закону немає, що є істотним недоліком у реалізації права громадян на доступ до суду й одержання правової допомоги. Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла 18 років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва. Одна і та сама особа не може бути представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо спору або беруть участь у справі на другій стороні. Отже, заборона стосується і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, проте беруть участь у справі на другій стороні.

Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Слова "у цьому процесі" дають підстави вважати, що в іншому процесі ці самі особи можуть бути представниками. Вважаю, що посада секретаря судового засідання несумісна для виконання обов'язків представника у суді, в якому він працює, крім випадків, коли він діє як представник відповідного органу, що є стороною або третьою особою у справі, або як законний представник. У всякому разі це випливає з етичних засад правосуддя. Питання потребує уточнення на законодавчому рівні.

Кодекс встановлює заборону для судді, слідчого, прокурора бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Проблему представництва у ЦПК вирішено дещо спрощено. Слід мати на увазі, що повну цивільну дієздатність має не тільки особа, яка досягла 18 років (повноліття). Відповідно до ст. 34 ЦК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Слід наголосити, що у разі припинення шлюбу до досягнення повноліття набута особою повна цивільна дієздатність зберігається. Зберігається повна цивільна дієздатність і у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи. Отже, представниками можуть бути не тільки особи, які досягли 18-річного віку, а й ті, що досягли повної цивільної дієздатності з підстав, передбачених ст. 34 ЦК України.